Тенденції розвитку світового господарства

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Міжнародна економічна система розвивалася поступово, еволюціонуючи від простішої до все більш складної. Етапи становлення глобальної економічної спільності охоплюються такою схемою (табл. 1).

Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалістю становила найбільший період. Початок йому поклала неолітична (аграрна) революція (ІІІ - IV тисячоліття до н.е.), яка ознаменувала перехід від привласнювального до перетворювального господарства. Теоретичне віддзеркалення вона дістала у вченнях фізіократів та меркантилістів. Причому класичні риси аграрної економіки відобразились передусім у роботах фізіократів. Меркантилізм же, що розвивався і на Сході, і на Заході більш ніж два тисячоліття тому, був характерний для перехідної торговельної, грошової економіки.

світовий господарство глобальний

Таблиця 1

Етапи становлення економічної спільності

Тип світової цивілізації	Домінуючий вид виробництва	Характер праці	Провідний тип власності
Аграрна	Сільськогоспо-дарське	Ручна	Земельна
Індустріальна	Промислове	Машинна	Промислова
Постіндустріальна (ноосферно-космічна)	Інформаційне	Інтелектуальна (духовна)	Інтелектуальна

Індустріальна економіка втілилась у класичних теоріях (А.Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль та ін.) і в сучасних неокласичних концепціях.

Розгортання сучасного економічного знання можна представити за таким логічним ланцюгом: загальноцивілізаційна субстанційна основа - економічні моделі різного ступеня зрілості - національно-державні економічні системи.

Як же формувалася міжнародна економіка?

Після глибоких криз 30-х років, охопивших майже весь світ, і в результаті деформацій, викликаних Другою світовою війною, світове господарство виявилося разбалансованим. Країни розпочинали між собою торгівельні війни, нагромаджувались валютні обмеження. Крім того, багато службових інструментів міжнародного спілкування почали відриватися від грунту, на якому вони виросли та окріпли, та перетворюватись на самостійну економічну силу. Перш за все це стосується фінансової, валютної і кредитної сфери, яка еволюціонувала від звичайного інструмента обслуговування розрахунків по міжнародній торгівлі товарами в повністю відірваний від неї механізм фінансових і валютних спекуляцій. З появою перших комп'ютерів, які виявилися здібними замінити не лише фізичну а й розумову працю людини (научно-технічна революція), фінансування в широкому розуміння, хоча й продовжувало грати свою обслуговуючу роль, перетворилося на самостійну сферу міжнародного спілкування. Його маштаби, які важко оцінити, можуть виявитися більшими, ніж маштаби світової торгівлі і міжнародного руху факторів виробництва.

На середину ХХ століття поступову стало зрозуміло, що світове господарство не в змозі стабільно функціонувати без яких-небудь загальних для всіх країн механізмів координації і керування. На мікрорівні фірми почали активніше створювати вертикальні схеми керування відтворюючими процесами, які включали їх підприємства в багатьох країнах світу, і поступово переросли в транс-національні корпорації (ТНК). На макрорівні буквально протягом десятиліття виникла ціла система міждержавних економічних і фінансових організацій мандатом спостерігати за світовим економічним розвитком, попереджувати о виникненні дисбалансу і в разі необхідності всебічно підтримувати країни. Серед них - Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова торгівельна організація. Організація Об'єднаних Націй, декілька об'єднань в Європі та багато інших.

Руйнація в 50-ті роки колоніальної системи, крах на рубежі 90-х років соціалізма і перехід колишніх колоній і соціалістичних країн до ринку створили передумови для нового рівня економічної відкритості у відношеннях між майже всіма країами світу. Більшість з них в той чи іншій формі дотримуються в своїй економічній політиці принципів відкритої економіки, які передбачають не лише активну участь країни в світовому ринку і світовому господарстві, а й міждержавну координацію економічної поведінки і прийняття спільних адекватних заходів щодо її коректировки.

Все це дозволяє зробити висновок, що в другій половині ХХ століття ринкова економіка перейшла в нову, більш високу, ніж світове господарство, якість, свала міжнародною. Ознаками міжнародної економіки є:

1) розвинена сфера міжнородношго обміну товарами на базі міжнародної торгівлі;

2) розвинена сфера міжнародного руху факторів виробництва, передусім у формі увозу-вивозу капіталу, робочої сили і технологій;

3) міжнародні форми виробництва на підприємствах, разміщених в декількох країнах, насамперед в рамках транснаціональних корпорацій;

4) самостійна міжнародна фінансова сфера, не пов'язана з обслуговуванням ні міжнародного руху товарів, ні руху факторів виробництва;

5) система міжнаціональних і наднаціональних, міждержавних і недержавних механізмів міжнародного регулювання в цілях забезпечення збалансоавності та стабільності економічного розвитку;

6) економічна політика держав, яка виходить з принципів відкритої економіки.

Предметом теорії міжнародної економіки є закономірності формування попиту і пропозицій на товари та фактори виробництва, які знаходяться в міжнародному обігу, і випливаючі з цього висновки для економічної політики країн. В рамках цього предмету міжнародна економіка охоплює не лише перші три ознаки, які були характерні для світового ринку (1) і для світового господарства (2-3), а й три зовсім нові ознаки (4-6). Отже, якщо ознака 1 є характеристикою світового ринку, ознаки 1-3 в сукупності характеризують світове господарство, то ознаки 1-6 разом є характеристиками міжнародної економіки вцілому.

Міжнародна економіка(international economics) - це частина теорії ринкової економіки, яка вивчає закономірності взаємодії господарюючих суб'єктів різної державної приналежності в області міжнародного обміну товарами, руху факторів виробництва і фінансування і формування економічної політики.

Економічні відносини

Економічні відносини - сукупність відносин між людьми у процесі виробництва матеріальних і духовних благ та їх привласнення в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні). Відносини між людьми у сфері виробництва складаються з:

привласнення предметів природи через процес праці,

відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва тощо всередині окремого підприємства, об'єднання, організації та між підприємствами,

організаційно-економічних відносин, що формуються і розвиваються в процесі управління менеджерами підприємством, проведення маркетингових досліджень та ін.,

відносин між людьми щодо привласнення робочої сили, засобів виробництва, управління власністю у цій сфері, контролю за виробництвом та ін.

Відносини між людьми у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту різними категоріями працівників (у формі заробітної плати), капіталістів - промисловими капіталістами (у формі підприємницького доходу), банкірами (у формі відсотка), землевласниками й орендарями (у формі ренти, орендної плати та підприємницького прибутку), а також сплати різних видів податків державі тощо. Відносини між людьми у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів та послуг підприємствами, державою, торговельними організаціями, населенням та ін. У сфері споживання такі відносини формуються між виробниками нематеріальних послуг та їх споживачами, при наданні послуг компаніями в процесі використання товарів тривалого користування (холодильників, телевізорів, автомобілів).

Економічні відносини формуються також внаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин.

Техніко-економічні відносини - відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації, обміну діяльністю між людьми та ін.

Соціально-економічні відносини - виробничі відносини, або відносини економічної власності, які виникають між різними суб'єктами (окремими індивіда ми, промисловими, торговими компаніями, фінансово-кредитними інститутами, державою тощо) в процесі привласнення робочої сили, засобів виробництва, інтелектуальної власності, послуг та інших об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення їх теоретичним вираженням є такі категорії, як гроші, ціна, заробітна плата, прибуток тощо.

Організаційно-економічні відносини виникають між менеджерами різних ланок і найманими працівниками, в процесі маркетингової діяльності та ін.

Техніко-економічні відносини є речовою формою розвитку системи продуктивних сил, організаційно-економічні - організаційною, а соціально-економічні - суспільною. Таким чином, ці відносини можуть прискорювати розвиток продуктивних сил або гальмувати його (наприклад, у тому разі, коли у промисловості встановлюється надмірний (а не оптимальний) рівень концентрації виробництва (т.зв. гігантоманія в колишньому СРСР), внаслідок чого штучно затримується розвиток мобільних і ефективних малих та середніх підприємств).

Організаційно-економічні відносини стримують розвиток продуктивних сил у разі впровадження авторитарних методів управління на підприємстві, низької якості маркетингових досліджень тощо. Соціально-економічні відносини гальмують розвиток продуктивних сил у разі відчудження працівників від засобів виробництва, створеного продукту тощо. Найчастіше це відбувається за тотального одержавлення власності та антидемократичного характеру її розвитку.

Потребам розвитку продуктивних сил і насамперед людини-працівника (як основної продуктивної сили) найбільшою мірою від повідає тип соціально-економічних відносин, який оптимально поєднує весь комплекс існуючих у розвинутих країнах світу типів власності приватної, колективної, державної та наднаціональної (інтегрованої власності), кожна з яких має конкретні форми розвитку. Наприклад, приватна власність існує у формі приватної трудової, приватної капіталістичної та проміжних видів власності. Економічним відносинам властиві свої закони розвитку та внутрішні суперечності, насамперед закон концентрації виробництва і капіталу, закон усуспільнення виробництва і праці, закон централізації власності, закон привласнення приблизно однакової величини прибутку на рівновеликий капітал та ін. Серед суперечностей системи економічних відносин найважливішими є суперечності відносин власності - суперечності між окремими типами і формами власності, суперечності всередині кожної з цих форм. Наприклад, для більшості форм власності характерна суперечність між величиною витрат на заробітну плату та прибутками, між витратами на накопичення і витратами на споживання тощо.

Розвиток продуктивних сил найшвидше відбувається тоді коли названі три підсистеми економічних відносин відповідають їх рівню і характеру. Серед соціально-економічних відносин визначальними є відносини власності на засоби виробництва. В сучасних умовах вони існують у формі привласнення акцій, облігацій тощо.

Економічні відносини - базис суспільства, соціальні, правові, політичні, національні, культурні, моральні, психологічні та інші відносини - його надбудова. Розвиток економічних відносин визначає в кінцевому підсумку еволюцію надбудовних відносин. Водночас вони загалом або окремі їх елементи (політичні, правові та інші відносини) справляють зворотний вплив на зміни економічних відносин. На певному етапі еволюції суспільства вирішальну роль можуть відігравати як окремі базисні, так і окремі надбудовні відносини. Так, для трансформації існуючої в Україні економічної системи необхідно спершу радикально змінити економічну політику і право власності, прийняти науково обґрунтовані стабільні юридичні закони, які створюють умови для розвитку відносин економічної власності.

Передумови та виникнення світового господарства

1. Закон обмеженості ресурсів у період промислової революції,

Дія закону обмеженості ресурсів у період індустріалізації призвело до того, що світогосподарські зв'язки стали стійкими і регулярними, а це ліквідувало відособленість національних економік, зробило їх залежними один від одного.

Укрупнення підприємств і масовий випуск продукції в найбільш розвинених країнах світу натрапили на істотні обмеження, пов'язані з національними кордонами:

по-перше необхідність безперебійного постачання великими партіями сировини, однак нарощування його запасів мало свої межі, які пов'язані з нерівномірністю розподілу по країнах та регіонах світу;

по-друге, укрупнення підприємств неможливе без залучення нових трудових ресурсів, а наявність вільної робочої сили в різних країнах розподілялося нерівномірно;

по-третє, випуск стандартизованої масової продукції вимагає швидкого розширення ринків збуту, тому реалізація продукції в результаті промислової революції неминуче наштовхується на національні кордони і виходить за їхні межі.

Світове господарство являє собою систему економічних взаємозв'язків різних за соціально-економічну суть і рівню розвитку країн і відповідну їй систему міжнародних економічних відносин.

Коли ж виникло світове господарство і які економічні процеси та явища з цим пов'язані?

Перш за все слід зазначити, що в основі розвитку економічних взаємозв'язків різних країн лежать потреби обміну. Ці відносини вийшли за рамки окремих держав ще в стародавніх цивілізаціях, однак тоді вони були випадковими, нерегулярними. В основі їх розвитку лежала не тільки економічна необхідність, а й інші причини, такі як жага відкриттів невідомих раніше земель, пошук пригод.

У період пізнього середньовіччя отримало розвиток морське судноплавство і були прокладені постійні транспортні шляхи між країнами. Великі географічні відкриття і розвиток транспорту зробили торгівельний обмін між країнами більш регулярним і стійким.

Тим не менше про світовому господарстві в цей період говорити ще рано. Як цілісна система воно сформувалося тільки на рубежі XIX-XX ст. Історія його становлення невіддільна від історії промислової революції, яка відбулася в останній третині XIX ст., Створивши нову технічну базу виробництва і прискоривши процес індустріалізації.

В економічній літературі існує дві трактування визначення поняття "світове господарство": широке і вузьке. При широкому трактуванні під світовим господарством розуміється сукупність національних економік, пов'язаних між собою міжнародним поділом праці, економічними взаємозв'язками і необхідністю вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством, У вузькій трактуванні світове господарство представляється як система економічних відносин між країнами. І в тому і в іншому випадку в основі визначення світового господарства лежить поняття між народних економічних відносин, або світогосподарських зв 'зей.Під ними розуміються господарські зв'язки і відносини, які вийшли за межі національних кордонів. Специфіка цих зв'язків полягає в тому, що вони, підкоряючись законам попиту і пропозиції, є в той же час найбільш регулярними з боку як національних держав, так і спеціальних міжнародних організації-МВФ, МБРР, МОП, ГАТТ (СОТ), організацій при ООН. Крім того, вони регулюються нормами міжнародного права.

За вузької трактуванні визначення "світове господарство" перелічені групи світогосподарських відносин виступають і в якості основних елементів структури світового господарства. Однак структуру світового господарства можна не лише розглядати з точки зору різних груп міжнародних економічних відносин, але і виділяти різні групи країн, що входять до неї. Такий підхід характерний для широкого трактування світового господарства.

Найпоширенішим критерієм класифікації країн світового співтовариства є ступінь їхньої розвиненості. З цієї точки зору виділяються дві великі групи країн:

1) індустріально розвинуті країни;

2) країни, які не пройшли стадію індустріалізації.

До першої групи відносять такі індустріально розвинені країни, як США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія і більшість країн Західної Європи. Це країни з розлогою ринковою економікою, заснованої на великих ресурсах основного капіталу, передових технологіях, кваліфікованих трудових ресурсах. Для них характерний високий показник ВВП на душу населення. Ця група країн відрізняється порівняно низькими, але стійкими темпами економічного зростання (середньорічні темпи росту в ній складають 1-2% ВВП). Їм властиві не кількісні, а якісні перетворення.

Друга група - дуже диференціювання. До неї належать країни, які ще не пройшли стадію індустріалізації і знаходяться на різних щаблях економічного розвитку: це країни з відносно розвиненими продуктивними силами і відносно високим рівнем доходу і країни відсталі, бідні, де існують проблеми голоду та бідності. Для більшості країн цієї групи характерні більш високі темпи зростання порівняно з країнами, які належать до першої групи (від 3-4 до 8-10% ВВП).

Серед країн, що входять у другу групу, можна виділити:

по-перше, групу країн - експортерів нафти (Саудівська Аравія, Кувейт). Їх не можна віднести до числа індустріальних, але рівень ВВП на душу населення завдяки експорту нафти великий;

по-друге, нові індустріальні країни. Вперше цей термін пролунав у середині 70-х рр.., коли розвинуті країни зіткнулися на ринках промислової продукції з різким посиленням конкуренції з боку невеликої групи держав, що розвиваються і територій - Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу, Сінгапуру, Бразилії та Мексики. У світовій пресі цю "шістку" стали називати новими індустріальними країнами. Від інших держав, що розвиваються вони відрізнялися високими темпами зростання економіки та експорту промислових товарів, швидкими і кардинальними зрушеннями в структурі народного господарства і суспільства. З плином часу кількість нових індустріальних країн поповнилося: до них стали відносити Туреччину, Індію, Малайзію, Аргентину, Таїланд, Індонезію, навіть КНР.

За всіма параметрами розвитку цю групу очолює "четвірка драконів" Східної Азії: Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур. На них припадає понад 40% промислового експорту країн, що розвиваються, в тому числі машин і устаткування - 46, металу - 44, текстилю - 40%. Темпи економічного розвитку "другого ешелону" Південно-Східної Азії (Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни) трохи нижче, але тим не менш дозволяють їм триматися в лідерах світу, що розвивається. Особливо значними є результати економічного розвитку Малайзії і Таїланду, де приріст ВВП на душу населення в останні роки стійко тримається на рівні 4-6%. Слідом за "четвіркою драконів" ці країни активно освоюють світові ринки. Наприклад, частка Малайзії і Таїланду в світовому експорті за 1981-1989 рр.. зросла з 0,635 до 0,866% і з 0,379 до 0,694% відповідно;

по-третє, слаборозвинені і економічно відсталі країни (більшість країн світу, розташованих в Африці, Азії і Латинській Америці). Ці країни у свою чергу діляться на дві категорії: найбільш бідні країни світу (Чад, Бангладеш, Ефіопія) і країни з середнім доходом;

по-четверте, особливу групу утворюють більшість країн Східної Європи та СНД з нерозвиненою ринковою економікою.

Світовому ринку на відміну від національного притаманні такі специфічні риси:

1) мобільність ресурсів, товарів і послуг на світовому ринку значно нижче, ніж на національному;

2) рух товарів і послуг на світовому ринку більшою мірою піддається політичному втручанню та контролю з боку держави;

3) на світовому ринку існує власна система цін - світові ціни;

4) у процесі розрахунків на світовому ринку кожна країна використовує свою валюту, що породжує необхідність коригування обмінних курсів національних валют у відповідності з паритетом купівельної спроможності. Поява і розвиток зовнішньоторговельної інфраструктури полегшують доступ до світового ринку окремим країнам. Ця інфраструктура являє матеріально-технічну базу зовнішньої торгівлі (склади, оснащені сучасним устаткуванням для навантаження, розвантаження, сортування, транспортні засоби, засоби зв'язку). Світовий ринок визначає товарні стандарти і витрати виробництва, впливає на національні економічні програми.

Основні тенденції світового економічного і соціального розвитку

1) Економічний прогрес. Для другої половини XX ст. було характерно прискорення економічного зростання. За оцінками фахівців ця тенденція буде характерна для загальносвітового розвитку початку XXI ст. Для розвинених країн вона буде стабільною і приблизно однаковою, що пов'язано зі зростаючою економічною взаємозалежністю країн внаслідок зростаючого обсягу і збільшення різноманітності потоків товарів, послуг і капіталів, а також у результаті швидкої і дуже великої дифузії технологій. Це супроводжується і буде супроводжуватися виникненням нових якісних характеристик у світогосподарських зв'язках та відносинах, в результаті чого світове економічне співтовариство з пухкої сукупності більш-менш взаємозалежних національних економік буде перетворюватися в цілісну економічну систему, в єдиний організм, де національні економіки будуть всього лише елементами цієї системи . Це відбувається завдяки ряду обставин. По-перше, це пов'язано з чітко виразилася тенденцією випереджаючого розвинена обробної промисловості, в першу чергу галузей, що виробляють засоби виробництва. На цій основі поглиблюється суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва, що супроводжуються збільшенням обсягу кінцевого споживання.

По-друге, дуже активною і ефектною стає виробнича інфраструктура. Різко зросла мережа нафто-і газопроводів, ліній електропередач, що зробило досить рухливим ресурсний потенціал. Цьому сприяє також швидкий розвиток транспорту - залізничного, автомобільного, водного, повітряного. Усе разом узяте викликало значне скорочення так званого економічного відстані між материками, територіальними зонами, регіонами, країнами та їх адміністративними поділами. Це призвело до зниження витрат виробництва, впорядкування цін і тарифів на перевозяться товари та послуги, сировину та напівфабрикати.

По-третє, це пов'язано з формуванням мережі інформаційних комунікацій, що використовує досягнення космічного зв'язку, з новими технологіями, що застосовуються в електронній промисловості, кібернетики, мікропроцесорній техніці. Своєрідною нервової економічною системою в економічній і соціальній сферах світового співтовариства став всесвітня мережа електронного зв'язку Internet. Це викликало дифузію виробництва і сфер зайнятості. Використовувана раніше великомасштабна концентрація виробництва виявилася часто не потрібною, економічно не виправданою, бо територіальне розміщення дочірніх підприємств не грало істотної ролі, більше того їх можна було розмістити і далі від головного підприємства, якщо це стосувалося близькості до джерел сировини, трудових ресурсів або ринків збуту. Економічну вигоду від цього мають не тільки розвинені, але і країни, що розвиваються, тому що всі вони отримують доступ до нових технологій, переміщення яких на межстрановом рівні займає часто буквально лічені секунди. Це ж стосується міжнародного інвестування капіталу, кооперування виробництва та маркетингу, принципів менеджменту, запозичення передового досвіду господарювання.

По-четверте, завдяки змінам неоколоніалістскіх взаємовідносин між розвиненими і країнами, що розвиваються державами, раніше капітал прагнув з розвинених країн на периферію кабалістичного світу, роблячи її сировинним придатком держав-метрополій, на чому і базувався неоколоніалізм, тепер різко зріс експорт капіталу з країн, що розвиваються в розвинуті, що пояснюється більшою стабільністю виробництва в цих країнах. Посилюється процес перехресного (взаємного) інвестування як між розвиненими, так і країнами, що розвиваються, що посилює, розширює і зміцнює економічні зв'язки між країнами, веде до формування міжнародної власності, зміцнює довіру: країн один до одного.

По-п'яте, це пов'язано зі змінами на ринку позичкового капіталу. Якщо в 1960-х рр.. переважаючою формою вивозу капіталу виступав фізичний капітал, то на рубежі XX-XXI ст. різко зріс попит на кредитні ресурси, бо цього вимагала експансіоністська політика ТНК і швидке зростання товарообміну між країнами. З кредитними відносинами тісно пов'язані міжбанківські відносини. На зміну страновой спеціалізації банків прийшла міжнародна банківська система. Втрачає свій сенс монополізм якоїсь однієї національної валюти на міжнародній арені - фунта стерлінгів, долара, японської ієни і т.д. Більше того, активно йде процес кредитування в місцевій валюті, що спрощує валютно-фінансові відносини між країнами, але разом з тим це посилює валютно-фінансову залежність між країнами. Поступово посилюється процес глобалізації у фінансовій сфері економіки. Світове економічне поле стає єдиним полем для ділових ігор великого бізнесу.

По-шосте, розвиток і поглиблення поділу праці, формування міжнародної інфраструктури та інформаційної мережі електронного зв'язку дали величезний імпульс розвитку ТНК і їхніх філій в різних країнах. Зараз близько 40% всіх міжнародних потоків товарів і послуг здійснюється через канали ТНК, перетворилися в могутні самостійні геоекономічні системи, які за своїм могутності перевершують національні держави та міждержавних об'єднань. ТНК стали одним із головних суб'єктів міжнародних торгово-економічних і фінансових відносин, і це стало якісно новою ситуацією, яка не має аналогів в історії.

Глобалізація світової економіки

Глобалізація економічного розвитку випливає з глибокої взаємозалежності складових частин світового господарства, з його єдності та цілісності, що посилюється в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва й обігу, інтенсифікації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий процес глобального синтезу світового масштабу, який втягує у свій вир практично всі країни світу.

Цей розвиток не є односпрямованим, лінійним, який передбачає створення єдиної й монолітної міжнародної економічної системи. Поряд із глобальною інтеграцією проявляються дезінтеграційні тенденції, і не лише у світовому масштабі, а й у межах окремих країн.

Глобалізація - процес перетворення світової економіки в єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили і знань, поступальний розвиток інтернаціоналізації.

Напрямки формування елементів глобальної економіки

Пов'язаний із збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого - відносного насичення потреб усередині країни на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає постійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній та натурально-речовій формах.

Широкий вихід на світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці які б забезпечували безперервність і розширення процесу виробництва. У цьому неможливо й економічно недоцільно виробництво в межах окремих країн усієї номенклатурі товарів і послуг. Економічне вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмії продукцією.

 Елементи глобальної економіки

Міжнародна науково-технічна сфера

Сфера (система) міжнародного виробництва

Світовий ринок і міжнародна торгівля

Міжнародна валютно-фінансова система

 

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10--15 років, а кількість науковців, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в 4 рази швидше, ніж загальна чисельність населення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7--10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5--3 роки. Згідно з прогнозами, у XXI столітті науково-дослідною роботою буде займатися близько 20 % працездатного населення. На цій основі посилюватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зростатиме ефективність використання всіх ресурсів. Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу ліцензій -- майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері виявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни.

Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію й нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології. Відносно новим напрямом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі обчислювальної техніки та засоби автоматизації, включаючи комплексно автоматизовані виробництва з використанням єдиних транспортних систем та систем управління на базі ЕОМ.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного підприємництва. Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спільних підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо.

Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій -- портфельні і прямі.

Портфельні інвестиції --це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така форма міжнародного підприємництва набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була заінтересована в отриманні в такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претендував тільки на чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед із допомогою банків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише в 60-ті роки.

Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійснюються з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції широко застосовуються транснаціональними корпораціями для виробництва готової промислової продукції, видобутку сировини, розширення сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.

Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам та вільним економічним зонам. Спільні підприємства (СП) створюються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома головними ознаками: спільним майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку. Сфера діяльності спільних підприємств охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і після продажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму та ін.

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різноманітних ресурсів, що перемішуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжнародної торгівлі в сучасному світовому економічному розвитк свідчать такі дані.

Найважливіші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в системі «наука--техніка--виробництво». Різко загострюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг, посилюються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку; зростає інтерналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше проявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами колишнього СРСР, що загрожує^ відкинути ці відносини на рівень простої форми обміну.

Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, на розвинуті країни припало 63,4% світового товарного експорту, в тому числі на Європейський Союз - 32,1; США - 15,6; Японію - 5,6; на Латинську Америку - 5,7; Центральну, Східну Європу й колишній СРСР - 2,5; Африку - 2,2; Середній Схід - 3,5; на Південно-Східну Азію - 15,5%.

Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту. Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів.

Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єктів валютно-фінансових відносин, з'являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10--15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизні 150 трлн дол.

Найхарактернішими ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є: наявність «плаваючих» валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод (1976 р.); диверсифікація ліквідних засобів унаслідок впровадження в обіг міжнародних спеціальних прав запозичення (СПЗ) та регіональних (євро) валют, підвищення ролі в міжнародних розрахунках валют провідних індустріальних держав (СІЛА, Японії, Німеччини, Англії, Франції); функціонування розгалуженої системи міжнародних фінансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), яка об'єднує міжнародну валютно-фінансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних рис глобального характеру. .

Світові гроші -- головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Міжнародну валютну систему складають два головні грошові блоки: резервні національні валюти та наднаціональні валюти. Головна функція міжнародної валютної системи --ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

У реальному житті процеси у сфері міжнародних валютно-кредитних відносин здійснюються стрибкоподібне, суперечливо, супроводжуються глибокими кризовими явищами національного, регіонального та світового масштабів, біфуркаціями системи міжнародних валютно-кредигних відносин у процесі її формування як цілісності.

На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (як це було ще донедавна в колишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення, інтегрування в глобальній економіці.

 Сутність та головні етапи економічної глобалізації

Розглянемо принципові ознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття і форми прояву глобалізації в різних сферах економіки і суспільства слід наголосити насамперед на тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають якісні та кількісні ознаки і показники, що характеризують розгортання даного процесу.

Серед найголовніших слід назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких -- посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці. Водночас підвищується загроза глобальної ядерної катастрофи, настання парникового ефекту, втручання в природу людини шляхом генної інженерії, клонування тощо. Окремі нації та держави поступово передають свої функції суб'єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів. Формування так званого «світового села» («giobаl vі11аgе»), здавалось би, мало б сприяти більшій прозорості господарських трансакцій, але поки що відбуваються зворотні процеси за ефектом «чорної скриньки». Особливо відчутно це проявилось під час світової фінансової кризи 1997--1998 рр.

Зростання світових комунікативних мереж за рахунок впровадження новітніх інформаційних технологій, систем електронного зв'язку спонукає до здійснення багатьох з них поза державним контролем.

Науково-технічні досягнення ведуть до скорочення витрат на здійснення міждержавних та міжфірмових господарських контактів. Так, якщо вартість трихвилинної телефонної розмови між Нью-Йорком та Лондоном коштувала в 1930 р. 300 дол. (за курсом 1996 р.), то нині -- лише один долар.

На авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які поряд із традиційними стають нині головними суб'єктами світогосподарських процесів.

Таких нових суб'єктів вісім:

· міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, МОП, СОТ);

· країни «великої сімки»;

· регіональні організації, яких налічується близько 60;

· багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.);

· інституціональні інвестори (пенсійні фонди, страхові компанії);

· неурядові організації;

· великі міста;

· окремі видатні особистості (науковці -- Нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.).

Щодо значення великих міст, то досить згадати, що, наприклад, в одному лише Токіо виробляється вдвоє більше товарів і послуг, ніж у всій Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли зростаюча кількість суб'єктів світогосподар-ських зв'язків не має певної державної належності.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим фактором і внутрішнього, і міжнародного економічного життя.

Існує два головні підходи стосовно етапів розвитку економічної глобалізації. Згідно з першим, вона розпочалась ще до періоду великих географічних відкриттів у формі млявоплинної глобалізації, коли економічні відносини між державами мали спорадичний, дискретний характер, обмежуючись окремими локальними аренами і територіями. До середини XIX ст. глобалізація переходить у стадію повільного прогресування, коли формується світовий ринок, розвивається міжнародний поділ праці, вимальовується профіль спеціалізації окремих країн і регіонів. Наступний етап (середина XIX ст. -- 80-ті роки XX ст.) дістав назву структурної глобалізації, що пов'язана з економічним переділом світу, розпадом світового господарства на протилежні системи та їх єдиноборством. Нарешті, послідовна форма глобалізації розвивається в умовах єдиного ринкового світового господарства як об'єктивний процес і важлива ознака постіндустріальної цивілізації.

Другий підхід пов'язує генезис глобалізації з останньою чвертю XX ст., коли вона стає визначальним фактором як національного, так і міжнародного розвитку, перетворюється на домінуючу тенденцію світогосподарських процесів.

Особливості сучасної економічної глобалізації

Розгортання процесу глобалізації вирізняється суперечливим впливом на національні економіки та на весь перебіг сучасного світового господарського розвитку.

З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого --глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими й інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми доходами.

Таким чином, за незаперечних переваг слід ураховувати неоднозначність, різноспрямованість впливу глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного виробництва. В процесі глобальних структурних трансформацій, що поступово поширюються на світовий економічний простір, перевагу отримують галузі обробної промисловості та сфери послуг. Сюди ж здійснюється перелив капіталу і кваліфікованої робочої сили. Водночас інші галузі відчувають гострий дефіцит факторів виробництва, посилюється їх депресивний стан (наприклад, вугільна промисловість).

Іншим наслідком глобальних структурних змін стає процес деіндустріалізації, який розпочався ще в 70-ті роки XX ст. під впливом світової енергетичної кризи («голландська хвороба» деіндустріалізації). Нині позитивним проявом деіндустріалізації можна вважати розвиток сервісної економіки, ноосферизацію виробництва, виникнення космічних технологій, поступовий перехід до неоекономіки, до постекономічних форм суспільства. Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі повернення до застарілих, традиційних, архаїчних структур господарства в ряді країн, що розвиваються, та в перехідних економіках внаслідок їхньої неконкурентоспроможності та слабкості власної ресурсної бази економічного розвитку.

Промислово розвинуті країни отримують найвідчутніші дивіденди від глобалізації. Шляхом торгівлі, інвестицій, доступу до зовнішніх джерел ресурсів глобалізація полегшує заміну низько-кваліфікованої робочої сили за рахунок тих чи інших країн. Питома вага такої робочої сили в загальних витратах зростає за рахунок скорочення торговельних витрат, страхування рівня зарплати і доходів. Тим самим у цих країнах скорочується податкова база і водночас зростає попит на соціальні гарантії при падінні можливостей щодо їх забезпечення.

Отже, основними наслідками глобалізації в індустріальне розвинутих країнах світу є такі. По-перше, змінюються підходи до розробки і здійснення торговельної, промислової та конкурентної політики. По-друге, зростання внутрішньофірмових трансакцій ускладнює реалізацію економічної й податкової політики. По-третє, уряди натрапляють на труднощі електронного управління трансакціями, оскільки зв'язок зростаючого глобального ринку з географічною територією дедалі послаблюється. По-четверте, урядам стає важче реалізувати цілі соціального добробуту, адже мобільність капіталу зменшує ефективність трудового законодавства і стандарти праці.

Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є розгляд її як багаторівневої, ієрархічної системи.

На рівні окремої країни:

· відкритість економіки;

· частка зовнішньоторговельного обороту чи експорту у ВВП;

· обсяг зарубіжних інвестиційних потоків;

· обсяг міжнародних платежів тощо.

На рівні компанії:

· міжнародне зосередження надходжень від продажів та головних активів;

· внутрішньо фірмова торгівля та відповідні технологічні трансфери

· рівень використання комп'ютерних і комунікаційних технологій.

На рівні галузей:

* співвідношення обсягів зус- трічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі;

* співвідношення обсягів інвестицій у галузь до загальносвітового обсягу інвестицій

* коефіцієнт спеціалізації галузі,

розрахований на основі

співвідношення національної

та міжнародної експортних

квот галузі

Показники глобалізованості економіки

 Головні форми економічної глобалізації

Головні форми економічної глобалізації

Збільшення обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі

Зростання світового фінансового ринку, фінансових трансакцій

Зростаюче використання знань, технологій, менеджменту, маркетингу

Переміщення робочої сили по всьому полю світового господарства

Становлення і розвиток багатонаціонального підприємництва (ТНК)

Размещено на Allbest.ru

...