Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки Україні

Київський коледж будівництва, архітектури та дизайну

Реферат

по політекономії

На тему:

Інфраструктура ринку і капітал сфери обігу



Зміст

1. Поняття та основні риси інфраструктури ринку, її роль у регулюванні економічних процесів

2. Позичковий капітал і відсоток

3. Капітал у сфері торгівлі

4. Фондова біржа. Цінні папери



1. Поняття та основні риси інфраструктури ринку, її роль у регулюванні економічних процесів

Ефективне функціонування сучасного ринку безпосередньо залежить від постійно відтворюваного ринкового середовища. Важливим його елементом є ринкова інфраструктура.

Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних, приватних і громадських інститутів (організацій і установ) і технічних засобів, що обслуговують інтереси суб'єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ефективну взаємодію та регулюють рух товарно-грошових потоків.

Тобто, це система підприємств та організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, інформаційно-комерційні, оптові та постачально-збутові організації, пункти прокату та лізингу.

Продуктом інфраструктури є посередницька послуга. Послуга - це особливий товар, що існує тільки в момент його виробництва. Роблячи різноманітні посередницькі послуги підприємствам і домашнім господарствам, заснування інфраструктури виконують ряд важливих функцій, серед яких можна виділити такі:

1. Доведення товару до безпосереднього споживача. Інститути інфраструктури допомагають товару знайти свого споживача. Важливо організувати виробництво продукції, але не менше важливо забезпечити його реалізацію. Спеціалізація на посередницьких операціях дозволяє скоротити час на реалізацію товару, зменшити витрати обертання, прискорити оборот фондів підприємства, у більшому ступені врахувати запити споживачів.

2. Забезпечення зворотного зв'язку між виробництвом і споживанням. Інфраструктура відчуває на собі вплив як виробника (пропозиція товару), так і споживача (попит на нього). Аналізуючи просування того або іншого товару на ринку, посередник може виявити тенденції, урахування яких дозволить краще орієнтувати виробництво на інтереси споживачів.

3. Перерозподіл ресурсів між різноманітними галузями й усередині них. Ця функція забезпечується як через переорієнтування на випуск нової продукції, так і через обслуговування ринку цінних паперів. Мінливий курс акцій призводить до переміщення капіталів з однієї галузі в іншу, підтримуючи тим самим визначений рівень пропорційності в розвитку економіки.

4. Акумуляція тимчасово вільних коштів, регулювання грошового обігу. Банківські заснування інфраструктури ринку, зайняті кредитним підприємництвом, здійснюють мобілізацію вільних коштів населення і підприємств. У результаті формується ринок грошей, розширюються інвестиційні можливості підприємств, пришвидшується товарообмін. Крім того, через зміну ставки банківського відсотка фінансово-кредитні заснування можуть впливати на структуру інвестицій, забезпечуючи їхній перерозподіл між галузями, пришвидшуючи або уповільнюючи темпи економічного росту.

Ці функції реалізуються через відповідні елементи ринкової інфра­структури, які можна згрупувати у наступні три блоки: 1) організаційно-технічна інфраструктура, куди входять товарні біржі і аукціони, торгівельні дома і торгові палати, холдінгові і брокерські компанії, інформаційні центри і ярмарки, пункти прокату і лізингу, державні інспекції, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку; 2) фінансово-кредитна інфра­структура ринку, куди входять банки, фондові і валютні біржі, страхові і інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших суспільних орга­нізацій, тобто, усі ті, хто може і займається мобілізацією тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює їх в кредити, а потім і в капіталовкладення; 3) організаційно-дослідницька інфраструктура ринку включає наукові інститути, що вивчають ринкові проблеми: інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні учбові заклади. Інститути і організації, що входять в цю інфраструктуру вивчають динаміку ринкової ситуації, розробляють стратегію і такти поведінки підприємців на ринку, розробляють прогнози для уряду і підприємців, моделюють наслідки тих чи інших рішень, консультують, улагоджують конфлікти між партнерами, готують економістів, менеджерів і спеціалістів по маркетингу.

Існує спеціалізована інфраструктура, яка забезпечує ефективне функціонування окремих ринків - товарів, капіталів, праці (аукціони, торгово-промислові палати, біржі, торгові доми, ярмарки, служби маркетингу, комерційно-інформаційні центри, брокерські, страхові, аудиторські, холдінгові компанії тощо).

Основними елементами ринкової інфраструктури є банки і біржі.

2. Позичковий капітал і відсоток

Як форма промислового капіталу виокремлюється позичковий капітал, що також є формою руху банківського капіталу, органічно пов'язаного з кредитом.

Кредит (лат. creditum - позичка, борг) - позичка у грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк з виплатою відсотка, в процесі руху якої між кредитором і позичальником виникають відносини економічної власності (привласнення).

Виник кредит у період розпаду первіснообщинного ладу на основі становлення товарно-грошових відносин і майнової диференціації общини. З погляду об'єктів власності кредит початково надавався у речовій формі (у вигляді зерна, худоби та ін.), пізніше - у грошовій. У рабовласницькому і феодальному суспільствах кредит з позицій суб'єктів економічної власності набув форми лихварської позички, а кредиторами (лихварями) виступали, насамперед, купці, відкупщики податків і храми. Вони надавали позички рабовласникам під великі відсотки, а також дрібним виробникам (селянам і ремісникам), за несплату яким загрожувало боргове рабство. Відсоток був при цьому формою економічної реалізації лихварського капіталу.

За феодалізму кредиторами-лихварями були купці, церкви і монастирі, а в селах - ще й багаті селяни. Вони надавали позички дрібним виробникам, феодальній знаті (королям, дворянам). Ставки за кредитами були високі - сягали 100 і навіть 160%, що сприяло процесу первісного нагромадження капіталу, зокрема, прискорювало перетворення частини селян і ремісників на найманих робітників, активізувало руйнування феодальної економічної системи, відносин феодальної власності. Кредит виражав певну сукупність відносин економічної власності між різними класами і соціальними верствами, а частково всередині них.

У період первісного нагромадження капіталу торгова і промислова буржуазія боролася з лихварством, оскільки виплата високих відсотків поглинала більшу частину їх прибутків. У невеликих розмірах лихварський капітал існує і нині (наприклад, ломбардні позички). Відносини економічної власності виникали і за такого виду кредитування, як продаж товарів у кредит з відстрочкою платежів.

За капіталізму кредит є рухом позичкового капіталу, тобто грошового капіталу (грошової позички), який власник (кредитор) надає іншим особам у кредит за заздалегідь обумовлену плату (відсоток) за умов повернення у певний строк. Суб'єктами економічної власності у цьому процесі виступають торговельні і промислові капіталісти, держава, різні верстви населення, фінансові інститути (комерційні банки, страхові компанії та ін.) тощо. Якщо за лихварського кредитування надана позичка була капіталом лише для кредитора, то за капіталізму - стає капіталом і для кредитора, і для позичальника. Рушійною силою відносин економічної власності між позичальниками і кредиторами є привласнення відсотка. Ця мета спонукає власників тимчасово вільних коштів або особливого товару (позичкового капіталу) тимчасово відчужувати ці кошти як товар. Тому відсоток за кредит є ціною позичкового капіталу. Його величина не повинна перевищувати норму підприємницького прибутку. В іншому разі брати в позичку гроші функціонуючому капіталісту немає економічного сенсу.

Основними джерелами формування позичкових капіталів є:

1) грошові капітали, що тимчасово звільняються у процесі кругообігу промислового і торговельного капіталів, нагромаджені у формі амортизаційних відрахувань, частини оборотного капіталу (внаслідок незбігу часу продажу товарів і купівлі предметів праці - сировини, палива, матеріалів), тимчасово вільних коштів для виплати заробітної плати і призначеної для капіталізації додаткової вартості (внаслідок поступового нагромадження необхідної величини для купівлі нових машин, устаткування, будівництва складів тощо);

2) особисті грошові доходи і заощадження різних класів, соціальних верств і груп: класу капіталістів (рантьє, вищих менеджерів та чиновників державного апарату, землевласників, осіб вільних професій, генералітету, духовенства та ін. ), заощадження найманих працівників;

8) грошові нагромадження держави, зумовлені процесами одержавлення економіки і, насамперед, національного доходу.

Сумнівною є можливість функціонування як грошового капіталу невеликих сум заощаджень найманих працівників, менших за обсяги початкового капіталу, тобто, мінімального розміру грошей для того, щоб розпочати підприємницьку діяльність (у США в середині 90-х років XX ст. така сума становила приблизно 20 тис дол., а в Канаді - 12,5 тис. дол.). Проте, такі заощадження, зливаючись із кредитом на вкладах у банківських установах або в акціонерних компаніях, набувають нової якості - перетворюються на колективний або асоційований, позичковий капітал. Отже, кредитні установи перетворюють акумульовані грошові кошти на позичковий капітал, який набуває таких форм:

1. Капітал-власність, який передається його власником (позичковим капіталістом) у тимчасове користування функціонуючому капіталісту (підприємцю) і перетворюється на капітал-функцію. Економічною реалізацією цієї власності є отримання позичковим капіталістом відсотка. Отже, з виникненням позичкового капіталу відбулось роздвоєння капіталу на капітал-власність і капітал-функцію, кожен з яких розвивається як відповідно до спільних для всіх форм капіталу економічних законів, так і лише притаманних їм.

2. Своєрідний товар, тобто, товар, де предметом купівлі і продажу слугує капітал. Суспільно-економічна характеристика капіталу як відносин економічної власності (а, отже, експлуатації) між найманими працівниками і власниками капіталу не відтворює ситуацію, коли позичковий капіталіст (як власник) віддає певну суму капіталу у кредит функціонуючому капіталісту, оскільки вони обидва є власниками. Між ними виникають відносини конкурентної боротьби за частку додаткової вартості у формі відсотка і відносини економічної власності з приводу привласнення цієї частки прибутку. Ці відносини можуть набувати ознак експлуатації у тому разі, коли позичковий капіталіст за певних обставин нав'язує надмірну плату за свій товар, зокрема тоді, коли розмір відсотка (точніше його норма) є вищою за норму підприємницького прибутку. За такого перевищення об'єктом експлуатації з боку позичкового капіталіста стає промисловий або торговельний капіталіст, який, у свою чергу, експлуатує найманих працівників. Про появу відносин експлуатації між різними верствами капіталістів свідчить боротьба торговельної і промислової буржуазії проти лихварства в період первісного нагромадження капіталу.

Джерелом відсотка є, насамперед, створена у сфері безпосереднього виробництва найманими працівниками частка додаткової вартості, праця (організаторська, управлінська та ін.) підприємців, менеджерів різного рівня; відповідні види праці позичкових капіталістів, найманих банківських працівників, особливо за сучасних умов, коли гігантські банківські установи надають понад 300 видів послуг населенню, торговельним, промисловим фірмам та ін.

На попередніх етапах розвитку капіталістичного суспільства, коли банки були лише простими посередниками у платежах, позичкові капіталісти і наймані банківські працівники своєю працею також створювали частку додаткової вартості (у формі прибутку), оскільки за допомогою кредиту вони організовують рух нових масивів капіталу, прискорюють рух існуючих форм капіталу, що сприяє розширеному відтворенню сукупного капіталу і формує нове джерело додаткової вартості. Рух позичкового капіталу мусить здійснюватися відповідно до реальних потреб суспільного відтворення, законів грошового обігу.

Повніше деякі продуктивні властивості кредиту, а отже, і риси позичкових капіталістів, найманих працівників банківських установ розкриваються у виконуваних кредитом функціях.

3. Специфічна форма відчуження: як особливий товар він рухається в односторонньому порядку від кредитора до позичальника, а потім (у процесі погашення кредиту) - від позичальника знову до кредитора, але вже разом зі сплатою відсотка. Звичайний товар та його грошовий еквівалент здійснює двосторонній рух: товар надходить від продавця до покупця, а відповідна грошова сума - від покупця до продавця.

4. Поверхова (фетишистська) форма позичкового капіталу. Рух позичкового капіталу на поверховий погляд набуває форми: Г - Г1, тоді як промисловий капітал проходить три функціональних форми кругообігу - грошову, продуктивну і товарну (Г - Т...В...Т1...Г1). У цьому разі позичковий капітал є найбільш фетишистською формою капіталу, оскільки виникає ілюзія, що гроші самі породжують ще більші гроші. Реальний обіг позичкового капіталу відбувається у двох або трьох функціональних формах: у двох (грошовій і товарній) - якщо кредит надається торговому капіталістові, у трьох - якщо функціонуючому. Поверхова форма позичкового капіталу створює також ілюзію його збігання з грошима. Насправді гроші є лише речовим змістом позичнового капіталу. Якщо розглядати їх у контексті виконуваних функцій, то певне збігання грошей з позичковим капіталом має місце при виконанні грошима лише функції платежу. Кількісні розбіжності між цими категоріями полягають у тому, що у разі виконання грошима функції засобу платежу сума позичкових капіталів значно перевищує відповідну суму грошей (у функції засобу платежу), оскільки одна грошова одиниця може бути речовим носієм позичкового капіталу багаторазово.

Централізація банками тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб та їх перетворення на позичковий капітал здійснюються на ринку позичкових капіталів, де інструментами є векселі, цінні папери, депозитні сертифікати, банківські акцепти.

Позичковий ринок - сукупність відносин економічної власності з приводу купівлі-продажу грошового капіталу через посередництво фінансово-кредитних установ і фондової біржі відповідно до законів попиту і пропозиції, конкурентної боротьби.

Складовими цього ринку є грошовий ринок (короткострокові кредити до 1 року, що обслуговують рух оборотного капіталу) і власне ринок капіталів (середньо- і довгострокові кредити), які обслуговують рух основного капіталу.

Ринок капіталів поділяють на іпотечний ринок, де кредит надають під заставу нерухомості, і фінансовий, на якому оперують цінними паперами. Грошовий ринок і ринок капіталів відрізняються рівнем відсоткових ставок, терміном проведення кредитних операцій, інструментами здійснення купівлі-продажу, обсягами здійснюваних операцій та ін. Водночас між цими ринками здійснюється безперервне переливання капіталів: короткострокові кредити перетворюються на середньострокові і довгострокові за наявності гарантій з боку банків і держави.

Залежно від сфери охоплення ринок позичкових капіталів поділяють на національний, міжнародний (або іноземний) і світовий. Найбільшою різноманітністю форм, методів та інструментів проведення операцій відзначається національний ринок.

У структурі конкретних джерел нагромадження позичкового капіталу найважливішу роль відіграють:

1) амортизаційні відрахування, які зберігаються на банківських рахунках;

2) частина нерозподіленого прибутку, що нагромаджується для розширення виробництва;

3) нагромадження позичкового капіталу в кредитній системі, тобто зростання власного капіталу і резервів банків;

4) капітали пенсійних фондів, які перебувають у довірчому управлінні банків, страхових компаній та інших кредитних інститутів.

Основними формами усуспільнення позичкового капіталу та особливостями його розвитку у розвинутих країнах є:

1) централізація кредиту у наймогутніших банках, монополізація ними кредитно-розрахункових операцій з промисловістю, торгівлею, державою, населенням;

2) укрупнення кредиту;

3) централізація грошових заощаджень і доходів різних класів, соціальних верств і груп;

4) збільшення доходів останніх;

5) зростаюче кредитування держави і збільшення виплат за відсотками по державному боргу;

6) активізація міжнародного обігу позичкового капіталу, зростання обсягів міжнародних кредитів;

7) посилення ролі міжнародних фінансово-кредитних організацій у кредитуванні держав.

Існування та функціонування позичкового капіталу неможливе без особливої інфраструктури ринку - кредитної системи.

Суть кредитної системи може бути виражена двояко: з одного боку, кредитна система це сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування і кредитних установ; з іншого, кредитна система - це сукупність кредитних установ країни.

Частіше використовується друге визначення, що є більш вузьким та точніше характеризує інституційну форму організації кредитних відносин в суспільстві через кредитні установи, які акумулюють вільні грошові кошти і надають їх у позику.

Усі інститути кредитної системи поділяються на три основні групи:

1) центральний банк;

2) комерційні банки;

3) спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (парабанки).

При цьому перші дві групи складають окрему ланку організації кредитних відносин і являють собою банківську систему країни, тоді як третя група формує відносно відособлену систему небанківських і спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які включають інвестиційні, фінансові і страхові компанії, пенсійні фонди, ощадні каси, ломбарди, іпотечні банки тощо. Такі установи формально не є банками, але виконують різні банківські операції і конкурують з банками.

Основною ланкою кредитної системи є банки, яким належить ключова роль у кредитно-фінансовому обслуговуванні економіки. Банк - це особлива установа, що акумулює тимчасово вільні грошові кошти, надає їх в кредит, здійснює розрахунки та інші фінансові операції. Сукупність різних банків, що функціонують в країні, утворює банківську систему, яка є складовою частиною кредитної системи.

У багатьох країнах ринкової економіки банківська система має два рівні.

1. Центральний банк, що реалізує грошово-кредитну і валютну політику уряду, здійснює емісію, управляє офіційними валютними резервами, є банком держави та всіх інших кредитних інститутів;

2. Комерційні банки, що безпосередньо забезпечують процес кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування економіки.

Основною ціллю діяльності ЦБ є підтримка купівельної спроможності грошової одиниці. В Україні роль центрального банку виконує Національний банк України.

Основні функції НБУ:

1) розробка і впровадження разом із урядом ефективної кредитно-грошової політики;

2) здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;

3) здійснення міжбанківських розрахунків, в. т.ч. і в міжнародних відносинах;

4) продаж кредитних ресурсів комбанкам, кредитування уряду;

5) регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та інших кредитних організацій;

6) здійснення валютного регулювання і забезпечення конвертованості національної валюти;

7) зберігання та регулювання золотовалютних резервів;

8) управління державним боргом.

Другий рівень банківської системи - це комерційні банки. Їх класифікують за такими ознаками:

а) за формами власності і способами формування статутного капіталу - це: державні, колективні, приватні, з участю іноземного капіталу.

В Україні (на 1.04.2012 р.) - 2 державні банки (“Ощадбанк” і “Укрексімбанк”); 174 публічні акціонерні товариства. Кількість банків, створених з участю іноземного капіталу - 54, з них - 20 банків зі 100% іноземним капіталом. Основною організаційно-правовою формою банків є акціонерна;

б) за територією діяльності банки поділяються на загальнодержавні і регіональні;

в) за видами операцій - на універсальні, які здійснюють усі операції і спеціалізовані, які виконують обмежене коло операцій.

Вони виконують наступні основні функції:

1) мобілізація тимчасово вільних грошових коштів і перетворення їх в капітал;

2) кредитування підприємств, держави та населення;

3) випуск кредитних засобів обігу (кредитних грошей);

4) здійснення розрахунків та платежів в господарстві;

5) консультування, надання економічної та фінансової інформації.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути зосереджують свою діяльність на окремих, як правило невеликих, сегментах ринку фінансових послуг, функціонуючи для певного типу клієнтури або пропонуючи відносно вузький спектр можливих операцій. Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів дозволяє заповнити ті ніші на ринку банківських послуг, які з тих чи інших економічних або політико-правових причин залишаються незаповненими банківськими установами.

Щоправда можлива і однорівнева схема організації кредитних установ. Однак така практика у більшій мірі є характерною або для ранніх стадій розвитку кредитної системи, коли відсутній центральний банк, або для країн з адміністративно-командними методами управління господарством, де єдиний державний банк самостійно виконує усі функції кредитної системи. Становлення і розвиток повноцінних ринкових відносин довели неспроможність такої організаційної побудови як в першому, так і у другому випадках.

Дворівнева організація кредитної системи дозволяє ефективно розподілити адміністративно-регулюючі та операційні функції між центральним банком і усіма іншими кредитними інститутами, що забезпечує належний рівень обслуговування усіх суб'єктів ринкових відносин.

3. Капітал у сфері торгівлі

Ринок - це, перш за все, торгівля товарами і послугами. Вона відіграє функцію життєзабезпечення суспільства через надання певних послуг споживчого і виробничого характеру, що потребує певних ресурсів. Це формує торгівлю як самостійну сферу підприємницької діяльності.

У цій галузі діяльності капітал як ресурс набуває форми торгового капіталу, який забезпечує рух товарів від виробника до споживача. Функцією торгового капіталу є обслуговування про­цесу купівлі і продажу товарів.

Функціонування торгових підприємств вимагає залучення виробничих ресурсів у формі капіталу, найманої праці, торговельного підприємництва, тому витрати у сфері торгівлі не мають принципових відмінностей від сфери матеріального виробництва.

Витрати підприємства сфери обігу, пов'язані з реалізацією продукції, називаються витратами обігу. Витрати обігу поділяються на зовнішні і внутрішні, постійні і змінні, економічні і бухгалтерські.

Підприємницька діяльність передбачає одержання прибутку, який виступає у формі торгового прибутку. Торговий прибуток - це дохід, який одержують підприємства оптової і роздрібної торгівлі. Він розглядається як різниця між загальним виторгом від продажу товарів і бухгалтерськими витратами обігу. В цьому разі торгове підприємство одержує бухгалтерський прибуток. Крім того, торговий прибуток являє собою різницю між загальним виторгом і економічними витратами обігу. При цьому торговель­не підприємство може одержати економічний (чистий) прибуток і такі складові доходу підприємства, як нормальний прибуток, умовний відсоток на власний капітал, умовну ренту від власної земельної ділянки, умовну заробітну плату торгового підприємця.

Торгівля поділяється на два види: оптову і роздрібну. Оптова торгівля здійснює посередницькі функції між промисловими і роздрібними торговцями. Роздрібна торгівля являє собою реалізацію товарів безпосередньо споживачам.

Торговий капітал - це капітал, який використовується у сфері обігу і який обслуговує процес реалізації товарів.

Першим етапом розвитку торгового капіталу найдавнішою його формою був купецький капітал. В історії розвитку товарно-грошових відносин він відігравав складну і суперечливу роль.

З одного боку, він створював умови для розвитку капіталістичних відносин, оскільки стимулював процеси накопичення і концентрації грошових коштів в руках вузького кола осіб, руйнував натуральні засади виробництва, посилював диференціацію товаровиробників, формував і розширював світовий ринок.

З іншого боку, купецький капітал:

- наживав великі прибутки за рахунок нееквівалентного обміну і тим самим нещадно експлуатував основну масу населення;

- підривав економічну основу безпосередніх товаровиробників;

- гальмував розвиток виробництва.

Розв'язання цієї суперечності втілилось у поступовій підпорядкованості купецького капіталу закономірностям промислового капіталу.

В умовах зародження капіталізму власники останнього особисто без посередників займались усіма операціями, пов'язаних з перетворенням товарної форми промислового капіталу в торговий. Разом з тим це уповільнювало кругообіг капіталу. Це й стало причиною відокремлення торгового капіталу від промислового і перетворення його на самостійно функціонуючий торговий капітал, рух якого здійснюється за формулою Г-Т-Г'.

Це відокремлення проявилось у формі утворення особливої групи підприємців (капіталістів-продавців), що спеціалізуються лише на реалізації товарів. В результаті відбувся розподіл праці між промисловими і торговими капіталістами.

Наслідком відокремлення торгового капіталу є:

- подальший розвиток суспільного поділу праці і спеціалізація виробництва;

- розширення ринку для промислового капіталу;

- прискорення обороту капіталу;

- зниження витрат капіталу на одиницю продукції та підвищення норми прибутку.

Метою торгового капіталіста, як і промислового, є отримання прибутку. Він привласнює його на тому підґрунті, що торговий капітал виконує функції, які необхідні для відтворення усього суспільного капіталу, який обслуговує стадію Т-Г' в кругообороті промислового капіталу, опосередковано сприяє зростанню додаткової вартості.

"Торговий капітал, - підкреслює Карл Маркс, - не створює ні вартості, ні додаткової вартості, а лише опосередковує їх реалізацію ". Але оскільки він обслуговує необхідну фазу процесу виробництва, то " ... повинен таким чином приносити середній річний прибуток, як і капітал, який функціонує в різних галузях виробництва ".

Джерелом торговельного прибутку є додаткова вартість, яка створюється в сфері матеріального виробництва, частину якої привласнює торговець. Цією частиною промислові капіталісти діляться з торговцем за те, що він реалізує їх товари. Таким чином, торговий прибуток - це особлива перетворена форма додаткової вартості, що створюється найманими працівниками у сфері виробництва і присвоюється торговими підприємцями за участь у реалізації товарів, вироблених промисловими капіталістами.

Розподіл додаткової вартості між промисловими і торговельними капіталістами відбувається стихійно в результаті гострої міжгалузевої конкурентної боротьби.

кредитний банк фондовий біржа капітал

4. Фондова біржа. Цінні папери

Складовою частиною ринкової економіки є ринок цінних паперів, який виник кілька століть тому. В 1592 році в Антверпені було вперше оприлюднено список цін на цінні папери, що продавалися на місцевій біржі. У сучасних умовах нормальне інвестування національної економіки будь-якої країни з ринковою економікою неможливе без ефективного функціонування ринку цінних паперів.

Ринок цінних паперів, як і інші ринки, характеризується наявністю попиту, пропозиції і системою цін. Він тісно пов'язаний з іншими ринками: товарним, природних ресурсів, капіталу, грошовим тощо. Ринок цінних паперів є складовою частиною фінансового ринку і за умов розвинутої ринкової економіки виконує низку важливих макро- і мікроекономічних функцій.

По-перше, ринок цінних паперів регулює інвестування й кредитування різних сфер і використання ресурсів, саме через ринок цінних паперів здійснюється основна частина переливу капіталів у найприбутковіші сфери економіки. По-друге, він є інструментом фінансування й рефінансування дефіциту бюджету країни, перешкоджаючи при цьому надлишковій емісії грошей, стимулює розвиток інфляційних процесів. У результаті випуску державних цінних паперів і реалізації їх на відкритому ринку уряд країни одержує грошові кошти, які використовуються на покриття дефіциту державного бюджету. Це одне з головних внутрішніх джерел зменшення дефіциту, що не веде до інфляційних явищ, а лише розподіляє вільні фінансові ресурси підприємств, населення держави. Отже, ринок цінних паперів забезпечує масовий характер інвестиційного процесу, що дає змогу кожному суб'єктові, який має вільні грошові кошти, здійснювати капіталовкладення у виробничу сферу шляхом купівлі цінних паперів, надаючи підприємцям багатоваріантну можливість вибору джерел фінансування й кредитування.

За допомогою ринку цінних паперів реалізується принцип демократизму в управлінні економічними процесами на мікрорівні, коли рішення приймають шляхом голосування власників цінних паперів. При цьому регулюється сумарний купівельний попит, що забезпечує власникам цінних паперів додаткове надходження доходів.

Проте, ринок цінних паперів відрізняється від інших видів ринку характером обороту товару через специфічність, особливість останнього. Це товар, який, маючи мізерну власну вартість, може бути проданим за дуже високою ринковою ціною. Цінний папір водночас є і правом ("титулом") власності, і борговим зобов'язанням, являє собою документ, що має юридичну силу, складений у встановленій формі та забезпечує його власникові односторонній стандартизований набір прав щодо осіб, які випустили такий документ (емітенти). Власник цінних паперів має можливість передавати їх іншій особі, додержуючись раніше встановлених умов. Процес випуску і розподілу цінних паперів між першими власниками називають емісією.

Емісія цінних паперів здійснюється промисловими, торговими фірмами, банками, кредитно-фінансовими організаціями, центральними і місцевими органами влади. Це акції, облігації, депозитні сертифікати, довгострокові і короткострокові боргові зобов'язання. Всі вони є одним із засобів мобілізації капіталу. Їх емісія і реалізація здійснюються самим емітентом або через банки. Розміщення цінних паперів забезпечується шляхом публічної передплати (або серед певної групи інвесторів) на фондовій біржі та інших ринках цінних паперів.

Емісійний курс цінних паперів визначається залежно від фінансового стану емітента, його перспектив і стану на ринку позичкового капіталу, рівня процентних ставок. Національний ринок цінних паперів залежить від багатства країни, від джерел позичкового капіталу та банківських кредитів.

Ринок цінних паперів поділяється на первинний і вторинний. На первинному ринку розміщуються нові випуски цінних паперів, емітентами яких є корпорації, уряд країни, муніципальні органи. Фондові цінності купують індивідуальні інвестори та кредитно-фінансові органи, які називаються інституційними інвесторами.

Цінні папери можуть розміщати шляхом прямого звернення емітента до інвесторів або через посередника. Розміщення цінних паперів за публічною передплатою через посередників називають андерайтингом. Якщо емітент домовляється безпосередньо з групою інституційних інвесторів про купівлю всього випуску, має місце так зване приватне розміщення.

Папери, куплені інвесторами при емісії, можуть бути ними перепродані. Угода купівлі-продажу раніше випущених паперів здійснюється на вторинному ринку, який складається з двох частин - фондових бірж і позабіржових торгів. Головною фігурою на вторинному ринку є професійний посередник у торгівлі іншими паперами - фінансовий брокер.

Фондова біржа являє собою певним чином організований ринок, на якому власники цінних паперів роблять через членів біржі, що виступають як посередники, угоди купівлі-продажу. Контингент членів біржі складається з індивідуальних торговців цінними паперами і кредитно-фінансовими інститутами.

Коло паперів, з якими проводяться угоди, обмежений. Щоб потрапити в число компаній, папери яких допущені до біржової торгівлі (іншими словами, щоб бути прийнятою до котирування), компанія повинна задовольняти виробленим членами біржі вимогам у відношенні обсягів продажів, розмірів одержуваного прибутку, числа акціонерів, ринкової вартості акцій, періодичності і характеру звітності і т.д. Члени чи біржі, державний орган, що контролює їхню діяльність, установлює правила ведення біржових операцій; режим, що регулює допуск до котирування. Разом з порядком проведення угод вони утворять серцевину біржі як механізму, що обслуговує рух цінних паперів.

Фондова біржа - це, насамперед, місце, де знаходять один одного продавець і покупець цінних паперів, де ціни на ці папери визначаються попитом та пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентується правилами і нормами, тобто, це певним чином організований ринок цінних паперів.

Як товар на цьому ринку виступають цінні папери - акції, облігації і т.п., а як ціни цих товарів - курси цих паперів. Постає питання: як погодяться між собою поняття ринок і біржа, біржа й аукціон?

Загальне в біржі з ринком - установлення цін товарів у залежності від попиту та пропозиції на них. Але, у відмінності від ринку, на біржі можуть продаватися не всі товари, а тільки допущені на неї, це з одного боку, а з іншої, способи купівлі-продажу на біржі значно різноманітніше, ніж на ринку, щоправда, більш регламентовані.

Що стосується аукціону, то про нього на біржі нагадує спосіб призначення ціни: її викрикують. У століття електроніки така система може показатися лише даниною традиції, але, на думку біржовиків, вона виконує ряд корисних функцій: створює необхідну ринкову атмосферу, забезпечує публічність торгів. За однакової ціни на пропоновані товари вони скоріше дістануться тому, хто голосніше викрикнув ціну, тому "голосові дані" на біржі, як і на аукціоні, мають чимале значення але, на відміну від аукціону, ціни на товари на біржах не тільки ростуть стосовно стартових, але і падають.

Отже, біржа має у своїх характеристиках як риси історичних попередників (таких як ринки, ярмарки, аукціони), так і власну специфіку.

Прагнення власників однакових цінних паперів зійтися в одному місці випливає з характеру акцій і облігацій як товарів, біржових за своїм походженням. Але акціонерні товариства, хоча і виникали як великі для свого часу підприємства, не могли претендувати на охоплення своєю діяльністю всієї території країни. Виходить, і свої акції вони могли збувати в основному там, де базувалися і були відомі. Тому фондові біржі організовуються в центрах великих економічних районів.

Важливе місце в обслуговуванні обороту цінних паперів належить позабіржовому ринку. Він - конкурент фондових бірж і їх органічний додаток. На цьому ринку функції посередника виконують інвестиційно-банківські фірми, а також спеціалізовані компанії; посередник, який називається дилером, виконує функції брокера і спеціаліста.

Цінний папір - це фіктивний капітал, і водночас він являє собою певну величину реального капіталу, його паперовий символ. Ринкова ціна фіктивного капіталу визначається, по-перше, співвідношенням попиту і пропозиції щодо капіталу і, по-друге, величиною капіталізованого доходу за цінними паперами. Різницею між розмірами фіктивного і реального (дійсного) капіталу є прибуток, який одержує, насамперед, засновник високорентабельних підприємств. Один із способів його отримання - випуск цінних паперів на суму, що значно перевищує реально інвестований у виробництво капітал.

Джерело доходу по фіктивному капіталу повністю приховано - вважається, що цінні папери здатні давати дохід самі по собі, особливо облігації державного займу. Ця форма фіктивного капіталу не тільки не має вартості, а й не становить ніякого реального капіталу, бо проценти по облігаціях, в основному виплачуються за рахунок податків.

Купівля цінних паперів - це, за суттю, передача частини грошового капіталу в позику. Сам цінний папір має форму кредитного документа. Його володар набуває права на певний постійний дохід у вигляді процента або дивідендів з виданого в позику капіталу.

Слід зазначити, що цінні папери не мають самостійної, внутрішньої вартості, а є знаками повноцінних грошей, їх представниками і замінниками у процесі обігу. Цінні папери в цьому разі наближаються до звичайних паперових грошей, але істотно відрізняються від них тим, що водночас виконують функцію золота і виступають як кредитні документи. Останнє дає їм змогу відображати відносини між кредиторами й позичальниками.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску, називається емітентом. Ціна цінного папера прямо пропорційна прибутку, який він дає, і обернено пропорційна нормі позичкового процента.

В Україні випускаються в обіг і обертаються такі види цінних паперів: акції, облігації, казначейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати й векселі. Як кредитні кошти обігу всі вони виступають знаками вартості і виконують дві важливі функції - як засіб обігу і як засіб платежу. Найпоширеніші серед названих видів цінних паперів акції й облігації.

Акція - цінний папір, який засвідчує внесення паю в капітал акціонерного товариства і дає його власникові право:

- на одержання певного доходу, який називається дивідендом;

- голосу при вирішенні справ товариства;

- на отримання частини майна компанії при її ліквідації;

- на перевагу в придбанні нових випусків акцій. Вартість акцій, як правило, не погашається акціонерним товариством, знову перетворити її на гроші можна лише шляхом продажу. В різних країнах в обігу є різні види акцій. Найпоширенішими є звичайні і привілейовані. Перші з них дають право на дивіденди, розмір яких залежить від результатів господарсько-фінансової діяльності акціонерного товариства і розміру отриманого прибутку. Привілейовані акції дають їх власникам переважне право на одержання дивідендів, а також пріоритетну участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства. Власники цих акцій, як правило, не беруть участі в управлінні справами акціонерного товариства, а щорічно одержують дивіденди, які є фіксованим процентом номінальної вартості. Право голосу при вирішенні справ товариства надають власнику, коли дивіденд не виплачується протягом кількох звітних періодів.

Акції можуть бути іменними і на пред'явника. Широке коло населення має право бути власниками, як правило, іменних акцій. При передачі цього виду акцій іншій особі з відома акціонерних зборів поставити на ній спеціальний переданий напис.

Виникнення акцій як цінного папера пов'язано з переходом від індивідуальних до асоційованих форм приватної власності. Слід мати на увазі, що, по-перше, необхідність у власності такого роду зумовлена збільшенням масштабів і вартості виробництва. Фінансових коштів одного підприємця вже недостатньо для здійснення великих проектів. Водночас акціонерна форма організації підприємства надає інвестору широкі можливості інвестувати свої капітали.

Акціонерна форма цінних паперів дає право на участь в управлінні акціонерним товариством. Проте, реально це право зосереджується в руках тільки тих інвесторів, які володіють контрольним пакетом акцій, що забезпечує право власності на реальні активи. Для інших інвесторів, які володіють незначною кількістю акцій, їх придбання - це операція щодо надання позики, тобто, кредитна угода. Частка акцій таких інвесторів не дає їм можливості ефективно впливати на прийняття того чи іншого рішення, вони можуть передавати своє право голосу за дорученням третім особам або раді директорів.

Облігації - найважливіша форма цінних паперів. Вони засвідчують внесення їх власниками грошових коштів і підтверджують зобов'язання відшкодувати їм номінальну вартість цих цінних паперів у встановлений строк з виплатою фіксованого щорічного процента. Облігації випускають на обмежений період часу. Вартість їх повністю погашається після закінчення цього строку.

Законом України "Про цінні папери і фондову біржу" визначено такі вимоги до емітентів облігацій: по-перше, акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму не більше як 25% розміру статутного фонду і тільки після повної оплати всіх раніше випущених акцій; по-друге, емітент при випуску в обіг облігацій має бути не збитковим протягом останніх трьох завершених фінансово-господарських років або з часу утворення, якщо даний строк менше трьох років, по-третє, емітент не повинен мати простроченої заборгованості кредиторам і за внесками до бюджету; по-четверте, емітент зобов'язаний цілком сплатити статутний фонд на той час, коли він приймає рішення про емісію облігацій. В Україні облігації як боргове зобов'язання випускаються двох видів: а) облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, б) облігації підприємств.

Вони можуть бути іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними (цільовими), можуть вільно обертатися на ринку або мають обмежене коло обігу. Як і інші цінні папери, облігації мають номінальну і ринкову вартість або ринкову ціну. Ціну, за якою облігації вільно продають і купують на ринку, називають курсом облігацій. Цей курс залежить від номінальної вартості, яка зазначена на облігації, а також від стану економіки, фінансово-кредитного та грошового обігу. В умовах інтересів та потреб їх власників в обмін на гроші, що пов'язано з необхідністю їх котирування, тобто, визначення курсу, ціни. При цьому члени фондової біржі, а також комісійні брокери та дилери, які організовують увесь процес котирування акцій на біржі, мають свою мету - біржовий прибуток.

Попит на цінні папери формується інвесторами - власниками вільних грошових коштів, якими можуть бути організації та окремі громадяни. Пропозицію забезпечують акціонери товариства, які випускають акції з метою залучити кошти для фінансування своїх виробничих програм, а також держава за рахунок випуску облігацій. Курс облігацій стабільніший і залежить від співвідношення між процентом по цих облігаціях і середнім рівнем позичкового процента, від умов погашення позики та надійності позикодавця.

Законом України "Про цінні папери і фондову біржу" (ст.23) передбачено, що інформація про випуск підприємствами акцій і облігацій, призначених для відкритої торгівлі, підлягає, крім реєстрації, обов'язковій публікації у часописах і специфічних виданнях фондової біржі не менше ніж за 10 діб до початку продажу цих цінних паперів. Акції та облігації підприємств, запропоновані для відкритої торгівлі, допускаються до розміщення не раніше ніж за 30 днів після опублікування оголошення про їх випуск. У статті 29 зазначено, що той, хто торгує цінними паперами, зобов'язаний надати особі, від якої він отримав доручення на купівлю або продаж, відомості про винагороду, за яку він діє, та інформацію про курс цінних паперів.

Біржа як ринок укладення торговельних угод покликана займатися посередницькою діяльністю щодо укладення договору - угоди між двома сторонами, в якій мають місце два елементи: пропонування - оферт і прийняття його - акцепт. Організація біржової торгівлі передбачає знання та вміння щодо використання відповідних угод. Здебільшого біржова купівля-продаж цінних паперів здійснюється негайно готівкою:

1) з передачею паперів із рук продавця в руки покупця - касові угоди, які не відрізняються від торговельних закупівель на певний строк і в кредит;

2) з обов'язком передачі паперів у майбутньому в руки покупця - термінові угоди, що досить різноманітні, по-перше, за здатністю по-різному об'єднуватися між собою або з касовими угодами, а по-друге, за можливістю платежу за різницею, у зв'язку з чим їх часто називають також угодами за різницею.

Тверді (прості) термінові угоди укладають з наміром сторін виконати свої зобов'язання у визначений строк. Але часто такі угоди перетворюються на угоди за різницею, тому що цінні папери продаються і купуються за курсом, тобто за ціною на день укладення угоди, а розрахунки здійснюються у визначений строк, тобто, через певний проміжок часу, протягом якого може змінитися курс цінного папера у бік зниження або підвищення. Різниця між ціною, яка визначена в договорі-угоді, і ціною на день здійснення угоди становить прибуток - інтерес, якій і спонукає біржовиків (брокерів, дилерів та контрагентів) до подібних біржових операцій, тобто, до спекулятивної діяльності.

Умовні термінові угоди укладаються між контрагентами з метою застрахуватися від несподіванок ринкових коливань курсів цінних паперів. Оскільки в терміновій твердій угоді звичайного типу покупець при падінні курсу, а продавець при його підвищенні може зазнати збитків, бажання обох сторін певним чином обмежити їх розміри потребує створення термінової угоди з преміями. Сутність такої угоди полягає в тому, що за певну винагороду покупець і продавець (або продавець і покупець) дістають право відступу від умов договору. Цю суму, виплачену на користь однієї зі сторін іншою стороною, і називають премією-винагородою. Якщо договір порушує продавець, премію одержує покупець і навпаки. Отже, розмір можливих для кожної сторони збитків обмежений розмірами премії.

Юридично премія є добровільною неустойкою. Угоду, за якою договір порушує покупець, а премію одержує продавець, умовно називають угодою з попередньою премією. Якщо право на відмову від договору належить продавцю, а премію одержує покупець, то має місце угода зі зворотною премією.

Пролонгаційні угоди передбачають продовження (пролонгацію) строку купівлі або продажу цінних паперів залежно від динаміки їх ціни. Ці угоди поділяють на репортні та депортні. Репортними є угоди, коли цінні папери купують за курсом на день укладання угоди з зобов'язанням викупити їх через визначений строк за підвищеним курсом, тобто, з надбавкою, яку називають репортом. Депортні угоди передбачені в тому разі, якщо акції купують за курсом на день складання угоди з обов'язком зворотного їх продажу через деякий термін за зниженим курсом, тобто, зі знижкою, що називають депортом.

На фондовій біржі укладають угоди з опціоном, коли право продавати або купувати цінні папери в зазначений строк надається контрагентам, за що покупець опціону виплачує продавцеві премію. Така угода укладається щодо купівлі або продажу цінних паперів. У першому випадку покупець має право вимагати від продавця купівлі у нього цінних паперів за базовою ціною, у другому - покупець може протягом строку дії опціону продати останній за базовою вартістю цінного паперу. Опціон слід використати у визначений строк, інакше він втрачає чинність.

Отже, біржові угоди, по-перше, виступають як необхідні елементи механізму дії фондової біржі і мають деяке позитивне значення, пов'язане з організацією оптової торгівлі цінними паперами, з функціонуванням інфраструктури ринкової економіки; по-друге, їх можна вважати безпідставними і шкідливими з економічної точки зору, бо вони ставлять контрагентів у залежність від випадковості, відокремлюють капітал від виробничих форм промисловості, цінні папери не впливають безпосередньо на рівень і якість виробництва товарів та надання послуг; по-третє (це позитивна риса), завдяки біржовим операціям капітали постійно перебувають в обороті, внаслідок чого зростає загальна сума обігового капіталу держави.

Література:

1. Політична економія: Навч. посібник / За ред. К.Т. Кривенка. - К: КНЕУ, 2001.

2. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. посібник. - К: КНЕУ, 2001.

3. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. - К: Вища шк. - Знання, 1997.

4. Політична економія: Підручник / За заг. ред. Ю.В. Ніколенка. - К: ЦУЛ, 2003.

5. Матвієнко В.П. Держава і банки. - К.: Демократична Україна, - 1996.

6. Солодкий М.О. Біржовий ринок. - К.: Джерела, 2001.

Размещено на Allbest.ru

...