Проблема бідності в економічній теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА БІДНОСТІ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ

1.1 Розвиток наукової думки про бідність

1.2 Концептуальні підходи та методи аналізу бідності

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА БІДНОСТІ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Бідність - явище загальнолюдське: економічне і філософське, політичне і соціальне. Бідність існує у світовому економічному просторі, у тому числі й в Україні. Вона є найдавнішою суспільною проблемою, наукові роботи економістів і соціологів доводять різноманітність теорій і концепцій щодо визначення цього поняття. Поняття «бідність» використовують для різних соціально-економічних ситуацій та окреслюють ним багато соціально-економічних проблем. Проте чіткого визначення в сучасній науці цього поняття досі не існує.

Незважаючи на досягнення людства в галузі науково-технічного прогресу і сучасних технологій, а також на яскраві соціальні трансформації, що радикально змінили вигляд цивілізації в другій половині ХХ сторіччя, зараз третина населення земної кулі живе в умовах злиднів. Бідними сьогодні є не тільки окремі члени суспільства, але й цілі країни і навіть континенти. Світ поділений на багаті та бідні країни, на центрі периферію. У вітчизняній і зарубіжній літературі частіше можна зустріти інформацію про бідність у країнах, що розвиваються, проте вона притаманна і розвиненому світу, а також країнам, що здійснюють ринкову трансформацію економіки. Проте, багато аспектів є недостатньо розкритими і потребують нових теоретико - методологічних підходів щодо їх розв'язання.

Актуальність даного дослідження визначається насамперед тим, що цілий ряд держав, які здійснюють ринкове реформування своїх економік, щиро зіткнулися з проблемою бідності, її легалізацією і поширенням масштабів. Щоб політика подолання бідності в країнах із перехідною економікою стала більш ефективною, необхідно глибоко і всебічно досліджувати феномен бідності, виявляти його економічні аспекти, причини виникнення, методологію оцінки і характеристик бідності. Є насущна потреба в узагальненні і глибокому аналізі накопиченого практичного досвіду щодо подолання бідності в розвинених країнах, у розробці програм і заходів боротьби з бідністю в постсоціалістичних країнах. Вивчення бідності основних напрямків соціально-економічної політики держави по її подоланню є актуальним як у теоретичному, так і в практичному плані.

Основні положення, що визначають загальні теоретико-методологічні основи щодо подолання бідності, базуються на концепціях провідних представників економічної думки XVIII - XX ст.: Ч. Бута, О. Льюїса, Т. Мальтуса, К. Маркса, Ж. Прудона, Е. Реклю, Д. Рікардо, С. Раунтри, А. Сміта, Г. Спенсера, П. Таунсенда, Ф. Хайєка.

Проблема бідності перебуває у центрі уваги провідних вітчизняних та зарубіжних вчених: Ю. Архангельського, О.М. Бородіної, К.Верфа, І.Ф. Гнибіденко, С. Калініної, В. Куценко, Е. Лібанової, Р. Нурєєва, М. Папієва, І. Прибиткової, Т. Репіної, А.Сена, Л. Черенько.

РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА БІДНОСТІ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ

1.1 Розвиток наукової думки про бідність

Ще в 427 - 347 рр. до н.е. давньогрецький філософ Платон у праці «Держава» зазначав, що бідність - це право, що веде до низості та злодіянь, до держави бідних, яка буде завжди ворожою до держави багатих, вони ніколи не будуть єдиними, та пропонував законодавчим правом встановити межу бідності як ціну наділу, яка повинна залишатись у кожного й ніколи не допустити її зменшення. Якщо хтось придбає більше цього, то йому необхідно віддати надлишки державі.

За Демокритом, бідність - моральна проблема, а не соціальна, багатством потрібно користуватися розумно, приносячи користь народу. Бідняком бути краще ніж багатим, бідняки уникають злих підступів, заздрості і ненависті. Щастя не в багатстві, щастя - у душі.

Історію вивчення бідності можна прослідкувати в період з XVII ст. до першої половини ХХ ст., коли цією проблемою займалися такі відомі вчені, економісти та філософи, як А. Сміт, Г. Спенсер, К. Маркс, С. Раунтрі, Ч. Бут. Були сформульовані поняття та критерії бідності, потім розроблялися теорії та концепції.

Уперше явище бідності сформулювали представники класичної політекономії. Так, у роботі А. Сміта виявлено відносну природу бідності між соціальними стандартами та матеріальними здібностями їх притримуватися, вважалося, що бідність є наслідком індустріального розвитку. Доходи населення будуть зростати із зростанням національного багатства і справедливою винагородою за працю, заробітна плата буде збільшуватися в міру зростання національного багатства, сприятиме підвищенню добробуту.

Англійський вчений Г. Спенсер визначав бідність позитивним і закономірним явищем, яке стимулює людський розвиток. Бідними є недосконалі люди, які не здатні пристосовуватися до суспільних умов. Кожен повинен сам вирішувати свої потреби. Він виходив з думки, що допомога бідним обмежує самостійність людини. Втручання держави у природний розвиток суспільства вважав недоцільним, бо надаючи допомогу, держава стимулює пасивність населення.

Ж. Прудон вважав бідність соціальним благом, невід'ємною рисою людства, розрізняв відносну і абсолютну бідність. При цьому до потреб він відніс не тільки те, що потрібно для виживання, а й те що відповідає наявним у суспільстві стандартам. За Ж. Прудоном, бідність - обов'язкова риса людства, при якій із зростанням виробництва зростають і потреби людей.

Отже, бідність розглядалася через природний відбір та виживання сильніших, бідні вважалися відповідальними особисто за своє становище. Загальноприйнятою точкою зору на бідність був погляд, що бідний означає грішний та що бідність - ознака лінивства.

Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно з якою населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продовольства з усіма зловісними наслідками, що з цього випливають. У роботі «Дослід про закон народ оселення» він намагався виправдати зубожіння населення, яке, на його думку, не розумно розмножується в геометричній прогресії, тоді як засоби існування збільшуються в арифметичній, внаслідок чого виникає абсолютне перенаселення. А там, де надлишок населення та нестача продуктів, - відповідно й бідність. За Мальтусом, бідні самі винні у своїй бідності. Однак ця теорія не підтверджується, принаймні останні століття: виробництво продовольства, не кажучи вже про виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення, однак проблема бідності залишилася в багатьох країнах.

Класики марксизму під бідністю розуміли відсутність засобів виробництва у тих, хто своєю працею сприяє накопиченню багатства. Виділяються два типи бідності:

абсолютна (зниження життєвого рівня порівняно з попереднім періодом);

відносна (коли частка національного доходу зростає при одночасному зменшенні частки робочого класу).

Зміною відношення до засобів виробництва визначається і зміна матеріального стану робочого класу. Було наголошено на соціальній нерівності, несправедливих розподільчих відносинах та вважалося, що бідність - це форма експлуатації робітників власниками капіталу.

1.2 Концептуальні підходи та методи аналізу бідності

На основі аналізу економічних теорій та концепцій бідності визначено, що не існує єдиного науково обґрунтованого й універсального критерію, який міг би чітко окреслити і оцінити бідність. Бідність, як явище, включає в себе різні поняття, такі як недостатність ресурсів, фізіологічні та соціальні потреби, обмеження, самоповагу, людські цінності тощо. Крім того вона залежить від традицій, норм поведінки, цінностей різних народів і держав. Неоднозначність у трактуваннях бідності та необхідність співставлення результатів у світовому вимірі, що пов'язано з виконанням цілей розвитку тисячоліття, вимагають перегляду методик оцінки бідності та передбачають введення єдиних методик для проведення порівнянь між країнами.

Важливість об'єктивної оцінки бідності визначається необхідністю підвищення ефективності конкретних програм розвитку, економічних трансформацій та соціальної політики. Від того, як визначається бідність, залежать напрями і структура соціально-економічної політики та межі соціальних груп або верств, на які вона поширюється. В цілому, теоретико-методологічні підходи щодо вивчення, виміру бідності й оцінки її масштабів, витікають з трьох основних концепцій: по-перше, концепція абсолютної бідності; по-друге, концепція відносної бідності; по-третє, концепція суб'єктивної бідності. Недосконалість визначених концепцій спричиняє дискусії щодо доцільності користування тією чи іншою моделлю скорочення бідності при формуванні соціальної політики.

В межах окремої країни для виміру бідності використовують об'єктивний підхід: бідність визначають за національною методикою, що базується на встановленому прожитковому мінімумі. Ці підходи базуються на доході або споживанні, причому останнє використовується ширше, оскільки тісно пов'язано з наявністю ресурсів для забезпечення основних потреб; легше вимірюється у випадку існування неформального сектору економіки; і оцінюють реальні витрати домогосподарств.

Визначення межі абсолютної бідності, було запропоновано у 1901р. Б. Роунтрі, як вартості основних потреб, що включала витрати на продукти харчування, одяг, житло, паливо та інші витрати на домогосподарство. Він ввів концепцію кошика базових продуктів і запропонував розрізняти первинну та вторинну бідність.

Первинна бідність - це нездатність придбати базовий кошик продуктів, внаслідок низького заробітку і неможливості знайти роботу через хворобу, травму чи незадовільну економічну ситуацію.

Вторинна бідність визначається як витрати домогосподарств, які не є першочерговими, але в них є потреба, оскільки це відповідає прийнятим у суспільстві нормам.

Сучасне трактування абсолютної бідності базується на формальній відповідності (невідповідності) доходів домогосподарства мінімальному споживчому кошику (установленому прожитковому мінімуму - ПМ, де ПМ - це дохід, який гарантує держава для збереження здоров'я і підтримки життєдіяльності людини або домогосподарства відповідно до визначеного рівня розвитку економіки). Проте, затрати і структура споживчого кошика значно відрізняється у господарствах різних соціальних груп, регіонів і країн. Тоді рівень бідності населення розраховується як відсоток населення у суспільстві, чиї доходи знаходяться нижче межі бідності (ПМ). Перевага цього виду показника у тому, що він розраховується в одиницях, які є загальноприйнятими і оцінюють добробут на практиці.

Країни, що розвиваються, часто визначають межу бідності, виходячи з мінімальних базових потреб у харчуванні, або як частку прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. На її основі визначаються сім'ї, які належать до категорії бідних. Відповідно до прожиткового мінімуму, з досвіду розвинутих країн, населення розподіляється на три групи: з особистим доходом, який є нижчим від ПМ - бідні; від одного до двох ПМ - малозабезпечені; від двох до п'яти ПМ- відносно забезпечені.

В межах абсолютної бідності дослідники розрізняють місцеву (первинну) і вторинну (екстремальну або загальну). Первинна бідність охоплює ту частину населення, яка не має доступу до основних ресурсів існування, а вторинна - визначає межу обмеження благ, що знаходяться вище рівня первинних потреб. Так, А. Сен вказує, що бідність може бути абсолютною величиною по можливостях (забезпечення продуктами харчування) і відносною по товарах.

Серед інших підходів визначення абсолютної бідності використовують методи: криву Е. Енгеля та метод М. Оршанські. На думку всіх дослідників абсолютна бідність призводить до негативних наслідків і неповинна мати місце у суспільстві. Недоліком є довільний характер вибору першочергових потреб.

Відносна бідність визначається шляхом порівняння найнижчого рівня життя населення з найбільш високим, або встановлення межі бідності на рівні 40 - 60% середнього доходу у державі (медіанний підхід), що було запропоновано П. Таунсендом у 1970р. Так, бідними вважаються ті, у кого доходи є нижчими від 40 - 60% середнього доходу в країні. Міжнародний відносний критерій - 50% медіанних витрат на умовно дорослого. Недоліком цього підходу є те, що він не враховує зміни стандартів життя у суспільстві. Серед інших підходів щодо виміру відносної бідності -- шкала добробуту Кентріла, метод Деліка і метод Євростату.

Відносна бідність має місце у будь-якому суспільстві, оскільки завжди є домогосподарства, доходи яких є нижчими за половину середнього доходу у країні. У країнах ЄС використовують, переважно, показники відносної бідності, межа відносної бідності у більшості країнах Європи визначається на рівні 50% медіанного доходу, у країнах Скандинавії - 60%, у США - 40%.

Масштаби абсолютної бідності не співпадають з відносною. Абсолютна бідність може бути ліквідована, а відносна зберігається і навіть зростає коли стандарти життя всіх верств суспільства підвищуються.

Суб'єктивна бідність визначається за самооцінкою людини. З метою вивчення суб'єктивної думки населення щодо достатності їхнього доходу відділом статистики та іншими службами проводяться вибіркові соціально-демографічні обстеження базової захищеності населення. Серед критеріїв оцінювання виділяють потреби у продуктах харчування, оплаті житла, медичному обслуговуванні, придбанні одягу. Суб'єктивна бідність формується під впливом динаміки добробуту кожного опитуваного. Найбільш незабезпеченими, за суб'єктивною оцінкою, вважають себе пенсіонери та безробітні. Так, оцінка власного соціально-економічного статусу проводиться за такими критеріями самооцінки матеріальної забезпеченості: бідний, небагатий, цілком забезпечений, заможний, середній, дуже багатий. Складність підходу у полягає у проведенні досліджень між країнами.

Існують інші підходи щодо виміру бідності: концепція можливостей, запропонована А. Сеном, за якою реальна бідність визначається на основі можливостей індивідуума; концепція соціальної ексклюзії (виключення), розроблена у розвинутих країнах у 90-х роках ХХ ст.

Концепція фактичних можливостей, яка запропонована А. Сеном, формує новий підхід щодо бідності. Основою цього підходу є те, що на відміну від доходів домогосподарств, можливості - це кінцева мета, і вона визначається не розміром ресурсів, а результатом їх використання людиною, тобто якістю життя людей. Бідність проявляється у відсутності доступу до можливостей, коли люди не в змозі досягти визначеного рівня задоволення найважливіших людських потреб. До базових можливостей можна віднести: доступ до ресурсів; якісне медичне обслуговування; доступність якісної освіти; побутові умови для існування; можливість підтримувати екологічно здоровий стан життя та працевлаштування, згідно набутої освіти і кваліфікації. Як правило, в основі показника межі бідності за можливостями покладені міжнародні стандарти для кожного критерію. Так, у міжнародних дослідженнях використовують стандартні показники частки відставання кваліфікації медичного персоналу і недосвідченості дорослого населення. Недоліком такого показника є неможливість чітко визначити перелік можливостей для оцінки рівня бідності через багатоаспектність підходу.

Концепція соціальної ексклюзії (виключення) використовується у розвинутих країнах для визначення маргіналізації і депривації суспільства з метою надання соціальної допомоги малозабезпеченим у межах економіки.

Одним з методів виміру бідності, що набув поширення в останні десятиріччя в розвинених державах Європи, є побудова індексу консенсусної депривації. Сучасний економічний підхід ексклюзії базується на оцінці трудових доходів домогосподарств на основі опитування респондентів за списком із складників, що пов'язані зі споживанням та способом життя, серед яких потрібно визначити, які з цих складників вони вважають необхідними для кожної людини, без яких неможливе цивілізоване існування в даній країні у даний період розвитку. За цим методом критерій бідності визначається як недобровільна відсутність 3-х і більше предметів першої необхідності у домогосподарстві респондента внаслідок недостатнього доходу. Ця концепція підтримує статус людини у суспільстві на основі повної зайнятості і одержанні високого доходу.

Аналіз робіт вітчизняних і зарубіжних вчених свідчить, що бідність розрізняють за міжнародними стандартами цивілізації в цілому і за національними стандартами країни. Цілком зрозуміло, що бідні за стандартами економічно розвинутих країн є заможними щодо бідних з країн, що розвиваються. Порівнюючи світові дані про стан бідності, дослідники стикаються з двома проблемами: концептуальною, що розглянута вище, та практичною. Це пов'язано з багатоаспектністю категорії бідності, яка базується на урахуванні доходів домогосподарств та витрат на споживання, тривалості життя, якості житлових умов, забезпеченості населення соціально-культурними послугами тощо.

Так, лауреат Нобелівської премії з економіки Т. Шульц переконаний, що більшість населення світу бідна або дуже бідна, і наводить три впливових критерії бідності: коли половина чи більша частина індивідуального доходу витрачається на продукти харчування; коли середня тривалість життя не перевищує 40 років; коли рівень умінь, навиків і знань є низьким.

Концептуальні підходи враховано у методиках національних та міжнародних організацій. Для порівняння масштабів бідності на міжнародному рівні використовують методики Світового банку, ООН, Люксембурзьких досліджень, Всесвітньої організації охорони здоров'я, Євросоюзу, які дають можливість провести порівняльну оцінку бідності, визначити рівень нерівності доходів у країнах і регіонах.

РОЗДІЛ 2. ПРОБЕМА БІДНОСТІ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ

Світ ніколи ще не був на стільки багатий, як сьогодні. І в той же час більше мільярда людей на планеті, в основному в країнах, які розвиваються, живуть у надзвичайній убогості та бідності. Боротьба з бідністю визнана одним із найважливіших завдань світової громадськості.

На початку XXI сторіччя боротьба з бідністю стала однією з найбільш вагомих проблем і найбільш важливим завданням соціальної політики більшості країн світу. Питання подолання бідності продовжують активно досліджуватись вітчизняними та зарубіжними науковцями. Вагомий внесок у вивчення цієї проблематики зробили такі вчені: Н. Ільчина, В. Куценко, Е. Лібанова, О. Палій, Ю. Саєнко, Л. Черенько та багато інших.

Боротьба з бідністю завжди була актуальною темою, актуальною настільки, що Європейський Союз 21 січня 2010 року офіційно відкрив Європейський рік боротьби з бідністю й соціальною ізольованістю. Така ініціатива спрямована на те, щоб привернути увагу громадян, урядовців і соціальних партнерів до проблем подолання бідності в Європі. Вона має також мобілізувати сторони для боротьби проти злиднів, для зміцнення соціальної інтеграції і соціального діалогу.

Таким чином, бідність як глобальне соціальне явище існує в усіх країнах світу. Тому боротьба з бідністю є складовою соціальної політики в усіх цивілізованих суспільствах і не є винятком для України. І хоча бідність з'явилася в Україні не сьогодні та є не тільки наслідком криз і прорахунків у проведенні реформ, нині вона перетворилася й на проблему майбутнього. І тому дослідження проблем бідності в Україні набуває дедалі більшого значення з погляду виявлення соціально вразливих верств населення, визначення її базових причин і створення ефективно діючої соціальної політики зі зниження її масштабів.

Головна проблема полягає в тому, що в Україні немає комплексної системи, яка б ефективно вирішувала проблеми бідності. Держава не займається політикою попередження бідності, а лише бореться з її наслідками. Бідність в Україні характеризується низкою національних ознак, зокрема, специфічні особливості бідності в Україні мають прояв у такому:

надмірне соціальне та майнове розшарування;

зубожіння значної частини населення, яке при цьому зберігає відносно високий соціальний статус (рівень освіти, кваліфікації, соціальні зв'язки);

розповсюдженість бідності серед працюючого населення;

низький рівень життя населення в цілому і соціальної інфраструктури зокрема.

Основною ознакою української бідності є те, що в нашій країні існує проблема бідності серед працюючих. Зайняті мають стабільне джерело доходу, але, при цьому, не мають можливості вести повноцінний спосіб життя. Усе вищезазначене свідчить про актуальність та гостроту проблеми бідності.

Офіційним визнанням є Указ «Про невідкладні заходи з подолання бідності» за No274/2010 від 26.02.2010р., де визначено, що подолання бідності, передусім її найгостріших проявів, є найважливішим пріоритетом у здійсненні реформ в Україні Ї соціальній державі, яка має на меті впровадження європейських стандартів життя. Одним із основних напрямів якого є відновлення та стимулювання економічного зростання. Основними завданнями у цьому напрямі є запровадження нових механізмів відновлення виробництва, стимулювання економічного зростання та соціального прогресу, створення умов для забезпечення стабільного розвитку галузей промисловості. Ці аспекти мають особливе значення для вирішення проблем бідності, тому що ефективно впливати на бідність можна тільки на основі економічного зростання.

Але для подолання бідності не достатньо тільки економічного зростання, як це здається на перший погляд. Взаємодія економічного зростання і рівня життя тісно пов'язані між собою, але не безпосередньо, а опосередковано. Отже, необхідна ефективна соціальна політика, націлена на зменшення диференціації доходів та формування середнього класу як рушійної сили суспільства вирішення цієї проблеми в Україні потребує розробки системи комплексних науково-обґрунтованих і більш дієвих заходів, які повинні враховувати профіль, специфіку та особливості формування і поширення бідності, причини її виникнення та засоби її подолання, а також нової, більш дієвої стратегії подолання бідності та механізмів її реалізації. Від тактики виживання необхідно переходити до стратегії розвитку, від боротьби з бідністю Ї до зростання середнього класу.

Істотним напрямком локалізації бідності виступає саме державна політика розвитку малого і середнього бізнесу, який виступає об'єктивною основою формування середнього класу як важливої умови консолідації суспільства та подальшого розвитку його громадянських структур. В Україні ще не сформовано середній клас, але в соціальній структурі населення є групи, які мають частину таких ознак, а саме:

належний рівень доходів;

високий рівень освіти і кваліфікації;

помірний політичний консерватизм;

зацікавленість у підтримці соціальної та політичної стабільності;

неприйняття ідеології маргіналізації.

Потужній середній клас Ї це:

домінування в суспільстві активної життєвої позиції (прагнення самостійно забезпечувати добробут своєї родини);

наявність внутрішніх джерел інвестування (населення інвестує значну частину зароблених коштів у бізнес, освіту, життя тощо);

висока платоспроможність населення і відповідно масштабний внутрішній ринок (попит породжує пропозицію, що веде до економічного зростання, збільшення зайнятості, доходів тощо);

домінування демократичних принципів державного управління,

зокрема прийняття управлінських рішень за участі населення, звітність органів влади.

На відміну від цього соціальна поляризація може перекреслити розвиток демократичних засад державного устрою, намагання побудувати соціально орієнтовану економіку, становлення України як стабільної міцної держави. Багато дослідників вважають створення середнього класу головним соціальним інтересом України, стратегічною соціальною метою реформування економіки й суспільства. Пріоритетними напрямами державної політики щодо формування середнього класу в Україні, повинні бути: підтримка працюючого населення; забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати; захист інтелектуальної власності і зміцнення на цих засадах становища висококваліфікованої робочої сили; підтримка малого підприємництва.

Бідність сьогодні багато в чому виступає як істотна загроза політичній стабільності українського суспільства. Малий і середній бізнес є тією сферою економіки, яка за підтримки держави, що включає розумну податкову політику, могла б істотно змінити соціально-економічну ситуацію в країні. Тому одним із пріоритетних напрямів соціальної політики повинна стати державна підтримка підприємництва. По-перше, підприємства малого й середнього бізнесу здатні поглинати незайняту робочу силу, а отже, знижувати соціальну напруженість, викликану високим безробіттям. Отже, бізнес здатен зменшити рівень безробіття, а це важливе завдання соціальної політики держави. По-друге, підприємництво формує соціальну базу для створення середнього класу Ї гаранта політичної стабільності. Не можна ігнорувати й той факт, що розвиток малого і середнього бізнесу Ї це найбільш дешевий шлях до ринку, що закладає глобальні основи економічного зростання в країні, забезпечує політичну й соціальну стійкість системи. Заходи щодо державної підтримки малого і середнього бізнесу спрямовані на створення економічних стимулів і сприятливих правових умов для його розвитку надання матеріальних ресурсів на вигідних умовах. Саме гарантія стабільності щодо володіння власністю є генератором проведення реформ у будь-якій державі. Наявність власності у громадян можна розглядати як основу для самоствердження і самореалізації, саморозвитку, особистої безпеки, опори для сім'ї, нації і в цілому держави.

Здійснюючи політику, спрямовану на підтримку малого та середнього бізнесу, держава створить позитивне середовище для розв'язання таких невідкладних завдань, як прискорення структурної перебудови економіки, забезпечення ринку товарами та послугами, створення конкуренції, поповнення місцевих бюджетів, боротьба з безробіттям тощо.

Визначаючи подальші шляхи подолання бідності в Україні, необхідно виходити з того, що працездатна частина населення має бути забезпечена роботою і гідною заробітною платою, що дозволить викорінити бідність серед працюючих громадян і суттєво знизити рівень бідності серед малозабезпечених, соціально вразливих верств населення.

Сучасний стан рівня життя населення України потребує підвищення якості життя найбільш чисельних (а не лише найбідніших) прошарків населення, що стане підґрунтям для формування середнього класу Ї основи стабільності суспільства.

ВИСНОВКИ

бідність соціальний ексклюзія поляризація

У ході дослідження феномену бідності в економічній теорії, стає зрозуміло, що зміст, критерії та визначення бідності змінюються з розвитком цивілізації і залежать від політичного устрою суспільства. Люди можуть бідними за стандартами економічно розвинутих країн і заможними за стандартами країн, що розвиваються.

Сучасні роботи соціологів та економістів демонструють різноманітність теорій та концепцій бідності, саме тому це поняття застосовується до широкого спектра соціально-економічних ситуацій та втрачає наукову визначеність. Аналізуючи сучасні роботи можна сказати, що бідність - це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Або - неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання. Згідно з першим визначенням, бідні - це ті, чий рівень життя є нижчим за певний середній стандарт суспільства, а за другим - ті, чий рівень життя є нижчим за визначений суспільством мінімальний рівень. У широкому розумінні родина живе в бідності, якщо її наявні засоби не можуть задовольнити основних потреб цієї родини (її розмірами, станом здоров'я, віком її членів та ін.).

Розглянувши поняття бідності, можна дійти деяких узагальнень. Поняття бідності трактується по-різному: і як низький рівень доходів та витрат, і як неможливість підтримування бажаних життєвих стандартів, і як визначення самосвідомості в соціумі. Це залежить від автора і концепції, якої він дотримується при розгляданні цього питання.

Досвід світової науки потребує адаптації до сучасного стану українського суспільства. У сфері вітчизняних наукових досліджень бідність ще не стала предметом для досконалого та глибокого вивчення та аналізу. Бідність - це масове явище, яке не можна подолати тільки економічними важелями.

Проблема бідності в Україні потребує системного підходу для врахування не тільки економічних, соціальних та правових механізмів, але й психологічних аспектів, потребує розглядання в широкому гуманітарному контексті, як явище, що обмежує свободу людини. Якщо в одних країнах подолання бідності - це боротьба за виживання, то в країнах з ринковою економікою - це вилучення частини населення з різних форм діяльності (економічної, політичної або культурної).

Бідність - суспільна проблема, яка вимагає практичних дій щодо її зменшення, потребує об'єктивної та всебічної наукової оцінки поширення бідності в суспільстві з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування для розробки ефективних програм соціальної допомоги й упорядкування несправедливої диференціації доходів населення.

Головна проблема бідності - це низький рівень доходів.

Існує два шляхи зменшення бідності. Перший - це активний спосіб, тобто підвищення доходів працюючих, другий - пасивний через підвищення соціальної допомоги. Виходом має стати соціально орієнтована економіка як механізм переробки ресурсів у товари та послуги для громадян, яка зрештою приведе до створення свідомого власника, зможе подолати масштабну бідність та зробить нашу державу країною зі зростаючим добробутом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Лібанова Е. Подолання бідності: погляд науковця // Ринок праці та соціальний захист. - 2004. - 26 с.

2. Лібанова Е. М. Складові добробуту і бідності // Соціальний захист. - 2004. - 38 - 42 с.

3. Основи економічної теорії: навч. посіб. / О.В. Отрошко. - К.: Знання, 2011. - 325 с.

4. Про невідкладні заходи з подолання бідності // Президент України; Указ від 26.02.2010 № 274/2010. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/274/2010

5. Про затвердження державної цільової соціальної програми подолання та запобігання бідності на період до 2015 року. Постанова КМУ від 31 серпня 2011р. № 105. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1057-2011-п

6. Фляшникова А. Бідність і багатство в наукових теоріях і сучасних дослідженнях [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.politik.org.ua

Размещено на Allbest.ru