Сутність власності в сучасній економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ КАТЕГОРІЇ ВЛАСНОСТІ

1.1 ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ

1.2 ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ

2. ЕВОЛЮЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

3. АНАЛІЗ ПРИВАТИЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Людське суспільство - категорія змінна, оскільки воно постійно знаходиться у стані розвитку. Звідси випливає, що етапи розвитку суспільства відрізняються й системами виробничих відносин, які, в свою чергу відрізняються відносинами власності.

Власність - основна складова економічних відносин, на якій тримається решта складових частин економічної системи. Це виключно складне суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, який виражає різноманітність взаємовідносин між людьми. Усвідомлення даного твердження має велике значення для характеристики типа економічної системи. Саме власність обумовлює поєднання робітника із засобами виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті - решт соціально структуру суспільства Власність як економічне відношення формується ще на початку становлення людського суспільства. На привласненні різноманітних об'єктів власності ґрунтуються всі найважливіші форми примусу до праці. Так, наприклад, за античного засобу виробництва примус засновувався на праві власності на раба - безпосереднього виробника, при азіатському способі виробництва - на праві власності на землю, а в період феодалізму - на праві власності на землю і людину одночасно.

Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є центральною проблемою політекономії. Вона виступає предметом ретельного вивчення багатьох вчених - економістів. Ці проблеми вже не одне десятиліття є об'єктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність даної теми на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації. Так, одне з перших визначень власності з'явилося ще у 5 столітті в Кодексі імператора Юстиніана, де власність розглядається як право володіння, використання та розпорядження майном. Вивченням власності займалися і класики економічної теорії, зокрема Карл Маркс, який при трактуванні власності підкреслював домінування економічної природи власності над її юридичною формою, а також вбачав у них перш за все відносини між людьми на відміну від відношення людини до речі. До вивчення цієї категорії зверталися і неоінституціонилісти.

Однією є найбільш видатних теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності, розробкою якої займалися такі відомі американські економісти як Р. Коуз та А. Алчіан.

У подальшій розробці цієї теорії активну участь приймали І.Баруель, Д.Норт, Р.Познер та інші. Особливість цієї “універсальної метатеорії” полягає в тому, що при тлумаченні власності вони оперують не економічним поняттям власності, а використовують термін “право власності”, тобто власністю є не речі і ресурси самі по собі, а комплекс прав на їх використання (право володіння, використання, управління, право на отримання доходу, відчуження, споживання та знищення блага, а також на передачу його у спадок та захист від ушкодження з зовнішнього середовища. Що ж стосується України, то за умов переходу до ринкової економіки неможливо не зачепити власності, саме тому радикальна реформа відносин власності є базовою проблемою сучасних перетворень в українській економіці.

Це, знову таки, зумовлено тим, що відносини власності складають підвалини будь-якої економічної системи, тому вже встановлені в Україні відносини власності, що складали основу адміністративно-командної системи господарювання не можуть залишитися без змін, бо в противному випадку становлення системи ринкових відносин буде приречене на невдачу, оскільки головною умовою функціонування ринкової економіки є плюралізм форм власності.

Метою дослідження є визначення типи,види,форми власності.

Досягнення мети дослідження передбачає вирішеня наступних завдань:

- Вивчення економічний зміст категоріях власності

- Визначити еволюцію відносин власноті

- Аналіз,приватизаційних процесів в Україні



1. ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ КАТЕГОРІЇ ВЛАСНОСТІ

В системі економічних відносин поняття „власність” завжди асоціюється з певними благами, речами або продуктами інтелектуальної діяльності. Але насправді ресурси або речі самі по собі не є власністю. Наприклад, в доісторичну добу земля, рослинний і тваринний світ не перебували у чиїйсь власності. Лише пізніше, коли люди почали привласнювати елементи природи і продукти праці, речі стали власністю, тому що люди почали вступати між собою в економічні відносини з приводу їх привласнення і використання. Тому головним у відносинах власності є не те, що привласнюється, а те, ким і як воно привласнюється. Що ж стосується вивчення власності як економічної категорії, то різні економічні школи трактують її по-різному. Наприклад, Західні вбачали у власності лише відношення людини до речі, тобто відносини власності розглядалися як відображення взаємодії власника з його майном, його розпорядженням та використанням. З точки зору Марксистської теорії власність як економічна категорія виражає відношення привласнення або відчуження засобів виробництва і створюваних за їх допомогою матеріальних благ у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання. Тут акцентується увага на тому, що сам факт належності матеріальних благ суб'єкту повинен визнавати не тільки він сам, а й інші суб'єкти, тому виникає право власності як суспільне відношення. Згідно цієї теорії власність існує незалежно від волі і свідомості людей. Ще в законах Солона (594 рік до н.е.) і Кліофена (509 рік до н.е.) зазначалося, що закони не створюють відносин власності, а лише закріплюють відносини, що склалися у суспільстві. Головним у законі власності є привласнення, тобто відчуження об'єкта власності суб'єктом від інших суб'єктів. Вивчаючи категорію привласнення можна виділити привласнення через працю і, врешті-решт як акт, що здійснюється у процесі виробництва.



1.1 ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ

Власність пов'язана з такими поняттями як володіння, використання і розпорядження.

Володіння - це, так би мовити, неповне або часткове привласнення. Власником є володар засобів виробництва, тобто привласнення передбачає наявність двох сторін відносин власності - суб'єктів і об'єктів привласнення. В якості суб'єктів привласнення виступають фізичні та юридичні особи, об'єктами ж є ресурси, виробниче обладнання, фінансові кошти, об'єкти інтелектуальної власності і т.д. Привласнення завжди передбачає збільшення власності, у противному випадку власність втрачає свій економічний сенс. Основними формами збільшення власності є прибутки, доходи, дивіденди і рента. Іншою стороною привласнення виступає відчуження - процес передачі власності іншій юридичній чи фізичній особі, перерозподіл її між класами і навіть допускає фізичне її знищення. Так, взагалі відбувається знищення власності ВПК, а внаслідок аварії на ЧАЕС знищені величезні об'єкти державної власності, виведені з експлуатації значні площі сільськогосподарських угідь. Використання - це застосування речі в залежності від її призначення. Використання є формою реалізації володіння, його функцією. Воно означає вилучення з об'єктів власності їх корисних властивостей з метою виробництва матеріальних благ та надання послуг. У кінцевому рахунку використання передбачає споживання речей або виготовлених з них виробів Розпорядження - це прийняття власником чи іншими особами рішень з приводу функціонування об'єкта власності, засноване на праві підприємця передавати майно у межах, визначених власником. Розпоряджатися об'єктами власності може лише реальний власник, який має на них юридичне право. На свій розсуд він може продати власність, здати її в оренду, подарувати її або віддати у спадок і т.д. Інші особи зробити цього не можуть. У зв'язку з цим важливо відмітити, що підприємець в ринковій економіці може і не бути власником, але обов'язково повинен мати право володіння, використання і розпорядження. Відчуження - процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній не власник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта. Процеси привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі “привласнення - відчуження” є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економічних суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні обставини. Механізм примусу ґрунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів. Таким чином, складовими елементами власності є володіння, використання, розпорядження і відчуження. Розпорядження визначається використанням, використання визначається володінням, а останнє в свою чергу визначається формами власності.

Іншим важливим чинником у змісті власності, згідно Марксистської теорії, є відносини власності на засоби виробництва, оскільки саме вони визначають мету, характер виробництва, його соціально - економічну структуру, а також взаємовідносини між класами і різними соціальними групами

Відомо, що розвиток суспільного виробництва проходить чотири ступеня “доіндустріальний”, “індустріальний”, “постіндустріальний” і “інформаційний”, і в кожному з цих ступенів власність відіграє якусь певну роль. Наприклад, доіндустріальний ступень суспільного виробництва (первіснообщинний), рабовласницький лад, а епоха феодалізму характеризується використанням ручної праці рабів та ремесловим виробництвом. Звісно, за таких умов власність на засоби виробництва не відігравала економічного верховенства власника даних засобів виробництва, головна роль у процесі виробництва належала робітнику - він був головною цінністю в економічному плані. Саме тому доіндустріальне суспільство характеризується насильницьким перерозподілом результатів суспільного виробництва, а роль власності на засоби виробництва не була вирішальним фактором доіндустріального суспільства. Цю роль вона набула лише в індустріальному процесі, коли лише власник засобів виробництва може бути визначальним економічним суб'єктом суспільного виробництва, а робітник, тобто робоча сила, як вважав К.Маркс, знаходився у підкоренні капіталу. Що ж стосується постіндустріального суспільства, що характеризується бурхливим розвитком науки і техніки, а також впровадженням досягнень НТР безпосередньо у виробництво, людина знову стоїть над засобами виробництва, тобто ефективність суспільного виробництва визначається не технічними даними машини, а особистими якостями і здібностями робітника. Тобто соціальне значення власності на засоби виробництва зменшується на користь робітника, тому що вдосконалені засоби виробництва вимагають не фізичного, а інтелектуального втручання людини .Тепер робітник виводиться із процесу виробництва і стоїть над ним. Змінюється також мотивація до праці - тепер домінантну роль відіграють не матеріальні потреби, а духовні. Варто зазначити, що зараз відбувається процес становлення нового типу суспільства - інформаційного. Основною рушійною силою у процесі виробництва в ньому займає інформація.

Підсумовуючи усе сказане вище, можна зробити висновок, що роль власності на засоби виробництва в історії суспільства об'єктивно змінювалася. Вона напряму залежить від ролі самих засобів виробництва у процесі виробництва, тобто найбільше значення вони мають в індустріальному суспільстві, а найменше - в інформаційному. Зараз у суспільстві домінуючими є суб'єктно-суб'єктні відносини, тобто такі, що складаються між людьми з приводу привласнення факторів виробництва і виробленого продукту, а не суб'єктно - об'єктно, з якими пов'язується інтерес на володіння засобами виробництва

Історична тенденція розвитку еволюції відносин власності полягає в тому, що зміст власності як відношення власник-не власник витісняється більш обширним поняттям -повний власник - неповний власник. Як уже зазначалося вище, власність - категорія многогранна, тобто її можна назвати і історичною категорією, бо в процесі розвитку цивілізації змінювалися і відносини власності, приймаючи найрізноманітніші форми, види і типи.

Тип власності - це найбільш фундаментальне її утворення, що складається залежно від її суб'єктів (суспільство в цілому, трудовий колектив, особистість).

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної власності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) державна. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світового господарства, зокрема у межах Європейського економічного співтовариства (нині Європейського Союзу, куди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності -- наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумовлено тим, що у межах кожного з них існують окремі форми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а формами власності. розглянемо приватний, колективний та державний типи власності та їх структуру. Приватна власність (як економічна категорія) -- привласнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення. Об'єкта мицього типу власності Україні є:

- ндивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

- приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина,який експлуатує найманих працівників;

- підприємства, засновані на власності окремих іноземних громадян;

- сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян -- членів однієї сім'ї,які проживають разом

- селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

- майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, садові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призначення. Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квартири у разі встановлення надмірно високої плати за здавання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної власності, інші залишаються об'єктами.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (нетрудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право приватної капіталістичної власності виникає на підставі ведення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використання майна з метою наживи тощо. Виходячи з цього, суб'єктами права приватної власності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності).

Колективна власність (як економічна категорія) -- привласнення асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності.

Асоційованими власниками можуть бути трудовий колектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, споживчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційовані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, споживчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, мають деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найманих працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законодавством, виникає на підставі:

- добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

- перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

- пожертвувань організацій, громадян та інших цивільно-правових угод. У сільському господарстві у колективну власність можуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, землі садівницьких товариств.

Суб'єктами права колективної власності, згідно з чинним законодавством, є

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогосподарські);

2) кооперативи;

3) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;

4) релігійні організації та спілки цих структур.

5) 

1.2 ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ

В економічній теорії і статистиці державна власність визначається через заперечення: власність не приватна вважається публічною. Вона розділяється на власне державну (центральну, федеральну), муніципальну (власність місцевих органів управління і самоврядування) і проміжну (власність штатів у США і деяких інших країнах, земель - у Німеччині, Австрії, суб'єктів федерації - у Росії й інших країнах).

Однак навіть термінологічно грань між приватною і неприватною власністю виявляється досить розмитою. Прикладом може служити вживання в США назви "публічна корпорація" у двоякому змісті: по-перше, публічна як не приватна, а муніципальна; по-друге, як акціонерне товариство відкритого типу. В останньому випадку вона протиставляється не державній або муніципальній формі власності, а іншому типово частці підприємству - акціонерному товариству закритого типу, частці товариству з обмеженою відповідальністю, сімейній фірмі або фірмі з одним власником. Звідси ж і масове уявлення (у теорії і праві) про те, що публічний сектор економіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і являє собою сукупність підприємств (власне державних, змішаних і/або часток), що охоплюють ключові загальнонаціональні і стратегічні сфери економіки. Зокрема, звідси чисто статистичні складності вичленовування держсектору економіки, не говорячи про труднощі, пов'язані з наявністю змішаних і квазіпублічних підприємств, у яких є присутнім як державний, так і приватний капітал чи фінанси.

Звідси ж і інший, поки ще дивуючий нас феномен: відсутність інтересу з боку статистичних органів до постійного спостереження за державним сектором як майном держави. Разом з тим органи статистики й уряду ведуть ретельний облік публічних фінансів. Це відсутність видимого інтересу до публічного сектора як особливій формі власності пояснюється тим, що цей сектор фактично найчастіше ототожнюється з його фінансами, а не з матеріально-речовинною основою.

Феномен відсутності видимого інтересу статистичних органів і урядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще і тому, що ми пам'ятаємо недавнє соціалістичне минуле, у якому управління економікою було дійсно немислиме і неможливе без обліку і статистики державної власності. Але ця незвичайність навіть у перехідній російській економіці вже майже зникла. Що дає знання статистики підприємств, у яких частка російської держави складає або 100% (їх приблизно 400), або більш 50% (їх близько 470), або від 25 до 50% (їх приблизно 1600)? Парламент і уряд цікавить інше цілком правомірне і більш актуальне питання: які доходи одержує держбюджет від цієї власності, чи відповідають вони обсягу власності держави?Визначити обсяг держвласності надзвичайно важко. Дійсно, як її вимірити, якщо ринок не в змозі правильно оцінити капіталізацію підприємств? Питань подібного роду безліч, а відповідей на них практично немає. Адже дотепер не зроблена інвентаризація держпідприємств, держмайна в країні і за рубежем. Статистика держсектору зводиться тому до виміру величини доходів, що фактично надходять у бюджети всіх рівнів, а також субсидій, дотацій, субвенцій. А це є статистика усього лише фінансів держсектору.Діапазон складових державного (публічного) сектора дуже великий; від чисто державних підприємств до змішаних, від фінансів центрального уряду до фінансів органів місцевого самоврядування, від прямого володіння урядом підприємствами, виробничими фірмами (тобто державна підприємницька діяльність) до чисто правових способів впливу на приватні фірми, від сугубо національних до міжнародних організацій і фінансів. Звідси ясно, що масштаби державної (публічної) економіки величезні, хоча і важко визначні з високою точністю.

Юридично право власності в Україні гарантує Конституція України і нормує Цивільний кодекс України (ЦКУ), що вступив у силу 1 січня 2004 року. Аналіз відповідних положень цих і інших нормативно-правових актів свідчить, що теоретично можна розглядати наступні випадки можливих змін статусу власності, придбаної під час приватизації.

1. Якщо є обґрунтовані аргументи вважати, що приватизація привела до таких катастрофічних соціально-економічних наслідків, що виникає необхідність введення в країні надзвичайного стану; при цьому примусове відчуження таких об'єктів і їхнє повернення в державну власність (з наступною новою чи приватизацією без її) повинне здійснюватися винятково на умовах повного відшкодування вартості цих об'єктів власності.

2. Якщо виникає так називаний мотив суспільної необхідності (у світовій практиці такі мотиви виникають, наприклад, при будівництві суспільно необхідних об'єктів інфраструктури через територію, де розташоване майно, що знаходиться в приватній власності, але ні в якому разі це не стосується «неефективності використання об'єктів» їхніми приватними власниками).

3. Якщо приватизація здійснена з порушенням законодавства України, що діє на момент приватизації, що може бути основою для ухвалення судового рішення про недійсність відповідного акту приватизації.

Очевидно, що перший із приведених випадків надзвичайно складно підвести під базу аргументації деприватизації -- реприватизації -- націоналізації. Адже довести в нинішніх умовах України «катастрофічний вплив приватизації на розвиток економіки і соціальної сфери» практично неможливо, оскільки реальні тенденції розвитку останніх років не дають основ для такого висновку.



2. ЕВОЛЮЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності, можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. В економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства -- відносинах власності -- можливі лише на революційній основі, методом «експропріації».

Так було під час революції 1917 р. в Росії, коли відносини власності було змінено силою: приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.У зв'язку з цим постає цілком природне питання: у чому смисл І процесу історичної еволюції власності, на якій основі він розвивається, які чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям та інтересам її всебічного розвитку.

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, тривалий час, аж до початку 90-х років, перевага надавалася суспільній власності в її двох основних формах - державній і колгоспно-кооперативній.З наведених даних видно, що державна власність хоч і є на сьогодні переважаючою усе ж її питома вага останнім часом істотно зменшилася.

По-перше, за марксистсько-ленінською теорією, що була пануючою, встановлення суспільної власності на засоби виробництва саме по собі відкриває простір для розвитку продуктивних сил. І дійсність (досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-ті роки, післявоєнна відбудова народного господарства за порівняно короткі строки) немовби підтверджувала справедливість такого уявлення. Однак подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.

По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від засобів виробництва, створюваного ними продукту й управління виробництвом, яке властиве експлуататорським формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби виробництва. Проте на початку 80-х років відчуження трудящих від засобів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало незаперечним: воно може виникати й на ґрунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми її реалізації саме як суспільної.

По-третє, головна помилка полягала в твердженні, що держава має опосередковувати якомога більше, а в ідеалі - всі процеси привласнення. Вважалося, що соціалістична власність виступає в двох основних формах - державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми надавалася державній власності, а колгоспно-кооперативна мала "влитися" у державну.

Одержавлення процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові колективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Питання: що, як і для кого виробляти також доводилися до підприємств "зверху"; нормативи оплати праці формувалися державним апаратом і міністерствами.

Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо суспільної власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї - державної.

Для реалізації такого намагання, як показав досвід, не обов'язково утискувати (як було, наприклад, з особистим підсобним господарством) які-небудь форми власності або оголошувати, скажімо, кооператив державним підприємством (так сталося з багатьма колгоспами й промисловою кооперацією). Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в споживчій кооперації.

1. Монополія породжувала паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах: 1. Одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна власність - це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх.

2.Одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих; вони втрачали почуття господаря, а водночас і заінтересованість у раціональному використанні народного багатства, що неминуче призводило до величезних втрат у суспільстві. При цьому необхідно розрізняти зв'язок "відчуження - привласнення" за умов приватної і суспільної власності. За приватної власності відчуження обов'язково пов'язане з привласненням: якщо від однієї особи щось відчужують, то хтось інший обов'язково привласнює це "щось".За суспільної власності те, що відчужується, являє собою суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Однак нерідко це виявляється в колосальних надлишкових витратах (грандіозні будови, які не дають народногосподарського ефекту, втрати і псування продукту після його виробництва, які інколи досягають 40% і більше, тощо). Все це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї.

3.На перший погляд здається, що держава виражає інтереси всього народу, тому й свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Однак у будь-якому суспільстві існує державний апарат, тобто певне коло людей, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість самостійно, на свій розсуд вирішувати його справи й управляти іншими людьми. За даних умов індивідуальні, корпоративні інтереси конкретних осіб державного апарату можуть набути самодостатнього значення, в результаті відбудеться підміна загальнонародних інтересів індивідуальними й корпоративними.По-друге, у міру розвитку НТР відбуваються два взаємозв'язані процеси - концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТР не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності.

Даний висновок підтверджується і досвідом розвинутих капіталістичних країн, який свідчить, що НТР не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання - потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня, що означає загальність принципу різноманітності.

Форми власності в народному господарстві України За умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Ці зміни ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизаційні папери".Зазначені закони передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності, передусім йдеться про широке роздержавлення власності і приватизацію підприємств. Що означають ці поняття? Роздержавлення - це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності.Воно означає істотне скорочення державного сектора економіки і масштабів державного втручання в економіку.

Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації державних підприємств. Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно і цілком беруть відповідальність за результати господарської діяльності.

При здійсненні приватизації виникають два питання, які мають неабияке значення як у теоретичному плані, так і для господарської практики:

1. Якою має стати частка державної власності в умовах роздержавлення власності?

2. Чи допустима приватна власність?

Ці питання були особливо дискусійними під час прийняття законів про власність. Висловлювалася думка про необхідність повної приватизації державної власності. Проте навряд чи можна визнати її розумною. Світовий досвід свідчить про те; що сучасне виробництво не може успішно розвиватися без наявності в більших чи менших розмірах державної власності і державного регулювання. Сьогодні економіка ефективно функціонує лише в тих країнах, де - є сильна-держава.

На мій погляд, загальна приватизація стала б таким же насильством над економікою, яким свого часу були загальна націоналізація і суцільна колективізація сільського господарства.

Виходячи з цього, суть політики роздержавлення насамперед виявляється:

· по-перше, в різкому скороченні сфери державної власності за відповідного розширення інших форм власності;

· по-друге, в якісній зміні самої державної власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств у реальних суб'єктів власності і господарювання. При цьому слід наголосити, що державна власність завжди має бути в оптимальному співвідношенні з іншими формами власності. Дискусійним є питання про можливість існування приватної власності та про її межі в умовах плюралізму форм власності. Відомо, що тривалий час у марксистській літературі приватна власність вважалася несумісною з соціалістичною (усуспільненою). Однак це були помилкові висновки. Аналіз показує, що ніде в світі, в тому числі і в нашій економіці, об'єктивне підґрунтя приватної власності до кінця не зняте. Отже, вона існує й існуватиме у майбутньому. Згідно з прийнятим Верховною Радою України законодавством про власність та розвиток підприємництва в сучасних умовах формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином. Індивідуальна власність громадян:

1) особиста власність - формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;

2) власність трудового господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство: майстерні, інші малі підприємства в сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки й господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, необхідне для самостійного ведення господарства;

3) власність селянського та особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну й робочу худобу, сільськогосподарськутехніку, транспортні засоби та інше майно, необхідне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки й реалізації продукції. Вироблена продукція й одержані доходи є власністю селянські о господарства і використовуються ним на свій розсуд. Колективна власність:

1) власність громадських організацій. Ці організації можуть мати власність орендного підприємства - це вироблена продукція, одержані доходи й інше придбане за рахунок коштів цього підприємства майно;

2) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає в тому випадку, коли все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу, викупу орендного майна або придбання майна іншими законними засобами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію й одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;

3) власність кооперативу - це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

4) власність акціонерного товариства. Акціонерне товариство є власником майна, створеного за рахунок продажу акцій, а також одержаного в результаті його господарської діяльності;

5) власність господарських асоціацій (об'єднань). Господарська асоціація має право власності на майно, добровільно передане їй підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті її господарської діяльності. Водночас вона не має права власності на майно тих підприємств, що до неї входять;

6) у власності будівлі, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього й оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери. Тут можуть знаходитися підприємства, які створюються згідно з цілями, вказаними в їхніх статутах і за рахунок коштів цих організацій;

1) загальнодержавна власність - майно органів влади й управління: оборонні об'єкти; енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності народів; вищі й середні навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

2) комунальна власність - це власність адміністративно-територіальних утворень (краю, області, району). Сюди належать власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть знаходитися підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт, промислові, будівельні та інші підприємства й комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно

3) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися. Воно може виступати у формі фондів, госпрозрахункового доходу, акцій та іншого майна, яке необхідне для діяльності підприємства. Сюди може входити не лише виробниче обладнання, а й культурно-освітні та оздоровчі заклади. Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав Спільні підприємства, що створюються на території України у формі акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно, необхідне для здійснення діяльності, передбаченої засновницькими документами. Також іноземні юридичні особи мають право на території України мати у власності промислові й інші підприємства, будівлі, споруди та інше майно, необхідне для здійснення ними господарської діяльності. Іноземні держави й міжнародні організації мають право мати на території України майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно До міжнародних договорів і законодавства України.

Законом України "Про власність" передбачено існування приватної власності. Зокрема, зазначається, що у власності громадян можуть знаходитися: житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства й особистого споживання; кошти; акції, облігації та інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування, торгівлі, в іншій сфері підприємницької діяльності; будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби та інші засоби виробництва; будь-яке інше майно виробничого, споживчого, соціального, культурного та іншого призначення, за винятком окремих видів майна, яке з точки зору державної і громадської безпеки не може належати громадянину.

Характерно, що кількість майна, придбаного громадянином відповідно до Закону або договору, не обмежується. Причому приватна власність мусить мати переважно трудовий характер. З цього приводу в Законі зазначається: власність громадянина створюється й примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві та іншого розпорядження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяльності, ведення власного господарства й доходів від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, від придбання майна за спадщиною та іншими шляхами, що не суперечать Закону.



3. АНАЛІЗ ПРИВАТИЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

Підсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконані головні задачі масової приватизації -- стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найбільш активних соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва й ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Поява нових приватних власників стало одним з факторів подолання глибокої системної кризи 1990-х років.

За 2009--2011. реальний ВВП в Україні виріс на 31,5%, обсяг продукції промисловості -- на 59,0, сільського господарства -- на 10,0, експорт товарів і послуг -- на 79,7, доходи населення -- на 120,8%; вартість основних засобів в економіці протягом 2012--2015 р. збільшилася на 23,3%.

Наявність позитивних тенденцій підтверджується поступовим підвищенням інвестиційних рейтингів країни, хоч і повільним, але просуванням її в рейтингах міжнародної конкурентноздатності Давосського економічного форуму, а також у рейтингу людського розвитку ПРООН.З іншого боку, відзначаються і недоліки і негативні наслідки процесу приватизації. У результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації мільйони громадян України, усупереч чеканням, не стали реальними власниками. Більшість з більш ніж 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікатному аукціоні й одержуючи витримку з протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції.

Не досягнута одна з головних цілей приватизації -- створення масового власника. Майже 7,8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більшість з тих, хто одержав акції і формально є власником, часто не має доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про тім, хто є дійсним власником підприємства. Не створений значимий шар малого і середнього підприємництва, що у розвинених країнах є фундаментом формування великої власності й у найбільшій мері сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, цивільного суспільства. . По оцінці першого віце-прем'єра України Н.Азарова, за 11 років бюджет України одержав усього 6 млрд. грн., тобто «пів-економіки країни оцінили в 1 млрд. дол.».Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-виробничого, інформаційного характеру. Особливо слід зазначити: приватизація здійснювалася часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою.

Недоліки процесу приватизації в Україні органічно зв'язані з недоліками функціонування системи державного управління, з розповсюдженої в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Сформований в Україні тип взаємодії бюрократії і частки капіталу визначив і форми росту приватного капіталу, а саме -- шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади: так утворилися тісно зв'язані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові групи, що одержали назву олігархічних груп, регіональних кланів. Факт значної ролі корупції в процесі приватизації теж офіційно визнаний на найвищому рівні.

Роздержавлення власності - перетворення державної власності в інші її види: приватну, колективну, акціонерну, змішанута ін. Форми роздержавлення:

1. оренда підприємства з правом викупу, виділення або утворення малих підприємств;

2. перетворення великих підприємств в акціонерні товариства або в товариства з обмеженою відповідальністю;

3. приватизація малих підприємств торгівлі та громадського харчування, побутового та комунального обслуговування і продаж у власність громадян державних легкових та вантажних автомобілів, об'єктів незавершеного будівництва, обладнання, матеріалів;

4. передача частини земельного фонду у власність громадяні в їх користування (без права перепродажу);

5. передача (викуп, продаж) частини житлового фонду у власність громадян. Приватизація - передача державної або муніципальної власності за плату чи безкоштовно в приватну власність. Приватизація може виступати як форма субсидіювання приватного капіталу за рахунок держави. Так, в США з 1850 по 1871 рік залізничні компанії отримали 180 млн. акрів землі, лісопромислові - 12 млн. акрів лісу по ціні 400 $ за ділянку, яка коштувала 10-12 тис. $ .

Одна з форм приватизації - відкуп (продаж або передача на час за відповідну плату державних прав приватним особам чи компаніям). В державах Західної Європи на відкуп віддавалась державна монополія на продаж тютюну, солі, гральних карт, в Росії - право на продаж горілки (майже до кінця 19 сторіччя).

Якщо роздавати державні об'єкти у власність тільки тим, хто на них працює, то що отримають люди, зайняті у невиробничій сфері (вчителі, лікарі, військовослужбовці та інші працівники державних підприємств, які не підлягають роздержавленню) і ті, хто взагалі не працює?

Існує думка, що перетворення підприємства із державного в колективне породжує відразу інтерес всього колективу до високопродуктивної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною передачею або іншим шляхом). Кому належить обладнання, верстати, будови і т.п.? Всім і нікому зокрема. Але ж тоді виходить те що і було, тільки на іншому рівні, і в таких умовах з'являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а вигідного розподілу прибутку. Така форма приватизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а в розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішується однозначно - за принципом: “краще синиця в руках, ніж журавель у небі”.

Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б знімає ці недоліки. Але і тут є проблеми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення і приватизація власності забезпечує підвищення ефективності виробництва внаслідок відродження у людини стимулів до праці, появи в економіці суб'єктів, орієнтованих на правила "ринкової гри”. А це, в свою чергу, повинно забезпечити і більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало. Тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не підвищить в народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. В країні нікому буде займатися на той час творчою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до роздержавлення і приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які відразу так і спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з приватизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992р., але й до цього часу ефективного механізму їх використання не вироблено.

У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом “Про приватизацію майна державних підприємств”, пропонується механізм “поділу” через приватизаційні майнові сертифікати, які повинні визначити частку кожного громадянина України у державному майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але і це може стати черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок викидається величезна кількість потенційних купівельних платіжних засобів, що неминуче підштовхне інфляцію. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифікату (1050000 крб.) при високій інфляції лише номінально збільшить кількість власників. Реально населення ще більше зубожіє, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання і охорони здоров'я, пільгових санаторних путівок, тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.

...