Проблеми формування стратегій розвитку країн транзитивної економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми формування стратегій розвитку

країн транзитивної економіки

Передумови реформування економіки

Країни з транзитивною економікою - це колишні соціалістичні країни, в яких відбувається перехід від командно-адміністративних методів господарювання до сучасних ринкових. До них належать республіки колишнього СРСР, країни Центральної Європи, Монголія, Китай, В'єтнам. Хоч Китай в своєму розвитку спирається на комуністичну ідеологію, за мету продовжує мати побудову комунізму, - все ж таки за характером реформ він, безумовно, є країною з транзитивною економікою. Сьогодні тільки Куба й Корейська Народно-Демократична Республіка залишаються типово соціалістичними країнами з класичною для соціалістичної системи політикою управління економікою.

Соціалістична система, яка панувала в економіці певної групи країн понад 70 років, виявилася неефективною наприкінці ХХ століття. Слід зауважити, що на стадії індустріалізації (орієнтовно з кінця 20-х до кінця 50-х років минулого століття) в соціалістичній економічній системі були й позитивні надбання в окремих сферах і напрямках. Централізація управління й жорстке планування дозволяли широко маневрувати ресурсами й спрямовувати їх на найважливіші об'єкти. Мобілізація ресурсів тривалий час сприяла досягненню високих темпів розвитку індустрії. При в цілому невисокому рівні матеріального забезпечення населення вдалося запобігти глибокому соціальному розшаруванню.

Але в умовах науково-технічної революції, коли світова економіка вступає в постіндустріальну стадію розвитку, соціалістична економічна система виявилася неконкурентоспроможною. Темпи ВВП й приросту промислової продукції поступово спадали. Починаючи з другої половини 60-х років сукупна питома вага соціалістичних країн у світовій економіці зменшується. За рівнем продуктивності праці і за якістю продукції (за винятком вузької галузі аерокосмічного й військово-технічного виробництва) соціалістичні країни суттєво відставали від розвинутих країн.

Адміністративно-командна система управління економікою виявила свою негнучкість щодо здатності опанування надбанням науково-технічного прогресу. Згідно з пануючою теорією про пріоритетність виробництва засобів виробництва основний наголос більше робився на нарощування потенціалу важкої індустрії. Це призводило не тільки до занепаду сфери послуг, але й викликало деструкцію народного господарства в цілому. Незважаючи на досить великі вливання коштів у НДДКР, соціалістичні країни дедалі помітніше відставали від західних країн в розвитку наукоємного виробництва. Жодна з соціалістичних країн не перейшла до постіндустріальної стадії розвитку.

Соціалістична система господарства оволоділа економікою різних країн в неоднаковій мірі. Найбільш глибоко й послідовно вона реалізувалася в СРСР, що пояснюється також й тривалістю її існування. Ця обставина багато в чому визначає той факт, що в колишніх радянських республіках (в тому числі в Україні) перебудова економіки на ринкових засадах здійснюється значно важче, ніж в країнах Центральної Європи. На початку 90-х років в СРСР серед економічно активного населення вже не існувало поколінь, які б пам'ятали оперативні засоби господарювання в умовах ринкової економіки. Ментальність значної частини населення країни була антиринковою. Ось чому в умовах вже перехідного періоду наші бізнесмени в багатьох випадках виявили безпорадність, урядовці - непорозуміння ситуації, певні частини населення й чиновництва - потайний і явний опір реформам.

Найбільш крайніх і спотворених форм адміністративно-командна система набула в Китаї в 60-х роках, в період так званого «великого стрибка» і «культурної революції». Колективізація відбувалася у формі комун, в яких усуспільнення поширювалося не тільки на засоби виробництва, але й в багатьох випадках на особисті речі селян. Комуна вважалася самодостатньою господарською одиницею, здатною забезпечити своїх членів усім необхідним. Більше того, в сільськогосподарських комунах насаджувалися примітивні промислові підприємства, які нічого спільного не мали з агропромисловим комплексом, наприклад, установки по виплавлянню заліза. Продукція таких підприємств була надзвичайно низької якості, по суті, малопридатною для використання. Таким чином, розтринькувалися ресурси, а віддачі не було.

Продуктивність праці в усіх секторах економіки була дуже низькою. В країні існувала розподільча система найпоширеніших продуктів споживання. В зовнішньоекономічній політиці уряд додержувався автаркії, тобто опори на власні сили при максимальному скороченні обсягів зовнішньої торгівля. Така політика в решті решт призвела до голоду нечуваних масштабів, що охопив десятки мільйонів людей.

В соціалістичних країнах Центральної Європи (також в Литві, Латвії, Естонії) запровадження соціалістичної системи відбулося значно пізніше і в більшості країн було не таким глибоким і всеосяжним, як в СРСР. Так, наприклад, в Польщі та Югославії не було здійснено колективізації сільського господарства, в цій сфері панувала дрібна приватна власність. В Чехословаччині та Угорщині земля не була націоналізована, й поряд з колективними сільськими господарствами існував і приватний сектор. В цих країнах також дозволялося займатися дрібним приватним бізнесом у сфері послуг (торгівля, перукарні, кав'ярні, пошивочні ательє, інші побутові послуги). В Югославії соціалістичні методи керування економікою багато в чому відрізнялися від канонічної системи, що панувала в інших країнах. Державні підприємства тут мали значний ступінь самоуправління і свободу у визначенні номенклатури своєї продукції, її реалізації й ціноутворення. В країні існувала конкуренція підприємств, централізація управління економікою була не такою жорсткою, як в СРСР. З іншою боку, в Югославії зростало безробіття та інфляція.

Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпочалося ще в 60-х роках. У той час його могли розглядіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування виробничих потужностей в промисловості загальні макроекономічні показники цих країн виглядали пристойно. Але вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Відсутність ринкового регулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, яка не знаходила збуту; в той же час відчувався гострий дефіцит багатьох видів продукції. Продукція ставала дедалі більш матеріало- й енергомісткою. Віддача на інвестиції в основні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи росту національного доходу. Якщо в 1971-1975 роках його середньорічні темпи в країнах Ради Економічної Взаємодопомоги складали 6,4%, то в 1976-1980 роках вони знизилися до 4,1%, в 1981-1985 роках - до 3,3%.1

У 80-х роках минулого століття криза економічної система соціалізму вже стала очевидною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Так, вироблений національний доход в Україні в 1990 році порівняно з попереднім роком скоротився на 3,6%, а в 1991 р. - ще на 13,4%.2 дедалі більшим ставав розрив з розвинутими країнами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Стало зрозумілим, що ті позитивні фактори, що стимулювали екстенсивний розвиток економічної системи соціалізму, вже вичерпано. Перехід до ринкової системи господарювання став об'єктивним і неминучим. Настав час обирати принципово нові стратегії економічного розвитку.

Особливості реформування економіки в постсоціалістичних країнах

стратегія розвиток транзитивний економіка

Спроби відхилити негативну тенденцію розвитку, змінити методи управління економікою при збереженні основ соціалістичної системи були задіяні ще в 60-х роках минулого століття. В СРСР була проголошена ідея «ринкового соціалізму», яка мала втілитися в економічну реформу 1965 року.

Очолив реформаторський процес голова ради міністрів М.О. Косигін. Реформа передбачала надання підприємствам більшої свободи дій у плануванні номенклатури виробництва, розпорядженні фондом заробітної плати, самостійності у виборі партнерів щодо кооперації і реалізації продукції, у виході на зовнішні ринки. Фактично це була модель, подібна до югославської, яка вже існувала реально. Якби реформа здійснилася, криза соціалістичної системи відтягнулася б, а в разі заглиблення реформи радянська економіка безболісно еволюціювала б у ринкову. Але цього не сталося через різку протидію консервативних політичних кіл, що взяли гору в керівництві компартії й уряду СРСР. Реформа була згорнута вже наприкінці 60-х років.

У соціалістичних країнах Центральної Європи реформаторські спроби того часу виявилися більш вдалими, хоча й вони були далеко не радикальними. Так, в Угорщині підприємства отримали право самостійно реалізовувати свою продукцію; в межах фонду заробітної плати могли визначати оптимальну кількість зайнятих, а при вивільнені якоїсь кількості робітників решта одержувала підвищену зарплату. Була здійснена реформа цін, внаслідок якої ціни внутрішнього ринку ув'язувалися із світовими цінами. Лібералізація цін призвела до їх тривалого зростання. У 80-х роках сфера ринкових відносин в Угорщині розширилася. Почав формуватися ринок цінних паперів й іноземної валюти. Розширилося приватне підприємництво в промисловості й сільському господарстві. Наприкінці 80-х років були задіяні антиінфляційні заходи, ціни стабілізувалися. Почався приплив іноземного капіталу в країну.

В Польщі реформи почали здійснюватися ще з початку 80-х років ХХ століття. Була розширена зона, в якій діяли ринкові (а не директивні) ціни, приватна власність допускалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Система централізованого планування поступово замінювалася системою урядових замовлень підприємствам. Був легалізований ринок іноземної валюти. З кінця 1989 р. уряд відмовився від контролю за цінами, але водночас обмежив зростання заробітної плати.

Цінова реформа здійснилася також у Чехословаччині, при цьому підвищувалися ціни на ресурси і знижувалися на споживчі товари. Було також надано більше оперативних прав промисловим підприємствам.

Реформування економіки в Китаї розпочалася з 1978 року, коли Ден Сяопін проголосив початок тривалої і послідовної реформи. Взірцем до неї спочатку була реформа народного господарства СРСР 1965 року. Проте згодом керівництво Китаю пішло на сміливіші й радикальніші перетворення. Реформування почалося з сільського господарства, де було дозволено мати присадибні ділянки. Легалізовано було також дрібний приватний бізнес у промисловості й сфері побутових послуг. Це дало відчутний поштовх збільшенню обсягів виробництва й зростанню заробітної плати, а отже, - й розширенню внутрішнього ринка. Були допущені договірні ціни, уведено сімейний підряд, почалося створення спільних підприємств (з державним і приватним капіталом) під пильним урядовим контролем. У 80-х роках було проголошено курс на побудову системи соціалістичного товарного господарства; при цьому планове господарство також зберігалося, але сфера його застосування дещо звужувалася. На цьому етапі відбувалася реформа ціноутворення. Скорочувалася номенклатура товарів з централізовано встановленими цінами і розширювався контингент товарів (в основному споживчого характеру) з ринково регульованими цінами. Поступово лібералізація цін поширювалася.

Широке розгортання економічних реформ у колишніх соціалістичних країнах почалося в 90-х роках ХХ століття, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму. Стратегічною метою реформувань ставилося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу; механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових економічних відносин. Тобто ринок виступає не самоціллю, а засобом.

Однією з головних проблем реформування стало питання про методи й темпи економічних перетворень. Появилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин й перехід до ринкового механізму якнайшвидше (так звана «шокова терапія»), - цей шлях обрала більшість країн; поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації, - таким чином здійснюються реформи в Китаї і (з деякими оговірками) в Білорусі.

Найбільш рішуче «шокова терапія» впровадилася у Польщі, яка однією з перших серед країн Центральної Європи стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжується болісними соціальними явищами, падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через декілька років, становище вирівнюється й реформи проявляють свій позитивний результат. Першими з «шокового стану» вийшла відносно розвинена група країн Центральної Європи - Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, в той час як інші країни Центральної та Східної Європи почали виходити з кризи лише з кінця 90-х років минулого століття. Про це свідчать дані наступної таблиці.

Динаміка ВВП, % до попереднього року

Реформи у Польщі, які здійснювалися за планом міністра фінансів Л. Бальцеровича, включали, зокрема, такі заходи: різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни; впровадження конвертованості національної грошової одиниці (злотого); лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі; отримання кредитів МВФ на стабілізацію економіки; швидку структурну перебудову економіки шляхом проведення прискореної приватизації; прийняття нового економічного законодавства; відкриття національної економіки для іноземних інвесторів.

Рішучі дії польського уряду щодо реформування економіки розпочалися з 1990 року, коли було «відпущено» ціни на 90% видів товарів та послуг, тобто була здійснена цінова лібералізація. Підприємствам була надана самостійність у фінансових питаннях, в закупівлі сировини й реалізації продукції. Проте ці дії призвели до інфляції й зростання цін; вже в 1990 році інфляція зросла на 69%.2 Скоротилося промислове виробництво, зростало безробіття. З 1991 року уряд запровадив більш жорстку фінансову політику, інфляція суттєво скоротилася. Було підвищено ставку процента за кредит до 50%, а потім навіть до 80%. Проте така висока ставка не стимулювала економічну ініціативу підприємств, тому наприкінці 1991 р. вона була суттєво знижена. Розпочалася приватизація підприємств. В країну став надходити іноземний капітал.

Після завершення «шокового етапу» реформування економіки Польщі стабілізувалося й розпочався динамічний розвиток. Позитивні показники приросту ВВП й промислової продукції почалися з 1992 року, а в 1996 році Польща досягла дореформеного рівня виробництва.

Реформи в Чехословаччині (в 1993 р. розділилася на Чехію та Словаччину) розпочалися в 1990 році з масової приватизації державних підприємств. З початку 1991 року було здійснено лібералізацію цін. Як і в Польщі, тут перший етап реформ супроводжувався інфляцією й падінням виробництва. Проте інфляція не набула такого характеру, як у Польщі, ціни зросли лише на 59% за 1991 рік. Надалі вдалося приборкати інфляцію, вона вже не перевищувала 10%.

В Угорщині реформи мали більш поступовий характер, оскільки вони розпочалися, як вже зазначалося, раніше. Тому вони й відбулися тут з найменшими втратами. Самостійність державних підприємств була забезпечена певною мірою ще у 80-х роках; в 90-х роках розпочалася їх приватизація. Вже на початку цього десятиліття до Угорщини швидко пішов іноземний капітал; наприкінці 1993 р. прямі іноземні інвестиції в Угорщину складали за обсягом половину усіх інвестицій західних країн у Центральну та Східну Європу.

Позитивними наслідками реформ у країнах Центральної Європи стали: зникнення дефіциту товарів на ринках; поступове підвищення доходів населення; реструктуризація економіки в напрямку суттєвого підвищення частки приватного сектора; збільшення обсягів зовнішньої торгівлі; зростання продуктивності праці; поступове зростання обсягів ВВП.

Проте не всі проблеми було вирішено успішно. В цих країнах залишається досить високим рівень безробіття. У 2002 році він становив у Чехії 9,8%, в Угорщині - 5,8%, в Словаччині - 17,2%, Словенії - 11%, в Польщі - 18,1%.1 Уповільнилися темпи приросту ВВП після 2000 року. Фактори, що сприяли активному економічному зростанню в 90-х роках (приватизація, приплив іноземного капіталу і т. ін.) значною мірою виявилися вичерпаними.

Динаміка ВВП, % до попереднього року2

Але, як відомо, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також Естонія, Латвія й Литва у 2004 році були прийняті до Європейського Союзу, а в 2007 р. Болгарія й Румунія. Це означає, що їх вже визнано країнами з ринковою економікою. Отже, перехідний етап для цих країн завершився.

У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Практично тільки з 2000 року почалося наростання темпів економічного розвитку, протягом же 90-х років виробництво в колишніх республіках СРСР скоротилося майже вдвічі. Відбувалося зникнення цілих галузей виробництва, особливо у сфері високих технологій. З'явилося й наростало безробіття. Рівень життя основної маси населення різко впав.

Порівняно з 1990 роком ВВП Росії в 1999 році складав 50%, України - 41%.1 Така ситуація склалася через невдале, необачне застосування методів «шокової терапії» для якої тут умови були менш сприятливими, ніж у країнах Центральної Європи. Перед початком процесу реформування держава мала майже абсолютну монополію в усіх сферах виробництва. Приватного сектора ще не склалося. Ціноутворення жорстко регламентувалося. Суб'єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах.

На перших порах основним напрямком реформування стали роздержавлення власності й лібералізація цін. Приватизація державної власності в країнах СНД мала форму «ваучеризації», коли колишній громадянин одержував ваучер, тобто документ на право володіння часткою державної власності; цей ваучер він потім мав право вкласти у будь-яке підприємство, що підлягало приватизації. По суті, відбувався поділ на дрібнесенькі частини державного майна. Основною формою власності в процесі роздержавлення стала колективна, згодом підвищувалася частка приватного сектора. Державна власність в більшості країн СНД наприкінці 90-х років ХХ століття становила не більше 8%.

Лібералізація цін, яка була проведена без огляду на реальний стан економіки, призвела до інфляції нечуваних розмірів. Так, протягом 1992-1996 років індекс споживчих цін виріс у Молдові в 1,5 тисяч разів, в Білорусі - в 39,6 тис. разів, в Україні - в 42,5 тис. разів.2 Тільки у другій половині 90-х років інфляцію вдалося приборкати шляхом здійснення грошових реформ. Були запроваджені національні валюти (в Україні - в 1996 році, найпізніше серед усіх країн СНД). Починаючи з 2000 року в більшості країн цього регіону інфляція має помірний характер, хоч її рівень вище, ніж в розвинутих країнах.

Непідготовленим рішенням стала також лібералізація зовнішньої торгівлі. Більш дешеві й якісні зарубіжні товари буквально придушили національне виробництво багатьох видів легкої та харчової промисловості, автомобілебудування.

З другої половини 90-х років минулого століття економічні реформи в країнах СНД набули більш систематичного й послідовного характеру. Була завершена грошова реформа, упорядковано законодавство про зовнішньоекономічну діяльність, в цілому наближався до завершення процес роздержавлення власності. В ряді країн розпочалися аграрні реформи, завдяки яким селяни одержали землю у власність. Поступово зростав приплив іноземних інвестицій, хоч його темпи поступалися темпам у країнах Центральної Європи. Усе це підготувало підґрунтя спочатку для припинення падіння, а потім і для економічного росту. Починаючи з 2000 року темпи приросту ВВП у більшості країн СНД перевищували аналогічні показники країн Центральної Європи.

Проте не всі проблеми вирішено. Рівень 1990 року в економіці досягли не всі країни навіть на початок передкризового 2008 року (Росії це вдалося тільки в 2007 році). Далекою від оптимальної залишається галузева структура економіки: в Росії і в структурі ВВП, і в експорті переважає паливно-енергетичний комплекс, в Україні - металургійний; частка машинобудування залишається невисокою. Вкрай повільно здійснюється технологічна перебудова економіки, витрати на науково-дослідні роботи зовсім недостатні. Рівень життя основної маси населення поки що значно поступається країнам Західної Європи.

В 2008-2009 роках країни Східної і Центральної Європи зазнали економічної кризи, яка виявилася більш глибокою, ніж в інших країнах Європи. ВВП Росії скоротився майже на 8%, України понад 15%, Естонії - на 13,9%, Латвії - на 18%, Литви - на 14,8%. В той же час економіка Китаю зросла на 9,1%.

Отже, стратегічною метою країн Східної Європи на сьогоднішньому етапі є прискорення темпів розвитку економіки й технологічна перебудова промисловості. В зовнішньоекономічному плані - активізація діяльності на зовнішніх ринках, пошук стабільної ніші для своїх товарів та послуг, диверсифікація партнерів щодо зовнішньої торгівлі. Стратегія відносно економічної інтеграції у різних країнах СНД на однакова. Україна чітко визначила свій напрямок - до Європейського Союзу; на це націлена також Грузія; Росія, Білорусь, Казахстан виступають за більш глибоку інтеграцію на теренах СНД. Докладніше про інтеграційні процеси мова буде йти в ІХ-му розділі посібника.

Особливості стратегій країн перехідної економіки доцільно розглянути на прикладі найбільших держав цієї групи - Росії та Китаю.

Особливості стратегій економічного розвитку Росії

Росія є офіційною спадкоємицею колишнього СРСР як в частині його активів, так і відносно його міжнародних боргів. Після розпаду Радянського Союзу в Росії опинилася основна частина потенціалу колишнього єдиного народногосподарського комплексу. Частка Росії становить понад 60% національного доходу колишнього Союзу, 76% його території та понад половину населення. В межах СНД на Росії припадає 72% сукупного ВВП, 68% сумарного експорту товарів та послуг.1 Серед інших країн, утворених на теренах колишнього СРСР, у Російської Федерації склалися найсприятливіші умови для розбудови національної економіки з найменшим рівнем залежності від зовнішніх чинників. Цими передумовами є: наявність на її території майже всіх корисних копалин, що робить її незалежною від зовнішніх ринків у цьому відношенні; наявність диверсифікованого виробничого потенціалу всіх галузей промисловості; наявність потужного науково-технічного потенціалу.

Головною стратегічною метою Росії є збереження того місця у світовій економіці й світовій політиці, яке займав СРСР напередодні свого розпаду. Росія прагне зберегти свої позиції у вісімці найвпливовіших держав світу.

Певні підстави для цього є. Росія володіє величезними природними ресурсами, й що особливо важливо, - запасами нафти (15% світових), газу (42%) та вугілля (43%). Росія має найдовшу в світі протяжність берегової лінії; це означає, що вона розпоряджається значною площею і підводними ресурсами континентального шельфу. Росія залишається провідною космічною державою, її ракетно-космічний комплекс визначається високим технологічним рівнем. Важливим чинником економічного потенціалу Росії становить її людський потенціал. Рівень освіченості й професійної підготовки російських громадян робить їх спроможними вирішувати будь-які технічні й економічні проблеми. Система підготовки кадрів усіх рівнів відповідає світовим нормам, завдяки чому існує великий попит на них практично в усіх розвинутих країнах.

Проте можливості ефективного використання сприятливих чинників зростання економіки Росії реалізуються далеко не в повній мірі. Її ВВП у 2009 р. становив 2 147 млрд. дол. (за ПКС), або 3,0% світового валового продукту, тобто у шість разів менше, ніж мав Радянський Союз. За цим показником Росія посідає сьоме місце у світі. На душу населення в 2009 р. припадало 15,3 тис. доларів, тобто втричі менше, ніж у США, вдвічі менше, ніж в Японії.

Причиною такого становища стала тривала економічна криза, яка відкинула Росію далеко від найбільш розвинутих держав. Ступінь зношення обладнання наприкінці 90-х років становив 70%, продуктивність праці - тільки 52% від пересічносвітового рівня.2 Як вже говорилося, в 1999 році ВВП Росії складав 59% від рівня 1990 року. Причиною ж кризи була, перш за все, невдала економічна політика, що лягла в основу реформування.

Реформи в Росії було започатковано за моделлю «шокової терапії». Найважливішими складовими економічної політики в першій половині 90-х років стали: лібералізація цін, лібералізація зовнішньої торгівлі, приватизація. Реформи розроблялися під керівництвом Єгора Гайдара, який був прихильником монетаристської теорії регулювання економіки. Було взято курс на роздержавлення майна й згортання державного втручання в економіку, що одержало назву дерегуляції.

Вважалося, що лібералізація цінової політики («відпуск цін») в короткі строки оздоровить економіку. Справа в тому, що в неринковій економіці, яка існувала за радянських часів, ціни встановлювалися адміністративним порядком і в цілому не відповідали реальній вартості товару. Відсутність узгодження попиту й пропозиції призводила до того, що одні товари не користувалися попитом («затоварення»), інші опинилися у дефіциті. Це спричинило накопичення великих матеріальних і фінансових втрат, гальмувало економіку. Прибічники лібералізації цін розраховували, що їх відпуском одні товари подорожчають, інші - подешевшають; таким чином, як сподівалися, буде встановлено структурну рівновагу в економіці. Але дійсність не виправдала цих сподівань. Економіка Росії не була готова для такої «санації». За відсутності державного регулювання ціни практично на всі товари й послуги збільшилися багаторазово (див. табл. 7.3.)

Індекс споживчих цін в Росії в першій половині 90-х років

(% до попереднього року)1

Особливо «обвальним» був 1992 рік, коли ціни зросли в 26 разів. Російський рубль стрімко знецінювався. Грошові зберігання, які населення мало в ощадкасах, перетворювалися на пил.

Лібералізація зовнішньої торгівля в перші роки реформ виявилася у майже повному відкритті внутрішнього ринку Росії для іноземних товарів через максимальне зниження імпортних тарифів. Це стимулювало імпорт. Дешеві і якісні іноземні товари підірвали цілі галузі російської економіки. Водночас російські товари по багатьох позиціях, особливо в машинобудуванні, виявилися неконкурентоспроможними на світових ринках. Тяжким наслідком для Росії стало переорієнтування країн Центральної Європи на західні ринки. Важке становище в економіці колишніх радянських республік звузило їхні ринки для російських товарів. Дезорганізація внутрішнього ринка й проблеми на зовнішніх ринках, різке падіння купівельної спроможності населення - все це призвело до руйнування економіки, закриття великої кількості підприємств, особливо в промисловості. Як слідство - тривале падіння обсягів валового внутрішнього продукту (див. табл. 7.4.)

Індекси соціально-економічних показників розвитку Росії

в першій половині 90-х років (у % до попереднього року)

Слід зазначити, що в цілому показники зовнішньої торгівлі Росії в цей період були непоганими, сальдо є позитивним з 1992 року. Справа в тому, що Росія значно активізувала експорт енергоносіїв, в першу чергу, газу й нафти, а також деяких інших природних ресурсів. Саме природні багатства дозволили російській економіці втриматися “на плаву” в ці важкі для неї роки. В цілому Росія в міжнародній торгівлі перетворилася на експортера сировини. Частка мінеральних ресурсів у її товарному експорті зростає, в 2000 році вона досягла 55%. Частка ж машин і обладнання становила 15% в торгівлі з країнами СНД і тільки 6% в торгівлі з іншими країнами.

Динаміка зовнішньої торгівлі Росії (млрд. дол.)2

Дослідники простежують декілька етапів еволюції економічної політики уряду Росії в процесі реформування.3

Перший етап тривав з 1992 по 1995 роки. Основними цілями економічної політики на цей час ставилися:

? лібералізація економіки (цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічних відносин);

? макроекономічна стабілізація, зниження інфляції;

? приватизація.

У 1992 році була здійснена грошова реформа; знецінені грошові купюри були замінені новими, курс яких був фіксованим відносно світових валют, рубль вільно конвертувався на валютних ринках. Була створена банківська система на основі акціонерних комерційних банків на чолі з Центральним банком Російської Федерації. Сформувався фондовий ринок в країні. Поступово зростало надходження іноземних інвестицій в Росію, особливо з 1995 року. Проте водночас спостерігався відплив капіталу з Росії за кордон, що перевищувало надходження ПІІ. У структурі платіжного балансу Росії протягом 90-х років рахунок операцій з капіталом мав від'ємне сальдо.

Приватизація в Росії здійснювалася у формі «ваучеризації». Кожний громадянин одержав сертифікат на право участі у розподілі власності. Значна кількість таких ваучерів була скуплена ділками, що мали необхідні для цього кошти. Оцінка вартості основних фондів підприємств була сильно занижена, що дозволило окремим бізнесменам і діловим групам реально стати володарями великих і прибуткових підприємств. Утворилися компанії, деякі з котрих стали транснаціональними й увійшли до реєстру сотні найбільших ТНК світу. Передують компанії енергетичного сектору: «Сургутнафтогаз», «Лукойл», «Газпром», «РАО-ЄЕС Росії», «Сибнафта», «Татнафта», «Тюменська нафтова компанія (ТНК)», «Роснафта». На кожній з цих компаній зайнято десятки тисяч робітників. Так, компанія «Газпром» налічує 376,3 тис. чол., «Лукойл» - 151,4 тис., «РАО-ЄЕС Росії» - 469,3 тис. Капітал «Лукойл» в 2009 році становив 56,4 млрд. дол., «Сургутнафтогазу» - 35 млрд. дол., «Газпрому» - 144,2 млрд. дол. Таким чином, Росія активно включилася у світовий процес транснаціоналізації. Компанії - велетні утворюють свої дочірні підприємства й філії за межами Росії, в тому числі й в Україні.

Перша половина 90-х років минулого століття, як вже визначалося, характеризувалася глибоким економічним спадом в Росії. Однією з головних його причин була хибна політика «невтручання» держави в економічні процеси. Вже у середині 90-х років недоліки такої політики стали очевидними. Втім, перший етап реформування здійснив деякі цілі, поставлені розробітниками стратегії розвитку. Було завершено лібералізацію цін; була здійснена масова приватизація, внаслідок чого 70% ВВП вироблялося в недержавному секторі; було приборкано інфляцію. Головним позитивним наслідком середини 90-х років стало відновлення системи державного регулювання економіки; це означало кінець політики «дерегулювання» й початок нового етапу реформування.

Другий етап реформ відбувався з 1996 р. до 1998 р. його цілі були визначені програмою «Структурна перебудова й економічне зростання в 1997-2000 роках». Принципово важливим пунктом цієї програми є положення про підсилення ролі держави в економіці. На цьому етапі ліберальні теорії розвитку поступаються неокейнсіанству. Нова політика принесла позитивні наслідки. Падіння економіки припинилося, і в 1997 році уперше з початку реформування ВВП показав приріст. Проте в 1998 році відбулася криза, що значною мірою була спровокована зовнішніми чинниками; вона відкинула російську економіку знову назад на деякий час.

Третій етап розпочався з восени 1998 року й завершився наприкінці 1999 року. Завдання цього періоду були сформовані постановою держдуми «Про основні напрямки соціально-економічного розвитку Російської Федерації». Провідна теза цього документу - необхідність підсилення регулюючої ролі держави в економіці.

Серед основних цілей економічної політики на цьому етапі зазначалося: відновлення й розвиток виробництва, збереження й активізація науково-технічного потенціалу; удосконалення ціноутворення в природних, в тому числі сировинних монополіях, оздоровлення системи державних фінансів і нормалізація грошового обігу; концентрація ресурсів для пріоритетних галузей економіки; підсилення ролі державного замовлення й закупівлі продовольства для державних потреб; підвищення ефективності соціальної політики; захист прав власника й забезпечення інших правових умов ефективного функціонування ринкової економіки; захист національних інтересів у зовнішньоекономічній і зовнішньополітичній сферах.

Цей період характеризується визнанням «дирижизму» як пріоритету в економічній політиці держави. Функції держави формулюються таким чином: корегування негативних проявів ринка; прогнозування розвитку ринкових процесів; цілеспрямоване й планомірне формування умов і стимулів розвитку стратегічно важливих для держави й суспільства сфер; забезпечення надійного захисту громадян від надмірних соціальних витрат реформ.

Політика цього етапу виявилася виправданою. З 1999 року в економіці Росії розпочався підйом, який тривав й на початку нового десятиліття аж до світової кризи 2008-2009 рр.

Деякі зміни в економічній політиці уряду прийшлися на четвертий етап, який розпочався в 2000 році. Оскільки ринковий механізм в цілому вже запрацював, уряд зосереджує свої зусилля переважно на макроекономічному регулюванні. В «Плані дій уряду Російської Федерації в галузі соціальної політики й модернізації економіки на 2000-2001 роки» зазначалося, що зусилля уряду будуть сконцентровані на забезпеченні рівних умов конкуренції, захисті прав власності, скасуванні надмірних адміністративних перешкод для підприємницької та інвестиційної діяльності, підвищення фінансової прозорості підприємств і організацій.

У 2001 році була запроваджена митна реформа. Скоротилося число товарних позицій, що підлягали митному оподаткуванню в імпорті у розмірі до 5%; зросла кількість позицій, оподаткованих високою ставкою (понад 20%). Встановлено оподаткування експорту деяких важливих товарів, насамперед, нафти й газу, що суттєво поповнює державний бюджет Росії; таким чином, посилилися протекціоністські тенденції в зовнішньоекономічній політиці.

Надалі стратегія уряду була сформульована в «Програмі соціально-економічного розвитку Російської Федерації на середньострокову перспективу (2002-2004 роки)». Вона передбачала модернізацію економіки при певному скороченні втручання держави в господарську діяльність й подальшу лібералізацію ринків.

Основним напрямком модернізації економіки було визначено створення сприятливого інвестиційного й підприємницького клімату. З цією метою було запропоновано такі заходи: захист прав власності й покращення корпоративного управління; розвиток інституту банкрутства й захист прав кредиторів; вирівнювання умов конкуренції й дійова антимонопольна політика; дебюрократизація економіки; підвищення ефективності управління державною власністю; розвиток фінансової інфраструктури.1

З приходом до влади В. Путіна упорядковується бюджет, скорочується від'ємне сальдо платіжного балансу Росії. Країна поступово зменшує зовнішній борг, припиняє брати позики Міжнародного валютного фонду. Ці заходи приносять певні ефекти. Темпи зростання економіки з початком нового десятиліття стабільні, про що свідчать дані наступної таблиці.

Динаміка основних показників розвитку економіки Росії з другої половини 90-х років (в % до попереднього року)2

З початку нового століття темпи зростання російської економіки стабільно високі. Це дозволило Росії підняти ВВП до рівня 1991 р. і навіть перевершити його. Показник ВВП на душу населення тут вищий, ніж у будь-якій країні СНД. Росії вдалося перейти з десятого - одинадцятого місця у світовій економіці, яке вона посідала ще в 2000 році, на сьоме місце, обігнавши Канаду, Францію й Італію й впритул наблизившись до Великої Британії. Зростають прямі іноземні інвестиції в економіку Росії; у 2006 р. їх обсяг становив 68 млрд. дол.

Світова економічна криза на деякий час перервала поступальний розвиток російської економіки. В 2009 р. ВВП Росії скоротився майже на 8%.

Економіка Росії дуже залежить від коливань світових цін на нафту. Так, високі темпи економічного росту з 2000 р. тісно корелюють з високими цінами на нафту на світових ринках.

Для приборкання інфляції російський уряд здійснює низку заходів в ціновій політиці. Так, в 2003 році було встановлено граничний розмір підвищення ціни на газ (не більше ніж 20%). В той же час ціни на газ зростають швидше, ніж на вугілля й мазут, що має зробити останні види палива більш привабливими для споживача, а це сприятиме вирівнюванню енергетичного балансу. Зважаючи на першорядне значення для російської економіки паливно-енергетичного комплексу, було розроблено «Основні положення енергетичної стратегії Росії на період до 2020 року» і федеральну цільову програму «Енергоефективна економіка на 2002-2005 роки й на перспективу до 2010 року». Згідно з цими документами передбачається, зокрема, створення й освоєння конкурентоздатного обладнання для ПЕК, що замінило б імпортне.

З 2004 р. російський уряд здійснює політику централізації управління країною. Це виражається в призначенні губернаторів президентом (до того вони обиралися), в більш ретельному догляді і за діяльністю олігархічних структур (справа ЮКОСа) та ін. Є підстави вважати, що після короткого періоду лібералізації (четвертий етап) уряд знову повертається до підвалин теорії Кейнса.

Формуючи економічну політику, президент В. Путін обґрунтував тезу про необхідність подвоєння ВВП за 10 років. На перший план висунуто структурне оновлення економіки; першочерговим завданням ставиться розробка концепції прискореного зростання. В дискусіях про методи такої концепції домінують дві моделі - дирижістська й інституційна.

Останнім часом уряд надає перевагу інституційній моделі. Згідно з нею здійснюються реформи природних монополій, пенсійна реформа, реформується бюджетне законодавство тощо. Уряд відмовився від визначення явних галузевих пріоритетів. Ця відмова пов'язана з особливостями сучасного етапу технологічного розвитку, коли практично дуже важко апріорно визначити перспективні сектори й відповідно в адміністративному порядку надавати їм фінансові ресурси. Водночас важливим завданням ставиться диверсифікація виробництва й експорту, прискорений розвиток секторів «нової економіки».1

У зовнішньоекономічній політиці російський уряд намагається дотримуватися принципу збалансованості у географічному вимірі. В зовнішній торгівлі головними партнерами Росії є країни Європейського Союзу; на них припадає приблизно 52% усього товарообігу. Так, в експорті частка Німеччини становить 6,24%, Нідерландів - 10,62%, Італії - 6,26% (2009 р.).

В той же час Росія є основним торговельним партнером для країн СНД. Частка СНД в російському товарообігу становить 14,5% (Україна - 4%,

Білорусь - 4%, Казахстан - 3%). Ця частка поступово знижується. В 2009 р. частка СНД в російському експорті становила 15,5%, в імпорті - 13,0%1.

Проте в експорті продукції обробної промисловості Росії частка країн СНД становить 55%. В тому числі на експорт продукції загального машинобудування припадає 54%, транспортних засобів - 78%, продукції легкої промисловості - 73%, фармацевтичної продукції - 85%.

Водночас в Росію спрямовується майже половина оброблених виробів, що експортуються з країн СНД, в тому числі 60-65% машин, обладнання, транспортних засобів. Наприклад, у 2008 році залізничне устаткування експортувалося з України до Росії на 2 млрд. дол., що складало 80% усіх продаж цієї групи товарів (залізничні товарні вагони, локомотиви тощо).2

На країни ЄврАзЕС приходиться 8,2% товарообігу, країни АТЕС - 20,4%. Росія зацікавлена у розширенні свого економічного впливу на просторі СНД, тому вона ініціює утворення тут локальних інтеграційних угруповань з більш високим рівнем інтеграції. Так, існує митний союз, до якого увійшли Росія, Білорусь, Казахстан і Киргизстан. Ці ж країни сформували організацію «ЄврАзЕС» - Євразійський економічний союз, до якого запрошувалася й Україна. У січні 2003 р. було прийнято рішення про утворення єдиного економічного простору (ЄЕП), який сполучає Росію, Україну, Білорусь й Казахстан; ця організація відповідає рівневі вільної економічної зони. Рішення України щодо вступу до ЄЕП було ратифіковано українським парламентом в 2004 році. Проте з приходом у 2005 році до влади нового уряду, який однозначно визначив пріоритетність європейського вектора для України, реальне функціонування ЄЕП ставиться під сумнів. У 2010 році знову підписано угоду про митний союз, до якого увійшли Росія, Білорусь і Казахстан; його учасники сподіваються, що він стане реальністю з 2011 р. (попередня угода була лише формальним актом). Україна не приєдналася до цієї угоди, але сьогодні, починаючи з 2010 р., взаємовідносини України з Росією в політичній та економічній площині стали більш конструктивними, зовнішньоекономічні стосунки набули суттєвого динамізму.

Росія зацікавлена в реінтеграції пострадянського простору, де вона відіграватиме лідируючу роль. Причому мета розвитку реінтеграційних процесів не обмежується створенням митного союзу і ЄЕП, а полягає у формуванні широкої євразійської зони економічного співробітництва за участю СНД і ЄС, а також з виходом на Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Найважливіша умова досягнення цієї мети - господарська консолідація пострадянського простору. Це є стратегічною метою Росії в СНД.

Іншим напрямком зовнішньоекономічної стратегії Росії є зміцнення своїх позицій на світових ринках, в першу чергу, на європейських. Останнім часом активізуються економічні й політичні зв'язки Росії з Китаєм. У 2009 р. частка Китаю у зовнішньоекономічному товарообігу складала вже 5,7%, тобто КНР вийшла на четверте місце.

Поки ще не можна говорити, що в економіці Росії здійснилися кардинальні зрушення на краще. Ті позитиви, що мають місце, здебільшого пов'язані з експлуатацією природних ресурсів країни. Інвестиції в основний капітал, особливо інноваційного характеру, недостатні. Так, наприклад, в структурі ПІІ (2009 р.) на торгівлю припадає 27,8%, на обробну промисловість - 27,1%, на транспорт і зв'язок - 16,8%, на операції з нерухомістю - 9,7%, а на машини й обладнання - тільки 1,5%.1 В товарному експорті Росії в 2009 році на мінеральні продукти припадало 67,4%, а ще 12,9% на недорогоцінні метали, в той час як на машини й обладнання - тільки 5,9%.2 Необхідна більш рішуча політика щодо структурних перетворень в економіці.

В 2005 р. президент Росії В.В Путін оголосив ідею визначення пріоритетних національних проектів на найближчу перспективу. Найактуальнішими серед них було визнано:

? охорону здоров'я;

? освіту;

? доступне житло;

? розвиток АПК.

Таким чином, наголос робиться на вирішення, у першу чергу, соціальних проблем, що створює необхідні умови для розвитку людського капіталу. В Росії формується економічна модель, що ґрунтується на знаннях, інтелектуальному потенціалі.3

У 2007 р. прийнято «Концепцію довгострокового соціально-економічного розвитку Російської Федерації», розраховану до 2020 року. Концепція ґрунтується на трьох фундаментальних факторах.

Перший фактор - посилення глобальної конкуренції, яка б охоплювала ринки не тільки товарів, але й капіталів, технологій, робочої сили. Слід подолати залежність Росії від паливно-енергетичної складової в структурі виробництва й експорту, диверсифікувати економіку.

Другий фактор - зростання ролі людського капіталу в соціально-економічному розвитку. Необхідно різко підвищити продуктивність праці.

Третій фактор - нарощення потужностей для випуску товарів, що характеризуються високим технологічним рівнем.

Концепція визначає стратегічною метою перетворення Росії в одного з глобальних лідерів світової економіки, вихід її на рівень соціально-економічного розвитку високо індустріальних держав. Прогнозується, що до 2020 року Росія має увійти в п'ятірку провідних країн світу за економічною потужністю.1

Новий президент Росії Д. Медвєдєв в основі продовжує стратегічну політику В. Путіна. В економічній сфері наголос ставиться не необхідності суттєвих зрушень в технологічному переобладнанні на інноваційних засадах. У зовнішньоекономічних відносинах буде продовжена політика на географічну диверсифікацію зв'язків з основними партнерами як на Заході, так і на Сході, активізація позиції Росії, насамперед, на просторах СНД, ЄС і АТР.

Стратегії економічного розвитку Китайської Народної Республіки

Китай є найбільшою країною світу за чисельністю населення й третьою за розмірами території. В останню чверть минулого століття Китай показав надзвичайно високі темпи розвитку й стрімко наблизився до найпотужніших в економічному відношенні країн. Зростає його геополітична вага. Китай перетворюється на один з визначальних факторів розвитку світової економіки, і це необхідно враховувати при розробці зовнішньоекономічної складової стратегій розвитку.

За розмірами ВВП, розрахованими за ПКС, Китай посідає друге місце в світі після США (8 950 млрд. дол. у 2009 р.) Це становить 12,5% від світового показника (США - 20,3%).

Китай займає перше місце у світі за видобутком вугілля, виробництвом чорних металів, цементу, велосипедів, зерна, бавовни, м'яса, мінеральних добрив, бавовняних тканин, одягу, взуття, за поголів'ям свиней, виловом риби. Друге місце він посідає за виробництвом електроенергії, хімічних волокон, вовняних тканин. Третє - за виробництвом шовкових тканин, сої. Китай також знаходиться серед лідерів за виробництвом металорізальних верстатів, устаткування для гірничошахтної та металургійної промисловості, локомотивів та вагонів, цукру, чаю.

Економічні здобутки Китаю стали можливими, насамперед, завдяки економічним реформам, ефективній економічній політиці уряду, вдало обраним стратегіям розвитку країни.

Сучасні економічні стратегії Китаю беруть початок з 1978 року, коли було проголошено курс на економічну реформу, в основу якої покладалися перебудова відносин власності й формування соціалістичного ринку. Реформа має довготерміновий характер й здійснюватиметься у три етапи:

? до 2000 року планувалося збільшити валову продукцію промисловості і сільського господарства у 4 рази, забезпечити досягнення середнього достатку життя народу;

? до 2021 року - підняти Китай до рівня середньорозвинутої країни;

? до 2049 року - перетворити Китай на високорозвинуту державу.

Головною метою стратегії залишається побудова комунізму в країні через сто років після перемоги соціалістичної революції в Китаї (1949 р.).

Реформування розпочалося у 80-ті роки минулого століття зі сфери сільського господарства, з аграрних відносин. Комуни ліквідувалися, земельні ділянки (0,4 га на господарство) передавалися селянам у довгострокову оренду на правах сімейного підряду. Селянам було надано право займатися підсобним промислом, продавати надлишки продукції на ринках. Проте земля залишилася у державній власності, не стала об'єктом купівлі-продажу. В 1983 р. виробничі бригади, які діяли в комунах, були розпущені й було завершено перехід селян до одноосібного господарювання; наприкінці того ж року вже 94% усіх селянських дворів працювало за формою сімейного підряду.

Спочатку держава контролювала ціни на основні сільськогосподарські продукти, насамперед, на рис і бавовну. Але після 1985 р. уряд почав відмовлятися від жорсткого регламентування цінової політики в аграрному секторі.

Господарська самостійність селян, їх зацікавленість у результатах праці призвела до суттєвого підвищення продуктивності праці і різкого збільшення обсягів сільськогосподарської продукції. Виявилося, однак, що наприкінці 90-х років сільське господарство вичерпало свої можливості для збільшення виробництва продукції. Знадобилися нові підходи, які б забезпечили нове зростання якісних показників виробництва на селі. Аграрна політика перенесла наголос на кооперування селян у сфері виробництва й обігу, концентрацію землі в руках господарників, використання найманої робочої сили.

Аграрні реформи викликали надлишок робочої сили в селі; в 90-х роках її чисельність досягала 130 млн. чоловік.1 Міста не в змозі були поглинути таку кількість робітників. Вихід було знайдено у сполученні сільськогосподарської діяльності селян з дрібним підприємництвом у сфері промисловості й торгівлі. В сільській місцевості утворювалися підприємства кустарного типу, які потім укрупнювалися й перетворювалися в акціонерні товариства, іноді навіть з іноземним капіталом (переважно капіталом хуацяо). Розвиток сільської промисловості відбувався бурхливими темпами. Якщо пересічні темпи міської промисловості у 80-90-х роках не піднімалися вище 12%, то сільської досягали 134%.

В 1997 році було прийнято «Закон про волосні й селищні підприємства», який встановлював права сільських промислових підприємців. Водночас закон передбачав необхідність раціонального планування, регулювання й контролю з боку держави щодо цих підприємств.

Згодом у сільській місцевості були створені приватні підприємства, що залучали найману робочу силу. В середині 90-х років почали інтенсивно розвиватися пайові підприємства, як правило, великі; їх комерційні інтереси вже виходили за межі селищ і волостей. На всі ці підприємства в 1997 р. вже припадало 25% ВВП, 50% доданої вартості промислової продукції, 30% валютних доходів від експорту, 30% доходів селян.1

Після того, як реформування аграрних відносин дало перші позитивні наслідки, уряд поширив механізм економічних перетворень на інші галузі й сфери. У 1984 році була прийнята постанова «Про реформу господарської системи». Вона передбачала розширення господарської самостійності підприємств, скорочення сфери директивного планування, перехід до торгівлі засобами виробництва. Також реформуванню підлягала система цін, праці, заробітної плати. Було офіційно проголошено про доцільність використання різноманітних форм власності - державної, колективної та приватної.