Управління соціально-економічним розвитком регіону

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розділ 1. Теоретичні та методологічні основи управління соціально-економічним розвитком регіону

1. Поняття соціальної-економічної системи регіону, як об'єкту управління

Будь-який регіон може бути представлений у вигляді соціально-економічної системи, що обумовлено функціонуванням на території цього регіону соціальної і економічної діяльності. Соціально-економічна система регіону представляє сукупність взаємозв'язаних складових: економічної та соціальної підсистем. Економічна підсистема є основою для розвитку соціальної підсистеми регіону. У свою чергу, кожна з цих підсистем представляє сукупність взаємозалежних складових (елементів), до найважливіших з який відносять:

· вхід і вихід підсистеми;

· цілі та завдання функціонування і розвитку підсистеми;

· принципи, методи й інструменти функціонування та розвитку підсистеми;

· підсистему управління, що включає найважливіший елемент - процес управління (розробка, обґрунтування, затвердження та реалізація управлінських рішень, спрямованих на забезпечення сталого економічного та соціального розвитку регіону);

· ресурси, необхідні для функціонування і розвитку підсистем.

Соціально-економічна система регіону, як і її підсистеми, є системою відкритого типу, що обґрунтовано її взаємодією із зовнішнім середовищем. Для регіональної соціально-економічної системи зовнішнім середовищем є насамперед соціально-економічна система країни. Залежно від характеру впливу зовнішнього середовища на систему, змінюються її властивості й внутрішнє середовище, що впливає на стан складових і елементів системи.

Можливість представлення регіону у вигляді соціально-економічної системи обґрунтовує доцільність використання системного підходу в регіональному управлінні. Системний підхід припускає управління економікою регіону з позицій єдиного цілого на основі системного аналізу.

2. Характеристика основних складових систем

Основні складові системи:

вхід і вихід системи;

цілі та завдання функціонування і розвитку системи;

принципи, методи й інструменти функціонування та розвитку системи;

систему управління, що включає найважливіший елемент - процес управління (розробка, обґрунтування, затвердження та реалізація управлінських рішень, спрямованих на забезпечення сталого економічного та соціального розвитку регіону);

ресурси, необхідні для функціонування і розвитку підсистем.

3. Поняття та характеристика регіонального менеджменту

Регіональний менеджмент - це наука, що вивчає складові системи управління розвитком території, взаємозв'язок між ними при врахуванні дії об'єктивних економічних законів. Регіональний менеджмент реалізується в соціально-економічній системі регіону, ґрунтуючись на підсистемі регіонального управління.

Його основними вимогами є:

- концентрація на досягнутих результатах і розробка заходів для досягнення перспективних цілей регіону;

- визнання управлінцями, що громадяни, які проживають на даній території, є їх потенційними клієнтами, а тому слід розуміти і зважати на їх потреби та інтереси;

- вміння працювати краще, скоріше і дешевше, щоб витримати конкуренцію з приватними компаніями по наданню послуг.

3. Характеристика основних складових регіонального менеджменту

Регіональний менеджмент має дві складові: - менеджмент функціонування і менеджмент розвитку.

Менеджмент функціонування - засновується на традиційних бюрократичних методах адмініструванням діяльності регіональних і міських служб, житлово-комунального господарства, служб соціального захисту населення, збору податків, розпорядження бюджетними коштами, диспетчеризація виробництва суспільних товарів і послуг організаціями держсектора тощо.

Менеджмент розвитку - спрямовується на досягнення стратегічних цілей, адаптацію економіки регіону до змін, що відбуваються у зовнішньому середовищі, забезпечення реалізації порівняльних переваг регіону.

Менеджмент розвитку включає в себе стимулювання підприємницької діяльності, активізацію точок зростання, науково-технічних комплексів, перебудову структури економіки, формування кластерів взаємопов'язаних виробництв, залучення інвестицій у регіон, розвиток регіонального маркетингу тощо, з метою вийти на новий рівень (кількісний та якісний) задоволення потреб населення.

5. Цілі та завдання управління регіонального розвитку

Цілі та завдання регіонального управління взаємозв'язуються в «дереві-цілей».

Основними завданнями Управління є забезпечення реалізації державної політики житлової політики, регіонального розвитку та будівництва, розвитку соціальної інфраструктури на території області.

Управління відповідно до визначених повноважень виконує такі завдання:

Організовує виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, наказів Мінрегіону, розпоряджень голови обласної державної адміністрації та здійснює контроль за їх реалізацією.

Вносить в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення системи обліку, звітності та державної статистики у сфері будівництва.

У межах своєї компетенції бере участь у формуванні регіональної стратегії розвитку, надає пропозиції до проектів угод регіонального розвитку, які укладаються між Кабінетом Міністрів України та обласною радою.

Готує пропозиції до проекту Державної програми економічного і соціального розвитку України, обласної програми соціально-економічного розвитку та довгострокових прогнозів.

Готує у межах компетенції пропозиції до проекту обласного бюджету та подає їх на розгляд обласної державної адміністрації.

Готує проекти розпоряджень голови облдержадміністрації з питань діяльності Управління.

Виконує функції розпорядника бюджетних коштів за відповідними програмами.

У межах своєї компетенції здійснює державні закупівлі товарів, робіт та послуг за державні кошти.

Спрямовує та контролює роботу відповідних структурних підрозділів районних державних адміністрацій.

6. Ресурсне забезпечення регіонального розвитку

Ресурсне забезпечення регіональної економіки - сукупність економічних ресурсів, що сприяють нормальному проходженню економічних процесів у регіоні, реалізації регіональних планів, програм, проектів, підтримці стабільного функціонування економічної системи регіону та її складників.

Основу ресурсного забезпечення регіонального управління складає ресурсний потенціал, що представляє сукупність, матеріальних (в тому числі природних ресурсів), фінансових, трудових та інформаційних ресурсів.

Матеріальні ресурси представляють накопичені у засобах виробництва й предметах споживання матеріалізовану працю, яку має у своєму розпорядженні система управління регіоном. Відповідно до характеру використання у процесі управління у складі матеріальних ресурсів можна виділити матеріальні виробничі ресурси й матеріальні невиробничі ресурси. Від рівня матеріального забезпечення регіону залежить оснащеність системи регіонального управління необхідними технічними засобами, що впливають істотний чином на розробку, прийняття та реалізацію управлінських рішень.

Фінансові ресурси складають фінансову основу для реалізації основних функцій регіонального управління і представляють грошові кошти, що акумулюються в місцевих бюджетах. Трудові ресурси в процесі регіонального управління забезпечують усі функції управління людським фактором, який розробляє і реалізовує управлінські рішення, направлені на досягнення певних цілей і вирішення завдань регіонального розвитку. Інформаційні ресурси - це ресурси, що забезпечують процес регіонального управління необхідною інформацією. При цьому ефективність регіонального управління залежить від точності й достовірності інформації.

Таким чином, ресурсне забезпечення має велике значення для підвищення якості регіонального управління. В умовах дефіциту ресурсів необхідно оптимізувати їх використання за критеріями: мінімізація витрат ресурсу кожного виду і можливість якісного забезпечення функцій регіонального управління.

Розділ 2. Система органів управління економічним і соціальним розвитком регіонів

1. Сутність та зміст місцевого самоврядування

управління соціальний регіон фінансування

Місцеве самоврядування - це визначене Конституцією та законами України право територіальної громади самостійно, під свою відповідальність, безпосередньо або через утворювані громадою органи вирішувати питання місцевого значення.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст.

Сутність і зміст місцевого самоврядування визначають його принципи - основні засади організації та здійснення місцевого самоврядування.

У Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. зазначено: "Місцеве самоврядування в

Україні, - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України".

2. Функції місцевого самоврядування

За формами діяльності виокремлюють:

· нормотворчу,

· установчу,

· контрольну

· правоохоронну функції.

За сферами діяльності можна вирізнити такі функції:

· залучення населення до участі у вирішенні питань місцевого та загальнодержавного значення;

· управління комунальною власністю;

· забезпечення комплексного соціально-економічного та культурного розвитку відповідної території; надання соціальних послуг населенню;

· забезпечення законності, громадської безпеки, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян;

· соціальний захист населення, сприяння працевлаштуванню громадян; зовнішньоекономічну;

· природоохоронну;

· регулювання земельних відносин;

· облікову;

· дозвільно-реєстраційну;

· інформаційну.

3. Створення місцевого самоврядування

Процес створення неурядових організацій місцевого самоврядування в Україні розпочався ще на початку 90-х років XX ст. Найактивнішу з них, а саме Асоціацію міст України, було утворено в 1992 р. Ця Асоціація взяла безпосередню участь в розробці українського законодавства з проблем місцевого самоврядування в 1996--1997 рр. За участі експертів АМУ було розроблено Хартію українських міст (1997 р.), за її ініціативи створено Координаційну Раду з питань місцевого самоврядування при Президентові України та Міжвідомчу комісію з питань місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрі України (1998 р.). З 1999 р. розпочалося створення регіональних відділень АМУ. У 2002 р. АМУ стала членом Ради Європейських муніципалітетів та регіонів (СЕМР).

4. Виконавчі органи рад

Виконамвчий омрган місцемвого самоврядування -- створюваний представницьким органом місцевого самоврядування орган, що є підконтрольним і підзвітним відповідній раді, а з питань здійснення делегованих йому повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідному органу виконавчої влади.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад в Україні є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Виконавчий комітет ради утворюється відповідною радою на строк її повноважень у складі відповідно сільського, селищного, міського голови, районної в місті ради - голови відповідної ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. До складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради входить також за посадою секретар відповідної ради.

Очолює виконавчий комітет, відповідно, сільський, селищний, міський голова, районної в місті ради - голова відповідної ради. Після закінчення повноважень ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, її виконавчий комітет здійснює свої повноваження до формування нового складу виконавчого комітету.

Кількісний склад виконавчого комітету визначається самостійно відповідною радою, а його персональний склад затверджується радою за пропозицією сільського, селищного, міського голови, районної в місті ради - за пропозицією голови відповідної ради.

Основною формою роботи виконавчого комітету є його засідання, які скликаються, відповідно, сільським, селищним, міським головою (головою районної у місті ради), а у разі його відсутності чи неможливості здійснення ним цієї функції - заступником сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради (районної у місті ради - заступником голови ради) в міру необхідності, але не рідше одного разу на місяць, і є правомочними, якщо в них бере участь більше половини від загального складу виконавчого комітету.

Відділи, управління та інші виконавчі органи сільської, селищної, міської, районної в місті ради створюються радою в межах затверджених нею структури і штатів для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними і підконтрольними раді, яка їх утворила, підпорядкованими її виконавчому комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради. Керівники відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради призначаються на посаду і звільняються з посади сільським, селищним, міським головою, головою районної в місті ради одноособово, а у випадках, передбачених законом, - за погодженням з відповідними органами виконавчої влади.

5. Органи самоорганізації та громадські організації

Орган самоорганізації населення -- це специфічні утворення, що поєднують у собі риси як органу публічної влади, так і громадської організації.

З органами публічної влади орган самоорганізації населення пов`язує те, що вони беруть участь у вирішенні питань місцевого значення, що передбачає наявність в органі самоорганізації населення певних повноважень, якими їх наділяє орган публічної влади - міська рада; а також те, що органи самоорганізації населення здійснюють свої повноваження в межах відповідної території.

У той же час подібно до громадської організації органи самоорганізації населення працюють на громадських засадах, їх діяльність базується на засадах добровільності щодо взяття на себе окремих повноважень публічної влади.

Орган самоорганізації населення -- це представницький орган, що створюється жителями, які на законних підставах проживають на території селища, міста або їх частин, для вирішення завдань, передбачених Законом України "Про органи самоорганізації населення".

Розділ 3. Державне управління та фінансування соціо-економічного розвитку регіону

1. Регіональна економічна політика, її сутність та завдання

Регіональна економічна політика є невід'ємною складовою загальнодержавної економічної політики. Вона ґрунтується на пріоритетному розвитку національно-державної, етнічно-територіальної, регіональної самоврядності та самодостатності інтересів регіону. Здійснення цієї політики має забезпечити єдність державних, регіональних та місцевих інтересів.

Нині державна регіональна економічна політика все ширше ціле-спрямовується на комплексний розвиток регіонів, який містить комплекс державних рішень, узгоджених зі стратегією держави. Ця політика характеризується сукупністю цілей, завдань і механізмів, які визначають стратегію і тактику втілення їх в життя. Вона передбачає врахування широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, які відповідним чином можуть впливати на тенденції регіонального розвитку. Регіональна економічна політика охоплює всю систему взаємовідносин між державою і регіонами з одного боку та регіонами - з другого. Розвиток і економічне зростання регіонів змінюватиме економічний потенціал держави. Державна регіональна економічна політика має формуватись таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівноправні умови функціонування регіональних виробничих комплексів.

Завдання регіональної економічної політики:

- створення належних умов для збалансованого, комплексно- пропорційного розвитку окремих регіонів;

- оптимізація та перспективність територіальної структури життєдіяльності населення;

- забезпечення ефективного функціонування регіональних господарських комплексів;

- формування ринкових відносин, розвиток малого й середнього бізнесу;

- якісно-позитивні зміни рівня та якості життя населення регіону;

- економічна ефективність й екологічна рівновага суспільних процесів;

- реалізація можливостей населення регіону.

2. Механізми реалізації регіональної економічної політики держави

Механізм реалізації регіональної економічної політики -- це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансово-економічних, соціальних, організаційних важелів здійснюється залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Розрізняють методи прямого й опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальними та обмежувальними, активними та пасивними, їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність державного впливу на процеси, що протікають на регіональному рівні.

До методів прямого економічного регулювання відносять цільове фінансування, пряму фінансову допомогу, надання субсидій та субвенцій. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, бюджетної, кредитно-грошової, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної політики та ін.

Основними складовими механізму реалізації державної регіональної економічної політики України виступають:

-- законодавчо-нормативна база;

-- бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів державою;

-- державна фіскальна політика;

-- державні регіональні програми, індикативні прогнози та плани, місцеві програми соціально-економічного розвитку;

-- створення та розвиток спеціальних економічних зон у певних регіонах;

-- розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва

3. Державне регулювання соціально-економічного розвитку регіонів

Механізм державного регулювання розвитку регіонів передбачає наявність взаємоузгоджених елементів:

-- нормативно-правової бази;

-- бюджетно-фінансового регулювання та селективної підтримки окремих регіонів;

-- державних регіональних програм розвитку;

-- створення та розвитку спеціальних економічних зон у певних регіонах;

-- розвитку міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Нормативно-правова база визначає права та обовґязки регіонів у фінансово-бюджетній сфері, повноваження в управлінні майном, участь у реалізації загальнодержавних і регіональних соціально-економічних програм, порядок створення та використання регіональних фондів, форми соціальної підтримки населення.

Вплив держави на економіку регіонів здійснюється через фінансово-бюджетну систему шляхом:

-- прямого державного інвестування;

-- надання субсидій;

-- створення спеціальних фондів для фінансування регіональних програм;

-- залучення іноземних інвестицій;

-- пільгового кредитування та оподаткування;

-- преференцій та спрямування коштів державних позабюджетних фондів;

-- формування місцевих бюджетів.

З централізованих джерел фінансуються витрати на нове будівництво та реконструкцію промислових обґєктів, обґєктів природоохоронного призначення, на перебудову та розвиток депресивних територій та регіонів з низьким рівнем промислового потенціалу, надлишком трудових ресурсів, регіонів зі складними природно-географічними та екологічними умовами.

4. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіонів

Місцеві фінанси охоплюють місцеві бюджети територіально-адміністративних одиниць і фінанси суб'єктів господарювання, шо використовуються для задоволення територіальних потреб. Місцеві фінанси ще називають муніципальними фінансами. Вони є джерелом фінансування витрат, пов'язаних із реалізацією ДРЕП і виконанням регуляторних функцій регіональними органами управління. Конкретно: за допомогою місцевих фінансів держава в особі регіональних (місцевих) органів управління реалізує соціальну політику, фінансує освіту, охорону здоров'я, будівництво та утримання доріг, комунальне господарство, фінансує розвиток місцевої та харчової промисловості тощо, вирівнює соціальний і економічний розвиток депресивних регіонів.

Отже, до основних функцій місцевих фінансів, а саме їх центрального елемента - місцевих бюджетів - належать:

o формування фондів грошових ресурсів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;

o розподіл та використання коштів за напрямками і в інтересах комплексного розвитку відповідних територій та адміністративно-територіальних утворень;

o контроль за фінансово-господарською діяльністю підвідомчих регіональним органам та органам місцевого самоврядування підприємств, організацій і установ.

Місцеві бюджети є автономними і не входять до складу бюджетів вищих рівнів.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок:

o власних (закріплених) джерел доходів (місцеві податки і збори (податки на майно, платежі за використання природних ресурсів, мито і збори тощо), фіксовані закріплені відрахування від державних податків, інші власні доходи);

o регулюючих доходів кошти, що передаються із державного бюджету місцевим бюджетам (% відрахувань від державних податків (податку на прибуток, ПДВ, акцизів, прибуткового податку), дотації, субвенції, кошти, отримані з державного бюджету або бюджетів вищих рівнів за взаєморозрахунками). Місцеві податки і збори поділяються на:

o податки, які встановлюються й вилучаються лише на певній території та дублюють загальнодержавні податки, і на податки, що є місцевими надбавками до загальнодержавних податків;

o податки, запровадження яких погоджується або санкціонується центральною владою;

o податки, що встановлюються органами регіональної влади або місцевого самоврядування самостійно.

Видатки місцевих бюджетів пов'язані з реалізацією планів соціального й економічного розвитку відповідних територій і адміністративно-територіальних одиниць та спрямовуються на: соціально-культурні заходи (освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я, соціальну політику). До речі, понад 75 % місцевих бюджетів спрямовується власне у соціальну сферу, а витрати на соціальний захист становлять понад 40 %; фінансову підтримку галузей господарського комплексу (промисловості, будівництва, сільського і рибного господарства, транспорту й дорожнього господарства, ЖКГ); управління; правоохоронну діяльність інше.

5. Джерела фінансування регіональної соціальної сфери. Бюджетне і позабюджетне фінансування розвитку соціальної сфери

Нині у соціальну сферу направляється кілька фінансових потоків.

Бюджетні джерела:

· державний бюджет;

· бюджети регіонів;

· місцеві бюджети;

· ресурси міжбюджетного перерозподілу.

Позабюджетні джерела:

· державні соціально-страхові фонди, позабюджетні фонди регіонів;

· недержавні соціальні фонди;

· кредитні ресурси, залучення коштів фірм і домашніх господарств (територіальні позики);

· використання потенціалу некомерційних неурядових організацій.

Зовнішні джерела:

· кредити, позики міжнародних фінансових організацій;

· гуманітарна допомога з-за кордону.

Фінансування організацій соціальної сфери здійснюється у формі бюджетних асигнувань або бюджетних дотацій.

Бюджетні асигнування - це суми грошових коштів, що виділяються з бюджету відповідного рівня для забезпечення витрат організацій на певні цілі. Бюджетні асигнування забезпечують функціонування організацій, послуги яких надаються населенню переважно безплатно.

Бюджетні дотації це суми грошових коштів, які виділяються з бюджету державним організаціям соціальної сфери, що надають платні послуги населенню за дотаційними цінами.

Заклади соціальної сфери, що не мають власних доходів, перебувають на кошторисному фінансуванні, тому вони отримали назву бюджетних організацій. Кошторис бюджетного закладу - це плановий документ, на основі якого здійснюється його фінансування з бюджету відповідного рівня.

Визначення необхідних витрат на утримання бюджетних закладів, які знаходяться на кошторисному фінансуванні, здійснюється двома способами: традиційним нормативним і нетрадиційним: зворотного обліку, інфляційних очікувань, прогнозованого недофінансування тощо.

Нормативний спосіб розрахунку потреб у фінансових ресурсах передбачає використання нормативів: для народної освіти - вартість освіти одного учня за рік, для охорони здоров'я - вартість охорони здоров'я на одного громадянина за рік тощо.

6. Державні соціально-страхові фонди

Фонд соціального страхування України -- державний цільовий фонд, який здійснює керівництво та управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням в Україні від нещасного випадку, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом.

Фонд утворюється згідно з новою редакцією Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», прийнятою у зв'язку з реформою соціального страхування та легалізації фонду оплати праці.

Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням.

Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фондом здійснюють його правління та виконавча дирекція.

Кошти Фонду, в основному, формуються за рахунок страхових внесків страхувальників та застрахованих осіб.

Кошти Фонду використовуються на:

1. виплату матеріального забезпечення, страхових виплат та надання соціальних послуг, фінансування заходів з профілактики страхових випадків;

2. фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності Фонду, розвиток та функціонування інформаційно-аналітичних систем Фонду;

формування резерву коштів Фонду

7. Нова роль і функції державного і місцевого бюджетів у вирішенні соціальних проблем

Державний бюджет - це один із найважливіших елементів державних фінансів. За допомогою державного бюджету здійснюється мобілізація фінансових ресурсів і їх використання з метою забезпечення виконання функцій держави. Такі операції відображають проведення розподілу і перерозподілу ВВП для задоволення потреб суспільства на загальнодержавному та регіональних рівнях. Залучення ресурсів до державних фондів є основою надання державними установами суспільних благ (товарів, робіт, послуг) громадянам. До таких благ, зокрема, відносять: забезпечення національної безпеки, правопорядку, судочинства, соціального захисту громадян, надання послуг з освіти, охорони здоров'я, сприяння розвитку науки, культури, захист прав споживачів та ін. Державні кошти спрямовуються також на підтримку конкуренції у розвитку підприємницької діяльності, захист навколишнього природного середовища, подолання наслідків стихійного лиха та ін. До важливих задач, що вирішуються за допомогою державних коштів, належать підтримка розвитку окремих галузей, проведення регулювання економіки, здійснення її структурної перебудови, підтримка депресивних регіонів тощо.

Операції з формування та використання державних фондів здійснюють визначальний вплив практично на всі параметри економічного і соціального розвитку країни. Зокрема, зміни в проведенні податкової та бюджетної політики є важливим фактором динаміки показників сукупного використання економічних ресурсів та сукупного попиту. Такі фактори впливають на стан платіжного балансу країни, темпи економічного зростання, індекс інфляції, динаміку валютного курсу. Важливою є роль бюджету у вирішенні соціальних проблем, розподілі доходів, регулюванні економічного розвитку, стимулюванні підприємницької діяльності, вирівнюванні економічного розвитку регіонів, розвитку інвестиційної діяльності та ін.

Зазначеним Порядком визначено механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на виконання державних програм соціального захисту населення. Пункт 4 статті 89 Бюджетного кодексу визначає програми, які фінансуються за рахунок субвенції з державного бюджету, зокрема:

o пільги ветеранам війни і праці;

o допомогу сім'ям з дітьми;

o додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг;

o компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян.

8. Сучасний стан і проблеми розвитку соціальної сфери в Україні

З проголошенням незалежності в Україні відбулася активізація соціальних процесів, а відтак в мережі об'єктів соціальної сфери сталися досить суттєві зміни. Позитивною стороною цих змін є підвищена увага до розвитку соціальної інфраструктури, можливість впровадження приватної власності у цій сфері. Водночас стан і якість надання послуг у закладах соціальної сфери не завжди відповідає попиту населення, неспроможний задовольнити різноманітні інтереси населення та сприяти покращенню рівня життя населення.

Таким чином, решта об'єктів соціальної інфраструктури потребує фінансової підтримки держави та місцевої влади. Зважаючи на те, що діючий механізм фінансування соціальної сфери не дає бажаних результатів, виникає нагальна потреба у розробці нових шляхів фінансування об'єктів соціальної сфери України.

На нашу думку, під механізмом фінансування об'єктів соціальної сфери слід розуміти сукупність умов, форм і методів створення, розподілу й використання фінансових засобів з метою забезпечення фінансування діяльності існуючих закладів соціальної сфери, а також будівництва нових для належного виконання ними державних соціальних стандартів з надання соціальних послуг населенню.

В Україні фінансова підтримка державою закладів соціальної інфраструктури здійснюється в основному із консолідованого бюджету. Виділених бюджетних ресурсів достатньо лише для утримання будівель, оплати комунальних платежів та виплати заробітної плати. Саме тому розглядати можливість розширення мережі закладів соціальної сфери у регіонах країни виключно за рахунок бюджетних коштів вкрай важко.

Відтак, сьогодні потребує належного врегулювання питання визначення джерел фінансування об'єктів соціальної сфери, у якості яких доцільно розглядати цільове фінансування, спонсорство, платні послуги, добродійність, комерційну діяльність, підприємницьку діяльність, патронаж, меценатство, кредити, гранти, аукціони, міжнародні інвестиції, фонди підтримки, податкові кредити та пільги на орендну плату. Проте, варто розуміти, що перелічені фактори зростання позабюджетних доходів ніяк не можна розглядати як джерело добробуту організацій соціальної сфери, тим більше будівництва нових закладів.

Розділ 4. Управління розвитком соціальної сфери України

1. Фактори розвитку регіону

Основні фактори розвитку регіону:

1. оцінка географічного положення;

2. оцінка природно-ресурсного потенціалу;

3. оцінка демографічного потенціалу;

4. оцінка виробничих факторів розвитку;

5. оцінка соціальних факторів розвитку.

2. Рівні управління в регіоні

Кожен регіон має право здійснювати цілеспрямовану соціально-економічну політику з урахуванням своїх внутрішніх інтересів, наявності відповідних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, необхідності реалізації місцевих цілей і завдань.

Оптимальному поєднанню загальнодержавних і регіональних інтересів сприяє така форма співробітництва держави та окремих регіонів, яка сприяє зближенню рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, підвищенню рівня ефективності територіального поділу праці, раціональному використанню ресурсного потенціалу, розвитку ефективних міжрегіональних і зовнішньоекономічних зв'язків.

Досягти оптимальності загальнодержавних і регіональних інтересів можна завдяки вдалому поєднанню регулювання соціально-економічного розвитку країни на державному та регіональному рівнях.

Функції регулювання економіки, що мають виконувати регіональні органи державної влади, поділяються на дві великі групи. До першої належать:

забезпечення дотримання на підвідомчій території загальнодержавного законодавства із соціально-економічних питань;

забезпечення виконання встановлених державою правил функціонування єдиної грошової, бюджетної та митної системи здійснення інвестиційної та податкової політики;

* сприяння виконанню загальнодержавного контракту на виробництво товарів і послуг за умови дотримання центральними органами влади зазначених у контракті зобов'язань.

Друга група охоплює функції, пов'язані зі створенням умов, які б сприяли досягненню збалансованості попиту і пропозиції на регіональних ринках (товарів і послуг, фінансових ресурсів і праці), а також регулюванню соціальної сфери й охорони навколишнього середовища регіону.

До заходів регулювання регіонального розвитку належать: створення регіональних спеціальних фондів; пряме державне інвестування; впровадження змішаного інвестування; регіональний контракт; випуск регіональних цінних паперів; застосування місцевих податків; створення вільних економічних зон; заохочення іноземних інвестицій та ін.

Зазначені заходи можуть бути реалізовані в разі зміни умов формування дохідної частини державного, регіональних і місцевих бюджетів.

Згідно з діючою практикою формування регіональних бюджетів регіони складають проекти витратної частини бюджету та подають їх на узгодження органам управління вищого рангу. На перший погляд здається, що область, місто чи район самостійно здійснює фінансову діяльність. Насправді це не так. Під час узгодження з органами вищого рангу витрати регіональних бюджетів здебільшого скорочуються. Потім від остаточної суми витрат віднімається закріплена частина доходів і визначається сума відрахувань із централізованих доходів.

Отже, сума відрахувань із кожного регіону залежить від результатів розподілу в центрі. Для того щоб підвищити заінтересованість регіону в забезпеченні його збалансованого соціально-економічного розвитку із застосуванням економічних методів регулювання, потрібно на державному рівні встановити стабільні нормативи відрахувань до місцевих бюджетів із загальнодержавних податків. Необхідно підтримувати співвідношення частини місцевих і республіканських бюджетів у консолідованому бюджеті України в розмірах приблизно 40 і 60 %.

Доцільно також установити науково обґрунтовану норму мінімальної бюджетної забезпеченості на одного жителя регіону у відсотках до середніх витрат (доходів) місцевих бюджетів.

3. Принципи управління розвитку соціальної інфраструктури

Принципи :

· забезпечення державної підтримки розвитку галузей соціальної інфраструктури на рівні, що дає можливість населенню одержувати послуги в обсягах, які гарантують нормальні умови життя

· максимального залучення недержавних коштів на утримання і розвиток установ соціально-культурного призначення;

· комерціалізації соціальної інфраструктури, діяльності її установ, яка має здійснюватися лише за умови, що впровадження тут ринкових відносин не завдасть шкоди суспільству.

4. Фіскальна політика держави

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика - це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.

Це дії уряду, спрямовані на формування оптимального обсягу і структури державних витрат для забезпечення належного рівня зайнятості, обмеження і запобігання інфляції та інших негативних економічних явищ.

Цій політиці властиві такі функції:

- вплив на стан господарської кон'юнктури;

- перерозподіл національного доходу;

- нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;

- стимулювання економічного зростання;

- підтримка високого рівня зайнятості тощо.

5. Залучення недержавних структур до участі в забезпеченні програм регіонального розвитку

У сфері соціальної допомоги населенню громадські і благодійні організації - не конкуренти державі, а є її партнерами. Неурядовим організаціям може по праву належати провідна функція у наданні соціальних послуг на рівні громади.

До недержавного сектору належать громадські, благодійні, релігійні організації чи фонди та фізичні особи, діяльність яких пов'язана з наданням соціальних послуг. Управління цим сектором здійснюється в порядку, визначеному законодавством та відповідними статутами. Ці організації найчастіше першими беруть на себе вирішення нових соціальних проблем. Завдяки своїй мобільності, творчим підходам вони здатні допомогти тим, хто в потребі, та одночасно посприяти у наданні їм соціальних послуг. У демократичних країнах громадянське суспільство є рівноправним партнером держави й бізнесу у вирішенні соціальних і суспільних проблем. Держава бере на себе зобов'язання створити сприятливі правові умови для діяльності організацій громадянського суспільства (ОГС), фінансує значну частину їхньої діяльності та залучає до надання соціальних послуг. Наприклад, у країнах Євросоюзу 40-60 % від загального доходу ОГС становить державне фінансування, у Німеччині 60 % гарантованих державою соціальних послуг надають неурядові організації.

Щоб оптимізувати систему надання соціальних послуг, потрібно запровадити нові механізми взаємодії державного та недержавного секторів, залучити ресурси і потенціал НГО, які вже надають соціальні послуги.

Громадський сектор України спроможний сьогодні взяти на себе значну частину функцій із надання соціальних послуг для населення. Законодавство надає право недержавним організаціям брати участь на ринку соціальних послуг, залучати бюджетні кошти для такої діяльності й отримувати плату за послуги. Це означає, що соціальні послуги можуть бути предметом купівлі-продажу, а система соціальних послуг розвиватиметься за законами ринкових відносин

Розділ 5. Соціальні наслідки управлінських рішень

1. Інструментарій соціальної політики

Інструменти соціальної політики - це різні засоби, дії, механізми, технології, що використовують суб'єкти соціальної політики для вирішення соціальних проблем.Як і будь-яка інша політика, соціальна може використовувати певний набір інструментів. Вони складають цілу систему різних стратегій, які використовуються залежно від конкретних обставин.

Т. Ганслі виокремлює такий набір інструментів соціальної політики: оподатковування; фінансові трансферти; права або пільги; спеціальні штрафи; надання послуг; нефінансова, але близька до неї підтримка; заборона або обмеження певних дій; інформація; встановлення прав; консультації або рекомендації з метою стимулювання певних дій та ін..

Інструмент «послуги» в класифікації Т. Ганслі належить до активних інструментів соціальної політики. Як приклад, можна привести послуги з пошуку роботи для безробітних громадян, освітні послуги і т. п.

До «нефінансової, але близької до неї допомоги» Т. Ганслі пропонує відносити різноманітні субсидії та ваучери, що мають визначений грошовий еквівалент, однак не переведений в готівкову форму (субсидії на оплату житлово-комунальних послуг, ваучери на оплату освітніх послуг школярам, ваучери на придбання необхідних продовольчих товарів і т. ін.).

До інструментів «встановлення прав та захисту» Т. Ганслі пропонує відносити ті інструменти, які пов'язані з регулюванням умов праці, життєдіяльності людей шляхом встановлення прав, стандартів (права дітей і батьків, права найманих працівників, мінімальні стандарти оплати праці тощо.).

Інформаційні інструменти зв'язані з наданням громадянам інформації, яка може вплинути на їхню життєдіяльність (наприклад, про наслідки для здоров'я паління, про послуги, які надаються державними соціальними службами і т. ін.).

2. Соціальна експертиза : сутність і завдання

Соціальна експертиза -- експертна процедура оцінювання, аналізу та прогнозування соціальних аспектів будь-якої ситуації, соціальних наслідків програм і проектів, що розробляються та впроваджуються, а також рекомендації щодо запобігання або подолання негативних наслідків. Види соціальної експертизи різняться тим, у який спосіб експерти включені у предметну галузь: не причетні до явища, яке спостерігають, оцінюють і аналізують, або залучені до процесів та явищ, які спостерігають, оцінюють і аналізують.

Соціальна експертиза є засобом, що розширює діапазон критеріїв вибору рішень, спонукає до системного, міжгалузевого осмислення об'єкта експертизи, розширює межі його осмислення (прийняття рішення), додає до раціональної (інженерно-технічної) картини світу його соціокультурні, релігійні, етико-етнічні та ін. особливості і аспекти.

Соціальна експертиза дає змогу всебічно осмислити об'єкт експертизи, оскільки її об'єкти, які мають вузьковідомчий (галузевий) характер, можуть спричинити багатогалузевий, територіальний (регіональний), національний, планетарний вплив.

Соціальна експертиза зазвичай навіть здійснюється в умовах неповної інформації про проект, а отже, й наслідки його втілення. Однак вона повинна враховувати всі аспекти проекту: правові, організаційно-адміністративні, екологічні, інженерно-технічні тощо

3. Етапи проведення соціальної експертизи

Етапи проведення соціальної експертизи:

1) визначення контурів проблеми. У цьому разі орган (його посадові особи) виступає або як експерт, або як виконавець рішення органу, що має більш високий рівень компетенції. Масштаби і суть проблеми замовник уточнює у відповідності з власним рівнем компетенції;

2) встановлення способів дослідження проблеми та визначення потреби експертизи (ще раз варто підкреслити, що експертиза має особливе коло вирішуваних завдань і не у всіх випадках вона доречна або здатна привести до найкращих результатів);

3) формування частин замовлення, які відповідають компетентності органу. Інакше кажучи, він визначає підлягає вирішенню проблему, цілепокладання і форму експертного дослідження, ігноруючи організаційні деталі. На цій стадії рішення про експертизу ще не прийнято. Замовник передає естафету подальших дій організатору;

4) вибір моделі експертного дослідження залежно від характеру завдання. Організатор (виконавчий орган, посадова особа, відомче установа, фірма, що надає відповідні послуги, і т.д.) пропонує кандидатуру експерта (склад експертної групи), складає бізнес-план. При поданні планованих заходів замовнику організатор обгрунтовує не лише свої розрахунки, а й підстави добору даних експертів. Ні за яких випадках експерт не повинен представляти докази своєї компетентності замовнику;

5) якщо замовник не задоволений пропозиціями організатора, він веде діалог з нею до досягнення згоди, змінює організатора або відмовляється від проведення експертизи (можливо, з фінансових міркувань);

6) після узгодження організаційних питань замовник оформляє своє рішення про проведення експертизи, встановлюючи відповідальність організатора, але не експертів, відповідальність яких виникає лише в порядку укладених з організатором трудових договорів або іншому договірному порядку. Таким чином, експерт (група експертів) виступає в якості виконавця тільки по відношенню до організатора, але не до замовника.

4. Інформаційна база та інституціональне забезпечення проведення соціальної експертизи

При проведенні соціальної експертизи необхідно чітко уявляти, на які критерії, показники, норми буде орієнтуватися експерт. Критерії соціальної експертизи, соціальні показники і норми повинні:

* мати відносний характер (тобто виявляти своє значення тільки при зіставленні явищ, ситуацій, тенденцій і т.д.);

* володіти мірою (тобто піддаватися вимірюванню в тих або інших умовних одиницях);

* припускати зміна під дією керованих суспільством факторів.

Етапи роботи експертів при використанні різних моделей експертування мають різний зміст.

При реалізації моделі 1 етапність трьохчастинна (замовлення - робота - приймання роботи), при цьому організатор зобов'язаний, по суті, лише надати документи, що підлягають експертизі, і, якщо це необхідно, деякі супутні матеріали та додаткову інформацію.

При використанні моделі 2 етапність та ж. Організатор і тут виконує майже виключно функцію постачальника експортованого матеріалу, вся інша робота організується підрядився науковим колективом.

Спеціальні завдання постають перед організатором, якщо експертиза здійснюється за моделлю 3:

1-й етап: організатор, уклавши договір з замовником, формує план експертного дослідження, веде пошук експерта, переговори з ним, укладає договір;

2-й етап: організатор визначає місце проведення колективної роботи, що відповідає особливостям обираються методів, обладнує його необхідними засобами, погоджує з експертом графік колективної роботи;

3-й етап: організатор проводить перші колективні опрацювання питання, запрошуючи методологів - фахівців з організаційно-діяльнісних ігор чи інших фахівців з організації колективної творчої діяльності (або веде цю роботу сам);

4-й етап: організатор в певний планом момент припиняє творчий пошук експерта і організовує етап підготовки первинного експертного матеріалу (неформатованого і без дотримання вимог щодо інтерфейсу);

5-й етап: організатор форматує матеріал і переробляє його відповідно до вимоги інтерфейсу, залучаючи фахівців (включаючи окремих членів експертної групи) або самостійно;

6-й етап: організатор представляє перероблений матеріал експертові і узгоджує з ним текст, що направляється як підсумок експертизи замовнику;

7-й етап: організатор вносить матеріал на розгляд замовника.

5. Приклади соціальної експертизи (оцінка наслідків підвищення професійного віку, облік регіонального фактора при розробці шкали й ставок прибуткового податку, управлінські рішення з нульовою ефективністю)

Прикладом заочного методу може бути технологічна схема методу Дельфі, мета якого - подолання конформізму експертів, спотворює якість експертизи. Ця мета досягається, перш за все, анонімністю експертів і особливостями процедури, яка передбачає наступний порядок дій:

1) кожен член групи експертів дає числову оцінку якого-небудь процесу, явища чи об'єкта;

2) організатор опитування підраховує і повідомляє всім експертам середню оцінку (медіану) і показник розкиду (інтервал між крайніми з них);

3) експертів, які дали крайні оцінки, просять письмово обгрунтувати свою думку. Ці обгрунтування анонімно передаються іншим експертам;

4) аналогічно проводяться другий тур і наступні тури опитування, які закінчуються, коли інтервал оцінок експертів виявиться досить вузьким.

Варіанти методу - запит в експертів не точної оцінки, а інтервалу, в якому вона повинна перебувати; ознайомлення експертів не з оцінками, а з аргументацією інших членів експертної групи; подання на перших етапах роботи лише окремих оцінок, а не групової думки і т.д .

Гідність методу в тому, що на відміну від колективної роботи експертів при якій психологічно непереборно вплив на окремих експертів думки нікого більшості (не обов'язково в числовому виразі - іноді мова може йти про авторитет досвіду, посади, особистості колеги), в цьому випадку анонімність роботи та письмова оцінка створюють іншу ситуацію спілкування і знижують вплив на учасників роботи домінуючого думки.

Як один з якісних методів експертної оцінки метод Дельфі дозволяє досягти не тільки цікавих результатів при аналізі тих чи інших державних рішень з соціальних питань, але і в складних питаннях соціальної експертизи вийти на конвенціальних угоди за критеріями, показниками, нормам. Метод ефективно застосовується при виявленні найважливішою причини з обмеженого ряду причин будь-якого явища або найважливішого результату з набору результатів тієї або іншої дії.

Недоліком методу Дельфі є те, що він все ж не усуває повністю прагнення експерта слідувати думці більшості. Тим не менше останнім часом цей метод з певними поправками застосовується все частіше. Його використання може виявитися ефективним при організації соціальної експертизи за моделлю «Моніторинг».

Застосовуючи ці та інші методи (метод експертних оцінок, організаційно-діяльнісну гру, «мозкову атаку», метод сценаріїв та ін), експерт створює кінцеву продукцію експертизи - висновок, наданий в певній формі. Найчастіше це експертний висновок, але використовуються також форми експертного спостереження (підсумкового документа рекомендаційного характеру, в якому основну увагу експерта зосереджена на виробленні конструктивних пропозицій, спрямованих на вирішення проблеми, що розглядається) та проектної розробки.

6. Аналіз соціальної політики

Розвиток соціальної сфери регіону в науковій практиці пов'язують, як правило, з іншими показниками регіонального розвитку. Існує кілька моделей які узагальнюють закономірності розвитку соціальної сфери регіону. Розглянемо основні з них.

І. Модель Г.Мюрдаля, яка відображає залежність між розвитком бізнесу, обсягами доходів фірм і населення, місцевими бюджетами і регіональною інфраструктурою. Чим розвинутіша економіка регіону, тим більші доходи отримують населення і фірми, що через податкову систему приводить до зростання відрахувань у місцеві бюджети. В результаті органи місцевого самоврядування мають ширші можливості для розвитку соціальної інфраструктури регіону. Тим самим на наступному етапі забезпечуються привабливіші умови для ведення економічної діяльності і створюються стимули для припливу капіталів у даний регіон.

Аналогічний мультиплікативний процес має місце і щодо доходів населення. Розвинута економіка потребує кваліфікованої робочої сили (такі робітники отримують високі доходи); впорядкована і забезпечена соціальними благами територія приваблює забезпечені верстви населення для проживання, що в свою чергу приводить до подальшого зростання податкових надходжень у місцеві бюджети.

ІІ. Модель Херрода-Домара виходить з того, що райони, які швидко розвиваються, мають високий рівень доходів, внаслідок чого відбувається приплив робочої сили і капіталу. Зростає обсяг податків до місцевих бюджетів, що зумовлює розвиток соціальної сфери регіону.

ІІІ. Неокласична модель, навпаки, виходить з того, що нові райони, які розвиваються, хоча і мають чистий приплив капіталу, однак рівень доходів у них невисокий і робоча сила має тенденцію до відтоку, що в свою чергу, приводить до низьких надходжень у місцеві бюджети і як результат -- до зменшення відрахувань на розвиток соціальної сфери, а, отже, і до її скорочення.

...