Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Безперервний економічний і духовний прогрес суспільства неминуче зумовлює як кількісне, так і якісне зростання потреб. Виникнення нових потреб супроводжується постійним урізноманітненням, примноженням, збагаченням та ускладненням їхньої структури. Прагнення задовольнити зростаючі потреби є спонукальним мотивом удосконалення економічної діяльності, нарощування виробництва економічних благ та поліпшення їхніх якісних характеристик. Однак зростання та розвиток потреб завжди випереджає можливості виробництва і не збігається з рівнем фактичного споживання.

Актуальність даної теми полягає в тому, що людина здійснює виробництво для задоволення своїх різноманітних потреб, підвищення рівня свого матеріального і соціально-духовного споживання. Потреби мають свої закони розвитку, які не збігаються із законами виробництва. Основним законом сфери виробництва є закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання - закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити.

Потреби, інтереси та стимули економічної діяльности давно стали об'єктом дослідження економічної науки. Осмислення та з'ясування сутності та особливостей даних категорій розпочалося ще у працях таких видатних економістів, як Дж. Гобсон, К.А. Гельвецій, Ф. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Гайєк. Серед вітчизняних і зарубіжних дослідників цієї проблеми слід назвати В.Д. Базилевича, С.В. Мочерного, А. Колота, Р. Михайлишина, М.К. Матусевича, С. Панчишина та ін.

Мета і завдання дослідження. Метою курсової роботи є теоретичне осмислення понять економічна потреба, інтерес, стимул та близьких до них по своїй сутності категорій.

Відповідно до поставленої мети було визначено такі завдання:

- визначити зміст понять економічна потреба, інтерес та стимул економічної діяльності;

- дослідити яким чином пов'язані дані категорії;

- виокремити форми впливу потреб, інтересів та стимулів на різні аспекти соціально-економічного розвитку.

Об'єктом дослідження є психологічні та соціальн-економічні процеси формування потреб, інтересу та стимулу до економічної діяльності.

Предметом дослідження виступають пов'язані процеси та особливості існування даних категорій в економіці.

У процесі написання роботи були використані загальнонаукові та специфічні методи, такі, як, метод системного підходу, що дозволив розглянути визначені темою курсової роботи категорії комплексно та з усима зв'язками між ними; метод логічного аналізу, що дозволив зробити висновки на основі сформульованих тез, встановити співвідношення між поняттями; синергетичний метод, який використовувався з метою аналізу та узагальнення існуючих поглядів різних авторів на різні аспекти поставленого питання.

1. Класифікація економічної потреби

економічний потреба соціальний

Визначні мислителі, політологи, економісти минулого і сучасності бачили в потребах вираження природи людини, відносили їх до ключових економічних категорій.

Потреби відбивають внутрішні спонукальні мотиви діяльності людей і утворюють складну систему, яку можна структурувати за різними критеріями. Потребами називають усі фізичні й духовні відчуття людиною певної необхідності, які можна задовольнити за допомогою товарів і послуг. У найзагальнішому вигляді визначають:

- фізіологічні потреби, зумовлені існуванням і розвитком людини як біологічної істоти (їжа, одяг, житло тощо);

- соціальні потреби, зумовлені соціальною (суспільною) природою людини (спілкування, суспільне визнання, самореалізація тощо);

- духовні потреби, зумовлені розвитком людини, як особистості (творчість, самовдосконалення, самовираження тощо) [9].

Зазначена класифікація є умовною, оскільки фізіологічні, соціальні та духовні потреби переплітаються і взаємодіють між собою, утворюючи цілісну систему.

За критерієм нагальності потреб та ієрархічності взаємозв'язків між ними вирізняються моделі Ф. Герцберга, А. Маслоу, К. Альдерфера. Незважаючи на певні відмінності, всі три моделі виокремлюють потреби нижчого порядку (первинні) та вищого порядку (вторинні). Згідно з цим підходом вищі запити людини не виступають на перший план доти, доки не будуть задоволені найнагальніші. Задоволення первинних потреб породжує бажання задовольнити наступні за вагомістю (вторинні) потреби, які стають рушійною силою свідомої діяльності.

Так, «піраміда потреб» А. Маслоу ілюструє стійку ієрархію переваг, відповідно до якої кожна наступна група потреб виявляється та задовольняється після задоволення потреб попереднього рівня (рис. 1.1).

«Людина - це піраміда потреб з біологічними в основі і духовними на вершині, - писав А. Маслоу. - Причетність до вищих, духовних цінностей дивним чином возвеличує і тіло, і всі його потреби. Якщо спрямувати людину до усвідомлення всіх своїх потреб, до актуалізації їх… то дуже скоро ми зможемо спостерігати розквіт цивілізації нового типу. Людина стане більш відповідальною за свою долю, буде керуватися цінностями розуму, перестане бути байдужою до оточуючого її світу… що означатиме наближення до суспільства, побудованого на духовних цінностях» [9].

Потреби задовольняються у процесі споживання. Засоби задоволення людських потреб називаються благами.

Рис. 1.1. Модель ієрархії людських потреб А. Маслоу

Благо - будь-яка корисність (предмет, явище, процес), яка задовольняє людську потребу.

Розрізняють такі блага:

- неуречевлені (сонячне світло, здоров'я, спілкування, знання) й уречевлені (дари природи, а також продукти праці: їжа, одяг, житло тощо);

- неекономічні (дарові, необмежені, надані природою без зусиль людини; їхні обсяги перевищують наявні людські потреби) та економічні (обмежені; такі, що є результатом чи об'єктом економічної діяльності; їхні обсяги обмежені порівняно з існуючими потребами) [2].

Економічні потреби - це потреби в економічних благах. Економічні потреби - це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер. «Люди звикли пояснювати свої дії з свого мислення, замість того щоб пояснювати їх із своїх потреб (які при цьому, звичайно, відображаються в голові, усвідомлюються)…» - зазначав Ф. Енгельс.

Задоволення економічних потреб виступає внутрішнім спонукальним мотивом виробництва, розподілу, обміну та споживання у рамках певної системи соціально-економічних відносин.

Важливо зазначити, що економічні потреби утворюють структурну підсистему всього комплексу потреб суспільства. Відтак рівень їхнього розвитку та ступінь задоволення залежить від рівня розвитку інших підсистем, у т. ч. культурних, духовних, моральних потреб суспільства.

Носіями економічних благ є найрізноманітніші товари та послуги. В їх сукупності розрізняють:

- споживчі блага (товари та послуги, призначені для безпосереднього задоволення людських потреб) і виробничі блага (товари та послуги, призначені для виробництва споживчих благ);

- матеріальні блага (товари та послуги сфери матеріального виробництва) і нематеріальні блага (створюються у сфері нематеріального виробництва);

- теперішні блага (перебувають у безпосередньому користуванні економічними суб'єктами) і майбутні блага (товари та послуги, якими економічні суб'єкти зможуть скористатися в майбутньому) тощо[2].

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, на-самперед за суб'єктами та об'єктами.

За суб'єктами потреби поділяють на:

а) індивідуальні, колективні та суспільні. До індивідуальних потреб можна віднести потреби в їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають свої якісні та кількісні особливості, задовольняються специфічним набором товарів і послуг. Прикладом колективних потреб можуть бути потреби певного трудового колективу в кваліфікованому керівництві, сприятливому психологічному кліматі, відповідних умовах праці. Суспільні - це потреби у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості національної валюти, економічному піднесенні та ін.;

б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особливих суб'єктів економіки. Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися (продати, здати в оренду чи використовувати самостійно), як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах. Підприємці потребують підвищення конкурентоздатності своєї продукції, зниження витрат виробництва, збільшення прибутків. До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого та ін[2].

За об'єктами потреби класифікують на:

а) породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні потреби в їжі, одязі, житлі) та породжені існуванням людини як соціальної (суспільної) істоти (соціальні потреби - в спілкуванні, в суспільному визнанні та статусі, інформації, освіті та ін.). фізіологічні потреби передбачають реалізацію об'єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність визначається безпосереднім зв'язком з біологічними функціями організму людини. В той самий час навіть елементарні потреби не можуть розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх (спосіб виживання) має соціальний характер, отже, позначається на формуванні соціальних потреб. Якщо парною категорією соціальним потребам індивіда є фізіологічні (біологічні) потреби, то соціальним потребам суспільства - потреби економічні. Тому інколи потреби класифікують на економічні та соціальні, Перші відбивають відношення до праці як вимушеної діяльності і виявляються як необхідність економії праці, що є критерієм розвитку економіки суспільства. Другі - це потреби у розвитку його соціальної сфери - освіти, науки, культури, мистецтва. У механізмі відтворення економічні та соціальні потреби взаємопов'язані та рівнозначні. Їх рівнозначність полягає в тому, що освіта, охорона здоров'я, виховання дітей, культура, задоволення від роботи постійно реалізуються в економії праці;

б) матеріальні - потреби в матеріальних благах та послугах і духовні - потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі;

в) першочергові - потреби, що задовольняються предметами першої необхідності (продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт, збереження здоров'я), та непершочергові - потреби, що задовольняються предметами розкоші (парфуми, хутра, яхти). Ця класифікація досить умовна: те, що вважається предметом розкоші при одному рівні розвитку виробництва та добробуту суспільства, стає предметом першої необхідності при більш високому рівні розвитку економіки; те, що є предметом розкоші для однієї людини, вважається предметом першої необхідності для людини з іншим рівнем достатку.

Західні вчені великого значення надають градації потреб за ступенем їх нагальності[2].

Людина намагається задовольнити насамперед найнагальніші свої потреби. Якщо вони задоволені, то на певний час ці потреби пере-стають бути рушійним мотивом для людини. В неї виникає бажання задовольнити наступні за вагомістю потреби. Останні задають програму діяльності, а діяльність забезпечує можливість їх задоволення. Потреби визначають зміст майбутньої діяльності і необхідний рівень її ефективності: діяльність повинна задовольняти потреби на прийнятному рівні.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні і платоспроможні.

Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світо-вої економіки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економіки певної країни. Платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення). Споживати, задовольняючи таким чином потреби, можна лише те, що вже вироблено, і лише те, що можна оплатити. Залежно від цих двох чинників структура платоспроможного попиту може відповідати дійсним потребам або не відповідати їм. Тим самим суперечність між потребами та виробництвом набуває форми незбалансованого попиту і пропозиції на товари і послуги.

Відченням дії цього закону в сучасних умовах є те, що кількість різних видів споживчих товарів і послуг збільшується у розвинутих країнах більше ніж у два рази упродовж кожних 10 років.

Корисність - це спроможність товару задовольнити потребу. Корисність товару або послуги - це задоволення або насолода, яку отримують від їх споживання.

Характерні риси корисності:

«Корисність» і «користь», або «функц. придатність» не є синонімами. Картина Пікасо може не приносити користі з практичної точки зору, але мати величезну користь для знавців мистецтва. Корисність є суб'єктивним поняттям, корисність конкретного продукту може бути дуже різною для різних осіб;

Оскільки корисність суб'єктивна, її важко виміряти кількісно. Проте з метою наочності, ступінь задоволення потреб вимірюється спеціальною одиницями - «ютилями».

Загальна корисність - це сумарна величина задоволення чи насолоди, яку отримує особа від спож-ня деякої конкретної кількості продукту.

Гранична корисність - це додаткове задоволення, яке споживач отримує від додаткової одиниці цього продукту. Точніше, гранична корисність - це зміна загальної корисності внаслідок спож-ня однієї додаткової одиниці продукту.

Уявлення, що гранична корисність буде знижуватись в міру того, як споживач буде отримувати додаткові одиниці деякого конкретного продукту, відоме як закон спадної граничної корисності.

Закон зростання потреб - всезагальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб (або особистим споживанням), розвиток яких (зв'язків) викликає появу нових потреб та засобів їх задоволення.

Основною внутрішньою суперечністю закону є, з одного боку, досягнутий рівень виробництва і споживання, а з іншого - зрослі на цій основі потреби людей.

Матеріально-речова основа дії закону зростання потреб - розвиток технологічного способу виробництва. Так, за технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній праці, на відміну від періоду переважання ручної праці, закон зростання потреб діяв значно інтенсивніше. Організовані у профспілки робітники в Англії у 1825 р., у Франції - в 1864 р., у Німеччині - в 1865 р. змушували підприємців певною мірою задовольняти їх вимоги щодо збільшення оплати праці, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. Підвищився загальноосвітній рівень робітників[2].

Виникнення й еволюція технологічного способу виробництва, заснованого на автоматизованій праці, супроводжується зростанням потреб, пов'язаних передусім із змістом процесу праці, зокрема з якісним вдосконаленням умов праці кожного індивіда, трудового колективу та сукупного працівника. У межах прогресу технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, закон зростання потреб також виявляється у потребах формування працівника нового типу. Вони розкриваються в основних рисах сучасного працівника.

Розвиток техніко-економічних відносин також супроводжується зростанням потреб в обміні результатами праці. Під час людської діяльності конкретним виявом зростання цих потреб є збільшення видів виробництва продукції. Приблизно 90% сучасних споживчих товарів на початку XX ст. взагалі не виробляли.

Закон зростання потреб у контексті еволюції відносин економічної власності (що надає йому окремих ознак специфічного закону) виявляється у постійному зростанні потреб окремого працівника, трудового колективу та сукупного працівника бути власником засобів виробництва, інтелектуальної власності, створеного продукту та потреб в управлінні власністю. Конкретним виразом дії закону в цій сфері є збільшення кількості акціонерів у розвинутих країнах. У США, наприклад, їхня кількість за період 1929-2000 рр. зросла з 1 млн до 140 млн осіб. У колишньому СРСР цей аспект закону зростання потреб практично не діяв, а після проголошення незалежності створені лише формальні передумови для його дії (наявність 19 млн «паперових» акціонерів).

Цей закон у соціальній сфері виявляється в поліпшенні житлових умов, пенсійного забезпечення, гарантованого просування по службі тощо. У сфері політики його дія виражається у потребі людей, трудових колективів, соціальних верств і прошарків, основних класів впливати на формування політики, брати участь в управлінні державою на певному рівні, у подоланні процесу відчуження від політичної влади. Специфічні форми вияву закон зростання потреб має у правових, культурних, національних та інших сферах суспільних відносин. Сутнісні сили людини як вирішального фактора соціально-економічного прогресу розвиваються у тісному взаємозв'язку з іншими факторами. Деякі з них інтегруються у певні групи, комплекси, посилюючи свій синергічний ефект. Важливу роль у цьому процесі відіграє науково-технічна революція (НТР). Тривалий період розгортання НТР свідчить про її поєднання з еволюційною формою науково-технічного прогресу (НТП), що передбачає з'ясування співвідношення НТР і НТП, основних ознак самої НТР. Розкриття сутності НТР, особливостей їі сучасного етапу (в тому числі перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу) дає змогу з'ясувати вплив цих революційних Перетворень на соціально-економічний прогрес, зокрема на зміст праці, формування суспільства нового типу.

2. Сутність економічних інтересів

Економічні інтереси - це реальні, зумовлені відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб суб'єктів господарської діяльності.

Економічні інтереси близькі до економічних потреб, і в той же час не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Можна вважати, що економічні інтереси це суспільна форма прояву і розвитку економічних потреб. Інтереси безпосередньо пов'язані з психологією, зі звичаями, з культурним рівнем. Економіка не може функціонувати і розвиватись поза інтересами людей.

Суперечності інтересів мають як суб'єктивну (волюнтаризм) так і об'єктивну (відмінності в економічному положенні) причини. Інтереси приводяться в дію певним мотиваційним механізмом.

Спільність економічних інтересів спільноти, що займає певну територію, є основою формування економічної нації[1].

При з'ясуванні економічних потреб йшлося про їх нерозривний зв'язок із економічними інтересами, що є першою методологічною передумовою наукового визначення останніх. Іншою вимогою є усвідомлення того, що економічні інтереси є формою вияву економічних відносин і, передусім, відносин економічної власності, її різних типів і форм. Наступною вимогою є виявлення взаємозв'язку економічних інтересів із цілями, що ставлять перед собою різні суб'єкти економічних відносин, відтак і з їхніми діями для досягнення таких цілей. Тому Гегель справедливо стверджував, що дії людей випливають із їхніх потреб та інтересів.

Окремі автори визначають економічні інтереси як вигоду, отриману у процесі реалізації економічних відносин, інші - як об'єктивні спонукальні мотиви економічної діяльності або як спрямованість суб'єкта на значні для нього об'єкти, пов'язані із задоволенням потреб та ін[3].

Прете інтерес існує лише у свідомості людини, а вигода - це вже матеріальний інтерес; внаслідок цього не може бути інтерес лише об'єктивним спонукальним мотивом, оскільки поняття «об'єктивний» передбачає незалежність від волі та свідомості людини. Водночас як реальна причина діяльності економічних суб'єктів інтерес набуває ознак об'єктивності, внаслідок чого в ньому поєднуються суб'єктивні та об'єктивні моменти.

З урахуванням сказаного і названих вище методологічних передумов, економічні інтереси - це усвідомлені економічні потреби окремих людей, соціальних верств, груп та класів, що є формою відносин економічної власності, і, у свою чергу, знаходять свій вияв у поставлених цілях, конкретних завданнях та діях щодо їх досягнення.

Економічні інтереси визначаються становищем та роллю суб'єктів господарської діяльності в економічній системі, а їхні соціально-економічні інтереси - місцем і роллю в системі суспільних відносин.

Оскільки економічна система формується у процесі взаємодії продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та виробничих відносин (або відносин економічної власності) і господарського механізму, ступінь розвитку кожної з цих підсистем визначає рівень розвитку економічних інтересів, які органічно взаємопов'язані з економічними законами. У найзагальнішій формі такий взаємозв'язок зумовлений тим, що для якнайповнішого задоволення своїх економічних потреб люди повинні у своїй господарській діяльності керуватися вимогами об'єктивних економічних законів. Крім того, економічні інтереси як об'єктивні та суб'єктивні спонукальні мотиви економічної діяльності людей зумовлені, насамперед, розвитком їхніх матеріальних потреб. Як форма вияву економічних відносин економічні інтереси є водночас формою вияву та реалізації економічних законів.

З усієї сукупності економічних відносин економічні інтереси взаємопов'язані, передусім, із такими підсистемами, як продуктивні сили і відносини економічної власності, притаманними їм економічними законами. Зв'язок економічних інтересів із розвитком продуктивних сил виявляється у тому, що основною продуктивною силою є сама людина зі своїми потребами, інтересами, цілями та волею. Це означає, що прогрес продуктивних сил найшвидше відбувається за умови, що їх розвиток здійснюється відповідно до потреб та інтересів людей, насамперед, людей праці.

Зв'язок економічних інтересів із відносинами економічної власності виражається в тому, що економічна власність є відносинами між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні). Тому прогрес економічної власності найшвидше здійснюється тоді, коли форми власності (а отже, й форми привласнення) найповніше забезпечують задоволення потреб та інтересів людей.

Органічний взаємозв'язок існує також між економічними інтересами та господарським механізмом, його основними функціями. Однією із таких функцій є розвиток людини (в єдності її біологічної та соціальної сторін), узгодження інтересів між класами, соціальними верствами та групами.

Оскільки економічні інтереси - найконкретніша форма вияву відносин економічної власності, то відповідно до існування у сучасній структурі таких відносин трьох основних типів власності (приватної, колективної, суспільної, у випадку розвитку державної власності в інтересах всіх членів суспільства) виділяють індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси. Водночас економічні інтереси є формою вияву відповідних видів економічних потреб, їх усвідомлення окремими індивідами, трудовим колективом та суспільством. Тому разом з економічними потребами економічні інтереси - це рушійна сила розвитку суспільного способу виробництва.

У західній економічній літературі, а останніми роками й у вітчизняній, визначається поділ економічних інтересів лише на суспільні та приватні, а колективні інтереси нерідко ігнорують або розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів. На рахунок думки західних учених, то вона відображає не сьогодення, але ідеї двохсотрічної давнини, коли в економічній системі капіталізму існували, переважно, лише дві форми власності, а колективна була винятком. Наприкінці XX ст. таке твердження перетворилося на догму, стереотип, оскільки кожна велика і навіть середня за розмірами компанія існує у формі акціонерного товариства. Якщо виходити з практики еволюції капіталістичного способу виробництва, то з середини XIX ст., тобто від часу масового виникнення акціонерних компаній, в яких об'єднується капітал кількох індивідуальних підприємців, власність стає колективною капіталістичною, її суб'єктом вже не є лише індивід[15].

Привласнення прибутку здійснюється залежно від суми капіталу, яку вносить до акціонерної компанії капіталіст. На цю величину він отримує певну кількість акцій, на які за результатами виробництва отримує відповідну суму дивідендів. Відтоді існують колективні економічні інтереси, тобто акціонерна власність змінює сутність капіталістичної власності не повністю, а частково. Якби цього не сталося, колективна капіталістична власність не могла б забезпечити прогрес продуктивних сил.

У наступний період еволюційних перетворень капіталістичного способу виробництва ця форма власності закріплюється в розвитку акціонерних компаній закритого типу, акції яких не продаються на фондовій біржі. У США їх називають «партнерствами». Кількість акціонерів у них не перевищує 300 осіб, які часто пов'язані родинними зв'язками. Проте ці компанії не відіграють вагомої ролі в американській економіці. Тому в процесі подальшої еволюції капіталістичного способу виробництва в його межах відбуваються глибші зміни у відносинах власності, зумовлені виникненням і розвитком акціонерних товариств відкритого типу, акції яких котируються на фондовій біржі.

У найбільшій американській компанії кількість акціонерів перевищує 3 млн. осіб, поряд із колективною капіталістичною власністю частково розвивається власність найманих працівників, тобто трудова капіталістична власність. Тому суб'єктами акціонерної власності певною мірою стають наймані працівники, які на свої акції отримують певну суму дивідендів. Суб'єктом трудової колективної форми власності є лише трудовий колектив, члени якого залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо володіють неоднаковою кількістю акцій і отримують неоднакові суми дивідендів. Про її колективну природу свідчить, зокрема, той факт, що у разі звільнення робітник може претендувати тільки на вартісний еквівалент частини майна, а саме майно підприємства дрібнитися не може. Ця вимога стосується і типових акціонерних компаній[15].

Невизнання колективних економічних інтересів означає, по-перше, полярне бачення проблеми, всього спектра відносин економічної власності, зокрема, заперечення плюралізму форм власності, оскільки фіксуються лише форми власності, притаманні суспільству вже кілька століть тому.

Це не тільки суперечить реаліям дійсності, а й не відповідає вимогам діалектики, однією з яких є визначення проміжних ланок між двома протилежними сторонами. Колективна форма власності є проміжною між приватною та державною власністю.

По-друге, ігнорується окремий, відносно самостійний тип економічних інтересів у сучасному суспільстві, до того ж домінуючий. Адже економічні інтереси є формою вияву відповідних відносин економічної власності. Якщо ж відкидається колективна власність, то відкидаються й колективні економічні інтереси. За цих умов між ними не можуть існувати суперечності, а, отже, й джерела розвитку економічної системи, що не відповідає реаліям практики.

По-третє, в такому випадку ні в теорії, ні на практиці не стимулюється пошук мотивів і механізмів посиленню ролі колективних інтересів у підвищенні ефективності виробництва, продуктивності праці тощо, тобто як вагомої рушійної сили соціально-економічних перетворень.

По-четверте, не береться до уваги, що в Конституції України, крім положень про те, що основою економічної і політичної свободи окремої особи є приватна власність, має бути визначена основа економічної свободи трудових колективів, якою може бути лише колективна власність. Відповідно суспільна власність - основа економічної свободи суспільства загалом, умова задоволення його суспільних потреб[17].

У твердженні, що колективна власність є похідною від приватної, а тому її недоцільно називати поряд із приватною, до уваги береться лише процес виникнення колективної власності, а не її роль у сучасній економічній системі. У такому випадку публічну власність можна розглядати як похідну від приватної, при цьому ігнорується й те, що колектив - не арифметична сума його членів, що він має свої специфічні інтереси, особливості й закономірності розвитку. Ігнорування колективної власності призводить до штучного розриву сучасного характеру виробництва і праці та характеру привласнення, створює штучні перепони на шляху до осмислення процесів майбутнього. Адже не викликає сумніву посилення ролі колективної власності у прогресі сучасних продуктивних сил, у еволюції світової цивілізації. Зокрема, зростає значення інтелектуальної власності та інформації, що можуть перебувати, передусім, у колективній або суспільній власності.

Особисті інтереси виражають необхідність задоволення різноманітних потреб окремої людини; колективні потреби - трудових колективів, а суспільні - сукупних потреб суспільства. Інтенсивний розвиток інтегрованої капіталістичної власності протягом останніх десятиліть у країнах Західної Європи формує новий тип економічних інтересів - інтеграційних, в яких усвідомлюються спільні потреби країн ЄС.

Внаслідок поділу суспільства на класи, соціальні верстви, прошарки і неоднакового їх стосунку до власності на засоби виробництва та створений продукт, наявності у руках певної верстви чи класу економічної або політичної влади в суспільному інтересі різною мірою відображаються економічні інтереси індивіда, колективу, окремих прошарків населення тощо.

Економічні інтереси більшості сучасних найманих працівників спрямовані на отримання предметів споживання та послуг, а інтереси власників засобів виробництва - на збільшення різних видів власності (цінних паперів, нерухомого майна, коштовних металів тощо). Тому засобом реалізації економічних інтересів працівників є отримання заробітної плати, а власників засобів виробництва - привласнення прибутків. Протягом останніх десятиліть у розвинених країнах світу з широким розповсюдженням акцій, впровадженням нових форм заробітної плати (наприклад, участі у прибутках) економічний інтерес деяких найкваліфікованіших працівників певною мірою реалізується в отриманні частини прибутку. Засобом реалізації суспільних інтересів є збільшення національного доходу, державної власності на засоби виробництва та частки одержавленого національного доходу.

Економічні інтереси більшості найманих працівників є особистими інтересами (на відміну від приватних, які є формою вияву приватної трудової власності). Засіб реалізації особистих інтересів - отримання заробітної плати, а приватних інтересів - отримання доходу від реалізації створених товарів і послуг.

Колективні інтереси також існують у двох основних формах:

1) трудові колективні інтереси, тобто інтереси працівників, які викупили підприємство. Таких підприємств у США налічується майже 11 тис. Значна їх кількість формально існує і в Україні після переходу частини державної власності до рук трудових колективів через створення закритих акціонерних підприємств або викуп за приватизаційні сертифікати;

2) колективна капіталістична власність, що утворюється внаслідок злиття капіталів кількох підприємств[8].

Економічні інтереси стають могутньою рушійною силою соціально-економічного прогресу, коли оптимально поєднуються особисті, колективні та суспільні інтереси. Таке поєднання необхідне на рівні окремого підприємства, галузі та держави. На рівні підприємства воно здійснюється через впровадження прогресивних форм заробітної плати, раціонального розподілу прибутку та стимулювання праці, розширення масштабів виробництва й відрахувань до державного бюджету тощо. Світова практика засвідчує, що оптимальне поєднання колективних та суспільних інтересів має місце у тому випадку, коли до державного бюджету вилучається не більше 40% прибутків.

Оптимальне поєднання економічних інтересів на рівні держави відбудеться тоді, коли отримані державою через механізм оподаткування кошти раціонально розподіляються на соціальні витрати (розвиток освіти, охорони здоров'я, захист навколишнього середовища, розвиток економіки, оборону тощо).

З-поміж різних типів економічних інтересів нині домінують колективні інтереси, насамперед, трудові колективні інтереси. Це зумовлене тим, що на підприємствах, де переважає колективна праця, створюються матеріальні і нематеріальні блага. При цьому мають оптимально поєднуватися особисті та колективні інтереси, кожен член трудового колективу має бути впевнений, що створений спільними зусиллями дохід підприємства, в тому числі частина прибутку, буде раціонально розподілений відповідно до кількості та якості праці.

3. Стимули економічної діяльності як джерело розвитку

Потреби і виробництво перебувають у суперечливій залежності взаємовпливу та взаємозумовленості. Потреби у споживанні породжують стимули до виробництва. Виробництво задовольняє існуючі та породжує нові потреби. Вирішальний вплив людської діяльності і виробництва на формування потреб підкреслював відомий англійський економіст А. Маршалл. «Кожний новий крок вперед, - зазначав дослідник, - слід вважати результатом того, що розвиток нових видів діяльності породжує нові потреби, а не того, що нові потреби викликають нові види діяльності».

Складний механізм взаємодії потреб і виробництва забезпечує безперервність суспільного відтворення (рис. 2.2).

Постійний процес удосконалення людської особистості, людська фантазія, конкуренція виробників і сучасні комунікації стимулюють безперервний розвиток та урізноманітнення потреб. Однак прагнення задовольнити зростаючі потреби кожного моменту наштовхується на відносну обмеженість ресурсів. Вирішення суперечності між невгамовністю та безмежністю потреб і обмеженістю ресурсів породжу є проблему вибору, визначає мету економічної діяльності (рис. 2.3).



Виявлення шляхів ефективного використання обмежених ресурсів з метою максимально можливого задоволення безмежних потреб пов'язане з постійною оцінкою та вибором альтернативних варіантів розвитку господарської діяльності. Виявлення потреб споживачів і вміння задовольнити ці потреби одночасно з вирішенням завдань раціонального використання обмежених ресурсів стає вирішальною передумовою успіху підприємницької діяльності. Сучасний бізнес не можливий без оволодіння вичерпною інформацією стосовно якісних параметрів, обсягу та динаміки потреб, їхнього прогнозування, а також активного впливу на формування обсягів і структури споживання[9].

Діалектична єдність потреб, інтересів і стимулів породжує мотивацію як внутрішнє спонукання людини до конкретної дії (рис. 2.7).

Таким чином, економічні потреби та економічні інтереси лежать в основі стимулювання - економічного спонукання суб'єктів господарювання до певних дій шляхом застосування економічних стимулів.

Стимул (від лат. - збуджую, заохочую) - подразник, який викликає ту чи іншу реакцію, спонукання до дії.

Першоосновою господарської діяльності є потреби, які у свідомості людини перетворюються на інтерес і мотив спонукальної цільової дії.

Мотив (від лат. - рухаю, штовхаю) - спонукальна причина дій і вчинків людини. Спонукання економічних суб'єктів до певних дій породжує конкретний результат у вигляді задоволення, часткового задоволення або незадоволення потреби, утворюючи таким чином логічний ланцюжок активної діяльності (рис. 2.8) [9].

Коли зміст потреби і можливість її реалізації добре усвідомлюються людиною, вони набирають форму інтересу цієї людини до різноманітних благ. Термін «інтерес» латинського походження і означає «мати значення», «важливе». Певні інтереси обумовлюють появу спонукальних дій, мотивів. Термін «мотив» походить від латинського «movere», що означає «приводити в рух», «штовхати». В економічній літературі цей термін трактується по-різному, але найчастіше як усвідомлене спонукання до дії. З різних поглядів на сутність мотивів найбільш плідним є, на нашу думку, той, що в ньому мотив розглядається в контексті відображення і виявлення потреб та інтересів. Тісний зв'язок мотивів, потреб і інтересів пояснюється передовсім схожістю сутностей. Потреби людини - це нестача чогось, інтереси - це усвідомлені потреби, джерело діяльності, об'єктивна необхідність виконання певних функцій для задоволення потреб; мотиви - усвідомлені причини діяльності, спонукання людини до чогось.

Мотиви з'являються майже одночасно з виникненням потреб і інтересів та проходять певні стадії, аналогічні стадіям формування останніх. Мотив - це своєрідна реакція людей на інтереси, а отже, на усвідомлені потреби.

У ширшому розумінні мотиви - це спонукальні причини поведінки і дій людини, які виникають під впливом її потреб і інтересів. Потреба - це тільки образ бажаного блага, котре прийде на зміну потребі за умови, якщо будуть виконані (мотивовані) певні трудові дії.

Мотив перебуває «всередині» людини, має «персональний» характер, залежить від безлічі зовнішніх і внутрішніх стосовно людини чинників. Мотив не тільки спонукає людину до дії, а й визначає, що саме і як треба зробити. Модель мотивації через потреби показано на рис. 3.1.

Рис. 3.1. Схема мотивації через потреби[8]

Людина здатна впливати на свої мотиви, посилювати або обмежувати їх дію, навіть усувати їх зі свого мотиваційного поля.

Поведінка людини здебільшого визначається не одним окремим мотивом, а їхньою сукупністю та конкретним співідношенням їхньої значущості щодо мотиваційного потенціалу. При цьому один з них може бути основним, провідним, а інші - виконувати функцію додаткової стимуляції. Безперечно, мотиви виникають, розвиваються і формуються на основі потреб. Водночас вони відносно самостійні, оскільки потреби не визначають однозначно сукупності мотивів, їхньої сили та сталості. За однакової потреби в різних людей можуть виникати неоднакові мотиви.

Правомірним є твердження, що в структуру мотиву входять:

- потреба, яку людина хоче задовольнити;

- благо, що здатне задовольнити цю потребу;

- трудова дія (дії), необхідна для отримання блага;

- ціна - витрати фізіологічного, матеріального і морального характеру, пов'язані зі здійсненням трудової дії[8].

Водночас укажемо на неоднозначний вплив мотивів на дії людей. Ті самі мотиви в різних людей можуть спричиняти неоднакові дії, і навпаки, ідентичні дії можуть спричинятися різними мотивами. Як не згадати притчу про мудреця, що вирішив з'ясувати, як люди розуміють сенс своєї праці. Він став на узбіччя дороги, якою возили каміння на будівництво, і першого-ліпшого візника запитав: «Що ти робиш, чоловіче добрий?». «Хіба не бачиш, - відповів той, - везу каміння». «А ти?» - запитав мудрець іншого. «Заробляю на хліб собі й дітям». Третій візник сказав: «Будую храм, мудрий старче». Усі троє виконували ту саму працю - возили каміння, за що отримували гроші, але сенс своїх дій візники розуміли по-різному.

Не завадить іще раз наголосити на тому, що потреби суспільства, колективні та особисті потреби спонукають людей до діяльності, породжують у них відповідні інтереси.

Як же співвідносяться ці три види інтересів: суспільства, колективу і особи? Відповіді на таке питання шукали ще на зорі людства, але вона й досі залишається дискусійною, спірною і недостатньо розробленою в методологічному плані. Згадаймо історію. У радянській літературі практично беззаперечно утверджувався пріоритет інтересів суспільства (І.С) перед колективними (К.І) й особистими інтересами (О.І). Графічно їх співвідношення показано на рис. 3.2.



Рис. 3.2. Схема пріоритетності суспільних інтересів, що визнавалася донедавна[8]

Логіка обґрунтування саме такої ієрархії суспільних потреб була приблизно такою. Реалізація інтересів колективу є основою задоволення суспільних інтересів, а реалізація останніх - неодмінна умова задоволення інтересів особистих. Як аргумент наводилась «технологія» розподілу національного доходу як форма виявлення суспільних інтересів.

Абсолютизація тези про верховенство інтересів суспільства призвела до недооцінки значення колективних і перш за все особистих інтересів.

Економічна самостійність регіонів, розширення прав і відповідальності підприємств, приватизація і становлення багатоманітності форм власності та господарювання змінили пріоритетність у системі інтересів. Нині в економічній літературі домінують цілком інші погляди, що визнають примат особистих інтересів над колективними і суспільними (рис. 3.3).

Рис. 3.3. Схема пріоритетності особистих інтересів[8]

Аргументація при цьому є прямо протилежною колишній. Задоволення особистих потреб і інтересів (завдяки створенню необхідних для цього товарів та послуг) є в кінцевому підсумку умовою отримання прибутку (доходу) підприємством і національного доходу суспільством. Такий підхід до обґрунтування пріоритету особистих інтересів видається реалістичнішим. Проте і його не позбавлено однобічності і ось чому. Неправомірно з одиничних, часткових прикладів робити узагальнені висновки про пріоритетність суспільних інтересів. Спершу треба принаймні уточнити і конкретизувати зміст самих цих інтересів. А тому в окремих випадках визначальним може стати справді інтерес суспільства (зокрема, коли йдеться про екологію, державну безпеку тощо) чи колективний інтерес (припустімо, виробництво конкурентоспроможної продукції, від якої залежать позиції підприємства на ринку), але буває й навпаки - задоволення особистих інтересів, наприклад, ученого-дослідника чи інженера-винахідника, стає умовою прогресу суспільства. Можливі й такі варіанти, коли складно або просто неможливо визначити пріоритетність інтересів. На рис. 3.4 наведено можливі варіанти пріоритетності інтересів.

Поряд з категоріями «мотив» і «інтерес» у теорії і практиці мотивації трудової діяльності широко використовується термін «стимул». Незважаючи на те що ці категорії мають великий «історичний стаж», в економічній літературі нема однозначного трактування їх співвідношень (спільності та відмінностей). Поширеною є думка про тотожність змісту категорій «мотиви» і «стимули». На наш погляд, така думка є щонайменше спірною. Термін «стимул» (від латинського stimulus - стрекало, батіг, пуга) означає спонукання до дії, спонукальну причину. Виходячи з етимології терміна, маємо всі підстави припускати, що в основі цих спонукальних дій лежать зовнішні чинники (матеріальні, моральні тощо). Отже, під стимулом ми розуміємо зовнішні спонукання, які мають цільову спрямованість. Мотив - це теж спонукання до дії, але в основі його може бути як стимул (винагорода, службове просування, адміністративна ухвала - наказ, розпорядження тощо), так і особисті причини (почуття обов'язку, відповідальність, страх, благородство, прагнення до самовираження тощо).



Рис. 3.4. Схема можливих варіантів пріоритетності інтересів[8]

Підкреслимо, що стимул перетворюється на мотив лише тоді, коли він усвідомлений людиною, сприйнятий нею. Наприклад, щоб премія (стимул) стала мотивом поведінки і діяльності конкретного працівника, необхідно, щоб він усвідомлював її як справедливу винагороду за працю. Тоді намагання заслужити премію сприятиме підвищенню ефективності праці. Проте для певної частини працівників, котрі не мають надії отримати премію (низька фахова підготовка, недисциплінованість тощо) ця можлива винагорода не трансформується в мотив, залишаючись на рівні потенційного стимулу.

Яка ж суть спорідненого терміна «стимулювання»? У загальному вигляді стимулювання - це процес використання конкретних стимулів на користь людині й організації. Стимулювати - це означає впливати, спонукати до цільової дії, давати поштовх ззовні. Стимулювання - один із засобів, за допомогою якого може здійснюватись мотивація трудової діяльності. Таким чином, стимулювання - це процес зовнішнього впливу на людину для спонукання її до конкретних дій або процес, що спрямований на усвідомлене пробудження в неї певних мотивів та цілеспрямованих дій. Стимулювання справляє вплив на зусилля, старанність, наполегливість, націленість, сумлінність персоналу організації. Що вища якість робочої сили, досконаліші соціально-трудові відносини, то меншою є потреба у стимулюванні як засобі керування людьми, то більше члени організації, причому без зовнішнього впливу, виявляють заінтересованість справами організації, її цілями.

Виховання, висока культура відносин у колективі, реалізація принципу соціальної справедливості обумовлюють такий стан, коли персонал виявляє заінтересовану участь у справах організації, робить необхідні дії, не чекаючи додаткової винагороди.

Ще раз підкреслимо, що основними чинниками, які обумовлюють спонукання людини до активної діяльності, є потреби, інтереси, мотиви і стимули, першість з-поміж яких належить потребам. Наявність незадоволення з приводу браку чогось - стартова точка мотиваційного процесу.

Чинниками, які в тій чи іншій мірі впливають на мотиваційні настанови персоналу, можуть бути вік, родинний стан, стать, трудовий стаж, загальна і професійна культура. Їх доцільно розглядати як внутрішні (суб'єктивні) чинники трудової активності. На практиці вони завжди доповнюються чинниками зовнішнього характеру - стан зовнішнього і внутрішнього ринків праці, умови і безпека праці, рівень соціального забезпечення, морально-психологічний клімат у трудовому колективі, соціально-демографічна структура трудового колективу, об'єктивність оцінки персоналу тощо[2].

Отже, суперечлива взаємодія виробництва та споживання, інтересів, потреб і стимулів є рушійною силою соціально-економічного розвитку. Водночас стимулююча роль економічних потреб, інтересів і сформованих на їхній основі мотивів господарської поведінки визначається соціально-економічним середовищем та специфічними рисами конкретної економічної системи.

Висновки

Кінцевою метою виробництва є задоволення різноманітних потреб людини як особистості, споживача і виробника. Виробництво, яке працює не з метою задоволення потреб людини чи суспільства, тобто заради власне виробництва, є безглуздою витратою обмежених ресурсів землі, корисних копалин, довкілля, економічних благ і робочої сили.

Потреби людей не є постійними. Вони - продукт розвитку суспільства. Їх характер, структура і способи задоволення залежить від досягнутого рівня продуктивних сил, ступеня розвитку культури і науки, соціально-економічного ладу.

Отже, потреба - категорія, що відбиває ставлення людей, а звідси і поведінку, до умов їх життєдіяльності. Структура потреб велика. Крім економічних потреб, існує низка інших - культурних, політичних, ідеологічних, національних і т. ін.

Економічні потреби - це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами.

Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб'єктами і об'єктами.

За суб'єктами потреби поділяють на:

- індивідуальні, колективні та суспільні;

- домогосподарств, підприємств і держави;

- суспільно-економічних класів і соціальних груп.

За об'єктами потреби класифікуються так:

- породжені існуванням людини як біологічної істоти;

- матеріальні і духовні;

- першочергові і непершочергові.

Задовольняючи свої потреби, людяна керується суб'єктивними оцінками споживчих благ. В економіці, де звичайним явищем є насичення ринку споживчими благами, діє правило зменшення граничного споживчого блага. Там люди змінюють структуру споживання, прямуючи до оптимальної моделі. В економіці, де звичайним явищем є дефіцит споживчих благ і на поведінку споживача суттєво впливає інфляція, може діяти зворотне правило: зростання граничної корисності споживчого блага.

Виробництво - цілеспрямована діяльність людей, які мають наметі створити споживчі блага для задоволення своїх потреб.

Зміст виробництва може розкриватися за трьома напрямами:

а) взаємодія людини з природою і сукупність стосунків між людьми;

б) поєднання таких основних елементів, як праця, засоби праці та предмети праці, результатом якого є продукт;

в) єдність організаційних форм виробництва: поділу праці (спеціалізації), обміну діяльності (кооперації) та управління.

У кожному суспільстві діє закон зростання потреб.

Його суть полягає в тому, що в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з тим і людини як особистості та продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб. Цей закон характеризує взаємодію потреб і виробництва у процесі розвитку.

Відповідно до закону зростання потреб відбувається стале і якісне зростання економічних потреб. Сфера потреб розширюється не тільки по вертикалі, але й по горизонталі: потреби вищого рівня виникають у все більшої кількості людей; у міру суспільного розвитку людина прагне одержувати блага більш високого рівня.

За Марксом, економічні відносини кожного даного суспільства визначаються насамперед як інтереси. Тож, економічні інтереси являють собою об'єктивні, зумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому. Економічні інтереси виступають формою прояву і реалізації економічних потреб. Інакше кажучи, економічні інтереси - це усвідомлені економічні потреби, спонукальні сили. Взагалі інтерес - категорія об'єктивно-суб'єктивна. За ознакою суб'єктивності інтереси можна класифікувати як: особисті, групові, колективні, національні, відомчі, регіональні, загальнолюдські, суспільні.З цього погляду економічні інтереси являють собою господарську мотивацію, у разі реалізації якої суб'єкт відносин забезпечує самостійність взагалі, самостійність спрямування, самоствердження, саморозвиток. У системі інтересів виокремлюють ключові (головні) і другорядні. З урахуванням об'єкта інтересів останні можна класифікувати як: морально-етичні, інтереси безпеки праці, інтереси умов праці, інтереси режиму праці і відпочинку, грошово-фінансові, майнові та ін.

...