Комплексне забезпечення реалізації товарно-інноваційної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Комплексне забезпечення реалізації товарно-інноваційної політики

Содержание

1. Формування інноваційної політики підприємства

2. Прогнозування і планування інноваційної діяльності

3. Етапи розробки інновацій

4. Забезпечення конкурентоспроможності підприємства

1. Формування інноваційної політики підприємства

Інноваційна політика підприємства полягає у розробці шляхів і механізмів упровадження і використання інновацій у виробничій практиці з метою забезпечення розвитку економіки і підвищення її ефективності.

Інноваційна політика підприємства має визначати напрями його змін відповідно до вимог зовнішнього середовища, окреслювати коло можливих інноваційних рішень, формувати інноваційні завдання залежно від типу обраної стратегії, створювати умови для оперативної реалізації інновацій.

Тобто, інноваційна політика має бути спрямована на створення умов для:

1) формування підходів до визначення позиції підприємcтва на ринку і напрямків його діяльності відповідно до ринкових тенденцій;

2) прогнозування, формування програмно - цільових підходів до прийняття інноваційних рішень з метою обґрунтування та організаційного супроводу розробленої на перспективу концепції розвитку підприємства;

3) проведення робіт щодо вдосконалення існуючої технології та організації виробництва продукції, створення технологічної бази, яка уможливлюватиме в майбутньому гнучкішу, швидшу та ефективнішу реакцію на інновації, вимоги і потреби ринку;

4) підвищення ролі людського фактора, стимулювання, мотивація до інноваційної діяльності, що забезпечить розвиток персоналу, підвищення його професіоналізму, вміння вирішувати інноваційні проблеми, посилить інтерес колективу до інновацій, підвищить рівень креативності інноваційних ідей.

Зважаючи на це, складовими інноваційної політики вважаються:

- маркетингова політика;

- політика в галузі науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;

- політика структурних змін;

- технічна політика;

- інвестиційна політика.

Маркетингова політика має на меті формування тактики і стратегії поведінки підприємства на ринку. Націлена на вирішення таких завдань: визначення процедур і періодичності маркетингових досліджень; розроблення товарної, цінової, збутової, комунікаційної, сервісної політики і створення механізмів їх реалізації; аналіз ефективності здійснюваної політики. Проведення маркетингових досліджень дає змогу вивчити структуру товарного ринку і прийняти рішення щодо форм і методів розвитку конкурентного середовища на ньому. Результатом буде вирішення головного завдання підприємницької діяльності - забезпечення виготовлення підприємством необхідної споживачам продукції, яка знайде позитивний відгук і сформує попит у максимально можливої їх кількості за умови економічно обґрунтованих цін .

Політика в галузі НДДКР ( Науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи ). Її завданнями є визначення наукового потенціалу підприємства; розроблення науково-технічної політики з урахуванням результатів маркетингових досліджень; формування технологічної політики; створення механізмів реалізації науково-технологічної політики і оцінювання її результатів.

Політика структурних змін зорієнтована на вивчення внутрішнього середовища та організаційної форми підприємства, формування адекватної інноваційним завданням організаційної структури і культури підприємництва. Організаційна структура і культура підприємництва тісно взаємопов'язані і формують структуру відносин між працівниками підприємства. Цим елементам належить вирішальна роль на стадії розроблення механізму впровадження новацій і безпосередньо на стадії впровадження. Отже, необхідно дослідити рівень розвитку культури підприємства та відповідність організаційної структури цілям і завданням підприємства; розробити рекомендації щодо формування їх відповідного стану для здійснення інноваційної політики; передбачити механізм реалізації таких перетворень; сформувати політику розвитку персоналу; розробити методику оцінювання культури підприємництва та відповідність організаційної структури щодо реалізації завдань інноваційного розвитку.

Технічна політика визначає можливості впровадження новацій. Завданнями технічної політики є вивчення можливостей виробництва і вимог до нього та, за необхідності, усунення виявлених невідповідностей; розроблення напрямів технічного переозброєння (оновлення) основних засобів підприємства; створення механізму реалізації заходів, спрямованих на вдосконалення техніко-технологічного стану підприємства; аналіз та оцінювання ефективності здійснюваної технічної політики.

Інвестиційна політика охоплює всі фінансово-економічні аспекти функціонування підприємства, що забезпечують реалізацію інноваційної політики. Націлена на управління грошовими потоками на підприємстві з метою накопичення коштів, необхідних для реалізації інноваційних проектів.

Елементи інноваційної політики перебувають у постійній обопільній взаємодії. Кожен із них може ініціювати різні інновації, спрямовані на вирішення проблем у певній функціональній сфері. Так, виважена маркетингова політика дає змогу оперативно реагувати на зміну вимог споживачів, науково-технічна - на технологічні зрушення, що потребують радикальної зміни техніко-технологічної бази, технічна - дає змогу виявити можливості наявної техніки щодо диверсифікації виробництва чи збільшення виробничої потужності тощо. Висока культура підприємництва розвиває творчий потенціал персоналу, активізує його дії щодо інновацій на робочих місцях, мотивує до участі у розробленні масштабних інноваційних проектів.

Отже, створення і упровадження інновацій є процесом, до якого залучають усі внутрішні структурні одиниці, їх постійна взаємодія дає змогу реалізувати інноваційні рішення у заплановані терміни і в межах виділених ресурсів. Потреба у взаємодії функціональних служб підприємства, відповідальних за реалізацію складових інноваційної політики, змінюється залежно від стадії життєвого циклу інновації.

На стадії зародження інновації, як правило, ініціюють взаємодію служб, що відповідають за НДДКР та маркетингову політику. Перша - з точки зору досягнень науки і техніки, друга - з погляду ринкових потреб. На цій стадії здійснюють маркетингові дослідження і збір інформації науково-технічного характеру. Одночасно відбувається взаємодія цих служб із фінансовою службою з метою визначення можливості залучення необхідних інвестицій. Рішення про початок фінансування приймають, виходячи із бюджету підприємства та ринкової привабливості інновації.

Стадія освоєння інновації характеризується взаємодією відділу НДДКР з маркетинговою службою з метою продажу пробних партій нового товару, формування маркетингової політики та внесення в неї коректив відповідно до зворотних сигналів ринку. Взаємодія зі службами, що відповідають за технічну політику, полягає у визначенні виробничих можливостей підприємства, плануванні заходів з технічного переозброєння для налагодження виробництва товарів. Кадрова політика має бути націлена на формування кваліфікованого складу працівників, що виготовлятимуть нову продукцію, на створення атмосфери взаємодопомоги, єдності з метою подолання труднощів, що виникатимуть у процесі освоєння. Фінансова політика має бути спрямована на дотримання бюджету впровадження нового продукту, а якщо пробний маркетинг показав необхідність доопрацювання новації - на визначення гранично допустимих додаткових витрат на розроблення або ж згортання фінансування (за умови, що ринок не виявив інтересу до новації).

На стадії дифузії відділ маркетингу ініціює розширення асортименту продукції, що буде виконуватися відділами, які відповідають за НДДКР і технічну політику. Можливості розширення асортименту визначаються як творчими здібностями працівників відділу НДДКР, так і характеристиками обладнання, його гнучкістю, здатністю до переналагодження. Фінансова політика полягає в оцінюванні величини отриманих від реалізації інновацій доходів і порівнюванні їх із прогнозними, в ініціюванні заходів, спрямованих на зниження собівартості.

Стадія старіння передбачає прийняття рішень щодо зняття з виробництва застарілої продукції або продовження її життєвого циклу шляхом модифікації. З метою визначення можливостей модифікації товару, термінів цих робіт та обсягів їх фінансування мають взаємодіяти служби маркетингу, НДДКР, фінансові, технічні. Якщо ж приймається рішення щодо зняття товару з виробництва, то кадрові служби мають визначитися із політикою щодо персоналу (можливостей перекваліфікації, працевлаштування тощо).

Отже, інноваційна політика - це симбіоз цілей розвитку і маркетингової діяльності, досліджень і досягнень у науковій та виробничій сферах, управлінських рішень щодо їх впровадження з урахуванням ресурсних обмежень і можливостей підприємства. Усі складові інноваційної політики підпорядковуються стратегічним цілям і завданням підприємства. Інноваційна політика формує його інноваційний потенціал, закладаючи основи для вибору інноваційної стратегії.

Механізм реалізації інноваційної політики такий:

- забезпечення вивчення ринку збуту продукції свого підприємства, регіону, національної економіки;

- вивчення напрямків і сутності інновацій на інших вітчизняних і зарубіжних суб'єктах господарювання;

- наявність фінансових ресурсів для проведення фундаментальних досліджень, розробки і впровадження в практику інновацій;

- проведення дослідно-конструкторських розробок, освоєння і експлуатація інновацій;

- контроль на всіх етапах інноваційного процесу: від задумів, розробки ідеї і якості використання;

- підготовка кадрів для втілення в життя інноваційної політики.

2. Прогнозування і планування інноваційної діяльності

Процес управління інноваціями на підприємстві включає такі основні етапи:

установлення цілей - визначення пріоритетів;

підготовчий аналіз виробничих умов, підготовка документів для розробки прогнозного плану впровадження інновацій;

варіантний вибір рішень - розробка, вибір критерію та оцінки ефективності можливих варіантів;

програмування (планування) робіт - інтегрування вибраних рішень в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;

супроводження реалізації програми - контроль за виконанням передбачених програмою заходів - інновацій, проведення необхідного коригування програми.

Цілі та пріоритети інновацій необхідно визначати у відповідності із загальною стратегією підприємства на тому чи іншому етапі функціонування.

Система управління інноваційною діяльністю передбачає необхідність виконання певних дій, пов'язаних з розробкою науково-технічних прогнозів.

Прогнозування є необхідною умовою оптимального функціонування як окремої організації, так і видів її діяльності. Саме воно дозволяє організації не тільки побачити своє майбутнє і намітити мету, але й розробити програму дій з її досягнення.

Прогнозування, у тому числі економічне, співвідноситься з більш широким поняттям - передбаченням, як випереджальним відображенням дійсності, заснованим на пізнанні законів природи, суспільства і мислення. Залежно від ступеню конкретності і характеру впливу на хід досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу (загальнонаукове передбачення), прогноз, план.

Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Це означає, що вихідну базу гіпотези складають теорія і відкриття на її основі закономірностей і причинно-наслідкових зв'язків функціонування і розвитку досліджуваних об'єктів. На рівні гіпотези дається якісна характеристика досліджуваних об'єктів, що виражає загальні особливості їхнього поводження. інноваційний політика конкурентоспроможність

Прогноз порівняно з гіпотезою має велику визначеність, оскільки ґрунтується не тільки на якісних, але й на кількісних параметрах і тому дозволяє характеризувати майбутній стан організації і її середовища також й кількісно. Прогноз виражає передбачення на рівні конкретно-прикладної теорії. Таким чином, прогноз відрізняється від гіпотези меншим ступенем невизначеності і більшим ступенем ймовірності.

План являє собою постановку точно визначеної мети і передбачення конкретних, детальних подій у досліджуваній організації і її зовнішньому середовищі. Його головна відмінна риса - визначеність і директивність завдань. Таким чином, у плані передбачення одержує найбільшу конкретність і визначеність. План визначає те, що повинно відбутися з волі людини в обумовлений час. План і прогноз являють собою взаємодоповнюючі стадії планування при визначальній ролі плану як провідної ланки управління організацією. При цьому прогноз виступає як фактор, що орієнтує існуючу організацію на можливості розвитку в майбутньому, а прогнозування - як інструмент розробки планів. Форми поєднання прогнозу і плану можуть бути різними: прогноз може передувати розробці плану (як правило), випливати з нього (прогнозування наслідків прийняття планового рішення), проводитися у процесі розробки плану.

Для прогнозування інноваційної діяльності організації використовуються різні типи прогнозів. Кожен тип прогнозу має свої відмінні ознаки. До найбільш важливих ознак відносяться: час попередження чи часовий обрій (прогноз), масштаб прогнозування, характер об'єкта, функції прогнозу, можливість впливу організації на своє майбутнє і т.д.

Планування складає один з основних елементів системи управління інноваційною діяльністю організації. Планування включає сукупність специфічних інструментів, правил, структурних органів, інформації і процесів, спрямованих на підготовку і забезпечення виконання планів. Планування інновацій - це система розрахунків, спрямована на вибір і обґрунтування цілей інноваційного розвитку організації і підготовку рішень, необхідних для їхнього безумовного досягнення.

Види планів розрізняються за цілями, предметом, рівнем, змістом і періодом планування. За цільовою орієнтацією розрізняють стратегічне, поточне (тактичне) й оперативне планування інновацій. У рамках інтегрованої системи управління підсистема планування виконує такі функції:

1) цільова орієнтація усіх учасників;

2) перспективна орієнтація і раннє розпізнавання проблем розвитку;

3) координація діяльності всіх учасників інновацій;

4) підготовка управлінських рішень;

5) створення об'єктивної бази для ефективного контролю; .

6) інформаційне забезпечення учасників інноваційного процесу;

7) мотивація учасників.

Плануванню інновацій в організації властивий ряд принципів, що встановлюють загальні правила проектування й ефективного функціонування цієї підсистеми в інноваційному менеджменті:

- єдність науково-технічних, соціальних та економічних завдань розвитку;

- наукова обґрунтованість й оптимальність рішень;

- домінування стратегічних аспектів, комплексності, безперервності, гнучкості й еластичності бюджетної збалансованості.

3. Етапи розробки інновацій

Основні етапи розробки інновацій:

1 етап: систематизація ідей, що надходять;

2 етап: добір виявлених ідей і розробка ідеї інновації;

3 етап: аналіз економічної ефективності інновації;

4 етап: розробка інновації;

5 етап: ухвалення рішення про освоєння інновації у виробництво на основі програми маркетингу інновації.

Отже, основними цілями впровадження інновацій є: мінімізація собівартості продукції і підвищення якості технологічних, організаційних і кадрових рішень. При освоєнні високоефективної нової технології найбільше значення мають наступні результати:

- скорочення частки ручної праці і поліпшення умов праці;

- забезпечення безперервного і стабільного виробничого процесу, зниження невиробничих витрат часу;

- зниження трудомісткості і матеріаломісткості на одиницю продукції;

- підвищення ефективності використання устаткування;

- дифузія інновації в інші організації на комерційній основі.

4. Забезпечення конкурентоспроможності підприємства

Інноваційна діяльність здійснюється з метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, збільшення попиту на їх продукцію не тільки на українському, але й на світовому ринках. Управління інноваційною діяльністю вважається успішним, якщо воно забезпечує конкурентоспроможність підприємств.

За умов планової економіки проблему конкурентоспроможності розглядали тільки в межах зовнішньоекономічної діяльності.

Конкурентоспроможність - це поняття складне, синтетичне, залежить від багатьох груп факторів: технології основного та допоміжного виробництва, технології системи управління, рівня технічної та економічної підготовки персоналу, рівня розвитку науки і техніки в даному виді діяльності, можливостей залучення ресурсів тощо.

Конкурентоспроможність підприємства - це категорія, що відображає, як відрізняється підприємство-виробник на ринку своїх товарів від інших виробників-конкурентів упродовж тривалого проміжку часу, яким чином рівень його фінансово-економічного розвитку відповідає суспільним потребам.

В умовах ринкової економіки споживачі зацікавлені не тільки в якості продукції, але і в високоякісних додаткових послугах, що пов'язані з цією продукцією.

У більшості країн світу роль нецінової конкуренції все зростає, оскільки в ринкових умовах споживачі стають все більш вимогливими до якості товарів. З урахуванням національних та економічних особливостей різних держав формувалися специфічні підходи до управління якістю продукції на мікрорівні. Найбільш відомими є американська комплексна система управління якістю (ТQС) та японська (СWQС) - управління якістю в межах фірми.

Для американської системи характерним є делегування всіх питань, пов'язаних із забезпеченням якості, певному адміністративному підрозділу, що спеціалізується на аналізі якості продукції і контролі. Всі ці функції забезпечуються спеціалістами даного підрозділу.

Для японської системи характерним є постійна участь у діяльності, пов'язаній з управлінням якістю, всіх підрозділів та всіх працівників фірми. Всі працівники, від президента до робітника, зацікавлені в досягненні високих результатів: вони навчаються методам управління та вмінню застосовувати їх в практичній діяльності в гуртках якості, куди залучаються також субпідрядники, посередники та працівники дочірніх компаній. Японська концепція якості ґрунтується, перш за все, на виключенні самої можливості виникнення браку на всіх етапах виробництва, на широкому застосуванні статистичних методів контролю, пріоритеті профілактики дефектів над їх виправленням, а також на розробці загальнонаціональних програм з контролю якості.

Досвід провідних компаній світу з управління якістю знайшов своє відтворення в комплексі міжнародних стандартів ІСО серії 9000, що були розроблені і затверджені у 1987 році Міжнародною організацією з стандартизації ІСО. Сьогодні стандарти ІСО серії 9000 прийняті як національні практично в усіх розвинених країнах світу. Враховуючи їх прогресивний характер, а також можливу стимулюючу роль при виході на міжнародний ринок (в багатьох країнах світу використання стандартів ІСО серії 9000 є необхідною умовою при заключенні контрактів), Держстандартом СРСР було прийнято рішення впровадити з 1 січня 1989 р. в СРСР стандарти ІСО 9001-9003 у вигляді державних для прямого використання. На підставі МС ІСО 9000 та ІСО 9004 та з врахуванням досвіду з управління якістю вітчизняних підприємств, було розроблено рекомендації з застосування державних стандартів з додатками (МС ІСО 8402), що включали термінологію з якості.

Система якості ґрунтується на наступних видах діяльності: забезпеченні якості, управлінні якістю та покращенні якості.

Система міжнародних стандартів ІСО серії 9000 охоплює всі етапи “петлі якості” - від маркетингу до утилізації продукції після її споживання. В межах кожного з видів діяльності в МС ІСО серії 9000 визначені конкретні заходи щодо їх проведення. Для забезпечення гарантій споживачам у достовірності та об'єктивності інформації про якість товарів у більшості країн впроваджено сертифікацію як особливий вид діяльності, що підтверджує відповідність продукції певним вимогам.

Сертифікація впливає на конкурентоспроможність продукції таким чином:

- наявність сертифікату про безпечність продукції для довкілля, життя, здоров'я та майна людей розглядається як нормативна умова забезпечення конкурентоспроможності;

- наявність сертифікату на продукцію або систему якості може бути вирішальним при укладанні договору і підписанні контракту;

- сертифікат на продукцію може впливати на розмір контрактної ціни;

- наявність сертифікату впливає на вирішення питань про страхування та отримання кредитів, оскільки забезпечує певні гарантії страховим компаніям та банкам.

Держстандартом України створено національний орган з сертифікації продукції - Технічний комітет - 93 (ТК-93), який уповноважений вирішувати проблеми підготовки нормативних документів щодо управління якістю. Однак, оскільки українська державна система сертифікації продукції (УкрСЕПРО) сьогодні є практично єдиною організацією з сертифікації, що не створює конкурентного середовища, то довіра споживачів до результатів сертифікації є невеликою. В Україні тільки починають формуватися асоціації та приватні фірми, що працюють у сфері менеджменту якості.

Така ситуація гальмує просування високотехнологічної продукції українських виробників на світові ринки. В свою чергу, вітчизняний ринок наповнюється низькоякісною продукцією іноземних виробників, оскільки практично відсутня система контролю імпортної продукції.

На світовому ринку навіть найвища якість продукції не може гарантувати виробникові комерційного успіху. В більшості випадків споживачі або замовники прагнуть отримати гарантії стосовно того, що підприємство-постачальник є спроможним стабільно виробляти продукцію необхідного їм рівня якості, що воно має відповідну систему якості. При відсутності сертифікату замовник може сам здійснити перевірку системи якості. Тобто, впровадження МС ІСО серії 9000 завжди є обов'язковою умовою при укладанні контрактів. Якщо у виробника відсутня високоефективна система якості, то він може втратити вигідний контракт або буде змушений продавати продукцію за заниженими цінами. Без впровадження міжнародних стандартів в умовах жорсткої світової конкуренції ефективна експортна діяльність підприємства стає неможливою. Незважаючи на складності, пов'язані з її впровадженням (нова термінологія стосовно якості, надання відносної свободи підприємствам при виборі методів і засобів управління якістю у межах загальних вимог МС ІСО, необхідність підготовки обізнаних кадрів, інші психологічні проблеми тощо), це буде суттєвим кроком на шляху пожвавлення інноваційної діяльності підприємств, її екологізації, підвищення конкурентоспроможності товарів, розвитку ринково орієнтованого бізнесу.

Існує багато підходів до оцінки рівня конкурентоспроможності продукції, однак більшість методичних підходів зорієнтована на продукцію, що вже виробляється і реалізується на ринку (тобто товари). Якщо оцінюється конкурентоспроможність продукції на стадії розробки, то йдеться про оцінку конкурентоспроможності інноваційного продукту. При оцінюванні інновацій необхідно виходити із таких принципів:

- конкурентоспроможність закладається ще на етапі проектування і розробки виробу, тому вона має бути вже попередньо оцінена на стадії формування технічного завдання на розробку;

- конкурентоспроможність інновацій ґрунтується на ідеальній споживчій моделі, що задовольняє перспективні потреби на 100% у межах визначеного сегменту ринку;

- рівень техніко-економічних параметрів інновації, яке пропонується до розробки, повинен оцінюватися по відношенню до прогнозного рівня техніко-економічних параметрів продукції найбільш ймовірних конкурентів (визначених на рік початку виробництва даної продукції);

- вибрані для оцінки конкурентоспроможності параметри необхідно оцінити за їх значущістю.

Таким чином, необхідно сформувати так звану „ідеальну споживчу модель”, що задовольнятиме перспективні потреби споживачів на 100% і яка ґрунтується на інформації, зібраній в процесі дослідження ринку. Ця модель включає в себе перелік техніко-економічних параметрів, що важливі для споживачів на даному сегменті ринку, оцінку споживачем значущості кожного параметра, а також ідеальне значення кожного техніко-економічного параметра.

Размещено на Allbest.ru