Інституціональна трансформація аграрного сектору

Враховуючи деяке відставання вітчизняних інституціональних аграрних перетворень і активізацію міжнародних інтеграційних процесів, актуальним є узагальнення досвіду зарубіжних країн щодо аграрних перетворень і перспектив застосування позитивних здобутків в Україні.

У четвертому розділі "Екзогенні фактори аграрної інституціоналізації" виявлено вплив факторів зовнішнього середовища (державного регулювання, інституціональних умов реалізації сільськогосподарської продукції, фінансово-кредитних інструментів активізації аграрного підприємництва, глобалізаційних процесів) на становлення аграрних інститутів і функціонування сектора.

Обґрунтовано пріоритетність таких напрямів удосконалення державного регулювання агробізнесу:

1) організаційно-інституціональний:

- установлення та регулювання державою інститутів (правил) поведінки на аграрному ринку;

- реорганізація структури та механізму державного регулювання агропродовольчого виробництва з метою побудови раціональної системи регіонального управління, унеможливлення адміністративного втручання у прийняття господарських рішень та ін.;

2) економічний:

- виважений підхід до ціноутворення шляхом створення належної законодавчої та нормативної бази для функціонування ринків аграрної продукції та дієвих механізмів їхнього доповнення засобами державного регулювання у разі дестабілізації;

- збалансована фінансова підтримка аграрного виробника за програмами й обсягами, які відповідають правилам СОТ;

3) моніторингово-інформаційний:

- загальнодержавний моніторинг внутрішнього та зовнішнього аграрного ринку;

- інформаційне забезпечення всіх заінтересованих учасників ринку з метою зниження трансакційних витрат;

4) техніко-технологічний - стимулювання впровадження сучасних засобів виробництва та біотехнологій, розвитку селекційної та племінної роботи;

5) державний нагляд за якістю продукції (послуг) - стандартизація та сертифікація, впровадження стандартів, гармонізованих з міжнародними вимогами (ЄС, СОТ та ін.);

6) екологічний - створення умов для органічного (біологічного) виробництва з метою одержання екологічно чистої продукції та охорони навколишнього середовища;

7) соціальний - забезпечення соціальних стандартів життя сільських мешканців.

Поряд із державним регулюванням ринковою формою допомоги сільському господарству має стати розвиток інфраструктури, функціонування біржового та оптового ринків тощо. Інституціональною ознакою організованого ринку є оптимізовані канали просування продукції від виробника до споживача, що характеризується мінімізацією числа посередників, зниженням трансакційних витрат, а отже, й кінцевих цін реалізації продукції, що важливо як з урахуванням реального платоспроможного попиту внутрішніх споживачів, так і з посиленням рівня відкритості національної економіки у зв'язку з очікуваним вступом України до СОТ. Здійснювані заходи також мають посилити рівень конкурентоспроможності вітчизняних виробників аграрної продукції, задіяти механізм отримання завдатків і кредитів під строкові контракти та ін.

Аналіз фінансово-кредитних інструментів активізації вітчизняного аграрного підприємництва та проведені у процесі дослідження розрахунки рівня секторального операційного лівериджу дозволили оцінити запас фінансової стійкості сектора аграрних підприємств (33,8%), що, в результаті, дало можливість аналітично підтвердити їхню перспективність. Водночас, якщо операційний ліверидж позитивний, то фінансовий ліверидж оцінюється як від'ємний, що окреслює напрями активізації запозичення коштів. На основі побудованих факторних моделей оцінки впливу окремих чинників на прибутковість діяльності сільськогосподарських підприємств з'ясовано, що лімітуючим фактором насамперед є низька оборотність (віддача) основних активів аграрних товаровиробників.

Вітчизняна інституціональна аграрна матриця не є відокремленою системою, а пронизана мережею зв'язків як із національними контрагентами, так і з глобальним економічним середовищем. Динаміка розвитку сучасної світової економіки характеризується значним впливом глобалізаційних процесів на внутрішні ринки, уніфікацією технічних стандартів і регламентів, споживчих уподобань незалежно від національної, релігійної, культурної та соціальної специфіки. Формування світової економічної структури супроводжується посиленням відкритості національних економік. Існування національно-господарських комплексів у відриві від сучасних тенденцій чи формування закритого (напівзакритого) аграрного ринку стає невигідним із погляду економічної ефективності.

Глобалізаційні процеси формують зовнішнє щодо вітчизняного аграрного сектора інституціональне середовище, й не враховувати їхній вплив неможливо. У зв'язку з найближчими планами вступу України до СОТ набули своєї актуальності питання захисту конкурентних переваг національного сільського господарства.

Конкретизуючи місце інституціональної трансформації в системі аграрного реформування, наголошено, що через окремі інститути діють об'єктивні закони, отже, зміна формальних і неформальних інститутів відображає вплив глибинних внутрішніх і зовнішніх сил, потенційно спрямованих на оптимізацію інституціонального середовища аграрного сектора, стабілізацію аграрного виробництва, становлення ефективної системи аграрних відносин, збалансованість міжсекторальних взаємин тощо. Дія цих сил ґрунтується на довгостроковій заінтересованості усіх учасників виробничо-збутового ланцюжка у збереженні кожного елемента агропродовольчої системи, особливо її центральної ланки - аграрного сектора. Проте у перехідній економіці короткострокові інтереси суб'єктів господарювання домінують над довгостроковими, тож сучасний розподіл рушійних сил - не на користь сільського господарства.

Узагальненням впливу екзогенних факторів установлено, що інерційність вітчизняного аграрного сектора зумовила слабке його реагування на зовнішні ризики, повільність формування ринковоорієнтованих інститутів. Окреслене зумовлює необхідність напрацювання стратегічних напрямів розвитку вітчизняного аграрного сектора, серед яких визначальна роль належить інституціональній компоненті.

У п'ятому розділі "Стратегія формування ефективного аграрного сектора" на основі розглянутих у попередніх розділах роботи теорій, методології, концепцій та здійсненого дослідження інституціональної аграрної трансформації сформульовано стратегічні напрями становлення ефективного аграрного сектора національної економіки, подано прогноз його розвитку. інституціональний трансформація аграрний економетричний

Однією із визначальних складових підвищення ефективності вітчизняного аграрного господарювання є утвердження належного рівня конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників. Оцінку конкурентного статусу вітчизняних сільськогосподарських підприємств здійснено за трьома позиціями, що дозволило дійти висновку про розподіл рівнів їхньої конкурентоспроможності: 1) потенційна - висока; 2) поточна - низька; 3) динамічна - зростає. Поєднання оцінок потенційного, поточного та динамічного конкурентного статусу сільгосппідприємств дає можливість визначити рівень перспективної конкурентоспроможності аграрного сектора як високий. Водночас зазначається, що конкурентоспроможність формується на основі двох складових: самого сільськогосподарського підприємства та його продукції. Специфіка розподілу елементів конкурентоспроможності агропродовольчого сектора засвідчує, що конкурентний рівень продовольчих товарів значно вищий, ніж конкурентоспроможність агроформувань чи сільськогосподарської сировини. А конкурентоспроможність сектора визначається саме наявністю сукупності конкурентоспроможних суб'єктів господарювання. На даному етапі вітчизняний аграрний сектор залишається малоефективним через низький конкурентний рівень сільськогосподарської продукції при достатньо високій конкурентоспроможності продовольчих товарів.

Виокремлено визначальні переваги конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників, найбільш дієві серед яких такі: 1) прихильність споживачів внутрішнього ринку; 2) екологічна чистота, "натуральність" української продукції; 3) стратегія диференціації товарів (відхід від стандартизованості кінцевої продукції, її урізноманітнення); 4) інноваційний процес у аграрному виробництві. Названі переваги розвинуті не в однаковій мірі, особливо відстає інноваційна складова.

Обґрунтовано виокремлення двох інститутів взаємодії суб'єктів аграрного ринку: 1) інституту довгострокових контрактних (договірних) відносин аграрного сектора із зовнішнім середовищем; 2) інституту інтеграції у рамках економічних взаємозв'язків. Аргументовано, що діяльність суб'єктів сільськогосподарського виробництва за межами даних інститутів пов'язана зі значним ризиком, нестабільністю щодо можливої реалізації продукції, ціновими коливаннями, відсутністю умов для залучення інвестицій, упровадження інновацій.

Доведено, що інституціональні стан і умови функціонування вітчизняного аграрного сектора визначають доцільність інтеграційних процесів як одного з напрямів підвищення секторальної ефективності. Концептуально виправданою виглядає горизонтальна інтеграція як форма концентрації підприємств, виробництва, капіталу, проте ці процеси об'єктивно стримуються, зокрема, й надмірними трансакційними витратами на їх реалізацію. Обґрунтовано позицію щодо переваги вертикальної інтеграції як оптимізаційного механізму поєднання економічних інтересів суб'єктів виробничо-збутового ланцюжка у сучасних умовах господарювання. Вертикальна інтеграція дозволяє підприємству отримувати витратні переваги за рахунок зменшення питомих витрат унаслідок: 1) об'єднання послідовних технологічних процесів, надійності постачання й збуту тощо; 2) економії на трансакційних витратах (порівняно зі здійсненням операцій на відкритому ринку), що особливо актуально в умовах недосконалих ринків. Структурно-функціональні взаємодії видів економічної діяльності (секторів) формують синергетичний ефект, який підвищує загальну ефективність функціонування такого утворення. Інституціональні ж можливості відокремленого розвитку суб'єктів аграрного господарювання на сьогодні обмежені.

Для характеристики інтеграційних процесів запропоновано шестисекторну модель інституціональної інтеграції аграрної сфери (рис. 4). Складові моделі такі: виробництво ресурсів для сільського господарства; безпосередньо сільське господарство (представлене інституціональною аграрною матрицею); сектор переробки сільськогосподарської сировини; сфера обігу; транспортно-комунікаційна, науково-інформаційна, фінансова інфраструктура; сектор державного регулювання сільського господарства. Авторський підхід з урахуванням розширення кола відносин аграрного сектора дозволяє чіткіше окреслити його взаємодії із зовнішнім середовищем. Доцільність додавання шостого сектора - інституту державного регулювання - пояснюється тим, що в сучасних умовах господарювання (і не тільки України) ефективне функціонування сільського господарства без державної координуючої, регулюючої та підтримуючої функцій практично неможливе.

Узагальнюючи окреслені стратегічні перспективи, визначено основні елементи розвитку національного аграрного сектора на основі його інституціоналізації, становлення формальних ринкових і неформальних ринковоорієнтованих інститутів. Перспективним напрямом має стати формування і забезпечення ефективного функціонування багатьох інститутів, зокрема: земельних відносин і земельної ренти, підприємництва, агроменеджменту, контрактних і міжгалузевих відносин, ціноутворення, фінансових інституцій, сільськогосподарського маркетингу, державного регулювання й аграрного протекціонізму, ринкової інфраструктури тощо. У контексті удосконалення категоріального апарату економічної науки пропонується виокремити поняття особливого типу корпоративної культури - аграрної, яка визначена в роботі як сукупність мотиваційних і поведінкових характеристик суб'єктів аграрного ринку, заснованих на інтегрованому поєднанні відтворювальних, виробничих та економічних, індивідуальних і загальнодержавних інтересів. Становлення нової аграрної корпоративної культури - важливий напрям доцільних змін неформальних аграрних інститутів.

Основні складові стратегії формування ефективного аграрного сектора охоплюють розвиток прав власності, форм аграрного господарювання, аграрного підприємництва, адаптивного мікроменеджменту, диверсифікації економічної діяльності на селі, горизонтальної та вертикальної інтеграції й кооперування, державного регулювання соціально-економічних процесів у аграрній сфері. Це має відбуватися на основі адекватного інституціонального забезпечення аграрного сектора й аграрного ринку.

Рис. 4. Схема інституціональної інтеграції аграрного сектора із зовнішнім середовищем

Звісно, становлення ринкових інститутів - завдання непросте і потребує тривалого часу. Згідно із запропонованими методологічними принципами, це може відбуватися на основі самоорганізації сектора, а також під зовнішнім впливом громадянського суспільства і громадських неурядових організацій. Формуванню ринковоорієнтованого інституціонального середовища, згідно із доведеною дослідницькою гіпотезою, має сприяти подолання суперечностей формальних і неформальних інститутів.

Висновки

Результатом дисертаційного дослідження є наукове обґрунтування теоретико-методологічних і прикладних засад інституціональних перетворень аграрного сектора економіки, що дало змогу по-новому підійти до розв'язання проблем його недостатньої ефективності та нестабільного розвитку.

Проведений аналіз аграрної трансформації, який базується на інституціональних засадах, дозволив сформулювати низку висновків і пропозицій щодо перспектив виходу з трансформаційної кризи та стабілізації виробництва, формування конкурентоспроможного аграрного сектора національної економіки.

1. У категоріальному контексті сутність інституціональної трансформації аграрного сектора визначено як зміни існуючих інституціональних структур (інститутів, інституцій, організацій) та їх якісна заміна, формування нових аграрних відносин, що визначається поведінкою соціальних акторів та їхніми позиціями у балансі розстановки сил у процесі інституціональних змін і відбувається під впливом ендогенних і екзогенних факторів.

Недостатня розробленість теорії ринкової трансформації аграрного сектора з урахуванням його атрибутивних особливостей і факторної специфіки зумовлює потребу в напрацюванні нових наукових підходів щодо ефективного функціонування сектора, засадами яких має бути концепція інституціоналізму. Основними методологічними принципами інституціональної трансформації, які випливають із базисних концепцій інституціоналізму, мають бути: історично-еволюційний; системний; структурно-функціональний; ієрархічний; програмно-цільовий. Визначальною є необхідність створення інституціональних структур, інституціонального середовища та інституціональних відносин ринкового типу, які узагальнено характеризуються запропонованою категорією інституціональної аграрної матриці. Інститути ж трактуються як формальні та неформальні норми й правила, що є умовами та передумовами процесу прийняття рішень.

2. Нерівномірність ресурсного забезпечення вітчизняного аграрного сектора зумовлює необхідність пошуку ключових "точок" економічного росту. Аналіз підтвердив, що у структурі факторного розподілу превалюють земельні ресурси, проте ефективність їхнього використання невисока. Розраховані параметри виробничої функції для сукупності досліджуваних сільськогосподарських підприємств репрезентативно засвідчують переважання впливу фактора праці порівняно з капіталом. На базі емпіричних даних і розробленої економетричної моделі визначено оптимальні параметри сільськогосподарських підприємств, що дає можливість здійснити ex ante прогноз при варіюванні значень пояснюючих змінних. Одержані параметри моделі є виробничим базисом інституціональної аграрної матриці, орієнтирами при прийнятті конкретних управлінських рішень. Запропонований критерій оцінки рівня інтенсивності сільськогосподарського виробництва підтверджує екстенсивний характер вітчизняного аграрного господарювання.

3. Розв'язання питання періодизації сучасної вітчизняної аграрної трансформації здійснено на основі виокремлення її етапності, яка в роботі трактується як фазові переходи, що відбуваються під дією зовнішніх і внутрішніх факторів у часовому вимірі. Такими факторами є: вплив саморегулювання аграрної системи, державного регулювання, громадських організацій, а також контрагентів, глобалізаційних процесів тощо. З одного боку, на сьогодні вплив екзогенних факторів переважаючий; з іншого - вибір під впливом таких факторів тимчасовий і неостаточний, адже система урівноважується насамперед внутрішніми зв'язками, тоді вона менш залежна від зовнішнього середовища. Це визначає дуальність сучасної синергетичної взаємодії елементів аграрного середовища. Водночас дія різновекторних факторів має бути збалансована, запорукою чого є регулятивний вплив інститутів.

4. Для аграрного сектора характерна різна швидкість перетворень окремих його складових, що спричинено як наявним ресурсним потенціалом, так і здійснюваними заходами щодо формування інституціонального середовища, відсутністю комплексного підходу до реформ. Для характеристики потенційних меж розвитку сектора та впливу окремих факторів у дисертації використано категорію просторово-часового континууму - багатовимірного простору, що формується ресурсними параметрами, інституціональними умовами аграрного бізнесу, часовими рамками.

5. Незавершеність інституціонального оформлення і специфікації прав власності на землю та інші фактори виробництва, неусталеність системи аграрних відносин мотивують необхідність розробки механізму становлення ефективного аграрного сектора. Обґрунтовано, що поступальний розвиток сектора залежить від економічного "поля" аграрної сфери, інституціонального середовища здійснення підприємницької діяльності, що сприяє реалізації конкурентних переваг суб'єктів аграрного ринку. Упорядкованість і стійкість аграрної системи в цілому (як матричної конструкції), її динамічна рівновага (що досягається на основі оптимуму розподілу й визначає ефективність сектора) можуть відповідати різним інституціональним станам системи, хоча знаходяться в одній площині, перебування в якій і розглядається як програмно-цільове завдання інституціональної трансформації сектора.

6. Нерівноважність економічних процесів, як по вертикалі економічної ієрархії, так і по горизонталі партнерських відносин аграрного сектора, зумовлює необхідність пошуку стабілізуючих факторів, у структурі яких важливу роль відіграють фінансові відносини. Дисертаційний аналіз засвідчує, що пріоритет повинен надаватися не державним фінансам, а фінансам підприємницьких структур на основі розвитку конкурентної рівноваги, яка балансується співвідношенням попиту й пропозиції фінансових ресурсів. Це підтверджено здійсненими оцінками запасу фінансової стійкості сектора сільськогосподарських підприємств, виконаними на основі розрахунків операційного лівериджу.

Водночас обмежуючим фактором є опортуністична поведінка контрагентів аграрного сектора в умовах недосконалості системи регулювання аграрного ринку, тому аграрну кризу попередніх років слід розглядати не тільки як системну, а як кризу орієнтації еквівалентного обміну.

7. Підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції та національного товаровиробника визначається інституціональною архітектонікою, однією з складових якої є становлення інституту кооперації та інтеграції. Майбутнє національного аграрного сектора пов'язане з горизонтальною інтеграцією, концентрацією сільськогосподарського виробництва (про що засвідчують і загальносвітові тенденції). Водночас в умовах диспаритетних міжгалузевих відносин доцільно розвивати аграрно-промислово-торговельно-фінансово-інформаційну вертикальну інтеграцію, яка виступає як сприятлива форма реалізації економічних інтересів інтеграційних суб'єктів і мінімізує трансформаційні й трансакційні витрати.

8. Характеристику інтеграційних процесів здійснено на основі шестисекторної моделі інституціональної інтеграції аграрної сфери, яка дозволяє чітко структурувати взаємини аграрного сектора та зовнішнього середовища. Доведено, що структурно-функціональні взаємодії базисних і доповнюючих компонентів моделі у сукупності формують інституціональне аграрне середовище, яке, по-перше, діє як забезпечуючий механізм реалізації внутрішніх аграрних інтересів; по-друге, стимулює макроекономічну збалансованість національного розвитку.

9. Необхідність регулюючого впливу на хід аграрних реформ і подальше функціонування аграрного сектора визначає роль інституту державного регулювання аграрних соціально-економічних відносин. Обґрунтовано, що розробка стратегічних і тактичних програм має доповнюватися реорганізацією: державного управління агропродовольчим комплексом; механізмів державного регулювання ціноутворення з моделюванням можливих наслідків із метою недопущення негативів і перекосів; контролю за монопольною поведінкою підприємств, які забезпечують постачання ресурсів сільськогосподарському виробництву; протекційного захисту вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника; державної фінансової підтримки аграрного сектора; розв'язання соціальних питань розвитку сільської місцевості.

10. Шляхи подолання проблем і суперечностей інституціональної аграрної трансформації такі: об'єднання зусиль аграрних товаровиробників із метою координації діяльності; подальша інституціональна й організаційна реструктуризація; підвищення рівня виконання угод; становлення неформальних інститутів внутрішньої структури агроформувань (в авторському визначенні - аграрної корпоративної культури) на фоні розвитку громадянського суспільства, сприйняття прав власності, норм і правил. З огляду на перспективи інтеграційних процесів України з урахуванням загальних тенденцій глобалізації корисним є досвід аграрних перетворень інших країн, насамперед Центральної та Східної Європи, які розпочали формування європейської моделі сільського господарства, по суті - другу "хвилю" аграрної трансформації.

На сьогодні ж вплив зовнішнього середовища не призвів в Україні до ринковоорієнтованої трансформації більшості відповідних аграрних інститутів, їхня гнучкість і еластичність низька. Співвідношення між існуючими аграрними інститутами (вихідне інституціональне співвідношення) засвідчує недосконалість вітчизняної аграрної матриці. За результатами дисертаційного дослідження визначено, що у системі регулятивного впливу: державного - ринкового - інституціонального, роль останнього мінімальна, що визначає подальші завдання інституціонального розвитку.

11. У рамках дослідженої інституціональної трансформації аграрного сектора виокремлено такі ключові напрями подальших змін: перебудова інституціональної та організаційної структур; зменшення впливу неформальних обмежень у поведінці селян; посилення ролі знань, науки та інноваційного розвитку в інституціональних перетвореннях агросфери.

Становлення ефективних формальних інститутів та зниження рівня інерційності економічної поведінки суб'єктів аграрних відносин під впливом неформальних інститутів у сукупності призведе до успішного подолання суперечностей перехідного періоду в розвитку національного аграрного сектора. Доказовість перспективності такого варіанта розвитку подій підтверджує висунуту дослідницьку гіпотезу. Саме доповнення реформ "зверху" віддачею "знизу" дозволить реалізувати стратегію аграрної трансформації, що забезпечить конкурентоспроможність суб'єктів аграрного сектора, ефективність його функціонування, слугуватиме запорукою продовольчої безпеки країни.

Список опублікованих праць за темою дисертації