Економічна доцільність приватної, комунальної та державної форм власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічна доцільність приватної, комунальної та державної форм власності

Увесь історичний процес розвитку форм прав власності охоплює рух від вільного доступу використання ресурсами до суспільної власності. В основі зміни форм прав власності знаходиться ступінь виключності, тобто визначення кола тих суб'єктів, яких допущено до привласнення. Граничні форми привласнення (вільний доступ та суспільна власність) за своїми внутрішніми ознаками майже збігаються, що дозволяє ототожнювати їх. Усі інші форми власності (приватна, комунальна, державна) знаходяться в межах цього об'єктивного історичного розвитку. Та чи інша форми власності виникають тоді, коли вигоди від установлення права перебільшують витрати на їх специфікацію та захист. Тому питання: яка форма власності є більш привабливою - стає некоректним, оскільки форми власності виникають тоді, коли з'являються економічно доцільні умови їх функціонування. Разом з тим аналіз різних форм прав власності дає змогу виявити їх порівняльні переваги та внутрішні обмеження, за яких вони стають неефективними.

Первісна специфікація права власності призводить до виникнення системи приватної власності, тобто такого режиму використання обмежених ресурсів, за яким виключні права належать окремій особі. На основі режиму приватної власності відтворюється найбільш адекватне їй зовнішнє середовище за моделлю ринкової економіки як механізму мимовільної координації розрізнених дій суб'єктів, що переслідують свої власні інтереси шляхом передавання прав між собою. За цих умов приватна власність отримує свою найбільш ефективну цінність. Але остання багато в чому залежить від витрат на специфікацію та захист приватної власності. Економічна ефективність режиму приватної власності визначається змістом та розміром трансакційних витрат, що виникають у процесі привласнення економічних благ. Якщо витрати на специфікацію прав приватної власності починають зростати та перевищують переваги від її існування, відбувається зміна правового режиму. Розпочинається рух прав власності від окремого індивіда до їх певного кола. Тому форма власності стає все більш спільною. На зміну приватної власності приходить колективна або комунальна власність. економіка ринковий приватний власність

Комунальна власність визначається як режим використання обмежених ресурсів, у межах якого виключними правами володіє група людей. Вона виникає унаслідок надмірних витрат на специфікацію прав на використання певних благ та необхідності їх економії. Важко уявити, яким чином можна специфікувати право приватної власності на такі блага, як дороги, міські комунікації, парки відпочинку тощо. Значно ефективнішим стає їх спільне використання, що реалізується в режимі комунальної власності. Загальною умовою життєздатності комунальної власності є залежність життя окремої людини від виживання спільноти. Чим помітною та сильною стає така залежність, тим більше існує перспективних можливостей для функціонування комунальної власності.

Більшість матеріальних благ мають властивість конкуренції при споживанні та виключність доступу до них. Наприклад, якщо людина придбала автомобіль та користується ним, інші не можуть його використовувати. У той же час існують такі блага споживання, при яких одна особа не дозволяє виключити інших від користування. Такі блага отримали назву суспільних благ. їх основними рисами є:

а) занадто високі витрати на специфікацію прав користування даними благами;

б) споживання суспільних благ не допускає конкуренції між зацікавленими особами;

в) використання одними особами не виключає можливості їх споживання іншими, тобто вони мають неподільний характер;

г) при виробництві суспільних благ неможливо визначити міру витрат праці та вигоди від них. Занадто високі витрати специфікації використання суспільних благ означають неможливість визначити тих, хто їх споживатиме та заборонити іншим їх використовувати. Використання суспільних благ стає більш ефективним на основі державної власності.

Згідно з методологією економічного підходу до права система спільної власності складається там, де витрати щодо специфікації і захисту індивідуальних прав власності занадто високі. Вигоди від встановлення таких прав або недостатні, щоб переважити необхідні витрати, або взагалі відсутні, якщо ресурсу є удосталь. Права державної власності виникають, з одного боку тоді, коли неможливо забезпечити режим виключності для більшості осіб, а з другого - коли приватна чи комунальна власність має слабко виражені порівняні переваги, оскільки вони потребують значних витрат на свою специфікацію.

Форми захисту правомочностей: правило власності, правило відповідальності, правило не відчужування

Після того як способи придбання визначено, виникає запитання: як захистити ті повноваження, що виникли у процесі заволодіння майном.

Історичний розвиток суспільств доводить, ефективним способом захисту стають не індивідуальні заходи, а державні санкції. Економічна теорія права виокремлює три основні форми захисту правомочностей: правило власності, правило відповідальності та правило не відчужування.

Правило власності означає, що правомочність можна отримати тільки від його володаря в результаті взаємовигідної добровільної угоди. Це гарантує, що обмін буде здійснено ефективно, бо власник завжди зацікавлений у найвищій цінності свого майна. Права власності у цьому разі захищаються шляхом покарання особи, яка використовує чужу власність або пошкоджує її без згоди власника. Але використання правила власності може потребувати значних витрат на його здійснення. Наприклад, державі згідно з планом розвитку територій необхідні землі, які знаходяться у приватних власників. Витрати на домовленості із власниками можуть бути дуже великими, що знижує економічну ефективність загальносуспільних проектів.

Якщо діє правило відповідальності, то згоди власника на відчуження правомочностей не вимагається, але має бути виплачена компенсація за відчуження у розмірі, встановленому законодавцем. У цьому разі компенсація стає заходом захисту власності. Правило відповідальності є економічно доцільним при значних витратах на здійснення домовленостей. У цьому разі значно вигіднішим стає рішення суду щодо примусового здійснення договору (наприклад, подружжя не можуть домовитися про поділ своєї квартири).

Згідно з правилом не відчужування правомочність є невідчужуваною, якщо її передавання забороняється навіть за наявності добровільної згоди між сторонами договору (наприклад, забороняється торгівля людськими органами, дітьми).

Економічний зміст інтелектуальної власності

В. Рибалкін дає наступне визначення: "Інтелектуальна власність - це відносини належності, володіння, розпоряджання та використання (в їх юридичному та економічному змісті) продуктів інтелектуальної діяльності" [1, с.95].

Сутнісна особливість інтелектуальної власності [2,3] задається і визначається особливістю її об'єкта. Об'єктом інтелектуальної власності є продукт інтелектуальної діяльності, інтелектуальної праці. Такими продуктами інтелектуальної діяльності є твори науки, літератури та мистецтва; винаходи, промислові та наукові зразки, креслення, моделі, схеми програмних засобів; записи на носіях інформації; права на копіювання та розповсюдження патенту, ліцензії, знаки на товари і послуги; права на інформацію щодо промислового, комерційного, наукового досвіду (ноу-хау).

Це означає, що економічний рух продукту інтелектуальної діяльності є іншим, аніж звичайних продуктів. Продукт інтелектуальної власності не відчужується, а поширюється, тобто, залишаючись власністю свого творця, він стає предметом володіння, використання і розпорядження іншими людьми.

Поширення продукту інтелектуальної діяльності у суспільстві - це його економічний рух, який утворює економічний зміст інтелектуальної власності. Внутрішньою структурою економічного змісту інтелектуальної власності є реальні економічні відносини щодо володіння, розпорядження та використання інтелектуального продукту між творцем, якому продукт належить, та іншими членами суспільства.

В умовах розвинутих товарно-грошових відносин продукти творчої розумової праці вводяться у господарський обіг. Використання та поширення цього продукту в господарській діяльності (суспільстві) у свою чергу сформувало його економіко-фінансовий рух та набуло ознак комерціалізації.

Комерціалізація інтелектуальної власності в умовах ринкових відносин вимагає розглядати інтелектуальну власність і як товар, і як капітал. Комерціалізацією об'єктів інтелектуальної власності є перетворення результатів інтелектуальної діяльності на ринковий товар з метою одержання прибутку або іншої ринкової вигоди.

Як товар інтелектуальна власність розглядається як нематеріальний актив, що використовується в господарській діяльності і може бути швидко відтворений і розповсюджений. Як товар інтелектуальна власність існує в потенційно необмеженій кількості, але має потенційно обмежений попит.

Як капітал інтелектуальна власність є ресурсом, що об'єднує знання, досвід, інформацію, які можна раціонально використати для одержання максимально високого прибутку, досягнення конкурентних позицій на ринку та можливості впливати на ринкову кон'юнктуру. У свою чергу вона є нематеріальним ресурсом, який забезпечує виробництво, зменшуючи вміст і використання натурально-речових факторів у процесі виробництва. Свій економічний характер інтелектуальний капітал проявляє в можливості мультиплікативного використання цього капіталу необмеженим колом юридичних і фізичних осіб. Тобто інтелектуальний капітал - це створений або придбаний інтелектуальний товар, який має вартісну оцінку, об'єктивований та ідентифікований, що використовується з метою одержання прибутку.

Інтелектуальна власність може розглядатися і як інвестиція, що поділяється на капітальну (придбання нематеріального активу, який підлягає амортизації) та фінансову (пряму), яка передбачає внесення нематеріального активу до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.

Однак, економічний характер руху продукту інтелектуальної діяльності має інший характер, ніж речових продуктів. Продукт інтелектуальної власності, залишаючись належністю свого творця, не відчужується від нього, а усуспільнюється. Усуспільнення продукту інтелектуальної діяльності зумовлюється здатністю його задовольняти потреби кожної особи суспільства. У свою чергу підтверджує той факт, що продукт інтелектуальної діяльності має і спільну природу. Тому інтелектуальна власність за своїм соціально-економічним характером є суспільною власністю. Усуспільнення такого продукту не для себе, а для інших людей, суспільства. Так продукт інтелектуальної діяльності набуває економічних ознак, а активізація в цьому напряму особи, окремих груп і колективів є важливим чинником гармонійного, духовного, соціального та економічного розвитку суспільства XXI ст.

Ці відносини у суспільстві з ринковою організацією економіки мають також юридичний зміст у формі права інтелектуальної власності, у тому числі авторського права, за допомогою якого захищають авторські та майнові права творця інтелектуального продукту, регулюють усю сукупність відносин інтелектуальної власності. Необхідність захисту майнових прав автора продукту інтелектуальної діяльності обумовлена тим, що в умовах ринкової економіки навіть творча праця, що є самостимулом для творця, потребує зовнішніх стимулів - грошових та інших форм доходів [1, с.97].

Необхідною умовою стимулювання й ефективного використання інтелектуального потенціалу власності є забезпечення державою належної охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності [4]. Без правової охорони такого виду ресурсів неможливий розвиток ринкових відносин в умовах становлення постіндустріального суспільства.

Стосовно ролі інтелектуальної власності в економічній системі постіндустріального суспільства слід відзначити таке. Визнаним є те, що основу багатства постіндустріальних країн складає інтелектуальний капітал, а головним, досить специфічним, об'єктом власності є інформація, яка, на відміну від уречевлюваного майна, у процесі обміну не відчужується від власника (продавця), проте він позбавляється монопольного права на її використання. Водночас доступність інформації про об'єкти права інтелектуальної власності є одним із найважливіших чинників вільного поширення знань.

Визначення поняття "інтелектуальна власність" наведене у статті 2 (VIII) Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 року: Інтелектуальна власність "включає права, які стосуються: літературних, художніх і наукових творів; виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач; винаходів у всіх галузях людської діяльності; наукових винаходів; промислових зразків; товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень; захисту проти недобросовісної конкуренції, а також решту прав, які стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній галузях"(Див.: Конвенция, учреждающая Всемирную организацию интеллектуальной собственности. Подписана в Стокгольме 14 июля 1967 года и изменена 2 октября 1979 года // eurolawco.ru/ipr/law/stockholm.html.)

Право власності і право інтелектуальної власності

Право власності і і право інтелектуальної власності - це різні правові інститути, незважаючи на те, що мають багато спільного. Зокрема, суб'єктам належать однакові права на об'єкти власності.

Суб'єкти права інтелектуальної власності мають стосовно результатів творчої діяльності такі самі правомірності, як і суб'єкти звичайного права власності. Це - право володіння, користування та розпорядження об'єктами своєї власності на свій розсуд (ст.41 Конституції України).

Спільним є і способи виникнення права власності та права інтелектуальної власності. Право власності виникає шляхом виробництва об'єкта, право інтелектуальної власності - також шляхом створення відповідного твору, винаходу тощо.

Право власності виникає в результаті укладення цивільно-правових договорів, так само й право і інтелектуальної власності. Обидва різні правові інститути мають двоїстий економіко-правовий характер і розкриваються в єдності економічних і юридичних відносин.

Важливою особливістю права інтелектуальної власності порівняно з правом власності на традиційні об'єкти є те, що це власність на об'єкти творчого походження.

Серед інших суттєвих відмінностей є наступні:

- право власності не обмежене будь-яким строком. Цей строк може бути перерваний тільки у випадках, передбачених законом. Право інтелектуальної власності встановлюється лише на певний строк;

- на окремі об'єкти (винаходи, корисні моделі, промислові зразки тощо) правова охорона встановлюється лише після кваліфікації пропозиції як винаходу чи іншого об'єкта та його державної реєстрації. Встановлення звичайного права власності на матеріальний об'єкт спеціальної кваліфікації не потребує. Державна реєстрація права власності на матеріальні об'єкти необхідна лише у випадках, передбачених законом (нерухомість, транспортні засоби тощо);

- право власності встановлюється на матеріальні об'єкти, предмети навколишнього середовища. Об'єктами права інтелектуальної власності можуть бути лише нематеріальні об'єкти (ідеї, образи, символи, думки, гіпотези), які інтелектуальною власністю можуть стати лише за умови, що вони здатні матеріалізуватись, втілитись у матеріальних носіях;

- здатність об'єкта інтелектуальної власності до тиражування, чого не можна сказати про матеріальні об'єкти власності. Ідеї, образи, звуки, символи тощо мають здатність до багаторазового втілення в матеріальному об'єкті.

Об'єкти та суб'єкти права інтелектуальної власності

Розрізняють об'єкти цивільного права і об'єкти права інтелектуальної власності. Об'єктом цивільного права може бути будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності, а об'єктом права інтелектуальної власності - тільки той творчий результат, що відповідає вимогам чинного законодавства (тобто заявлена пропозиція одержала правову охорону з боку держави).

Таблиця. Об'єкти права інтелектуальної власності

Найзагальнішим визначенням суб'єкта права є наступне: "Суб'єкт права - це людина або організація чи інше соціальне утворення, які законом наділені здатністю мати суб'єктивні права та нести юридичні обов'язки і, отже, бути учасниками правовідносин".

Отже, суб'єктом права може бути будь-яка людина (фізична особа) незалежно від громадянства, це може бути громадянин України, громадянин іншої держави і особа без громадянства, постійного місця проживання, роду занять та інших її особистих чинників.

Виходячи з чинного законодавства України про інтелектуальну власність, суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути: автор (співавтори); заявники; роботодавці; правонаступники (спадкоємці; інші фізичні і юридичні особи, до яких право інтелектуальної власності переходить згідно із законом чи договором; держава).

Проблеми захисту інтелектуальної власності

Виробництво інформації вимагає великих витрат. її передача здійснюється легко й не пов'язана з великими витратами. Тому тим, хто виробив інформацію, надзвичайно важко привласнити її цінність за допомогою продажу. Адже особа, якій інформація продана, відразу ж стає потенційним конкурентом виробника внаслідок дуже низьких витрат передачі інформації. Покупці ж прагнуть стати "безбілетниками" і платити тільки за передачу інформації (прикладом може слугувати низька ціна піратських компакт-дисків). Тому можна говорити про те, що інформація має ознаки суспільного блага.

Споживання інформації має неконкурентний характер: якщо інформація створена, то будь-яка людина може "споживати" її, не знижуючи її доступності для інших осіб. Кожний, хто може одержати вигоду від використання інформації, повинен мати можливість користуватися нею вільно, у противному випадку інформація не буде використовуватися ефективно. Але якщо винахідник не зможе одержати всю економічну цінність інформації, то виникне нестаток інвестицій у винахідницьку діяльність.

З одного боку, небажано, щоб винахідник не міг привласнити результати своєї праці, оскільки це знижує стимули до інвестицій у виробництво інформації, але з іншого боку неконкурентний і кумулятивний характер інформації припускають, що вироблене знання має залишатися по можливості загальнодоступним. Із цієї дилеми випливає висновок, що для створення стимулів як до інвестування у виробництво інформації, так і до поширення нового знання в суспільстві повинні застосовуватися неринкові механізми.

Державне втручання, що може допомогти вирішити ці проблеми, набуває наступних основних форм:

- держава бере на себе виробництво інформації (наприклад, прогнози погоди);

- держава субсидіює приватне виробництво інформації (прямо або за рахунок податкових пільг), прикладами державного субсидування можуть служити різні фонди для стимулювання фундаментальних досліджень у науці, мистецтві й т.д.;

- держава надає монопольні права творцям інформації за допомогою патентів, торговельних марок і авторських прав.

Протягом усього часу існування законів, націлених на захист інтелектуальної власності, ведуться суперечки про те, що варто захищати, в якій мірі і на який строк.

У цілому в економічній теорії домінує точка зору, відповідно до якої захист інтелектуальної власності необхідний для створення стимулів до новаторської та творчої діяльності.

Однак є й інший похід, що скептично ставиться до необхідності захисту інтелектуальної власності. Супротивники правової охорони інтелектуальної власності вважають, що патенти й авторське право не потрібні, тому що в основному інноваційна діяльність відбувається не залежно від фінансової винагороди, і окрім того, є й інші засоби, крім правової системи, які дають можливість творцеві ідеї скористатися вигодами від своїх зусиль, перш ніж інші скопіюють його ідею. Якщо винахідникові вдалося випередити інших, то проміжок часу між використанням автором свого винаходу й імітацією винаходу іншими дасть можливість винахідникові отримати тимчасовий прибуток, якого буде досить для того, щоб винагородити його за внесок у багатство суспільства.

У сучасних умовах для багатьох нововведень основним джерелом конкурентних переваг став час. До коштів, які дозволяють авторам скористатися плодами своїх винаходів, відноситься також продажне й сервісне обслуговування (це вірно для фірм у таких високотехнологічних галузях як виробництво засобів обчислювальної техніки, напівпровідників і авіабудуванні). Широке поширення нової технології може бути пов'язане зі своєю власною вигодою, включаючи можливість швидко зайняти домінуючий стан на ринку, затвердити свою власну технологію як стандарт і підвищити витрати покупців, що виникають при переході на іншу продукцію.

Однак, незважаючи на заперечення, що виникають, загальнопоширеною є точка зору, яка підкреслює необхідність правової охорони інтелектуальної власності. Закон про інтелектуальну власність охоплює наступні основні сфери:

- патентна система встановлює виключні права на використання запатентованого винаходу;

- система товарних знаків установлює виключні права на певні комерційні знаки або символи;

- система авторських прав надає виключні права письменникам, художникам і композиторам.

Широта виключних прав і їхня терміновість розрізняються в цих сферах, і ці розходження визначаються міркуваннями ефективності.

Размещено на Allbest.ru