Структурна перебудова національної економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА. Структурна перебудова національної економіки

1. Формування оптимальної структури національної економіки

Зростання потреб людини і суспільства призводить до якісних змін суспільного виробництва, які стають можливими завдяки науковим відкриттям, інноваціям технологічного та продуктового характеру. Відбуваються довгострокові зміни структури національної економіки через оновлення технологічного способу виробництва. Формується певний технологічний уклад, який проявляється в оновленні основного капіталу.

Теорія “довгих хвиль” М. Кондратьєва, що показує залежність циклів економічного розвитку від хвилеподібного науково-технічного розвитку з періодичністю 45 - 60 років, надає теоретичне обґрунтування змін технологічних укладів. національний економіка єврорегіон

Всього існувало чи в майбутньому передбачається сформувати сім технологічних укладів (хвиль):

1. 1770 - 1830 рр. - головною складовою було вдосконалення текстильних машин, а також машинобудування та металургія.

2. 1830 - 1880 рр. - використання парового двигуна в усіх галузях господарства, створення мережі залізничних шляхів, розвиток вугільної промисловості.

3. 1880 - 1930 рр. - використання електродвигуна та виплавлення сталі, збільшення стандартизації і посилення гнучкості виробництва.

4. 1930 - 1980 рр. - запровадження двигунів внутрішнього згоряння. Це період масового та серійного виробництва.

5. 1980 р. - наш час - характерні розвиток електронної промисловості, обчислювальної техніки, програмного забезпечення, підвищення ролі інформаційних послуг.

6. Ознаки проявляються сьогодні - прискорений розвиток медицини та біотехнологій на основі досягнень у галузі атомної енергії, генної інженерії, інформатики, освоєння нових видів енергії та космічного простору.

7. Передбачається в майбутньому - розвиток клітинної біології, систем штучного інтелекту, інформаційних магістралей.

На даний час в Україні за показником виробництва продукції 5-й та 6-й технологічні уклади становлять близько 4%, з них 6-й менше 0,1%. Майже 60% виробленої продукції припадає на 3-й технологічний уклад - чорна металургія, оброблення металу, будівельні матеріали, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість, легка промисловість. 36% продукції припадає на 4-й уклад.

Подібна тенденція проглядається і в майбутньому, оскільки 70% фінансування науково-технічних розробок надається напрямкам 4-го технологічного укладу і тільки 23% - 5-го.

Інвестиції, які визначають перспективу на найближчі 10 - 15 років, розподіляються наступним чином: 75% ? 3-й технологічний уклад; 20% - 4-й; 5% - 5-й.

Основними перешкодами високотехнологічного розвитку України є невідповідність соціальної організації суспільства завданням, які стоять перед національною економікою, неврахування пріоритетів сучасного суспільного розвитку.

Проблемним питанням залишається якість інституцій. Це зумовлюють етична поведінка підпріємств, незалежність судової системи, захист прав інтелектуальної власності, довіра суспільства до політиків, захист прав власності, прозорість ухвалення рішень владою, що знаходяться на низькому рівні.

Слабо розвинені ринок товарів і послуг та фінансовий ринок, а також забезпечення макроекономічної стабільності та конкурентоспроможність українських компаній. Водночас наша держава має непоганий інноваційний потенціал, рівень вищої освіти та професійної підготовки. Рівень ВВП на одну особу перебуває в межах 3000 ? 9000 дол. США і за цим показником ми відносимося до групи країн на стадії розвитку економіки, керованої ефективністю.

Метою структурної перебудови національної економіки є зростання якості життя соціуму, досягнення динамічної збалансованості, здатності до зовнішньої експансії.

Структурну перебудову слід розглядати в двох аспектах:

· удосконалення інституціональних, відтворювальних та макроекономічних пропорцій економічного розвитку;

· оптимізація міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій в напрямку збільшення частки високоефективних наукоємних виробництв з переважанням шостого технологічного укладу.

Основною стратегічною метою структурної перебудови національної економіки повинно бути досягнення лідируючих позицій у світі, як це у свій час відбувалося з економіками Англії та Сполучених Штатів Америки. Необхідною умовою при цьому є опора на фундаментальні науково-технологічні досягнення.

Стратегія інноваційного розвитку України має спиратися на реальну оцінку здобутків і недоліків технологічного укладу та поетапну і неухильну реалізацію необхідного рівня розвитку.

2. Визначення основних напрямків перебудови

Зміни у структурі виробництва, які націлені на прискорення розвитку окремих галузей з метою досягнення економічної та соціальної ефективності, визначаються як структурна перебудова національної економіки.

Найбільш раціональний шлях - зміни інноваційного характеру, що дозволять вдосконалити внутрішню побудову економічної системи, досягти якісних зрушень та перейти на більш високий технологічний уклад.

Першочерговим завданням структурної перебудови є формування стратегії розвитку та її реалізація. Основні складові стратегії:

1. Досягнення економічної незалежності України на основі прискореного розвитку сучасних технологічних укладів та реалізації їх конкурентних переваг.

2. Прискорений розвиток інформаційних технологій.

3. Посилення інвестиційних потоків інноваційної спрямованості.

4. Зміна структури національної економіки в напрямку соціально-економічної ефективності та конкурентоспроможності.

5. Використання принципів кластерної політики, при якій стратегічно важлива галузь повинна задавати імпульс розвитку.

6. Зменшення монопольної залежності України від імпорту деяких видів сировини, а також високотехнологічної продукції.

7. Використання інтелектуального потенціалу суспільства через розвиток людського капіталу.

Перед нашою країною стоїть задача підвищити ефективність галузей, які зорієнтовані на внутрішні ресурси, забезпечити їх прозорість і динамізм як необхідні умови інтеграції в міжнародний розподіл праці. Виробництва, що виросли під впливом протекціонізму, не в змозі задовольнити національні потреби. Їх функціонування стикається зі все більшими труднощами внаслідок залежності від імпорту матеріалів і обладнання, обмеженості внутрішніх ринків збуту продукції.

Іншим важливим напрямом структурної політики є розробка і здійснення плану відновлення та розвитку галузей групи ”Б” (легка, харчова, виробництво споживчих товарів тривалого користування), а також машинобудування для цих галузей та сільського господарства.

Системність і плановість структурної політики перебудови економіки країни представляються життєво важливими для подальшого економічного розвитку. Тут необхідні політична воля, наявність сильних, відповідних задачам управлінських структур, що володіють всім арсеналом засобів дії на економіку, включаючи як директивні, так і гнучкі, ринкові.

Потреба в нарощуванні індустріального і технологічного потенціалу підвищує значення інших галузей, що формують базу технічного переозброєння, зокрема модернізованих напрямків машинобудування (виробництво металообробних верстатів, обладнання та устаткування для металургійної, добувної, текстильної, харчової промисловості, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, різних засобів транспорту). Необхідно враховувати, що, маючи в розпорядженні великі, в порівнянні з іншими країнами, науково-технічні можливості, Україна займає провідне місце у світовому виробництві таких складних видів продукції машинобудування як підйомні крани, ковальсько-пресове обладнання, електро- і дизельні локомотиви, великотонажні судна.

Можливість галузевих зрушень на користь промисловості обмежується необхідністю розвивати інші сфери матеріального і нематеріального виробництва, відставання яких не повинно бути заповнено інтенсифікацією міжнародного обміну. Мова в першу чергу йде про аграрний сектор.

Сучасні технології в сільському господарстві залишаються недоступними для України. На більш ніж 70 % оброблюваних площ знизилася культура проведення сільськогосподарських робіт, що виключає зростання врожайності. Успіх нових технологій вирішальним чином залежить від того, наскільки вони пристосовані до місцевих, як правило унікальних, агрокліматичних та соціально-економічних умов. Вирішення цієї складної задачі вимагає значного науково-технічного і кадрового потенціалу, відсутнього практично у всіх регіонах країни.

Прискорений підйом сільського господарства є головним пріоритетом галузевої політики країн, що розвиваються. Необхідні глибокі структурні перетворення і науково обґрунтована господарська політика, включаючи дію на ціни як регулятор міжгалузевих пропорцій і зусиль по зміцненню матеріально-технічної бази сільського господарства. Основним важелем розвитку стають такі заходи як підвищення закупівельних цін, збільшення фінансової і технічної допомоги сільським виробникам.

При всій значущості підйому аграрного сектора та вдосконалення промислових структур неодмінною умовою соціально-економічного прогресу є розширення і модернізація сфери послуг. Її роль у структурній перебудові господарства визначається високою питомою вагою у сукупному продукті країни. Підвищення ролі сфери послуг в економіці спостерігається у регіонах, де цей сектор продовжує розвиватися стабільними і випереджаючими темпами, компенсуючи уповільнення зростання в індустріальних галузях. Дана тенденція відображає об'єктивні потреби соціально-економічної модернізації суспільства, оскільки саме щодо споживання (а отже, і щодо виробництва) послуг відставання нашої країни від індустріально розвинених держав особливо значне. Між тим сучасні виклики науково-технічної революції вимагають прискореного розвитку виробничої (транспорт і зв'язок) та організаційної (управління, маркетинг) інфраструктур, інформаційних та інжинірингових послуг. З розвитком освіти, охорони здоров'я, рекреаційних послуг нерозривно пов'язане і вирішення невідкладних соціальних проблем.

Враховуючи сучасний стан економіки України, програма її структурної перебудови повинна включати: відновлення базових галузей промисловості на сучасній технічній основі; отримання прибуткової діяльності промислових і сільськогосподарських підприємств; забезпечення плідної роботи науки, освіти, охорони здоров'я і культури; підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності.

Сучасна парадигма світового економічного розвитку (креативна економіка) базується на об'єднанні трьох головних сфер суспільного розвитку - економіки, технологій та культури. Основні принципи креативної економіки:

1. Об'єднання економічних, соціальних та культурних сфер діяльності.

2. Інноваційна багатовекторна державна політика.

3. Творчість як актив, що може генерувати економічний розвиток та зростання.

4. Створення доходу і робочих місць одночасно з активним розвитком громадянського суспільства, розвитком людини та культурним різноманіттям.

Найбільшим експортером креативної продукції є Китай (18,29% світових обсягів). Значна частина її виробництва зосереджена в економіках країн, які розвиваються (40,61%). Україна експортує креативної продукції 0,1% від загальної суми світового експорту, що не відповідає творчому потенціалу та можливостям населення.

В основному продукція креативних галузей надходить до розвинених країн світу - більше 80%. Головним споживачем є США - 27,08% світових обсягів.

Ключовою дійовою особою структурних змін повинна стати людина з її інтелектуальним, творчим та культурним потенціалом. Для цього необхідне інституційне забезпечення її розвитку (високорейтингові освітні та науково-дослідні установи) і система мотивації, яка дозволить підвищити національний інтелектуально-інноваційний потенціал. В результаті в Україні посилиться розуміння значимості категорій “інноваційний розвиток”, “творча праця” та “людський капітал”.

Потрібно від переважно покупця продуктів інтелектуальної діяльності перейти до виробника новітніх наукових розробок. Основою структурних зрушень повинно стати створення умов для розвитку новітніх технологій, які дозволяють отримати високі прибутки та будуть важливим ресурсом для розвитку національної економіки.

3. Регіональний економічний розвиток через впровадження кластерів, вільних економічних зон та єврорегіонів

Світовий досвід успішних регіонів вказує на залежність результатів їх діяльності не тільки від ресурсного забезпечення, наявності сучасних технологій, оптимального розміщення та кліматичних умов. Значна увага приділяється впровадженню кластерів, вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, єврорегіонів.

Законодавчі та нормативні акти прямої дії щодо створення кластерів відсутні. Проте їх можна створювати відповідно до діючого Указу Президента України “Про концепцію державної промислової політики” від 12.02.2003 р., де п. 3.3. “Інституційна політика та розвиток ринкових відносин” визначає для реалізації цієї політики один з варіантів - формування технологічних комплексів територіального рівня шляхом створення кластерів.

Основоположником кластерної теорії вважається американський вчений М. Портер, який надає їм наступне визначення: “Кластери - це зосередження в географічному регіоні взаємопов'язаних підприємств і установ у межах взаємопов'язаних галузей”.

Кластери охоплюють значну кількість підприємницьких структур, важливих для конкурентної боротьби, а також урядові та інші установи (торгові асоціації, центри стандартизації, навчальні заклади), які забезпечують технічну підтримку, інформацію, дослідження та спеціалізоване навчання. Без кластера, як вважає М. Портер, галузі економіки не набувають високого рівня конкурентоспроможності. Кластер є альтернативою угрупування підприємств у порівнянні з галуззю.

Кластер конкурентоспроможних галузей логічно перетворюється на величину, значно більшу за просту суму окремих його частин, оскільки: він має тенденцію до самовідтворення та зростання; напрямок зростання зумовлюється структурою самих кластерів; у процесі розвитку до кластера переходять економічні ресурси з інших, раніше ізольованих галузей, у яких вони не можуть бути використані настільки ж ефективно.

Як показує практика, прорив на світовому ринку забезпечує не один продукт чи галузь, а міжгалузевий комплекс (кластер), зміцнений системою відтворювальних зв'язків і зцементований технологічними інноваціями. Саме кластери створюють нову систему національних, регіональних і локальних економічних конфігурацій. Вперше кластерна модель знайшла своє застосування в Італії, чий досвід незабаром було впроваджено у США та Німеччині. Організаційні угрупування створювалися з невеликої, в окремих випадках значної, кількості підприємств чи фірм. При цьому враховувались географічна концентрація суб'єктів господарювання, які працюють у певному напрямку бізнесу, а також конгломерація великих та малих фірм незалежно від того, національні вони чи являються власністю іноземців. Кластери з'явились у традиційно базових галузях, високотехнологічних напрямках, виробничо-комерційному секторі і сфері послуг.

На даному етапі ступінь кластеризації економічної діяльності у США є дуже високою. Починаючи із середини 1990-х років, тут діє близько 380 кластерів. В них працює 57% робочої сили і виробляється 61% обсягів промислової продукції держави. В Європі найбільш ефективні кластерні програми розроблені і здійснені в Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Німеччині, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Франції, Фінляндії, Швеції. В Латинській Америці по шляху кластеризації промисловості рухаються Аргентина, Бразилія, Венесуела, Гватемала, Колумбія, Чилі, Ямайка та ін. З наведених даних очевидно, що процесами ефективної кластеризації охоплені розвинені країни ринкової економіки та частина держав третього світу, чий економічний розвиток йде прискореними темпами.

На сьогодні наша держава має власний досвід кластеризації. Створені і досить ефективно працюють кілька кластерів. У 1998 році асоціацією “Поділля перший” з метою відродження виробництва у традиційних для Хмельницького регіону галузях (швейній, будівельній, харчовій та туристичній) була розроблена програма впровадження концепції кластерної моделі економічного розвитку. Програма націлена на заохочення підприємців інвестувати регіональне виробництво з використанням місцевої сировини, вітчизняних технологій, власних трудових ресурсів, наукового та інтелектуального потенціалу.

У даний час в регіоні досить успішно працюють п'ять кластерів: будівельний і швейний у Хмельницькому, туристичний і харчовий в Кам'янець-Подільському та сільського туризму у селищі Гриців.

Підприємства різних галузей активно співпрацюють та сприяють розвитку одна одної. Але кластерна система поки що не досить розвинена і не набула широкого розповсюдження. Разом з тим ще в радянські часи існували потужні структури, які мали назви “науково-виробничий комплекс”, “науково-виробниче об'єднання”. Порівняно ефективно діяла територіально-виробнича кооперація. Однак жорстка планова система і галузевий принцип управління економікою накладали обмеження на їх діяльність. В сучасних умовах становище повністю змінилось: кластери максимально враховують ринковий механізм; вони можуть бути ефективними тільки коли створюються, починаючи з найнижчих ланок - підприємств.

Саме підприємства для підвищення конкурентоспроможності об'єднуються в кластери. Проте велике значення має державна політика, яка забезпечує особливу підтримку та допомогу у створенні кластерних систем. Кластерний підхід здатний принципово змінити зміст державної промислової політики. У такій ситуації зусилля Кабінету Міністрів повинні бути спрямовані не на підтримку окремих підприємств і галузей, а на розвиток взаємовідносин між постачальниками і виробниками, виробниками та урядовими інститутами тощо.

Регіональні кластери є найпопулярнішим видом кластерів у країнах світу. Як правило, вони створені в одному регіоні та орієнтовані на географічну концентрацію взаємопов'язаних галузей.

Національні кластери включають в себе підприємства з різних регіонів країни. Більшість з них орієнтовані на зовнішній ринок та мають за мету підвищення власної і національної конкурентоспроможності. В цих системах важливим є обмін інформацією та ресурсами між підприємствами окремих галузей. Вони сприяють появі нових підходів до виробництва завдяки об'єднанню ідей та матеріальної бази підприємств з різних регіонів країни. Прикладом може бути поєднання сировинної бази східної частини України і розвиненого наукового потенціалу центральних регіонів, що дає змогу успішної розробки та впровадження нових технологій виробництва.

Міжнародні кластери найбільш масштабні і поєднують у собі підприємства кількох країн. Це можуть бути країни з розвиненою економікою та дещо іншого рівня розвитку. У більшості випадків міжнародні кластери створюються на основі синтезу високоякісного обладнання одних і людських ресурсів інших. Участь підприємств України в міжнародних кластерах дасть можливість накопичувати досвід роботи на міжнародних ринках та підвищувати їх конкурентоспроможність.

Вільні економічні зони (ВЕЗ), як нові форми зовнішньоекономічних відносин, виникли в 1950 ? 1960-ті рр. у зв'язку з поглибленням суспільного розмежування праці та поділом світу на розвинені країни і країни, що розвиваються. Промислово розвинені країни формували ВЕЗ з метою створення високотехнологічних екологічно чистих виробництв, а також як додаткове джерело залучення інвестицій. На думку багатьох учених, ВЕЗ (інший термін “СЕЗ” - спеціальна економічна зона) - це географічна територія, де знімаються традиційні обмеження, що накладаються на виробничі галузі. За висловом вченого Б. Райзенберга, ВЕЗ, як форма інтеграції промислово розвинених країн, забезпечують більш інтенсивну інтеграцію окремих регіонів у єдину систему світового господарства.

У 1973 році було прийнято VIII Кіотську конвенцію, у додатку до якої надається визначення вільної зони (зони-франко): “Це частина території країни, на якій товари розглядаються як об`єкти, що знаходяться за межами національної митної території і тому не піддаються звичайному митному контролю та оподаткуванню”.

Механізми вільних економічних зон для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій з успіхом використовують країни з ринковою і перехідною економікою та держави, що розвиваються. На сьогодні нараховується близько 3000 ВЕЗ в 103-х країнах світу. Вони є одним з інструментів комплексної політики держави, направленої на розвиток економіки. Наприклад, шляхом створення зони можна стимулювати експорт продукції одночасно із збільшенням зайнятості в проблемному регіоні.

За площею території, яку займає ВЕЗ, виділяють зони: точкові (площею до 10 км²); локальні (до 500 км²); регіональні (до 5000 км²). Найбільш поширеними є точкові ВЕЗ. За галузевою структурою ВЕЗ поділяються на монофункціональні та поліфункціональні.

Порядок створення ВЕЗ включає такі етапи: розробка концепції; підготовка техніко-економічного обґрунтування; розробка і погодження нормативно-правових актів; підготовка та прийняття закону України про відповідну ВЕЗ.

Розглянемо ситуацію в Україні, успіхи і проблеми вільних економічних зон на її території. Деяке пожвавлення економічної ситуації, яке спостерігалось з 2000 року, як тоді вважалось, певною мірою було зумовлено задіянням інвестиційного фактора завдяки створенню виробництв у спеціальних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку (ТПР).

Значною мірою можливість заснування СЕЗ зумовлена тим, що, починаючи з 1992 р., в Україні послідовно створювалась нормативно-правова база їх діяльності. Станом на кінець 2000 р. її складали Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”, прийнятий у 1992 році (останні зміни внесені 17.02.2006 р.), ще 15 законів відносно окремих зон та близько 30-ти інших нормативних актів. Водночас узагальненого законодавства, яке визначало б коло питань створення і функціонування територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, поки що не існує.

Державну стратегію і тактику в розбудові спеціальних зон і територій пріоритетного розвитку визначають, крім вищезазначеного закону, ще два документи - Постанови Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності” від 24 вересня 1999 р. (останні зміни внесені 27.08.2003 р.) та “Про деякі питання інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальних економічних зон” від 26 липня 2000 р. (останні зміни внесені 15.10.2004 р.).

Поряд з виникненням вільних економічних зон паралельно розвивається такий напрямок реалізації спеціального правового режиму як території пріоритетного розвитку (ТПР). ТПР є аналогом ВЕЗ (СЕЗ), створення та порядок роботи якої визначається відповідним Указом Президента України.

Таблиця 1. Загальні відомості про ВЕЗ(СЕЗ) в Україні

Створення діючих у даний час ВЕЗ (СЕЗ) і ТПР відноситься до періоду 1998 - 2000 років (спеціальна економічна зона “Сиваш” була створена у 1996 році і діяла 5 років). Незважаючи на досить тривалий термін діяльності та порівняно великі масштаби поширення дії законів про ВЕЗ і ТПР (охоплено 10,5% території України), оцінки результатів їхнього функціонування не завжди однозначні.

До недоліків функціонування ВЕЗ і ТПР слід віднести: спотворення конкуренції на внутрішньому ринку України внаслідок нерівних умов для суб`єктів ВЕЗ і ТПР у порівнянні з іншими суб`єктами господарювання; незначну частку іноземного капіталу в сукупних обсягах інвестицій; недостатній рівень результативності застосування спеціального режиму як інструменту соціально-економічного розвитку депресивних регіонів; незабезпечення експортної спрямованості інвестиційних проектів, які реалізуються у ВЕЗ і ТПР.

В 2004 - 2013 роках діяльність держави щодо створення нових та функціонування діючих СЕЗ (ВЕЗ) і ТПР характеризується непослідовністю та періодично досить серйозним тиском в залежності від того, який уряд знаходиться при владі, яку спрямованість економіки він сповідує і чиї інтереси відстоює.

Було введено мораторій на створення нових і розширення діючих спеціальних (вільних) економічних зон, технологічних парків та спеціальних режимів інвестиційної діяльності на окремих територіях, а також реєстрацію нових інвестиційних проектів. Це підриває сприятливий інвестиційний імідж України. Тому в подальшому інвестиційні проекти в зонах та територіях пріоритетного розвитку не з'явились, тим більше, що закони про державний бюджет на конкретний рік теж не були сприятливими до територій з особливим статусом. Крім того, інвестори почали згортати попередньо затверджені проекти. Якщо суб`єкта підприємництва ВЕЗ позбавити пільг, він (інвестор) направить свої капіталовкладення в іншу країну, а державний бюджет в перспективі буде позбавлений надходжень. Але головне - це падіння іміджу України на міжнародній арені, в тому числі іміджу держави з привабливим інвестиційним кліматом. У цілому було втрачено ще один важіль ефективного соціально-економічного розвитку.

Базовим документом для розвитку міжрегіональних прикордонних зв'язків є “Європейська рамкова конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади”, підписана в Мадриді 21 травня 1980 р. Угоди, які укладаються на базі даної конвенції, повинні відповідати наступним критеріям: повноваження регіонів щодо ініціатив прикордонних взаємин витікають з надання їм прав і можливостей в межах міждержавних взаємин; ініціативи та зв'язки з міжрегіональних взаємин не включають ті, що підпадають під юрисдикцію держав; місцеві спільноти самі відповідають за свої зобов'язання без негативного ефекту для міжнародних зобов'язань держав.

Правове підґрунтя транскордонному співробітництву створюють ратифікована Україною Європейська Хартія місцевого самоврядування (1985 р.) та Декларація про транскордонне співробітництво в Європі (1989 р.), що мають позитивний вплив на процес розвитку транскордонного співробітництва та єврорегіонів, здійснення реформи місцевого самоврядування в Україні, сприяння подальшому удосконаленню правових механізмів співробітництва між органами місцевого самоврядування прикордонних регіонів.

Крім того, перспективи розвитку ринку Європейського Союзу, згідно з рішеннями Другої та Третьої Панєвропейських конференцій, пов'язують з розширенням так званих “Крітських коридорів”, головні магістралі яких проходять по прикордонних районах України, що породжує додаткові проблеми, які мають бути вирішені згідно з проголошенням напрямку на євроінтеграцію. Такий підхід вимагає переходу до загальноприйнятих в Європейському Союзі взаємин прикордонних регіонів.

Юридичним підґрунтям розширення прикордонного співробітництва стала Комплексна програма розбудови державного кордону, затверджена Указом Президента України від 16 грудня 1993 року. Активно в напрямку транскордонного співробітництва владні структури почали працювати на початку 2000-х років. Прийнятий 24.06.2004 р. Закон України “Про транскордонне співробітництво” (останні зміни здійснені 02.12.2012 р.) передбачав урегулювання головних економічних, правових та організаційних засад, а також розширення повноважень органів місцевої виконавчої влади і місцевого самоврядування та фінансово-кредитну підтримку розвитку транскордонного співробітництва.

Процес конкретного створення єврорегіонів, як реальної і основної частини транскордонного співробітництва, розпочався в Україні у 1993 році. На даний час в тій чи іншій мірі ефективно діють 6 єврорегіонів: “Карпатський”, “Буг”, “Нижній Дунай”, “Верхній Прут”, “Дніпро” та “Слобожанщина”. Територія, яка входить до складу єврорегіонів, становить 33,9 % загальної площі. Тут мешкає понад 28 % населення.

Однією з головних цілей створення єврорегіону є посилення інвестиційної привабливості його учасників.Доцільно звернути увагу на реальну можливість значного посилення зовнішньої складової інвестицій, запозичень з інших країн, у тому числі учасників єврорегіону.

Разом з інвестиціями існує значна кількість інших важливих напрямків прикордонного співробітництва: торгівля - створення зони вільної торгівлі, гармонізація законодавств країн з цього питання; фінанси, економіка, статистика - створення стабільної уніфікованої бази для підприємств, а також бухгалтерського обліку і звітності; транспорт - впровадження нової техніки та сучасних технологій організації перевезень; митниця - транскордонне співробітництво, боротьба з “відмиванням” грошей та наркобізнесом; охорона навколишнього середовища - гармонізація природоохоронного законодавства, розробка єдиної програми захисту навколишнього середовища, що пояснюється спільністю природо-кліматичної зони та проблем радіаційного забруднення; енергетика, енергоносії, сировинні матеріали - узгодження питань щодо їх отримання і використання.

Доцільно звернути увагу на ще один аспект транскордонного співробітництва. Воно дає змогу вирішити конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій, який був історично зумовлений наявністю політичних кордонів і економічних перешкод. У свою чергу, процеси транскордонного співробітництва допомагають вдосконалити європейську інтеграцію з точки зору активного залучення прикордонних територій сусідніх країн до економічних та політичних відносин у європейському співтоваристві.

Размещено на Allbest.ru