Політична економія

Размещено на http: //www. allbest. ru/

1. Вчення Д. Рікардо (1772-1823) про земельну ренту, заробітну плату та прибуток

Західна теорія витрат виробництва робить акцент на землю як капітал. Звідси теорія земельної ренти пропускається через дію двох факторів виробництва: землі та праці. Вчений ставить питання таким чином чи: «...не викличе перетворення землі (як фактора створення цінності) у власність і послідуюче за цим утворення ренти яких-небудь змін відносної вартості товарів незалежно від кількості праці необхідної для їх виробництва».

Виходячи з цього, вирішуються питання:

1. Про тісний зв'язок теорії ренти з дією праці та землі.

2. Розуміння ренти як результату дії відмічених двохфакторів.

Д. Рікардо наголошує на тому, що, що на відміну від А. Сміта, треба більш чітко розрізняти те, що є на землі як відшкодування витрат на збереження її первинних і незруйновних сил ґрунту, від витрат на збереження на ній капіталу у вигляді існуючих будівель, зрошувальних систем тощо. Тому вчений ставить завдання розрізнити дію фактора праці від фактора землі.

Якщо земель для задоволення потреб населення достатньо, ренти не виникне. Однак у разі зростання потреб у сільськогосподарській продукції більшими темпами ніж можливості існуючих наявних земель, то обов'язково виникне рента. При чому, якщо кількості найякіснішої землі буде недостатньо, то в обробку потрапляє земля гіршої якості і на попередніх ділянках, зайнятих під сільськогосподарською продукцією виникне рента. Таким чином, якщо у користуванні будуть задіяні землі ще гіршої якості, то рента з їх використанням постійно зростатиме.

У зв'язку з цим, мінова вартість товарів сільськогосподарського виробництва буде регулюватися найбільшими витратами праці на найгірших землях, а не найменшими із наявних для обробітку земель. Тобто, ціна однорідної продукції буде визначатись землею, де не платиться рента.

Причиною переваг землі, яка дає ренту є не її плодючість, а навпаки її скудність.

Вчений вважав, що рента не входить у ціну товару, так як висока ціна хліба є не наслідком, а причиною існування ренти.

Земельні покращання, згідно з Д. Рікардо бувають двох видів:

- покращення, що викликані продуктивною силою землі (раціональний сівообіг, застосування добрив тощо);

- покращення, що викликані вдосконаленням машин.

І те та інше має наслідком падіння цін на сировину. Якщо додаткові інвестування в землю будуть збільшувати різницю в продукті від послідовних вкладань капіталу в землю, то рента буде мати тенденцію до зниження і навпаки. Із зростанням труднощів виробництва землевласник, по-перше, буде отримувати більш значну частку ренти і по-друге, товар яким вона йому сплачується, буде мати більш значну вартість.

Вчений підтримував інтереси буржуазії, яка боролася проти діючих хлібних законів, за здешевлення продуктів харчування для робітників, що мало б наслідком, зниження величини заробітної плати, і, відповідно, збільшувало їх прибутки у сфері промислового та сільськогосподарського виробництва.

Виходячи з цього, він робив практичний висновок - велика земельна власність суперечить природним законам розвитку капіталу.

Вчення про вартість пронизує всю систему знань Д. Рікардо і є чільним у його вченні про заробітну плату і прибуток. Розглядаючи аналіз заробітної плати, слід відзначити, що він грунтувався на працях його попередників, які розглядали працю як один із факторів виробництва. Величина заробітної плати не впливає на зміну відносної вартості товарів. Зміст заробітної плати Д. Рікардо досліджує у вигляді ціни праці.

Ціна праці зводиться до ціни життєвих засобів робітників. Він акцентує увагу на тому, що мова йде «не про кількість грошей, яку він (робітник) отримує у вигляді заробітної плати». Закономірності природної ціни праці відповідають закону вартості, на базі чого аналізувалося відхилення ринкової ціни праці від її природної ціни.

Не менш цікаві погляди Д. Рікардо стосовно прибутку. Необхідно сказати, що Д. Рікардо сприйняв вчення про первинні доходи як заробітну плату, прибуток і ренту. Головний акцент робиться не на з'ясуванні джерела прибутку, а на взаємовідносинах між величиною ціни праці ірозмірами прибутку в процесі його розподілу, в якому закон вартості не діє. У даному випадку, встановлюється закон, згідно з яким зміна заробітної плати обернено пропорційна величині прибутку.

Д. Рікардо встановив закономірність обернено пропорційної залежності між величиною заробітної плати і розміром прибутку. Згодом, це він повною мірою використовує для доказу вирівнювання норми прибутку. Високій нормі прибутку відповідає низька природна ціна праці і, навпаки, високій ціні праці відповідає низька норма прибутку.

2. Ж. Ш. Л. Сімонд де Сісмонді (1773-1842) як перший критик основ класичної буржуазної політекономії

Економічна теорія Жана Сімонда де Сісмонді відкрила в економічній науці критичний напрям класичної політичної економії, витоки якого сягають ще часів англійського філософа Дж. Локка з його положенням про трудову приватну власність.

Найбільш значущим внеском вченого у розвиток економічної думки стала теорія відтворення і криз. Воно, з одного боку, виявилось продовженням теорії відтворення у працях фізіократів, а потім - і А. Сміта, де, вперше, чітко був проаналізований розширений тип суспільного відтворення, а з іншого - проведене дослідження відносно причин виникнення економічних криз. Метою капіталістичного виробництва ним оголошувалось споживання, а основним протиріччям системи - протиріччя між виробництвом та споживанням, де друга обставина провідна.

Причина криз ним бачилася у вузькості внутрішнього ринку і виникнення, звідси, недоспоживання широких мас трудящих, насамперед, через зменшення доходів товаровиробників, які через високі витрати виробництва не в змозі продати свій товар. Проблема ускладнювалася й тим, що капіталісти переорієнтовувалися із споживання товарів особистого споживання на накопичення капіталу

Учений довів, що в цих умовах матеріальний добробут людей залежить від держави, а тому вона повинна взяти на себе управління народним багатством, регулюючи зростання статків людей із їх споживанням. Звідси вирішення ситуації, що склалася, ним вбачалось втручання держави в економічне життя суспільства, яке мало допомогти дрібним товаровиробникам продати свій товар.

Діяльність держави він звів до регулювання темпів зростання та обмеження конкуренції; досягнення повільної, але поступальної еволюції; заохоченняроздробленості виробництва; розробки соціальних програм.

У подальшому проблеми відтворення і криз отримали своє продовження у дослідженнях таких економістів, як Т. Р. Мальтуса, П. Ж. Прудона, К. Маркса, а у нових умовах - у творчості Дж. М. Кейнса.

3. Наукові здобутки Т. Р. Мальтуса (1766-1834)

Основные работы «Опыт о законе народонаселения…»(1798) (в полном названии около 15 слов) и «Принципы политэкономии» (1820). Как бы там не было, но он основал научные принципы демографии. В адаптированном виде они, и по сей день, применяются в различных демографических организациях ООН, а люди работающие в этих организациях с гордостью именуют себя неомальтузианцами т.е. новыми последователями Мальтуса. Обратим внимание на его закон народонаселения. Стоит задуматься, что определение данного закона связанно с попыткой изучить "био" человека и его "социо" в единстве. Итак, суть закона в наиболее "чистом виде". Рождаемость людей прирост народонаселения происходят в геометрической прогрессии, а производство предметов потребления, прежде всего, пищи, в арифметической прогрессии. В реальной жизни, на пути "чистого" действия закона имеются препятствия, которые, так или иначе, противодействуют такому приросту. Отсюда фиксируются, во-первых "предупредительные препятствия", когда люди добровольно ограничивают число детей. Во-вторых "разрушительные препятствия". Сюда входят войны, эпидемии, болезни и другие бедствия, которые все вместе называются словом "несчастья и беды". Всесторонний анализ такого рода препятствий тем не менее не могут уничтожить действия закона народонаселения. Кроме этой проблемы Мальтус рассмотрел и другие. Так Рикардо разделял его так называемый «железный закон заработной платы». Заработная плата составляла фонд у капиталиста, а потому ее величина была строго фиксированной и не зависела от требований рабочего. Отсюда борьба за ее повышение была бесполезным делом. Особое место в его взглядах заняли проблемы реализации совокупного общественного продукта. Мальтус обратил внимание на трудности его реализации в связи с промышленным переворотом. Достаточный спрос недостижим без «третьих лиц». Сюда Мальтус относил лендлордов, военных, священнослужителей, военных и других. Они создают спрос на СОП и тем самым способствуют его реализации. И Рикардо и Мальтус смотрели на снижение бремени безработицы через создание общественных программ. Например, дорожного строительства. Через столетие Дж.М. Кейнс очень высоко оценил эти наработки Мальтуса. Кейнс отмечал, что «именно он вооружил меня антикризисными идеями о факторах «эффективного спроса» и их роли в потреблении произведенного продукта промежуточными слоями общества и другим». Его главной заслугой яв-ся то, что при анализе теории трудовой стоимости он исходит с расходов производства. Утверждает, что стоимость товара - расходы производства + прибыль. Вчений розрізняв диференційну ренту І від диференційної ренти ІІ. Диференційну ренту І вчений визначав як додатковий дохід від вкладення капіталу в земельні ділянки кращої якості. Розглядаючи проблему ефективності використання капіталів у землеробстві, Т. Мальтус обгрунтував існування додаткового доходу, тобто ренти іншого виду - диференційної ренти ІІ. Додатковий дохід другого виду привласнюють ті, хто вкладає капітал, здійснює інтенсифікацію виробництва.

4. Наукові надбання Ж. Б. Сея (1776-1832)

Яскравим виразником тенденцій розвитку французької економічної науки став Жан Батист Сей (1767-1832). Спочатку, його наробки базувались на вченні фізіократів. А потім, познайомившись із теорією А. Сміта, перейшов на систематизування та популяризацію викладу вчення останнього.

Всі його розробки будувались у руслі західної економічної доктрини, в основу якої була покладена ідея економічного лібералізму. Стрижневим пунктом аналізу Ж. Б. Сея стало положення про визначення основою цінності корисності. Завдяки цьому отримали життя дві генеральні теорії - трьох факторів виробництва та закону ринків, останній з яких пізніше ввійшов в економічну науку як «закон Сея».

Основні ж напрацювання французького вченого можна звести до ряду генеральних положень. По-перше, дослідження економічних проблем розкривалися через з'ясування законів виробництва, розподілу і споживання, покладеного в основу пофазного поділу суспільного відтворення, сприйнятого Дж. С. Міллем і пізніше піддане нищівній критиці К. Марксом. По-друге, процес виробництва отримав розширене трактування не тільки як виробництво матеріальних благ, а і надання послуг у створенні корисностей. Іншими словами, велике значення приділялось суб'єктивному чиннику суспільного відтворення через вплив виробника і споживача на формування ціни блага. По-третє, цінність тлумачилася як результат взаємодії трьох факторів виробництва - праці, капіталу та землі (сил природи,) що створюють її, формуючи доходи основних класів суспільства таких, як зарплати, процента та ренти. По-четверте, Ж. Б. Сей сформулював закон ринків як положення, згідно з яким продукти обмінюються на продукти. І нарешті по-п'яте, він вирізнив підприємництво як особливий талант людини, що дозволяє оптнмізуватн зазначені вище три фактори виробництва. У подальшому, ця ідея знайшла свій розвиток у більш широкому трактуванні, в якості четвертого фактора виробництва (організації) А. Маршалла.

Предметом політекономії у трактуванні Ж. Б. Сея стала наука про виробництво, розподіл та споживання багатства, яка набула широкого поширення і визнання, а методом - відкриття загальних, універсальних економічних законів, які випливають із сутності речей і керують економією людських суспільств.

Особливим аспектом вчення став його не історичний розгляд проблем, прикладом чого є аналіз виробництва, розподілу і споживання, де Ж. Б. Сей повністю відволікався від тих специфічних форм, які ці процеси приймають на різних щаблях розвитку суспільного виробництва. Встановлені таким чином «закони» оголошувалися вічними, і у підсумку завжди виявлялося, що саме буржуазні відносини є єдино природними взаєминами виробництва і розподілу.

З визначення цінності корисністю Ж. Б. Сей виходив на тлумачення проблеми доходів буржуазного суспільства. Будучи прихильником «теорії корисності», він будує факторне пояснення утворення цінності. Згідно з нею кожен фактор виробництва (праця, земля та капітал) створює відповідний йому вид доходу - заробітну плату, ренту та відсоток.

Ж. Б. Сей відійшов від такої гострої проблеми, як експлуатація, яка випливала з іншого пояснення джерела появи цінності - праці. Тим самим було поставлено питання про згладжування класових антагонізмів у суспільстві, що потім отримало розвиток у працях Ф. Бастіа і Г. Ч. Кері.

Важливою складовою частиною концепції Ж. Б. Сея була його «теорія ринків» (теорія збуту), яка ґрунтувалася на неможливості загальних криз надвиробництва. В її основі перебуває положення вченого, згідно з яким «продукти обмінюються на продукти

Головний інтерес усіх виробників полягає, за словами Ж. Б. Сея, не в отриманні мінової цінності, а в обміні одних продуктів на інші. Гроші при цьому відіграють лише роль посередника. У кінцевому рахунку виявляється, що за продукти заплачено лише продуктами. Звідси, робився висновок, що кожен продавець є в той же час і покупцем, а у масштабі суспільства пропозиція і попит врівноважуються, а тому перевиробництво взагалі стає неможливим.

У першій половині XIX століття, у зв'язку із загостренням класових протиріч, отримує подальший розвиток сформульована ще Ж. Б. Сеєм ідея гармонізації інтересів між різними класами суспільства і державами в творах французького економіста Ф. Бастіа, яка знаходить своє продовження у працях американця Г. Ч. Кері.

5. Дж.С. Мілль (1806-1873) - систематизатор та класифікатор вчення класичної школи

Джеймс Мілль учень Д. Рікардо, відомий своїми практичними розробками проблем земельної ренти (привласнення її державою, тобто, фактично, націоналізації землі), спробував пом'якшити теоретичні протиріччя свого вчителя. У своїй праці «Елементи політичної економії» (1821) він стверджував, що джерелом вартості слід визнати не тільки живу працю, але і працю накопичену, матеріалізовану у засобах виробництва.

Виходячи з цього, Дж. Мілль зобразив робітника і капіталіста як співвласників у створенні продукту, де робітник своєю працею отримував грошовий еквівалент своєїчастки у виробленому продукті, а капіталіст - прибуток, джерелом якого є «робота» накопиченої праці у формі капіталу. Подібне трактування спрощувало визначення вартості Д. Рікардо і ставило завданням зняти протилежність прибутку і заробітної плати, зафіксованої ним як відносин, які пізніше К. Маркс назве антагоністичними. Але була, ще одна задумка, яка пройшла мимо уваги марксистської економічної думки. Автор намагався розширити аспект дії штучної природи у створенні вартості, яку Д. Рікардо у своїй творчості, на що вказував А. Маршалл, нажаль, не деталізував так, як не збирався публікувати «Початки політичної економії та оподаткування».

Виходячи з положень класичної школи, Дж. С. Мілль визначав предметом політекономії науку про «багатство, дослідження його сутності, законів виробництва та розподілу». [161, т. 1, с. 105] Саме ж багатство тлумачилось як «поняття, що охоплює всі корисні або приємні речі, які володіють міновою вартістю». [161, т. 1, с. 338]

У його часи економічна наука поступово виходила за межі суто теоретичних аспектів і виступала як нова галузь знань, де теорія виливалася в оцінку практичних дій людей, їх поведінку, як здатність оцінювати різні способи досягнення кінцевої мети. Звідси більш чітко розмежовувалися позитивні і нормативні знання.

Дж. Мілль був критиком теорії функціональної неспроможності приватної власності, яку потім відстоював його син, ратуючи, як і батько, за відміну прав наслідування.

6. Передумови виникнення, предмет дослідження, розробка нових методологічних принципів аналізу економічних явищ К. Марксом (1818-1883) та Ф. Енгельсом (1820-1895). Історичні долі марксизму

Марксизм, засновниками якого виступили Маркс та Енгельс як напрям економічної думки виник невипадково і мав як соціально-економічні, так і ідейно-теоретичні передумови. Соціально-економічні передумови, у першу чергу, були пов'язані з прискоренням промислового перевороту, руйнацією залишків феодальних відносин, які завершилися зміною основного класового протиріччя.

Поява марксизму мала і ідейно-політичні коріння. Робітничий клас як нова соціальна сила, набравши міць, поставив питання про своє місце та роль у суспільному житті. На основі наукової спадщини попередників, на початку 40-х років XIX століття відбувається ґенеза нового вчення - марксизму, який викував ідеологію пролетарського світосприйняття.

Економічний блок марксизму базувався на трудовій теорії вартості, що витікала з теорії витрат виробництва як найбільш розвинутій теорії цінності (вартості), представленої англійською школою класичної політичної економії в працях А. Сміта та Д. Рікардо.

Практична складова соціальних ідей марксизму постала в блоці наукового соціалізму, який спирався на творчість великих соціалістів- утопістів, названих вище. Остання була магістральною і тому К. Маркса можна вважати скоріше соціологом, ніж економістом, а його геніальний твір «Капітал» розглядати основою обґрунтування появи нового комуністичного суспільства.

Розвиток марксистської економічної теорії можна умовно розділити на три етапи: ранній марксизм - від 40-50-х років XIX століття, зрілий - до кінця 70-х років та пізній - до 1895 року (смерті Ф. Енгельса).

На ранньому етапі уточнювалися основні положення теорії, пов'язані зі збором і аналізом історичного матеріалу, розробкою методу дослідження, підготовкою до викладу програмних завдань нової (комуністичної) ідеології. Основними науковими творами цього періоду стали «Святе сімейство» (1844), «Німецька ідеологія» (1845-1846) «Злиденність філософії» (1847), «Маніфест Комуністичної партії» (1848), «Наймана праця і капітал» (1849), «До критики політичної економії» (1859) та інші праці.

Зрілий етап ознаменувався спільною роботою К. Маркса та Ф. Енгельса над фундаментальним економічним твором марксизму - «Капіталом», що налічував у закінченому варіанті чотири томи.

7. Зародження системи національної політичної економії в Німеччині. Ф. Ліст (1789-1846). Розбіжності класичної та історичної шкіл. Основні етапи розвитку та провідні положення старої і нової історичної шкіл

Формирование идей немецкой исторической школы происходило при значительном влиянии экономического положения Германии в первой половине XIX века. Прежде всего, это то, что Германия была феодальной раздробленной страной. В экономическом развитии она сильно отстала от Франции и конечно же Англии. В 1840 г. население Германии было приблизительно равно населению Англии (около 27 млн. человек), но Германия добывала в 14 раз меньше угля, выплавляла в 8 раз меньше чугуна, перерабатывала в 16 раз меньше хлопка, чем Англия. Однако немцы все время мечтали о единой стране. Как следствие объединения возникла идея, сплотившая вокруг себя все население. Ею стала идея национализма. Новый шаг в углублении данных идей высказал Фридрих Лист (1798-1846), Основные свои взгляды он изложил в своей фундаментальной работе "Национальная система политической экономии" в 1841 году. В ней есть слова, которые четко определяют специфику нового подхода. Вот они : "... политическая экономия не есть наука, которая учит только каким образом меновые ценности производятся индивидуумами, распределяются между ними и потребляются ими... помимо этого государственный деятель желает и должен знать, как возбуждаются производительные силы целой нации, как они увеличиваются, что им оказывает содействие, отчего они слабеют, замирают и совершенно исчезают, как при помощи национальных производительных сил лучше всего и целесообразнее разработать национальные естественные источники, чтобы создать национальное существование, национальное благосостояние, культуру и обеспечить наши будущее". Ф.Лист лично знал Адама Мюллера и много почерпнул в общении с ним. Правда в отличии от своего знакомого Лист больше обращал внимания на материальный, чем этический аспект. Коротко, основные идеи Листа применительно к Германии могут быть сведены к трем пунктам: 1.Важнейшим условием развития есть экономическая политика протекционизма. 2.Производительные силы нации главное. Продукт можно растранжирить, проесть. Отсюда принцип промышленного воспитания нации. 3.Геополитическая стратегия нации - рассосредоточение немцев по территории других стран в силу большой их скученности. Однако мирным путем, без военных захватов как это потом предлагал Адольф Гитлер.

Значение Исторической школы трудно переоценить. Она дала миру новый подход в исследовании экономических явлений, собрала и показала важность анализа историко-географических и экономических фактов, значение их для выбора стратегии развития любой страны. Особо можно выделить учет особенностей стран и роль государства в этом процессе. Этапы: 1.концепция старой исторической школы. Основателем исторической школы был профессор Уильям Рошер(1817-1894). Он утверждал, что нет общих законов политической экономии, как трактовала классическая школа, а есть только законы развития экономических фактов. 2.новая историческая школа. Если Старая школа имела одного лидера, то Новая два. Их взгляды и образовали два крыла школы: консервативное и либеральное. Консервативное направление представлял профессор Берлинского университета Густав Шмоллер (1838-1917). Он считал, что задачей политэкономии есть только изучение фактического и статистического материала, описание народнохозяйственных процессов и явлений. При этом особая роль отводилась государству. Другое направление - либеральное представлял Луйо Брентано (1844-1931). Он видел роль государства в несколько другом свете - как управление рынком труда. 3.Третья "немецкая волна" школы связана с именами Вернера Зомбарта, Макса Вебера и менее известным экономистом Герхардом Шулъце-Геверницом (1864-1943).

8. Новітня історична школа. В. Зомбарт (1863-1941) та М. Вебер (1864-1920). Соціальний напрямок політичної економії

Найновіша історична школа пов'язана з іменами Вернера Зомбарта (1863-1941), Макса Вебера (1864-1920).

В. Зомбарт, досліджуючи національну економіку, величезну увагу приділив розвитку історії, яку визначає рух національного духу, що зумовлює всі явища матеріального світу. На думку вченого, при капіталізмі існує свій особливий дух.

Його книга «Торговці і герої» (1915) носила націоналістичний характер. У ній він стверджував, що для початку розвитку капіталізму, характерним є дух людей з агресивним авантюризмом та прагненням до завоювання, а потім, з досягненням більш-менш розвиненого стану, цінуються ділова мораль та раціональність поведінки господарюючого об'єкта

Зомбарт намагався поєднувати історичний підхід у вивченні економічних явищ з абстрактною теорією капіталізму, що знайшло відображення в його фундаментальній багатотомній праці «Сучасний капіталізм» (1902-1927). У ньому було показане господарське життя Європи в історичному розрізі від раннього середньовіччя до XIX століття. Причому праця включала і відомості про економічні уявлення людей в кожну епоху.

У ньому В. Зомбарт увів два нові поняття «господарська система» і «господарська епоха». Перша категорія - це абстрактна модель, очищена від історичної конкретності. Друга - реальність, що служить об'єктом аналізу. Вивчення епох знайшло своє відображення у сформованих теоретичних моделях. Згодом, у першій половині XX ст., цей підхід розвине В. Ойкен, використавши цей принцип для формування типів господарств.

Завершення ідеї розвитку «національного духу» найновішої історичної школи отримали логічний розвиток у працях німецького філософа, історика, соціолога та економіста Макса Вебера. На його долю випало осмислення та підведення підсумків складного шляху, що пройшла історична школа у XX столітті. Вчений подолав упередженість націоналізму і однобічність історичного методу. Головна ідея, яка пронизує його творчість, полягала у тому, що розвиток економічного життя народів і їх культури визначається загальними законами, що пробивають собі дорогу крізь національні особливості.

М. Вебер зазначив недостатність одних описів в історичній науці. На його думку, необхідні узагальнення та інтерпретація. Ним була висунута концепція ідеальних типів (певна схема для пояснення конкретних фактів і процесів історичного розвитку того чи іншого народу).

М. Вебер зробив те, чого не вдалося здійснити В. Зомбарту. Він створив фундаментальну історико-економічну працю, яка могла б стати результатом роботи цілого інституту. Причому, зробив все це самотужки. Його епоха збіглася з періодом відродження кантіанства, прихильником якого він був. Саме оновлений метод І. Канта вчений використав для своїх соціально- історичних досліджень. До найвищих цінностей людства він зараховував свободу індивіда, а расизм і націоналізм вважав хибною ідеологією. Ознайомлення з твором автора справляє враження конспекту коротких записів, які відображають та інтерпретують досліджувані ним факти історії і тому важко піддаються конспектуванню.

Підводячи підсумок, можна стверджувати, що дослідження інститутів, зроблене представниками найновішої історичної школи, як капіталістичного духу, дає можливість вважати їх першими німецькими інституціоналістами.

9. Витоки маржиналізму. Закони Г. фон Госсена (1810-1859). А. О. Курно (1801-1877) про попит, еластичність, загальну рівновагу. Й. Г. Тюнен (1783-1850) про ефективну комбінацію виробничих факторів

Необхідно виділити німецького юриста, математика, фахівця в галузі страхової справи Германа Генріха фон Госсена (1810-1858

Він спробував створити загальну теорію людської діяльності на принципах граничної корисності. Вперше ним були сформульовані два положення або закони граничної корисності, які зараз більш відомі як перший та другий «закони Госсена».

Вони зводяться до такого:

Перший закон. Величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці блага даного виду зменшується поки не досягне нуля в точці повного насичення. Іншими словами, оптимальна структура споживання досягається за умови рівності граничних корисностей благ, які споживаються (закон вирівнювання граничних корисностей).

Другий закон. Якщо запас різних благ обмежений, тобто їх кількість недостатня для повного задоволення потреб, то максимальне їх задоволення зупиняється в точці, де інтенсивність задоволення (корисність) стає однаковою для всіх благ.

Г. Г. фон Госсен уточнив предмет політичної економії, визначивши його як науку про задоволення потреб людей. Тим самим, акцент був зміщений на споживчий попит, що засвідчило практичний аспект науки.

На жаль, теорія Г. Г. фон Госсена виявилася для його сучасників малозрозумілою. Незадовго до своєї смерті автор, вражений реакцією суспільства на свій твір, скупив нереалізовані примірники книги, що залишилися, та знищив. Але декілька з них усе ж таки збереглись.

Іншим попередником маржиналізму, який багато зробив у цьому напрямку, по праву вважається французький економіст, філософ і математик Антуан Огюстен Курно (1801-1877). У 1838 році він опублікував книгу «Дослідження математичних принципів теорії багатства», в якій математики не знайшли для себе нічого нового, а економісти, навпаки, визнали її занадто незвичною.

Досліджуючи умови отримання фірмою максимального прибутку, А. О. Курно дійшов висновку, що це можливо за умов та обсягів виробництва, коли врівноважуються граничний дохід і граничні витрати.

В умовах монополії - це найменший з можливих обсягів випуску продукції. При дуополії (конкуренції між двома продавцями) - виробники спершу оцінюють функцію попиту на продукцію і лише потім визначають обсяги реалізації на основі постійної величини пропозиції з боку конкурента.

Розвиваючи свої економічні міркування, вчений дослідив явище досконалої конкуренції, при якій фірми не можуть впливати на стан ринку, вказавши, що в цьому випадку випуск є максимальним, а ціни мінімальними. Він стверджував, що максимізація прибутку на ринку вільної конкуренції досягається за умови рівності граничних витрат і середнього доходу.

Дослідник увів в обіг поняття еластичності попиту, яке відображає реакцію попиту на зміну ціни. Була звернута увага і на те, що низька еластичність попиту характерна як для предметів розкоші (ювелірні вироби, фарфор і кришталь, килими тощо), так і для товарів першої необхідності (хліб, одяг, взуття), від яких не можуть відмовитися навіть люди з низькими статками.

10. Австрійська (віденська) школа граничної корисності

У 70 - 80 рр. ХІХ ст. одною із самих впливових і розповсюджених шкіл вважалася австрійська школа маржиналізму, методологічною основою якої був суб'єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних явищ і процесів, примат обміну та споживання. Гранична корисність товару була головною умовою його цінності, а оцінка корисності, порівняння вигод і витрат, очікування тощо визначались психологічною характеристикою з позиції окремої людини. Головним об'єктом дослідження було не суспільне виробництво, а індивідуальне господарство.

На думку представників австрійської школи, математика не може допомогти в подібному аналізі, оскільки люди - істоти творчі, і їх доцільну поведінку не можна описати в детермінованих категоріях. Крім цього, через притаманний австрійцям суб'єктивізм науковці вважали, що об'єктивні числові дані не здатні адекватно відобразити індивідуальні мотиви, які спонукають до дії [95, c.55].

Найбільш відомими представниками австрійської школи маржиналізму були К. Менгер і його учні Ф. Візер та Е. Бем-Баверк.

Карл Менгер (1840 - 1921) - відомий вчений-економіст, засновник австрійської школи маржиналізму.

Основні ідеї з маржиналізму К. Менгер виклав у працях: „Основи учення про народне господарство” (1871) і „Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” (1883).

Методологічною основою економічних ідей вченого став суб'єктивізм, оцінка економічних явищ і процесів під кутом зору окремого індивіда. Теоретичні висновки за такого підходу ґрунтуються на прагненні людей до особистої вигоди, а агрегатні показники зводяться до індивідуальних компонентів.

Розвиваючи теорію про блага, К. Менгер виокремив блага першого (нижчого) порядку від блага другого і більш високого порядку:

- до благ першого порядку К. Менгер, відніс блага, що задовольняють найнасущні людські потреби. - до благ другого, третього і т. д. порядку були віднесені блага, які використовуються для виробництва споживчих благ.

У своєму дослідженні К. Менгер:

- стверджував, що фактори виробництва одержують оцінку від очікуваної цінності благ першого порядку, а кількість використовуваних виробничих ресурсів залежить від граничної корисності предметів споживання.

Фрідріх Фрайхер фон Візер (1851 - 1926) - відомий австрійський економіст, послідовник К. Менгера. Основні ідеї австрійської школи маржиналізму Ф. Візер виклав у працях „Походження і основні закони господарської цінності” (1884), „Природна цінність” (1889), та „Теорія суспільного господарства” (1914).

Серед основних теоретичних здобутків Ф. Візера є:

- трактування політичної економії як розділу прикладної психології, - обстоювання тези про первинність споживання перед виробництвом (який пропагувала класична політична економія - відмовлення від розглядання індивідуума з його суб'єктивними потребами і оцінками, - розробка теорії приписування (замовлення).

Суть теорії полягає в тому, що оцінка виробничих ресурсів при формуванні витрат виробництва здійснюється лише через оцінку споживчих благ. Саме споживчі блага визначають цінність факторів виробництва, що використовуються у процесі їх виробництва. Ф. Візер виходив з того, що раціональні суб'єкти господарювання не можуть оцінити корисність далеких від них факторів виробництва (продуктивних благ), що не пов'язані безпосередньо з їх споживанням. Це означає, що ціни продуктивних благ (в першу чергу, праці та капіталу) визначаються опосередковано через граничні корисності споживчих благ, вироблених цими продуктивними благами;

Ейген Бем-Баверк (1851 - 1919) - відомий австрійський економіст, засновник австрійської школи маржиналізму.

Теорія цінності Е. Бем-Баверка висунена замість трудової теорії вартості К. Маркса. Згідно цієї теорії цінність благ визначається суб'єктивною оцінкою споживача. У теорії цінності вчений:

- критикував трудову теорію вартості, пояснював її помилковість і

. Е. Бем-Баверк вважав, що вартість (цінність) товару визначається не працею, що витрачена на виробництво товарів, а граничною корисністю;

- розвивав поняття цінності. Е. Бем-Баверк стверджував, що:

- цінність - це суб'єктивна корисність, або судження про значимість господарських благ, що знаходяться в розпорядженні людей. ”Цінність речі, - підкреслював Е. Бем-Баверк, - вимірюється величиною граничної корисності цієї речі.;

Теорія ціноутворення Е. Бем-Баверка розвиває взаємозв'язок граничної корисності та механізму ринкового ціноутворення. У теорії ціноутворення науковець: політичний економія маркс корисність

- поділяв цінність на суб'єктивну (індивідуальну) і об'єктивну (ринкову). Суб'єктивна цінність - це особиста оцінка товару окремим споживачем і продавцем. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Об'єктивна цінність - це мінові пропорції, ринкові ціни, які формуються внаслідок конкуренції на ринку;

- виокремив поняття „мінова цінність” і „ціна”. На думку Е. Бем-Баверка, ці поняття знаходяться в тісному зв'язку між собою, але не співпадають одне з одним. Мінова цінність означає можливість одержати в обмін на дану річ відому кількість інших матеріальних благ, а ціна означає саме цю кількість матеріальних благ, одержану в обмін на дану річ [4, c. 349];

Размещено на Аllbest.ru