Ринки факторів виробництва в системі відносин обміну

Ціни на інші блага. Ці ціни здатні суттєво змінити пропозицію даного блага. Наприклад, видавництва наукової літератури різко скоротили в останні роки видання книжок з точних наук через швидке зростання цін на книжки з економічних і правових знань.

Зміна кількості продавців. Очевидно, що пропозиція і кількість її пред'явників, тобто продавців, перебувають у прямій залежності. Чим більше продавців, тим більшою буде пропозиція даного блага.

Очікування зміни ринкової кон'юнктури в майбутньому теж суттєво впливають на рівень пропозиції в даний час. Проте спрогнозувати наслідки таких очікувань досить важко. З одного боку, очікування зростання найближчим часом ціни певного блага суттєво зменшить бажання продавати благо за існуючою на даний момент ціною, що приведе до зниження поточної пропозиції.

Коливання ринкового попиту і пропозиції зумовлюються багатьма факторами. Відмінність між цими факторами, класифікованими за певними ознаками, полягає у сфері дії, інтенсивності впливу, ступені керованості з боку господарюючих суб'єктів. Розподіл факторів попиту і пропозиції має дещо умовний характер. Це пояснюється відносною самостійністю попиту і пропозиції як ринкових характеристик, органічною взаємозалежністю їх. Сукупність факторів, що є провідною для ринкового попиту, визначає також кількісні та якісні характеристики ринкової пропозиції товарів та послуг, хоча механізм впливу однойменних факторів на попит і пропозицію може дещо відрізнятися.

На попит і пропозицію суттєво впливають уподобання та смаки людей, мода, місцеві традиції та релігія, а також особливості погоди, природні ресурси, рельєф тощо. Вирішальними і для попиту, і для пропозиції є економічні та соціальні фактори. Це пояснюється сталими особливостями формування виробничих і соціальних відносин у сфері виробництва й обігу.

Якщо для ринкового попиту визначальними економічними факторами є базовий рівень розвитку потреб і задоволення їх, рівень доходів, принципи їх розподілу та структура цін, то пропозиція чутливіше реагує на зниження витрат виробництва. Це передусім рівень автоматизації, механізації та комп'ютеризації процесів, здешевлення і заміна компонентів виробництва, розвиненість інфраструктури, характер державного регулювання підприємництва.

Соціальні фактори, впливу яких зазнають на собі попит і пропозиція, є, врешті-решт, похідними від класово-професійної структури суспільства, стану культури та освіти. Їхній вплив має довгостроковий характер і відзначається інерційністю. Частка коштів на культуру, науку і освіту, яку виділяють держава і підприємства, на роки вперед може визначити процвітання чи відставання національних сфер (галузей) виробництва і споживання. Формування відповідних ринкових пропорцій у цьому випадку буде віддзеркаленням дії цих факторів суспільне значущих за своєю природою.

Тісно пов'язані з соціальними демографічні фактори. Це чисельність і склад населення, народжуваність і відтворення працездатного населення, формування і розміри сім'ї. Вони є первинними для пропорцій суспільного виробництва і ринкових співвідношень.

Механізм впливу найдієвіших факторів попиту і пропозиції покладений в основу маркетингу. Визначення життєвого циклу окремих товарів та планування їх збуту ґрунтується на так званій сегментації ринків. Відповідно до частки факторів формується модель з системою ринків-сегментів: географічним (площа місцевості, клімат, щільність населення і компактність проживання), психологічним (співвідношення суспільних груп, спосіб життя, характерні типи особистості), демографічним (статево-вікова структура, розміри сім'ї) тощо. Сегментація ринку сприяє ефективній організації його, зменшенню суспільних та індивідуальних витрат виробництва тощо.

2. Розвиток ринків факторів виробництва як механізм підвищення капіталізації регіонів України

2.1 Оцінка сучасного стану основних активів регіонів України

Метою соціально-економічного розвитку країни на сучасному етапі є підвищення капіталізації складових її регіонів. Капіталізація регіону представляє собою процес зростання вартості сукупних матеріальних і нематеріальних активів (ресурсів) регіону, що знаходяться на його території і що беруть участь у відтворювальних процесах всіх галузей народного господарства з урахуванням ефективності їх використання.

Криза -- це різке порушення існуючої рівноваги в економічній системі внаслідок диспропорцій, що зростають. На цій фазі циклу відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає надлишок їх пропозиції [11,с. 120].

Економічна криза - фаза економічного циклу, під час якої відбувається різке відновлення порушених відтворювальних пропорцій шляхом спаду виробництва, недовантаження виробничих потужностей , зростання безробіття [12, с.30].

Економічна криза найбільшою мірою зачепила традиційні індустріальні виробництва України за такими основними причинами:

- не конкуренто спроможність технологій;

- переважання робочої сили, яка не має сучасних ключових кваліфікацій і достатньої мобільності;

- обмеженість ринків збуту продукції галузей важкої промисловості (основна маса виробленої продукції на межі розпаду СРСР це продукція важких галузей промисловості, основний ринок збуту для яких - великі державні замовлення, фактично перестав існувати і, в даний час, в умовах відсутності масштабних проектів розвивається вкрай повільно);

- неясність та не виразність конкурентних переваг українських компаній на глобальному ринку.

Над вирішенням проблем соціально-економічної кризи в Україні та Донбасі працювали такі вчені І. П. Булєєв та Н. Ю. Брюховецька. У своїй статті вони проаналізували причини системної соціально-економічної кризи в Україні, яка в 2014-2015 рр. переросла у форму збройного протистояння центральної влади та окремих міст і районів Донецької та Луганської областей. Обґрунтовано шляхи виходу з кризи і збройного конфлікту України та її окремих регіонів[13, с.6].

З цих причин життя й економічна діяльність у ряді регіонів почала «згортатися». У багатьох старопромислових регіонах України відбулося закріплення сировинної спеціалізації і виробництва продукції першого переділів, в рамках не тільки країни, але і в масштабі світової економічної системи. В результаті цього, для України проблема капіталізації її значної і глибоко диференційованої за рівнем розвитку території стає ключовою проблемою.

Сучасна економічна наука досліджує переважно кількісну сторону капіталізації, розглядаючи її результати в підприємствах, організаціях, компаніях і національних господарствах як важливі показники виробничої діяльності. Цьому аспекту присвячені наукові розробки таких українських та зарубіжних учених - економістів як І. П. Булєєв , Н. Е. Брюховецька , А. А. Гриценко , П. Бурдье , Е. Де Сото , Д. А. Алексєєв , В. Н. Княгінін , Т. О. Малова та ін.

Проте питання сутності та змісту капіталізації як складного багаторівневого процесу, який активно впливає на економічний потенціал регіону та його відтворення в українській і навіть зарубіжній економічній літературі розглянуто недостатньо. Тому наукові розробки та рекомендації щодо цих питань особливо актуальні зараз й потребують подальших досліджень.

У цьому зв'язку капіталізація регіонів багато в чому визначає темпи економічного зростання і глобальну конкурентоспроможність економіки країни, добробут і якість життя суспільства. Для того, щоб підвищити капіталізацію регіону, як зазначав у своїх роботах Ернандо де Сото [14, с.54], необхідно переоцінити території за допомогою цілого ряду послідовних дій. На наш погляд, саме ці послідовні дії є основними стратегічними напрямками формування механізмів підвищення капіталізації регіону:

Здійснити реструктуризацію активів регіону, ефективно розвивати ринки факторів виробництва, які зараз продовжують функціонувати на старій технологічній базі (земля, капітал, основні фонди, робоча сила);

Надати даним активам інституційну форму, яка б забезпечила їх мобільність, найвищу віддачу в системі глобальних обмінів (реалізація процесу стратегування соціально-економічного розвитку регіонів);

Провести нову «зборку» активів на території регіону таким чином, щоб їх сукупна вартість перевищила механічну суму цін окремо. Тут з'являються поняття інвестиційна середа, регіональні виробничі кластери (РВК), вільні економічні зони (ВЕЗ), регіональні інноваційні системи (РІС).

Метою дослідження є оцінка основних проблем, які перешкоджають капіталізації основних активів регіонів України, а також обґрунтування процесу реструктуризації ринків факторів виробництва як першочергової дії в розвитку стратегічних напрямків формування механізмів підвищення капіталізації регіону.

При проведенні реструктуризації активів регіону необхідно оцінити активи (фактори виробництва), залучені в регіональні, міжрегіональні та глобальні обміни, які можуть найбільш істотно підвищити капіталізацію регіону. Цими активами є:

- земельні ресурси;

- базові виробництва;

- фінансовий капітал.

Для України, з її природними ресурсами, в т.ч. багатими чорноземами, найголовнішим завданням є капіталізація земельних ресурсів у сфері земельних відносин. В Україні, у зв'язку з неефективним перерозподілом прав власності на землю та відсутністю ринку землі сільськогосподарського призначення, зруйнована матеріально-технічна база сільськогосподарських підприємств, знизилася продуктивність земель сільськогосподарського призначення, збільшився диспаритет цін на продукцію.

Відсутність ринку землі в Україні позначається на грошовій оцінці земель. Це проявляється, насамперед, у неможливості визначити достовірну ринкову ціну землі. Тому землю оцінюють за нормативами, які розробляють на основі економічної оцінки земель. Разом з тим, нормативна ціна землі в Україні стає вагомим елементом регулювання земельних відносин та визначається з урахуванням еталонної прибутковості одиниці земель та встановленого КМ України відсотка капіталізації чистого прибутку від землі. Тому основним економічним інструментом капіталізації земельних ресурсів у сфері земельних відносин має стати збалансована кадастрова вартість сільськогосподарських земель, міських земельних ділянок, гірничодобувних та інших галузей, що дозволяють здійснювати операції, які пов'язані з платою за землю, в різних формах: земельного податку, орендної плати, компенсаційних платежів, застави землі з урахуванням платоспроможності населення і еквівалентного обміну. Кадастрову вартість землі в сумі з позичковим відсотком, обумовлену земельною рентою, слід покласти в основу формування ринкової ціни сільськогосподарських земель [15, с.200].

Необхідно удосконалення існуючої системи платного землекористування шляхом дооцінки земель сільськогосподарського призначення. У мегаполісах сільськогосподарські землі для містобудування оцінюються мільйонами доларів, тоді як для цілей сільськогосподарського виробництва ринкова ціна сільськогосподарських угідь, яка встановлена адміністративними органами влади, мізерно мала. Це результат незбалансованих цінових відносин, нееквівалентного обміну між галузями.

Вкрай потрібна державна інвентаризація земель, виявлення деградованих сільськогосподарських угідь і невикористаних ділянок, ресурсів і площ для розподілу земельних ділянок по землекористувачам і формам власності, а також переселенцям на базі комплексного вивчення земельного фонду.

Також необхідним інструментом є створення державного фонду відновлення та збереження земель сільськогосподарського призначення, які вибули з господарського обороту і меліоративного фонду, за рахунок податку 8 на землю, плати за переведення земель сільськогосподарського призначення в іншу категорію.

Капіталізація природного ресурсу залежить від глибини переробки ресурсу: чим вище ступінь переробки, тим більше утворюється доданої вартості, і, отже, вище буде капіталізація ресурсу [13, с.8].

Капіталізація з точки зору динаміки економічного розвитку регіону охоплює як сферу виробництва, так і сферу ринкового обігу, в першу чергу фінансовий потенціал ринкових перетворень в економіці регіонів. Найбільш важливим механізмом підвищення капіталізації регіону є розвиток фондового ринку, який виконує виключно важливу функцію в становленні та розвитку ринкової економіки.

2.2 Проблеми та перспективи розвитку ринку факторів виробництва

Оскільки виділяють три ринка факторів виробництва, то розглянемо проблеми та перспективи розвитку кожного з них окремо.

Найголовніші проблеми сучасного ринку праці:

- нелегальна праця громадян України поза межами країни-- за статистикою легальної еміграції громадян України, легально за кордоном живуть і працюють 1,14 мільйона українців. Проте, з 1 березня 2014 року до 1 лютого 2015 року з України емігрували 8495 осіб. За підсумками 2014 року, українці посіли перше місце за кількістю дозволів на проживання в Євросоюзі.

- Загальна кількість українців, яким дозволили оселитися в одній з європейських країн, становить 302,8 тис. осіб, тобто 13% від загальної кількості всіх видів на проживання. Такі цифри наводить статистичне агентство «Євростат».

- Низький рівень середньої заробітної плати -- середня зарплата в Україні становить близько 4343 грн. Згідно з новим звітом ООН за величиною середньої заробітної плати працівників у 72 країнах світу середня заробітна плата працівників становить 1 480 доларів США, що перевищує рівень заробітної плати в Україні більше, ніж у 4 рази [16, с.64].

- Зайнятість молоді-молодіжне безробіття в Україні сягає 20% від загальної кількості безробітних по всім групам. Проблема зайнятості молоді стосується не лише України, адже майже 13% людей світу у віці від 15 до 24 років -- це майже 75 млн. -- не мають роботи, і це становище навряд чи покращиться протягом наступних чотирьох років, повідомляє BBC [17, с.20].

Над вирішенням головних проблем сучасного ринку праці працювали вчені А. В. Вороніна та К. М. Ніколаєва. У статті вони провели аналіз сучасного стану ринку праці України з урахуванням політико-економічних подій. Визначили динаміку основних показників ринку праці. Розглянули причини безробіття в Україні. Виявили проблеми та перспективи розвитку українського ринку праці. Запропоновали заходи щодо реформування національного ринку праці[18, с.167].

Для подолання першої проблеми (нелегальної міграції) необхідна реалізація державної політики з питань міграції та національної безпеки, спрямованої на активізацію протидії нелегальній міграції. З метою скорочення масштабів нелегальної трудової міграції населення за межі країни та посилення соціального захисту українських працівників за кордоном Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України потрібно приєднатися до конвенцій МОП щодо захисту прав працівників-мігрантів, інтенсифікувати зусилля щодо підписання угод про працевлаштування з країнами-реципієнтами української робочої сили, запровадити спеціальні посади у дипломатичних та консульських представництвах за кордоном у країнах призначення мігрантів, розробити програму стимулювання самозайнятості та мікропідприємництва для осіб, які повертаються після трудової діяльності за кордоном.

Наступною безумовною проблемою ринку праці, наслідки якої виходять далеко за його межі, є низький середній рівень заробітків і відповідно низька питома вага витрат на робочу силу у собівартості виробництва та оплати праці найманих працівників у ВВП, надмірна міжгалузева і низька міжпосадова диференціація заробітної плати, передусім у бюджетній сфері [19, c.57-58]. У результаті досліджень, я виявила, що існує позитивна тенденція до збільшення середньої заробітньої платні, що є результатом діяльності економіки і свідчить про її ефективне функціонування. Дані Держкомстату України свідчать про те, що середня зарплата в січні 2015 - 3455 UAH, що на 557 UAH або 13,9% менше, ніж у грудні 2014.

Однак у порівнянні з січнем 2014, середня зарплата українців у січні 2015 збільшилася на 9,1% [табл.2.2.].

В ході дослідження виявлено, що серед економістів дуже розповсюджена думка, що не дивлячись на відсутність єдності в профспілковому русі, їх роль в суспільному розвитку повинна зростати. Ми не згодні з цим положенням, адже у разі максимізації зайнятості профспілка фіксує пропозицію праці і змушує роботодавця найняти певну кількість працівників. Намагання збільшити чисельність працівників -- членів профспілки, призводить до зниження їхньої заробітної плати. Я вважаю, що підвищення ставок заробітної плати, за що борються профспілки, може призвести до збільшення рівня безробіття в Україні.

Ще однією проблемою на ринку праці є безробіття, що виступає наслідком незбалансованості пропонованої робочої сили із попитом на неї. На нашу думку, уряду варто було б стимулювати створення нових робочих місць і відкриття нових фірм на проблемних територіях за допомогою пільгових кредитів і податкових пільг, навчання керівних кадрів і консультацій з питань ведення бізнесу, субсидій на дослідження і розробки, надання доступу до нових технологій, субсидій на підвищення кваліфікації чи перепідготовку постійних працівників, у яких є великий ризик утрати цієї роботи, підтримки в пошуках клієнтів і організації збуту, і т.д.

Дослідження показало, загалом по Україні на кінець 2014 року було зареєстровано 458,6 тис. безробітних - 1,7% до населення працездатного віку. Проблема безробіття молоді є однією з найактуальніших на сьогодні, адже закінчення навчального закладу несе за собою невизначеність з місцем роботи за фахом, або взагалі її відсутність. Як результат роботодавці часто висувають умови, які не може задовольнити молодь. Це пояснюється тим, що потрібні досвідчені працівники, а досвід роботи у молоді, яка нещодавно закінчила навчальний заклад відсутній.

Я вважаю, що вирішенням проблем молодих спеціалістів повинні разом займатися ВНЗ і держава: надавати певні пільги підприємствам, де працюють ці спеціалісти, кожен ВНЗ повинен рекламувати своїх випускників. Для підвищення конкурентоспроможності майбутніх спеціалістів на економічних, фінансових та лінгвістичних спеціальностях як обов'язкову дисципліну необхідно запровадити оволодівання навичками керування легковим автомобілем.

Взагалі, я вважаю, що на сучасному етапі необхідно докорінно змінити характер впливу політики зайнятості на національний ринок праці. На нашу думку, основні реформи щодо покращення ринку праці повинні здійснюватися в напрямку взаємодії інтересів держави з інтересами та потребами працюючих. Лише в таких умов можна досягнути бажаного рівня розвитку ринку праці, покращання соціально-економічного становища в країні в цілому, а кожного її жителя окремо.

Існує декілька рішення, щодо наявних проблем на ринку праці збоку підприємства ,ось деякі з них:

- Якщо підприємство хоче звільнити працівника, воно повинно дати йому час, наприклад, місяць терміну, за який він зможе підшукати іншу роботу. При цьому робітник даного підприємства має отримати за цей “місяць пошуку” мінімальну ставку робітника даного підприємства. Ця пропозиція надасть шанс звільненому працівнику знайти іншу, гідну себе роботу, при чому пошук буде проходити не в стресовій ситуації так як цей місяць буде оплачений колишнім роботодавцем.

- Підприємство може забезпечити особу без досвіду роботи посадою. При цьому підприємство бере людину на роботу з мінімальною ставкою, тим самим воно мінімізує ризики з приводу неякісного виконання обов'язків співробітником.

- Підприємництво може займатися перепідготовкою та підвищенням кваліфікації кадрів. Тим самим підприємство скорочує свої витрати, адже на оплату такого фахівця піде менше коштів, ніж на найм людини з дипломом спеціаліста. Також, з огляду на такі дії, можна сказати, що підприємство створює кар'єрну драбину для кожного охочого, а також підвищує зайнятість, адже з кожним підйомом працівника вище, хтось має зайняти його попередню посаду.

Багато дослідників виділяють такі проблеми розвитку ринку капіталів, як:

- низька прибутковість реального сектору економіки, що робило його довгострокове фінансування досить ризикованим;

- низька прозорість діяльності більшості підприємств, що стримувало їх вихід на ринок капіталу (насамперед, проведення ІРО) і дозволяло залучати лише короткострокові і відносно дорогі ресурси;

- недоліки нормативно-законодавчої бази, насамперед в частині захисту прав інвесторів та акціонерів.

- недостатній рівень капіталізації небанківських установ та організацій;

- низька якість і конкурентоспроможність фінансових послуг небанківських установ;

- недосконалість консолідованого нагляду за фінансовими установами;

- слабкість регулюючої функції НБУ щодо обмеження монополістичних проявів.

У підсумку в Україні сформувався ринок капіталу, де:

- фондовий ринок - недостатньо ліквідний, інституційно нерозвинений, неструктурований і непрозорий;

- банківська система - недокапіталізована, з надмірно концентрованим кредитним портфелем, котрий орієнтований на кредитування високоприбуткових видів економічної діяльності;

- страховий ринок - недорозвинений, із низкою проблем.

Виправлення зазначених вад ринку капіталу в Україні потребує як поліпшення загальноекономічних умов (структурної перебудови економіки, вдосконалення законодавчо-нормативної бази, поліпшення процесу розкриття інформації на основі загальносвітових стандартів), так і активізації участі держави у створенні передумов для ефективного спрацювання ринкових механізмів, у підтримці або безпосередньому створенні інститутів ринку за принципами та стандартами, прийнятими в ЄС.

Процес розвитку ринку капіталу має відбуватися за такими основними напрямами: узгодження темпів розвитку фінансового і реального секторів економіки; проведення фундаментальної реформи чинної системи фінансового регулювання і контролю (насамперед, для попередження кризових ситуацій), вдосконалення механізмів підтримки НБУ фінансових інститутів у частині надання ліквідності й компенсаційного фінансування.

Ключова роль у регулюванні ринку капіталу на поточному етапі має належати НБУ і полягати в такому:

- встановленні пруденційних правил формування нормативно-законодавчої бази, розбудові інфраструктури ринку капіталу;

- ліцензуванні та нагляді за функціонуванням учасників ринку капіталу;

- проведенні перевірок фінансових інституцій;

- стягуванні штрафів і застосуванні санкцій за недотримання основних правил, що регламентують проведення операцій;

- зборі, обробці й аналізі інформації для оцінки ситуації та інформуванні суспільства щодо стану ринку капіталу.

Висновки

Ринки факторів - це спеціальні ринки, де на відміну від ринків продукції, з боку попиту виступають фірми, які споживають виробничі фактори, з боку позиції - власники факторів - домогосподарства. На ринках факторів визначаються ціни та обсяги використання факторів. Ринки факторів виробництва вважаються вторинними по відношенню до ринків готової продукції, тому що стан перших визначаються станом других.

Функціонування ринків факторів виробництва здійснюється за тими ж принципами, що і ринки продукції. Типу ринкової структури дослідження, як формується попит на фактори, які чинники його визначають, як формується пропозиція факторів, і які чинники визначають цю пропозицію.

Взаємодії попиту і пропозиції дозволяє дослідити проблеми ціноутворення на фактори виробництва, а також вплив державної політики на стан цих ринків.

Під стратегією ціноутворення розуміють вибір комерційним підприємством можливої динаміки зміни вихідної ціни товару в умовах ринку щонайкраще відповідною цілям підприємства в області ціноутворення. Після встановлення ціни товару і визначення напряму її зміни необхідно скоректувати ціну з врахуванням впливу ринку. Ціна товару визначається договором купівлі-продажу. Але щоб уникнути несприятливих наслідків в результаті можливої зміни ситуації на ринку, в договорі необхідно вказати "обмовки": можливості підвищення або пониження витрат, від вагання ринкової ціни. Підприємства виробляють свою продукцію за допомогою чинників виробництва.

Чинники виробництва - це продуктивні сили, які беруть участь в створенні життєвих благ, використовуваних суспільством для задоволення своїх потреб. Чинники виробництва можна розділити на два види: особистий чинник працівники, і речовий чинник засобу виробництва. Для погодженого функціонування чинників виробництва необхідно використовувати їх в правильних кількісних співвідношеннях. Необхідно знайти таке співвідношення цих чинників, яке дозволить отримати найбільшу вигоду з їх використання. Тобто, потрібно визначити таке поєднання чинників виробництва, при якому витрати підприємства були б мінімальними, а ефективність виробництва максимальної. Це поєднання постійно міняється в результаті зміни цін на чинники виробництва.

Підвищення капіталізації регіонів України багато в чому залежить від розробки якісно нового стратегічного курсу державної політики соціально-економічного розвитку регіонів України, метою якого є, в першу чергу, розвиток ринків факторів виробництва, здійснення реструктуризації активів кожного регіону. Представлений комплексний підхід дозволив запропонувати основні механізми підвищення капіталізації економічного потенціалу регіонів країни, а також відокремити важливі інструменти розвитку ринків факторів виробництва на основі 12 модернізації економіки, наявності і вибору ресурсних можливостей, в тому числі й фінансових, розвитку та ефективного використання всіх складових економічного потенціалу.

Перспективи подальших досліджень полягають у вивченні впливу на розвиток ринків факторів виробництва таких дієвих механізмів підвищення капіталізації регіонів України як державно-приватне партнерство, яке є інституційною основою координації влади, бізнесу і суспільства; створення регіональних промислових кластерів, вільних економічних зон, регіональних інноваційних систем, технопарків, що грають роль перехідних майданчиків і «вікон» в міжрегіональний і глобальний ринок та виступають як «локомотиви» і «точки зростання» по відношенню до всієї решти території регіону.