Інноваційний потенціал українських регіонів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Нестабільність вітчизняного законодавства щодо інновацій, недостатня розвиненість інноваційної інфраструктури в регіонах, нечіткість пріоритетів регіональної інноваційної політики зумовили актуальність і необхідність вивчення даної теми.

Аналіз сучасної економічної практики свідчить, що високих результатів підприємства можуть досягати лише за умови систематичного і цілеспрямованого новаторства, націленого на пошук можливостей, які відкриває середовище господарювання щодо виготовлення і впровадження нових видів товарів, нових виробничих і транспортних засобів, освоєння нових ринків і форм організації виробництва. Це передбачає особливий, новаторський, антибюрократичний стиль господарювання, в основі якого - орієнтація на нововведення, систематична і цілеспрямована інноваційна

Основним завданням інноваційної діяльності є модернізація та структурна перебудова всієї економіки, що є основним критерієм розвитку регіонів.

Інновації є необхідною умовою розвитку виробництва, підвищення якості та збільшення кількості продукції, появи нових товарів і послуг. У ринкових умовах інновації охоплюють усю економіку, включаючи продуктивні сили (засоби виробництва, навчання працівників) і виробничі відносини (форми і методи управління, поділ, спеціалізація й кооперація праці) [2].

Механізм створення і поширення нововведень, маючи суттєві національні особливості, охоплює три загальні складові: систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень; максимальне стимулювання малого інноваційного підприємництва та його підтримку.

Інноваційна політика держави спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв'язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов'язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва та приватної ініціативи.

Мета дослідження: розкрити суть, функції та структуру інноваційного потенціалу; дати визначення цього поняття; дослідити фактори, що впливають на інноваційний потенціал регіону.

Складовою ефективної регіональної політики виступає інноваційна політика економного і раціонального використання місцевих ресурсів, широкого застосування маловідходних і безвідходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, а також форм організації виробництва з високою кінцевою результативністю, екологічною чистотою, збереженням і своєчасним відтворенням природи для забезпечення гідного рівня життя не лише сьогоднішнього, а й майбутніх поколінь.

Суб'єктами інноваційної політики в межах національних меж є державний та регіональний рівні влади, крупні корпорації, передусім транснаціональні, наукові центри і товариства, в контексті форм власності (а отже й секторів, укладів економіки) - державний, колективний, приватний, наддержавний.

Об'єктом інноваційної політики виступають не тільки і не стільки окремі наукові та виробничі підприємств, але також налагодженість і стабільність взаємозв'язків, системність їх взаємодії у процесі створення інновацій.

1. Економічна сутність, класифікація і значення інноваційного потенціалу регіонів України

інноваційний економний регіон

Протягом останніх років Україна намагається вийти з економічної кризи, у якій країна опинилася починаючи з 2008 року. Існує два шляхи виходу з такого положення та подальшого розвитку країни, а саме: екстенсивний або інтенсивний. Дивлячись на більш розвинуті країни влада, а також керівники підприємств розуміють, що необхідно обирати саме інтенсивний шлях економічного розвитку, який сьогодні є синонімом до поняття «інноваційного розвитку». У розвинутих країнах за різними оцінками експерти говорять про те, що від 75% до 100% розвитку промислового виробництва забезпечується за рахунок інновацій. Очевидно, що у найближчій i довгостроковій перспективі максимізація саме інноваційного фактору стане вирішальною умовою стійкого розвитку. У нашого суспільства є вci передумови орієнтуватися на нього. Проблемою визначення інноваційного потенціалу, особливостей розвитку та більш інтенсивного прискорення його зростання займалося багато вітчизняних науковців, а саме: Фірсова С., Чеботар С. [1], Дубовиков М., Величко О. [2]., Анрощук Г., Жиляєв І., Чижевський [3]. Також більш детально дослідження регіональних аспектів інноваційного розвитку розглядаються у працях Федулової Л., Возної Л., Чижової В. [6] та ін. Але незважаючи на це, згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму, Україна серед 134 країн зайняла у 2009 році у сфері розвитку початкової освіти 37 місце, у сфері розвитку вищої освіти - 45, у сфері формування факторів інноваційного розвитку - 52, за оснащеністю сучасними технологіями - 65, у сфері захисту прав інтелектуальної власності - 114 місце, що свідчить про неефективне використання власного інноваційного потенціалу, перетворення України в державу, яка експортує сировинні ресурси з незначною часткою доданої вартості, та виникнення загрози економічній та національній безпеці [4]. Саме тому тема вивчення інноваційного потенціалу регіонів країни важлива для його подальшого розвитку та наближення України до десятки найбільш інноваційно розвинених країн.

Стан і розвиток інноваційної системи України як основи генерації та впровадження сучасних знань не відповідають вимогам часу. Спостерігаються неприпустимо низькі темпи технічного переозброєння технологічної бази, розпадаються наукові колективи, які формувалися впродовж десятиліть; значно послабилися зв'язки з науковою і виробничою сферами; практично розпався галузевий сектор прикладної науки; спостерігаються тенденції значного скорочення дослідно-конструкторських робіт на промислових підприємствах тощо. Інноваційні процеси в Україні не набули достатніх масштабів і не забезпечують суттєвого зростання ВВП, а науково-технічний потенціал практично виключений з економічного процесу держави. За даними Інституту економіки та прогнозування Національної академії наук України, випуск продукції третього технологічного укладу в Україні становить 58%, четвертого - 38% і п'ятого - 4%. В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади створюють необхідну економічну основу й мотивацію для ефективного впливу на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної активності. Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні України передбачає свої особливості.

Елементами інноваційної політики є обґрунтування концепції, стратегічної мети, принципів на яких вона ґрунтується та засобів її реалізації.

В економічній науці існують різні погляди стосовно ролі держави в інноваційному процесі. Перший: інновації є суто ринковим процесом. Держава визначає лише загальні правові норми цієї діяльності та спостерігає за їх дотриманням, не втручаючись безпосередньо в інноваційний процес. Дана концепція виникла в період, коли економіка була капіталістичною, а держава - феодально-бюрократичною, і потрібно було відмежовувати підприємців-новаторів від некомпетентного втручання чиновників. На сьогодні таку концепцію взяли на озброєння прихильники ринкового фундаменталізму, покладаючись на «невидиму руку ринку» та намагаючись звести до мінімуму участь держави в економічній та інноваційній діяльності. Друга, протилежна концепція: ринок цікавлять лише поточні корисні інтереси, він не в змозі взяти на себе перспективні інноваційні завдання. Основним новатором є держава, яка визначає стратегічні цілі й склад інновацій, концентрує необхідні для цього кошти, фінансує діяльність новаторів - осіб та організацій і жорстко контролює результати інноваційної діяльності. Основними новаторами поліпшуючих інновацій є вчені, підприємці, новатори-організації. Вони вкладають власні кошти на свій страх і ризик. Спонукає новаторів до цього отримання інноваційних надприбутків та загроза збитків і розорення в конкурентній боротьбі.

Держава приймає на себе функції розробки перспективної інноваційної стратегії, вибору пріоритетів, прямої і опосередкованої підтримки базисних інновацій, які визначають технологічний рівень і конкурентоспроможність економіки, її місце у світовому технологічному й економічному просторі, а також здійснення інновацій у неринковому секторі економіки. Саме дана концепція і реалізуюча модель інноваційної діяльності держави випробувана в багатьох високорозвинених країнах.

Перешкодою успішній реалізації державної регіональної політики в Україні є недосконале інституційно-правове забезпечення регіонального розвитку: невизначеним залишається правовий статус більшості інститутів, що стимулюють регіональний розвиток (у т.ч. агентств регіонального розвитку); законодавчо не унормовано особливості та сфери застосування інноваційних механізмів модернізації регіональної економіки - міжрегіонального співробітництва, зокрема формування регіональних кластерів (у т.ч. транскордонних) і кластерних об'єднань; незавершеність реформи місцевого самоврядування; унормування засад диверсифікації регіональної економіки; унормування механізмів державно-приватного партнерства; залучення міжнародної технічної допомоги на потреби місцевого й регіонального розвитку.

Одним з найважливіших завдань державної інноваційної політики в Україні мають стати виведення вітчизняної економіки з кризи і забезпечення її динамічного зростання через стимулювання дифузії нових технологій, виробництв, організаційних методів розвитку інноваційного потенціалу та регіональних інноваційних процесів. І для цього мають бути створені відповідні правові, фінансові, матеріальні, кадрові, інформаційні та імпортні можливості. Ефективне здійснення державної інноваційної політики вимагає послідовного застосування розгалуженого інструментарію економічного регулювання, глибокого професіонального аналізу умов проведення цієї політики і рішучих дій щодо її реалізації.

1.1 Фактори впливу на ефективне протікання інноваційних процесів в регіоні

Розроблена укрупнена факторна модель інноваційного середовища і системи підприємств регіону, що включає в себе, насамперед, фактори внутрішнього і зовнішнього середовища, які, в свою чергу, визначають ефективність функціонування підприємства, попит на його продукцію, його рейтинг у галузі та регіоні. Для формування інноваційного середовища велике значення має ефективність управління новаціями, інноваційними замислами, проектами і програмами, організацією виробництва, ресурсами і витратами, фінансовою стійкістю, інвестиціями й у підсумку інноваційним потенціалом підприємства, організацією інноваційного менеджменту і розробкою інноваційної політики підприємства.

На ефективне протікання інноваційних процесів в регіоні впливає цілий ряд стримуючих факторів, які доцільно згрупувати за п'ятьма ознаками: економічні, технологічні, організаційно-управлінські, правові, професійна підготовка кадрів. Їх активний вплив можливий лише при спільних зусиллях держави, регіональних органів влади та самих підприємств. Одним з головних факторів, що впливають на ефективність формування інноваційної політики в регіоні, є інноваційний потенціал, який визначає рівень інноваційних можливостей суб'єктів господарської діяльності регіону. Під інноваційним потенціалом регіону ми розуміємо його спроможність здійснювати інноваційну діяльність в академічному, прикладному (галузевому), вузівському, заводському секторах науки та інноваційній сфері, що функціонують на даній території. Він характеризується забезпеченістю ресурсами інноваційної сфери: науковими кадрами, матеріально-технічною базою, джерелами фінансування, інформаційними ресурсами, науковими школами, інтелектуальною власністю, наявністю прогресивних інноваційних структур та результативністю їх функціонування. Інноваційний потенціал регіону є базою для здійснення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, проектно-конструкторських і технологічних робіт, які орієнтовані на вирішення як наукових, так і науково-технічних, соціально-економічних та екологічних проблем різних рівнів - державного, регіонального, галузевого.

На базі існуючого інноваційного потенціалу регіону здійснюється, в основному, наукове супроводження його соціально - економічного та інноваційного розвитку, забезпечується впровадження сучасних прогресивних технологій та проводиться освоєння випуску нових видів конкурентоздатної продукції.

Однією з головних проблем є брак коштів на розвиток інноваційного потенціалу кожного регіону і окремих підприємств України, про що свідчать дані Державної служби статистики України [8]. У посткризовий період обсяг інвестування зростає, але по відношенню до сум, які надходять на розвиток інновацій розвинених країн світу, в Україні ці показники на 150% менші. Тобто перш за все необхідно залучати хоча б вдвічі більші інвестиції з держбюджету, місцевих бюджетів, а також вітчизняних інвесторів. Адже сьогодні основна маса грошей надходить на розвиток із власних коштів підприємств. Існують підприємства, які не мають змоги виділяти кошти на інвестування інноваційної діяльності. Саме тому сьогодні розвиток інноваційного потенціалу регіонів ускладнюється даним проблемами. Тому необхідно впровадити новий методичний підхід до реалізації інноваційної політики регіону, який базується на комплексному забезпеченні інноваційних процесів: фінансовому, стимулюючому, організаційному, матеріально-технічному, кадровому і результатом якого є підвищення ефективності регулювання інноваційних процесів в регіоні.

Демоекономічні фактори. До цієї групи включають найбільш вагомі фактори, що впливають на розміщення виробництва і його галузеву структуру: загальну чисельність населення регіону, його статевовікову структуру, режим відтворення, розміщення за місцем проживання, кількість економічно активного населення, їх розміщення по території і зайнятість у галузях народного господарства та якісну характеристику. Всебічний аналіз демоекономічних факторів дає підстави для визначення трудозабезпеченості регіонів і можливостей розміщення на їх територіях нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв'язку з погіршенням екологічної ситуації або їх низько рентабельністю. Особливе значення демографічний фактор має для розміщення складних і точних виробництв, які потребують наявності висококваліфікованих інженерно-технічних кадрів. Як правило, вони зосереджені у великих містах.

Певний вплив на розміщення підприємства має також наявність резервів жіночих трудових ресурсів у районах і центрах важкої промисловості. Особливо ця проблема загострюється в умовах поглиблення економічної кризи. Значний негативний вплив на розвиток продуктивних сил у регіонах має породження демографічної кризи, скорочення загальної чисельності населення країни, зменшення долі працездатного населення та збільшення кількості людей пенсійного віку.

Соціально-економічні фактори. Дана група факторів пов'язана з рівнем розвитку соціальної інфраструктури, галузі якої задовольняють потреби населення в освіті, охороні здоров'я, науці, культурі, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні. Розвиток виробництва і його раціональне розміщення неможливе без створення потужного інфраструктурного комплексу і внутрірегіональної збалансованості в економічному й соціальному розвитку на рівні як регіону, так і міських та сільських поселень.

Техніко-економічні фактори. Це особлива група факторів, пов'язана з розвитком науково-технічного прогресу. її вплив на розвиток і розміщення виробництва значно залежить від темпів розвитку науково-технічного прогресу в світі і, конкретно, в тій чи іншій країні. Швидке впровадження його досягнень у практику господарювання суттєво змінює характер розміщення різних галузей промисловості, і також організацію роботи транспорту і будівництва. Так, будівництво енергомістких підприємств раніше концентрувалося поруч з потужними електростанціями, оскільки ще не була розроблена технологія передачі електроенергії на велику відстань. Тепер цей обмежуючий фактор втратив силу тому, що електроенергію можна передавати на сотні й тисячі кілометрів до її споживачів. Упровадження результатів науково-технічного прогресу забезпечує зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, ефективніше використання всіх видів ресурсів, посилює розвиток раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв'язків.

1.2 Зарубіжний досвід покращення інноваційного потенціалу регіонів України

Ефективна інтеграція вітчизняної економіки у світову можлива лише за умови досягнення високого рівня загальної конкурентоспроможності країни. Конкурентоспроможність сьогодні є основним джерелом стійкого економічного зростання. Її основою, в свою чергу, виступають інновації. Саме інноваційний розвиток дозволяє створити значні конкурентні переваги і дозволяє країні посісти гідне місце в світовій спільноті. Перехід економіки України на інноваційний шлях розвитку потребує здійснення комплексу заходів, спрямованих на приведення системи державного управління у відповідність до вимог саме такої моделі економічного зростання. Ключове значення для досягнення цієї мети має кардинальна зміна характеру взаємовідносин влади та науки, створення механізмів реальної взаємодії владних структур з науковим співтовариством, посилення реального впливу наукової громадськості на формування і реалізацію державної науково-технологічної та інноваційної політики. Значне місце у цьому процесі повинні відігравати нові підходи до формування інноваційної стратегії на основі використання кращих зразків світового досвіду у цій сфері.

Дослідженню окремих проблем інноватики в останній час присвячується чимало публікацій сучасних науковців. У них висвітлюються ряд проблем розвитку інноваційної діяльності вітчизняних підприємств, визначаються шляхи організаційно-фінансового забезпечення інноваційного процесу, розкривається сутність та структура основних джерел фінансування інноваційної діяльності, аналізується інноваційно-інвестиційна політика, пропонуються шляхи активізації інноваційної діяльності в окремих галузях та на окремих підприємствах, а також досліджуються різноманітні підходи до управління інноваційним розвитком суб'єктів господарської діяльності. Разом з тим потребують подальшого дослідження питання пов'язані з вивченням зарубіжного досвіду інноваційного розвитку та можливістю подальшого його використання в Україні.

Узагальнення світового досвіду у сфері управління інноваційними процесами та визначення їх структурних елементів, придатних для використання в національній економіці, стає сьогодні необхідним для України. Разом із тим, на відміну від розвинутих країн, які до 85-90% приросту ВВП забезпечують через виробництво та експорт наукомісткої продукції, Україна, посідаючи за кількістю науковців одне з перших місць у світі, поки що розвивається без суттєвого використання наукових досліджень. Частка вітчизняної наукомісткої продукції становить близько 0,1% на світовому ринку високотехнологічної продукції, який оцінюється в 2,5-3,0 трлн. дол. США. Україна представлена на цьому ринку переважно продукцією оборонно-промислового комплексу та авіаційної промисловості. Нестабільна робота наукових організацій та неспроможність їх швидкої адаптації до нових умов негативно впливає на інноваційну активність промислових підприємств. До інноваційно активних підприємств належать ті підприємства (організації), що здійснюють розробку та впровадження нових або удосконалених продуктів, технологічних процесів, виготовляють та реалізують інноваційну продукцію чи послуги. Зазначимо, що питома вага підприємств України, що займаються інноваціями в останні роки знижується.

Слід зазначити, що серед країн Європейського Союзу найнижчі показники інноваційної активності мають Португалія - 26% та Греція - 29%, але навіть вони у два рази вищі ніж аналогічні показники в Україні. Порівняно з країнами-лідерами, такими як Нідерланди (62%), Австрія (67%), Німеччина (69%), Данія (71%) та Ірландія (74%), розрив ще більший - 3-4 рази. Аналіз інноваційної діяльності підприємств України свідчить також про те, що інноваційні фактори не стали базою для розвитку вітчизняної промисловості, і поки що не вдалося активізувати інноваційну діяльність в межах держави. Інноваційна модель розвитку економіки на практиці реалізується через створення й ефективне функціонування національної інноваційної системи, тому на сьогодні для України постає завдання формування національної інноваційної системи, що включає в себе сукупність законодавчих, структурних та функціональних компонентів, які задіяні у процесі створення та застосування наукових знань та технологій і визначають правові, економічні, організаційні та соціальні умови для забезпечення інноваційного процесу [1]. Обраний Україною шлях інтеграції до Євросоюзу потребує наближення національної інноваційної системи до систем країн ЄС. У 2000 році на Лісабонському саміті ЄС була прийнята програма соціально - економічного розвитку, за якою економіка ЄС до 2010 року мала стати найбільш конкурентоспроможною, динамічною і наукомісткою за рахунок пріоритетності розвитку трьох галузей - науково-технічної, інноваційної, освітньої. Для реалізації поставленої мети було визначено основні стратегічні напрями, головна ідея яких полягає у переосмисленні умов конкурентоспроможності в рамках розвитку «економіки знань», яка здатна створити вищу додану вартість, а також підвищити продуктивність основних факторів виробництва при одночасному покращенні функціонування спільного європейського ринку. У 2008 році на засіданні Європейської Ради були визначенні нові стратегічні завдання у сфері інноваційної і науково-технічної політики. Одним з таких завдань є доведення державних і приватних інвестицій у дослідження, розробки, інновації і вищу освіту до 3% ВВП. Для цього передбачено: - забезпечення відкритих та конкурентних ринків всередині ЄС та поза його межами; - вдосконалення та розширення наукової електронної інфраструктури; - підтримка ринку венчурного капіталу в рамках ЄС; - посилення зв'язку науки і промисловості; - створення інноваційних кластерів світового рівня і розвиток регіональних кластерів; - розвиток партнерства університетів з бізнесом для їх додаткового фінансування; - формування дієвих стимулів для приватного бізнесу у сфері фінансування НДДКР; - створення сприятливого середовища для зростання приватних інвестицій у наукові дослідження та інновації; - спрощення національних та наднаціональних бар'єрів для вільного переміщення знань і полегшення транскордонної мобільності вчених, університетських викладачів, студентів для створення більш відкритого і конкурентного ринку дослідної праці в ЄС. Сучасна стратегія ЄС щодо стимулювання інновацій орієнтована по-перше, на підвищення ефективності створеного єдиного наукового і інноваційного простору, розширення вертикальної і горизонтальної координації інноваційної політики та посилення її регіонального рівня; по-друге, на перерозподіл фінансових потоків з метою створення дослідної інфраструктури, розвиток людського капіталу і лібералізацію ринку праці для запобігання відтоку кадрів та заохочення європейських і зарубіжних дослідників; по-третє, на стимулювання комерціалізації результатів досліджень і технологічних розробок, розширення ринкового попиту на інновації, посилення зв'язку академічної науки і виробництва.

Для реалізації поставленої мети було визначено основні стратегічні напрями, головна ідея яких полягає у переосмисленні умов конкурентоспроможності в рамках розвитку «економіки знань», яка здатна створити вищу додану вартість, а також підвищити продуктивність основних факторів виробництва при одночасному покращенні функціонування спільного європейського ринку. У 2008 році на засіданні Європейської Ради були визначенні нові стратегічні завдання у сфері інноваційної і науково-технічної політики. Одним з таких завдань є доведення державних і приватних інвестицій у дослідження, розробки, інновації і вищу освіту до 3% ВВП. Для цього передбачено: - забезпечення відкритих та конкурентних ринків всередині ЄС та поза його межами; - вдосконалення та розширення наукової електронної інфраструктури; - підтримка ринку венчурного капіталу в рамках ЄС; - посилення зв'язку науки і промисловості; - створення інноваційних кластерів світового рівня і розвиток регіональних кластерів; - розвиток партнерства університетів з бізнесом для їх додаткового фінансування; - формування дієвих стимулів для приватного бізнесу у сфері фінансування НДДКР; - створення сприятливого середовища для зростання приватних інвестицій у наукові дослідження та інновації; - спрощення національних та наднаціональних бар'єрів для вільного переміщення знань і полегшення транскордонної мобільності вчених, університетських викладачів, студентів для створення більш відкритого і конкурентного ринку дослідної праці в ЄС. Сучасна стратегія ЄС щодо стимулювання інновацій орієнтована по-перше, на підвищення ефективності створеного єдиного наукового і інноваційного простору, розширення вертикальної і горизонтальної координації інноваційної політики та посилення її регіонального рівня; по-друге, на перерозподіл фінансових потоків з метою створення дослідної інфраструктури, розвиток людського капіталу і лібералізацію ринку праці для запобігання відтоку кадрів та заохочення європейських і зарубіжних дослідників; по-третє, на стимулювання комерціалізації результатів досліджень і технологічних розробок, розширення ринкового попиту на інновації, посилення зв'язку академічної науки і виробництва

В умовах глобалізації стає актуальною особлива система взаємозв'язків фірм і організацій - кластери. Кластер визначається як індустріальний комплекс, сформований на базі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників і споживачів, пов'язаних технологічним ланцюжком, і виступає альтернативою традиційному розподілу економіки на сектори та галузі. Кластерний підхід дозволяє підвищити ефективність взаємодії приватного сектора, держави, торгових асоціацій, дослідницьких і освітніх установ в інноваційному процесі. Сьогодні в Україні існує декілька кластерів, створених навколо ключових галузей промисловості (хімічна, нафтогазовий, металургія, машинобудування й ін.), але ці структури ще є слабо розвинутими і не можуть зрівнятися з дійсними кластерами з добре налагодженою системою взаємозв'язків. Вплив кластерів на прискорення інноваційного розвитку і зростання національної конкурентоспроможності в більшості країн світу розглядається як визначальний фактор при її формуванні. Так, слід зазначити, що повністю кластеризована скандинавська промисловість, у США більше половини підприємств працюють за зазначеною моделлю виробництва - підприємства кластера перебувають в одному регіоні й максимально використають його природний, кадровий й інтеграційний потенціал. Ключові промислові кластери в Німеччині (хімія, машинобудування) і Франції (виробництво продуктів харчування, косметики) були оформлені ще в 50-60-і роки минулого сторіччя. У результаті взаємодія цілих груп галузей усередині кластерів сприяло зростанню зайнятості, інвестицій і прискорило поширення передових технологій у національній економіці. Країни Європейського Союзу наслідують шотландську модель кластера, при якій ядром такого спільного виробництва стає велике підприємство, що поєднує навколо себе невеликі фірми. Існує й італійська модель - більш гнучке та «рівноправне» співробітництво підприємств малого, середнього й великого бізнесу. Досвід цих країн показав, що кластерний підхід є основою для конструктивного діалогу між представниками підприємницького сектору та держави. Він дозволив підвищити ефективність взаємодії приватного сектору, держави, торговельних асоціацій, дослідних й освітніх установ в інноваційному процесі. Для стимулювання інноваційного розвитку підприємств, у тому числі у рамках кластерних промислових систем, у світовій практиці використовують наступні форми: - пряме фінансування (субсидії, позики), які досягають 50% видатків на створення нової продукції і технологій (Франція, США й інші країни); - надання позичок, у тому числі без виплати відсотків (Швеція); - створення фондів впровадження інновацій з урахуванням можливого комерційного ризику (Англія, Німеччина, Франція, Швейцарія, Нідерланди); - безоплатні позички, що досягають 50% витрат на впровадження нововведень (Німеччина); - зниження державних мит для індивідуальних винахідників (Австрія, Німеччина, США та ін.); - відстрочка сплати мит або звільнення від них, якщо винахід стосується економії енергії (Австрія); - безкоштовне ведення діловодства за заявками індивідуальних винахідників, безкоштовні послуги патентних повірених, звільнення від сплати мит (Нідерланди, Німеччина). Таким чином, перевага кластерного підходу до управління конкурентоспроможністю підприємств складається за рахунок реалізації найбільш важливих взаємозв'язків в технологіях, навичках, інформації, маркетингу і споживчих запитах, які характерні для цілого комплексу фірм і галузей. Ці взаємозв'язки визначальним чином впливають на спрямованість і темпи інновацій, а також на конкурентоздатність кінцевої продукції.

2. Аналіз стану та тенденції розвитку інноваційного потенціалу регіонів України

Перехід України до інноваційного розвитку є принципово важливим для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Освіта, наука та інновації стають сьогодні найбільш визначальними сферами розвитку суспільства та держави. Стрімкі темпи науково-технічного прогресу та загострення конкуренції на сучасних глобалізованих ринках однозначно визначають пріоритетність інноваційного шляху розвитку економік, регіонів, галузей та окремих підприємств. Проблема забезпечення сталого розвитку економіки регіонів та України загалом визначає основні напрямки державної політики на регіональному рівні, а саме збереження і розвиток науково-технічного, технологічного і виробничого потенціалу та випереджаючого зростання виробництва наукоємної продукції. Загострення конкуренції на ринках створює нові стимули для пошуку можливостей підвищення ефективності виробництва, що змушує розробляти і впроваджувати інноваційні продукти і технології як передумову підвищення ефективності виробництва всіх суб'єктів ринку. Інноваційний потенціал та його ефективне використання стає ключовим джерелом досягнення конкурентних переваг регіону.

Активізація інноваційної діяльності в малому підприємстві є важливою складовою економічного розвитку малих підприємств, регіонів, та суспільства. За умов ринкової економіки основними регуляторами підприємницької діяльності є ринкова конкуренція. За умови, змін у законодавчій базі, щодо визначення малих підприємств статистична інформація за останні роки, що до кількості, розвитку малих підприємств буде перерахована у регіонах України та в цілому на рівні держави, з метою можливості порівняння, аналізу розвитку малих підприємств та дані будуть змінені, скоріш за все в сторону збільшення.

Інноваційна активність

¹ з 2007 року сума внутрішніх та зовнішніх НДР;

² до 2007 року придбання нових технологій;

³ з 2007 року показник віднесено до інших витрат;

⁴ до 2007 року придбання машин та обладнання, пов'язані з упровадженням інновацій;

⁵ дані наведені без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції;

⁶ починаючи з 2015 р. звіт подають юридичні особи видів економічної діяльності промисловості з чисельністю 50 осіб та більше.

Можливості, тривалість, конкретні шляхи переходу національної економіки до інноваційної моделі розвитку залежать від наявного у країні інноваційного потенціалу, зокрема: мережі наукових організацій; насиченості економіки науковими кадрами та освіченості робочої сили; обсягів фінансування наукової і науково-технічної діяльності; рівня інноваційної активності промислових підприємств та динаміки виробництва інноваційної продукції; наявності платоспроможного попиту на інноваційну продукцію.

Важливе значення для регіонального рівня має наявність відповідної інноваційної інфраструктури, з допомогою якої здійснюється фінансова, інформаційна, консалтингова, маркетингова та інші види підтримки інноваційних процесів. Вона включає в себе, як правило, університети та інші навчальні заклади, підприємства, дослідні центри, органи регіонального управління, фінансові інститути, що дозволяє створити взаємопов'язану сукупність відносин у системі: освіта - наукові дослідження та розробки - промислове виробництво - ринок. Законодавством України передбачено створення цілої мережі інноваційних структур: технопарків, технополісів, інноваційних бізнес-інкубаторів, інноваційних бірж, консалтингових, інжинірингових, маркетингових фірм, технологічних кластерів та інших інституцій. Найбільш поширеними в Україні стали технопарки, у межах яких випускається близько 20% інноваційної продукції країни. Успішно інтегрувалися в економіку знань такі технопарки, як Інститут електрозварювання ім. Є. Патона, Інститут монокристалів, Київська політехніка та ін. Проте створення в регіонах системи інноваційних інститутів стримується і переліченими вище причинами макроекономічного порядку, і власне факторами регіонального рівня. Однією з основних є нестача фінансових ресурсів. Відповідно до Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» асигнування на науку повинні складати 1,7% ВВП.

Економічні досягнення та інноваційна активність економіки країни та регіонів визначається за підсумками роботи інноваційно активних підприємств. Проаналізуємо, яким чином за останні роки змінювалася частка інноваційно активних підприємств в Україні взагалі та у окремих областях. Серед усіх регіонів України найбільша частка інноваційно активних підприємств спостерігається у м. Києві, Харківській, Івано-Франківській, Сумській, Херсонській, Чернігівській та у Хмельницькій областях.

В сучасних умовах господарювання одним з найважливіших факторів економічного розвитку є інноваційна діяльність, а застосування інновацій є підґрунтям забезпечення конкурентоспроможності. Інновації відіграють досить важливу роль у структурній перебудові господарського механізму, підвищенні інтенсивності його якісної трансформації за умови ефективного користування інтелектуальним потенціалом країни. Кожна інноваційна діяльність потребує виділення певних фінансових коштів для свого здійснення. На сьогоднішній день як малі, так і великі підприємства стикаються з проблемою недостатнього фінансування інноваційних процесів. Пошук вирішення дефіциту фінансових коштів слід почати із вивчення наявних джерел фінансування інноваційної діяльності.

Зарекомендувавши себе як державу з наукомісткими галузями промисловості, Україна сьогодні перебуває на світовому ринку високотехнологічної продукції на позиціях аутсайдера, оскільки не належить ні до однієї з провідних груп міжнародних постачальників високотехнологічної продукції і не має розвиненого внутрішнього механізму ринкового і державного регулювання даного ринку.

Фінансування інноваційної діяльності є однією з найважливіших умов інноваційної активності, оскільки проведення ефективної інноваційної діяльності вимагає значних фінансових вкладень. За походженням джерела фінансування інновацій можна розділити на внутрішні та зовнішні відносно підприємства.

Джерела фінансування інноваційної діяльності

* дані наведені без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції.

Про ефективність інноваційної діяльності регіонів можна говорити на основі співвідношення результатів, тобто отриманої інноваційної продукції (друга колонка таблиці) і затрат на її втілення (третя колонка таблиці). Розрахунки показують, що ці показники сильно варіюють від регіону до регіону, різниця між ними сягає більше 20 разів. Найбільшими коливаннями характеризуються порівняно невеликі регіони (Вінницька, Волинська, Закарпатська, Хмельницька області). Віддача вище середньої наявна в ряді великих регіонів (АР Крим, Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Львівська, Одеська області).

Впровадження інновацій на промислових підприємствах

¹ до 2003 року нових видів продукції;

² дані наведені без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції.

2.1 Сучасний стан та перспективи розвитку інноваційного потенціалу регіонів україни

Головною стратегічною ціллю соціально-економічного розвитку України є утвердження її як високотехнологічної держави, що означає задоволення вітчизняною конкурентоспроможною високотехнологічною продукцією попиту внутрішнього ринку та інтеграцію України у світове господарство. Сьогодні, за нових реалій господарського життя та міжнародних економічних відносин, коли основними критеріями ефективного розвитку стають якість і швидкість впровадження нових інформаційно-технологічних систем та управлінських підходів, аналіз інноваційного потенціалу України є надзвичайно актуальним, оскільки назріла потреба змінити самі підходи до інноваційної політики, та навіть до розуміння інновації як категорії.

Існує потреба з`ясовувати не принципову необхідність інновацій в Україні, а те, чому важлива і зрозуміла ідея не реалізується, а також те, що саме з міжнародного досвіду проведення інноваційної політики варто брати за взірець при регулюванні. Будь-яка країна, що вступила у фазу постіндустріального суспільства мусить дбати про те, аби створити всі необхідні матеріальні, організаційно-правові, кадрові, психологічні тощо умови для нарощування інноваційного потенціалу.

Головним рушієм інноваційного розвитку України стає глобалізація науково-технічного прогресу, що породжує загрози інноваційній безпеці країни і, водночас, створює умови для міжнародної науково-технічної кооперації. За цих умов України має забезпечити ефективне використання науково-технологічного потенціалу, який включає: наукоємне машинобудування; мікроекоелектроніка; нанотехнології; інформаційно-телекомунікаційні технології; біотехнології, хімічні технології нових поколінь, виробництво нових матеріалів і ін.

Сучасними загрозами інноваційній безпеці України є:

- недостатній рівень фінансування науково-технічних робіт (НДДКР);

- слабкий розвиток інфраструктури трансферу технологій;

- зниження експорту і зростання імпорту наукоємних товарів;

- слабкий рівень інформатизації інноваційної сфери;

- недосконала стимулююча та податкова політика держави.

- повільний розвиток ефективних форм інноваційної діяльності;

Цікавими для України, з точки зору вирішення завдань власного розвитку, є процеси активізацї дослідницької діяльності вузів у сфері фундаментальних досліджень, а також природничих і гуманітарних дисциплін. Налагоджуються містки співпраці з дослідницькими центрами й галузевими відомствами з метою становлення чіткої системи «вузи - наукові дослідження - виробництво». Виходячи з загальноприйнятих світових критеріїв можна констатувати, що Україна володіє достатньо вагомим та перспективним інноваційним потенціалом. Проте на сьогодні він використовується далеко не в повному обсязі, що викликано як потребами його технологічного та структурного оновлення, розширенням фінансової підтримки інноваційної діяльності в Україні, так і поглибленням та диверсифікацією форм міжнародного науково-технічного співробітництва нашої держави. Через близьке розташування до європейських ринків українська економіка має цілком реальні можливості для забезпечення за допомогою зовнішніх факторів стабільного економічного зростання упродовж тривалого періоду.

Спрямований, програмно-цільовий, стимулюючий вплив держави не суперечить ідеї ринку, який видозмінюється і вже не може ефективно працювати без вибіркової системи державних закупівель або без розробки планів розвитку. Такий вплив цілковито сполучається з ініціативою підприємців і діянням ринкових сил, полегшує їм рух у напрямі, перспективно ефективному для них самих і для суспільства в цілому.

Відмова від інноваційної політики може призвести до консервації накопичених у країні передумов структурної деградації - оскільки стабілізаційне зростання останніх років (відновлення потенційного ВВП) не є достатнім свідченням позитивних довгострокових перспектив української економіки і підвищення її конкурентоспроможності у світовому економічному просторі.

Таким чином, інноваційна політика, змістом якої виступає сприяння ефективному обміну інформацією між суб`єктами господарського життя на різних етапах інноваційних циклів, є обов`язковим елементом системи державного регулювання. Інноваційність як феномен соціально-економічного життя має багато різноманітних проявів і пов`язана з різними факторами, регулятивними нюансами, стимулами економічного та неекономічного прорядку. В сучасних умовах зростання взаємної залежності країн і загострення глобальної конкуренції інноваційність є запорукою прогресу, а також фактором формування та нарощування конкурентної сили, забезпечення добробуту населення.

2.2 Оцінка формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів

Встановлено, що для формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України необхідно мати чітке уявлення про структуру інноваційного потенціалу регіону, взаємозв'язки між компонентами інноваційного потенціалу регіону, про систему та фактори, які дозволяють найбільш повно й ефективно реалізувати на практиці закладені в ньому можливості. З метою формування ефективної державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів запропоновано класифікацію факторів, що впливають на розвиток інноваційного потенціалу регіону: за результативністю дії (стримувальні, каталізуючі); за характером впливу (конструктивні, деструктивні); за складом інфраструктури (виробничо-технологічні, фінансові, інформаційно-консалтингові, кадрове забезпечення); за масштабом впливу (фактори глобального рівня, макрорівня, мезорівня, мікрорівня).

Окремо наголошено, що істотними факторами, які впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу, є науково-технічні; ресурсне забезпечення; загальноекономічні; інноваційність макросистеми; масштаби й темпи інноваційної діяльності.

Обґрунтовано необхідність в основу здійснення інноваційної діяльності покласти інтеграційний маркетинг, який за своїми параметрами є близьким до самої ідеї інновації, адже в основі має дві обовязкові інноваційні умови - необхідність підтримки конкурентоспроможності бізнесу та необхідність постійного пристосування до вимог споживачів. Тому наведений перелік факторів запропоновано доповнити наступними групами, які орієнтовані на інтеграційний маркетинг: такі, що зумовлені діями виробника; такі, що характеризують вплив споживача.

Встановлено, що основними недоліками у формуванні державної політики розвитку інноваційного потенціалу в Україні та її регіонах є: відсутність реальних механізмів об'єднання наявних ресурсів, їх концентрації на найбільш значних та перспективних напрямах розвитку; відсутність залежності між збільшенням обсягу продажу приватними компаніями і зростанням фінансування здійснюваних ними досліджень і розробок; інноваційна політика не має чіткої спрямованості у вирішенні конкретних економічних проблем регіонів, у їхній реструктуризації з урахуванням ринкових чинників. Останніми роками рівень інноваційної активності промислових підприємств суттєво знижується. Інноваційна активність вітчизняних промислових підприємств є низькою і демонструє стійку тенденцію подальшого зниження.

Встановлено, що одним з найбільш дієвих механізмів державного впливу на забезпечення інноваційної перебудови структури економіки є законодавче стимулювання інноваційної діяльності на всіх її етапах і створення нормативно-правового середовища, що сприяло б діяльності високотехнологічних галузей виробництва, становленню та розвитку специфічної інфраструктури інноваційної діяльності.

Організаційний механізм стимулювання розвитку інноваційного потенціалу регіону

Кошти місцевих бюджетів мало використовуються для інноваційного розвитку. Це пов'язано як з нестачею коштів у місцевих бюджетах, так і з нерозумінням місцевими органами влади важливості вкладень саме в інновації. Здебільшого фінансування за рахунок коштів місцевих бюджетів відбувалось у Західних регіонах (Львівська область -344,5 тис. Грн.; Івано-Франківська - 1125,8 тис. грн.; Хмельницька - 99,0 тис. грн.).

В Україні формування нормативно-правової бази наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності незавершене і позбавлене системного підходу, що підтверджує відсутність цілеспрямованої, послідовної державної політики у цих сферах і стримує створення інноваційної інфраструктури. За підрахунками, законодавство, що стосується інноваційної діяльності, налічує 13 законодавчих актів, понад 50 нормативно-правових актів уряду, близько 100 різноманітних відомчих документів.

Водночас нормативно-правова база інноваційної діяльності є фрагментарною, суперечливою і неповною мірою відповідає засадам економіки, «що ґрунтується на знаннях». До цього часу відсутні: достатня ефективність захисту прав інтелектуальної власності; не створені правові умови для функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту; процедури створення окремих суб'єктів інноваційної діяльності безпідставно ускладнені; існує неузгодженість термінології чинних законодавчих актів, що зумовлює можливість різного трактування закону та викривлює статистичну звітність у сферах наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності.

Оскільки головними завданнями стратегії інноваційної політики України є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного, виробничого та підприємницького потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб'єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки, то національна стратегія, орієнтована на формування інноваційної моделі розвитку, повинна поєднувати: безпосередні заходи національного та регіонального рівнів, здійснювані за прямого бюджетного фінансування, які сприятимуть поліпшенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації опановування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу; здійснення суб'єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування в конкурентному середовищі, збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань.

Висновки

Під інноваціями розуміється прибуткове використання нововведень нових технологій, видів продукції та послуг, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного, адміністративного чи іншого плану. Період часу від за...