Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

світовий господарство інформаційний економічний

Кейнсіанство після Кейнса

Після публікації праці “Загальна теорія...” вчення Кейнса на декілька десятиліть стає пануючою парадигмою в економічній теорії та політиці розвинутих ринкових країн світу. Саме із застосуванням на практиці кейнсіанських рецептів пов'язують вихід економік цих держав з депресій 30-х років XIX ст.

Але в повоєнні роки після смерті Кейнса проблеми забезпечення повної зайнятості і економічної рівноваги, які були центральними в теорії Кейнса, втрачають свою гостроту, доступаючись питанням сталого економічного зростання, і послідовники Кейнса почали їх теоретичну розробку для підготовки більш сучасних практичних рекомендацій урядам провідних держав світу. До неокенсіанців відносять таких економістів, як Дж. Хікс, Р. Харрод, Н. Калдор, Дж. Робінсон, П. Сраффа, Б.В. Філіпс (Велика Британія), О. Домар, А. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Тобін (США), Ф. Перру, М. Алле, Л. Столерю (Франція) та інші.

Ці вченні зосередились на таких теоретичних підвалинах економічної політики, як питання економічної динаміки. Так саме як і Кейнс, ці дослідники теж сповідували положення про те, що економіка ринкового типу втратила здатність до автоматичного відновлення рівноваги, що механізм має бути доповнений заходами державного регулювання. Але ці заходи, на думку сучасних кейнсіанців, мають бути не спорадичними (в “пожежному порядку”) і опосередкованими як у Кейнса, а систематичними і прямими. Послідовники Кейнса перейшли від теорій зайнятості, спрямованих на антициклічне регулювання економіки, до теорій економічного зростання, розробки умов забезпечення його стабільних темпів.

Широкий науковий резонанс отримала концепція А. Філіпса, яка містила графічне пояснення оберненої залежності безробіття та інфляції. Вона відома під назвою “Крива Філіпса”.

Найвідомішою постаттю лівого кейнсіанства була Дж. Робінсон. Погоджуючись з Кейнсом щодо основної проблеми ринкової економіки - проблеми ефективного попиту, ліві кейнсіанці головною проблемою недостатності такого попиту вважали нерівномірність в розподілі національного доходу. Засобами збільшення попиту, на їх думку, мали стати обмеження ринкової влади монополій, соціальна спрямованість державних витрат шляхом скорочення військових витрат та нарощування інвестицій у будівництво житла, в розбудову інфраструктури, в розвиток охорони здоров'я, освіти, соціального страхування.

Вважають, що ліве кейнсіанство пізніше увійшло до більш широкого напрямку - посткейнсіанства, представники якого - П. Сраффа, Дж. Ітуелл, Р. Гареньяні, Л. Пазінетгі намагались поєднати кейнсіанство з марксизмом.

Безперечно, і автентичне вчення Кейнса, і його пізніші модифіковані версії суттєво вплинули на розвиток світової економічної думки та на повоєнну економічну політику багатьох провідних держав світу. Проблемні аспекти кейнсіанської теорії і певні негативні наслідки її реалізації на практиці багато в чому сприяли відродженню неокласичного напрямку економіксу в численних його сучасних інтерпретаціях.

Основні терміни і поняття

Інтернаціоналізація; інтеграція; науково-технічний прогрес (НТП); модернізація; автоматизація; економічна роль держави; світові економічні центри; Європейське об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС); Європейське економічне співтовариство (ЄЕС); Європейське співтовариство (ЄС); Європейський союз (ЄС); індустріальне/постіндустріальне суспільство; стадії економічного зростання; “демократизація капіталу”; “народний капіталізм”; “людський капітал”; “управлінська революція”; теорія суспільного вибору; максимізація індивідуальної/суспільної вигоди; принцип одностайності; неокейсіанство; ліве кейнсіанство; посткейнсіанство; автентичне кейнсіанство.

Проблеми для творчого обговорення

1. Еволюція назви європейського інтеграційного співтовариства та її причини.

2. Вплив теорії Кейнса на сучасну економічну політику країн Заходу.

3. Яке з інституціональних визначень типу суспільства найбільше, з вашої точки зору, підходить до оцінки стану сучасної соціально-економічної системи України?

4. Ваше ставлення до теорії “конвергенції”.

5. Хто, на вашу думку, має вирішувати проблеми зовнішніх ефектів? Теми рефератів:

1. Економічний розвиток США.

2. Економічний розвиток Японії.

3. "Азійські тигри".

4. Розвиток інституціональних теорій у другій половині XX ст.

5. Сучасні концепції соціально-інституціонального напряму.

6. Інституціональні концепції в творах Дж.-К. Гелбрейта.

7. Сутність теореми Р. Коуза.

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ НА ЕТАПІ ІНФОРМАЦІЙНО- ТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КІНЕЦЬ XX - ПОЧАТОК XXI СТ.)

Мета вивчення теми: показати якісні зміни в структурі й динаміці економічного розвитку світового господарства в епоху інформаційних технологій, "економічні дива"; з'ясувати особливості консервативної та соціал- демократичної тенденцій в розвитку світової економічної думки на даному історичному етапі.

Головні питання теми

1. Третя хвиля НТП.

2. Постіндустріальний розвиток провідних економік світу.

3. Неоліберальний (консервативний) напрям сучасної економічної теорії.

4. Економічні концепції соціал-демократії

Програмний зміст теми

(мінімальний обсяг знань студента)

Третя хвиля НТП

Економічна криза 70-х років і загроза вичерпання ресурсів активізували пошук нетрадиційних шляхів розвитку. Наука гідно відповіла на виклик часу. За 10-15 років було зроблено багато важливих наукових відкриттів і винаходів - більше, ніж за всю попередню історію людства. Ці відкриття дозволили зробити висновок про початок третьої наукової революції і хвилю технічного прогресу (перша - наприкінці XVIII століття, друга - наприкінці XIX століття).

Почалося господарське освоєння навколоземного космічного простору, були синтезовані неіснуючі раніше в природі матеріали, були створені промислові роботи, що могли практично цілком замінити людину на виробництві, персональний комп'ютер перетворив і збільшив потоки інформації, у медицині почалася пересадка органів.

Досягнення науки і техніки разом з високим рівнем розвитку політичних, економічних, соціальних інститутів дозволили країнам Заходу вийти на небачений досі рівень економічного розвитку - рівень задоволення різноманітних, у тому числі абсолютно нових, потреб більшої частини свого населення.

Постіндустріальний розвиток провідних економік світу

Розвиток техніки призвів до прогресуючого витіснення фізичної праці з промисловості і сільського господарства. До кінця XX століття в сільському, лісовому і рибному господарстві економічно розвинутих країн залишилося працювати не більш 10% зайнятих у національному господарстві (у середньому 5-7%) і біля 10% ВВП. Праця робітників сільського господарства була у високій мірі механізованою, широко застосовувалися автоматизовані системи і комп'ютери. У промисловості і будівництві було зайнято не більш 25% і вироблялося не більш 33% ВВП. Більш 65% зайнятих працюють у сфері різноманітних послуг: інформаційній, діловій, соціальній, побутовій, туризмі й індустрії розваг. Тут виробляється від 55 до 65% ВВП. Це свідчить про завершення індустріального етапу в розвитку західних країн: США, Великобританії, Франції, Німеччині, Японії, Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії, Бельгії, Австрії, Ізраїлю й ін. Але скороченню числа і частки, зайнятих у промисловості цих країн, сприяв також перенос виробничих потужностей, особливо "екологічно сумнівних", у країни із середнім рівнем економічного розвитку із дешевою робочою силою, такі як Туреччина, Південна Корея, Індонезія, Бразилія, Мексика. Таїланд.

Країни Латинської Америки, Східної Європи, Україна і Росія знаходяться на етапі переходу до постіндустріальної структури виробництва і зайнятості.

Китай і Індія лише нещодавно вступили в стадію зрілого індустріалізму, а більшість африканських країн її ще не досягла. Тому говорити про завершення індустріального етапу в рамках усього людства поки ще дуже рано.

* Індустрією стає мода

Кравці завжди вважались кваліфікованими ремісниками. Але, починаючи з видання наприкінці XVIII століття першого часопису мод, створення одягу поступово стає більше, ніж просто ремеслом. Законодавцями моди, як і раніше, залишалися європейські королівські будинки, чиї офіційні постачальники складалися як з окремих майстрів (кутюр'є), так із цілих фірм (наприклад, "Фаберже"). Вони набирали все більшої сили.

Наприкінці XIX століття великий вплив на моду здійснювали окремі знамениті особистості: світські леви і левиці, акторки, співачки, танцівниці, куртизанки і т.д. і т.п. На початку XX століття на зміну королівським будинкам як законодавцям моди приходять фахові будинки мод, становлення яких пов'язано з ім'ям прекрасної француженки Коко Шанель, що зробила революцію як у жіночому костюмі, так і в організації "модної" індустрії. Вона остаточно ліквідувала корсети і нижні спідниці, рішуче укоротила сукні і ввела в жіноче убрання всі найпрактичні елементи чоловічого костюму (піджаки, штани, жилети, сорочки), зробивши його максимально простим і зручним.

Саме ця простота крою, при істотному скороченні витрат матеріалу, дозволила поставити виробництво одягу "на потік" і зробити покупку готової сукні нормою, доступною абсолютній більшості людей.

Сучасна індустрія моди являє собою триступінчату систему. На вершині піраміди знаходяться декілька десятків кутюр'є, що очолюють будинки високої моди або є їх офіційними представниками.

Вони декілька разів на рік подають колекції "від кутюр", де все виготовляється вручну й у єдиному примірнику - Баланси-ага, Живанши, Пако Рабан, Юдашкин і т.д. Діяльність більшості будинків збиткова, і вони тримаються на плаву тільки завдяки "решті" парфумерним, ювелірним, тютюновим і іншим високоприбутковим компаніям суміжних областей свого імені.

Далі йде фірма, що спеціалізуються на виготовленні готового одягу в основному визначеного напрямку - спортивного, ділового, джинсового і т.д. Очолюють або просто працюють у них модельєри високого класу, що регулярно розкручують свої імена показами одягу класу "прет-а-порте" (готова сукня) - "Рокко Барокко", "Келвин Кляйн", "Тому Клайм" і т.п. Не настільки вже й високі прибутки цих компаній забезпечуються за рахунок низької еластичності попиту, що забезпечує високу норму прибутку - 200% до базових витрат.

У підніжжі піраміди знаходяться звичайні фабрики, що випускають значні партії недорогого одягу, розрахованого на масового споживача. Норма прибутку тут дуже невисока - як правило, не більш 25%, але за рахунок гігантського обігу маса прибутку обчислюється мільярдами доларів.

Люди, так чи інакше зайняті пошиттям одягу і виготовленням аксесуарів, складають дуже незначну частину (10-15%) від загальної кількості зайнятих в індустрії моди. Інші - журналісти, фотографи, моделі, візажисти, реквізитори, іміджмейкери, дослідники попиту і смаків споживачів, бухгалтери й економісти "лише" сприяють просуванню товару від продавця до покупця.

Неоліберальний (консервативний) напоям сучасної економічної теорії. Сутність поняття “неолібералізм”

Виникнення та розвиток кейнсіанської теорії в ЗОх роках ХХст. завдали відчутного удару по ідеях класичної і неокласичної шкіл політичної економії. Останні Кейнс затаврував як консервативні, тому в західній економічній думці поступово відбувається переосмисленню і переполюсовка понять “лібералізм” і “консерватизм”. Консервативними починають називати економічні ідеї, в основі яких лежали концепції вільної конкуренції, невтручання держави в економіку, яка функціонує в режимі саморегуляції і узгодження особистих і суспільних інтересів. В часи інтелектуального панування А. Сміта, Д. Рікардо, Дж. С. Мілля та інших класиків аналогічні концептуальні положення складали кістяк економічного лібералізму, але з середини 30-х років XX ст. з поняттям “економічний лібералізм” почали пов'язувати зовсім протилежні засади - активне втручання держави в економіку, яка сама на може досягти рівня повної зайнятості і повного обсягу виробництва. Але в силу того, що кейнсіанські рецепти крупномаштабного і постійного регулювання економіки в повній мірі не давали на практиці очікуваних результатів, ідеї вільного підприємництва і політики laissez faire не тільки не зникли, але й отримують “друге дихання” під назвою неоліберальних. Звичайно, вони не могли бути ідентичними тим, які відстоювали фундатори класичної школи. Державі неоліберали починають відводити більшу роль, але ця роль стає іншою і не такою суттєвою, як у кейнсіанців. Визначальним механізмом координації господарської діяльності в країні неоліберали вважають ринок з його головними інструментами - попитом, пропозицією і цінами.

Сучасний економічний неолібералізм, який зближується за своїм змістом з поняттями економічний “консерватизм” і “неокласика”, починає протистояти поняттю “сучасний економічний лібералізм”; проте він має міцне спільне коріння зі “старим” , або “традиційним економічним лібералізмом”, що був стрижнем класичної політичної економії XVIII - XIX ст.

Під термінологічне визначення “неоліберальна” підпадає декілька шкіл сучасної економічної теорії, найбільш відомими з яких в Європі є лондонська, фрайбурзька та паризька.

Лондонська школа

Ця школа є тісно пов'язаною з ім'ям лауреата Нобелівської премії Фрідріха фон Хайека (1899-1992), який переїхав до Лондона в 1931 році (останній період свого життя й досліджень в області економічної теорії він провів в США).

Головною в його методології досліджень була ідея “спонтанного порядку”, який встановлюється на засадах індивідуальної свободи стихійно. Спонтанний порядок може стати можливим за двох умов: (1) відмови від привласнення чужого; (2) виконання добровільно взятих на себе зобов'язань.

Однією з визначальних умов досягнення спонтанного економічного порядку Хайек вважає право максимальної свободи людини. Цю тезу він обстоював в таких працях як “Дорога до рабства”(1944), “Індивідуалізм і суспільний лад” (1960), “Закон, законодавство і свобода” (1973-1979) та інших.

Хайек виступав проти монополізації виробництва, але вважав, що за умов забезпечення економічного індивідуалізму монополії можна підкорити загальним правилам конкурентної боротьби, яка зробить монополії корисними для суспільства.

Економічної свободи і конкуренції можна досягти за умови впровадження і захисту системи приватної власності. Це, на переконання Хайека, має бути основною функцією держави, разом із захистом свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку.

Соціальна справедливість трактується Хайеком не більш як моральна категорія. Вона можлива тільки в “примусовій” економіці і є несумісною і шкідливою для розбудови вільної ринкової економіки, тому що деформує ринкову інформацію, зазіхає на економічну свободу і провокує адміністративне свавілля. Людина має сама забезпечувати свій економічний і соціальний добробут , тому держава повинна облишити питання соціального страхування, освіти, охорони здоров'я, регулювання комунальних тарифів та рівня цін. Щоправда, Хайек допускав пенсії по старості та допомогу безробітним.

Хайек виступав за скасування монополії держави на емісію грошей, допускаючи випуск своїх власних грошей кожним комерційним банком та конкуренцію й виживання тієї валюти, яка витримає конкуренцію як така, що найкраще буде виконувати всі функції грошей.

Хайек також розробив теорію ділового циклу, в основу якого поклав інвестиції. Він стверджував, що інвестиційну політику бізнесменів визначає саме грошовий чинник. На його переконання, багатовалютна грошова система здатна бути регулятором інвестиційної діяльності, сприятиме пом'якшенню коливань інвестиційної діяльності, яка суттєво залежить від такого неринкового фактора, як державна політика. Запорукою ефективної економіки Хайек вважає розрив зв'язку між фіскальною і грошовою політикою, незалежність бюджетних витрат і грошової маси. Він закликав відібрати у держави право емісії грошей та регулювання грошових ринків.

Державі Хайек залишає лише законодавчу, виховну та деякі інші інституціональні функції, тобто все те, що буде сприяти кращій дії ринкових механізмів. Соціальні функції держави зводяться до мінімуму і визначаються витратною частиною бюджету.

Враховуючи абсолютизацію Хайєком можливостей ринку, його теорія вважається одним з радикальних варіантів неоліберальної тенденції в сучасній економічній теорії, з якою можна зрівняти хіба що лібертаріанську концепцію в США.

Фрайбурзька школа

Дана школа виникла в Німеччині і сформувалась навколо професора політичної економії однойменного університету Вальтера Ойкена (1891-1950). Серед представників даної школи були також Олександр Рюстов, Вільгельм Рьопке, Арнольд Мюллер-Армак та інші.

Широкого поширення ідеї цієї школи набули після другої світової війни. Більш того, ними керувалися вищі німецькі урядовці при розробці і реалізації відповідної економічної політики. Неолібералізм фрайбурзької школи спирався на декілька основних теорій: (1) ідеальних типів господарських систем, (2) соціального ринкового господарства та (3) сформованого суспільства. Теорія ідеальних типів господарських систем відкидала марксистське положення про визначальний характер форми власності на засоби виробництва. Головним фактором того чи іншого “економічного порядку” проголошувалась наявність або відсутність мінових відносин, тобто ринку.

В.Ойкен виділив дві “ідеально типові системи господарювання” - (І)систему “безобмінного господарства, що управляється з центру” і (2) систему “мінового господарювання”. В.Рьопке назвав ці дві системи ринковою і тоталітарною (командно - адміністративною).

Ринкова система, або мінове господарство означає всеохоплюючий товарний обіг, наявність конкуренції, широке використання грошей. Головним координуючим механізмом, шо узгоджує економічну поведінку суб'єктів господарювання, виступає ринок, який є фундаментом відкритості господарської діяльності, гарантом встановлення вільного “царства економічної свободи”.

Тоталітарна система представляє собою жорстко регламентовану економіку, яка має єдиний для всіх суб'єктів господарювання план, тобто головний координуючий механізм, і яка управляється із центра командами і наказами, що є обов'язковими для виконання. Позаекономічний примусовий характер централізованого регулювання не залишає місця для ініціативи і стимулів до ефективної праці. Господарство за умов такої системи є закритим, позбавленим свободи у всіх її проявах. До тоталітарних економічних систем В. Ойкен і В. Рьопке відносили первісне суспільство, держави епохи рабовласництва і феодалізму, економіки фашистських і планових соціалістичних режимів. Крім того, серед вищеперерахованих економік в одну групу виділялись системи з приватною формою власності (рабовласницька, феодальна, фашистська) і з колективною (державною) формою власності. При цьому підкреслювалось, що в чистому вигляді обидві системи існують тільки теоретично, ідеально, але в змішаній формі вони утворюють певний конкретний господарський порядок. Пронизуючи всі історичні епохи, обидва типи господарських систем в кожному конкретному випадку утворюють різні комбінації елементів обох систем, тобто якісно різний конкретний господарський порядок.

Враховуючи ці теоретичні положення, Ойкен, Рьопке та інші німецькі неоліберали висунули завдання розробити такий природний господарський порядок, який би найкраще влаштував потреби людей, їх прагнення до соціальної справедливості, тому що тоталітарне господарство, на їх погляд, не здатне реалізувати таке прагнення. Але й капіталістичне господарство, у тому вигляді, яке вони спостерігали в середині XX ст., теж здавалось їм неспроможним досягти високої мети через переродження ринкової економіки в монополістичну. Звідси й пошук середнього шляху між капіталізмом і соціалізмом. Таким шляхом мала стати альтернатива під назвою “соціальне ринкове господарство”.

Теорія соціального ринкового господарства так визначала його суть: господарство, де принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання. Іншими словами, соціальне ринкове господарство - це шлях до економічного гуманізму.

Основними засадами соціального ринкового господарства німецькі неоліберали визначали такі:

* конкурентний лад, що грунтується на приватній власності на засоби виробництва;

* ринок є головним координуючим механізмом і регулятором громадського життя;

* головними дійовими особами в економіці мають бути домогосподарства, промислові, сільськогосподарські, банківські, торгові та інші суб'єкти господарювання;

* свобода всіх ділових угод, право підприємств без будь-яких обмежень продавати товари і купувати економічні ресурси;

* повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.

Німецькі неоліберали не закликали повернутись до принципів вільної конкуренції , які обстоювали представники старого лібералізму класичної школи. Вони виступали за державне регулювання економіки, але не шляхом широкомасштабного і прямого втручання, а через створення умов для заохочення і підтримки конкуренції, а також запобіганням монополізації економіки. Для цього вони передбачали: (1) розробку й прийняття законів, які б брали під контроль монополії і олігополії, давали можливість розвитку конкуренції, (2) контроль за розподілом національного доходу для недопущення надмірного майнового і соціального розшарування суспільства, (3) активну політику по забезпеченню сприятливої ринкової кон'юнктури задля підтримки високої зайнятості, стабілізації рівня цін, досягнення ефективної економічної рівноваги і активного платіжного балансу, (4) залучення широких мас населення до володіння акціями та іншими формами власності.

Можна стверджувати, що у великій мірі ці теоретичні рекомендації лягли в основу економічної політики ФРН 60-х років ХХст. Л.Ерхард, який в той час очолював німецький уряд, аналізуючи тодішнє “соціальне ринкове господарство” ФРН, стверджував, що країна прямує до “сформованого суспільства”.

Теорія “сформованого суспільства” є своєрідним продовженням теорії “соціального розвитку”. Найбільший внесок в розробку теорії “сформованого суспільства” зробив Л.Ерхард. Згідно з даною теорією, людська цивілізація в XIX - XX ст. пройшла три етапи свого розвитку:

- перший етап - це класове суспільство XIX ст., для якого характерними були соціальні конфлікти між працею і капіталом;

- другий етап, представлений “плюралістичним суспільством спілок і союзів”, яке формується після Першої світової війни. Воно характеризується подоланням класової непримиренності, об'єднанням найманих працівників в профспілки , а підприємців - в союзи. При цьому економічна боротьба за більшу долю в національному доході триває;

- третій етап - це “сформоване суспільство” 60-х років, якому притаманна гармонія економічних інтересів всіх соціальних груп.

Розробники теорії “сформованого суспільства” характеризують його як співтовариство, в якому всі суб'єкти господарювання взаємно обмінюються послугами на основі широко розвинутого і поглибленого поділу праці, що й зумовлює економічну взаємозалежність людей, підприємств, галузей і секторів економіки. При цьому на авансцену виходить підприємець, який бере на себе велику відповідальність за забезпечення добробуту нації.

Велика роль відводиться соціальній політиці держави, яка фінансує соціальні послуги, щоправда, в тих розумних розмірах, які забезпечують баланс між економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

Характер і масштаби державного регулювання економіки у німецьких неолібералів можна передати відомою тезою Л.Ерхарда: “Конкуренція скрізь, де можливо, регулювання - там, де необхідно”. Неоліберали фрайбурзької школи вбачали підвищення ролі держави в таких сферах , як структурна політика, антициклічне регулювання, забезпечення швидких темпів економічного зростання, економічне програмування.

Паризька школа

Ця школа бере свій початок у працях видатного французького вченого Жана-Леона Рюефа ( 1896-1979). Свою економічну творчість він починав як відданий прихильник ідеї ортодоксального лібералізму класиків і неокласиків, обстоюючи концепцію повного невтручання держави в господарську діяльність і критикуючи вчення Дж. М. Кейнса.

Проте, починаючи з кінця 30-х років XX ст. його погляди суттєво змінюються і він починає висловлюватись за “допустиме втручання держави в економіку”, за певне поєднання традиційного лібералізму з регулюванням заради досягнення більш оптимального “соціального порядку”. Рюеф допускає активне державне регулювання механізму ринкового ціноутворення, індикативне планування для досягнення економічної рівноваги.

Відомими представниками французького неолібералізму стали також Раймон Барр та Моріс Алле (Нобелівська премія 1988 р.).

Вони обстоюють незначне державне регулювання економіки, тому що надмірний дирижизм спричиняє нераціональний розподіл й велику витратність ресурсів, обмеження економічної свободи. Разом з тим, вони визнають необхідність контролю над монополіями й соціальною сферою з боку держави. М. Алле, наприклад, в якості соціального ідеалу вбачає “конкурентне планування”, яке базується на поєднанні державного програмування економіки, з одного боку, і конкуренції приватних фірм - з іншого.

В 70-80-х роках XX ст. сформувалась нова французька (паризька школа). Хоча її представники і знаходились під відчутним впливом Ж.Л. Рюефа, М. Алле та Р.Барра, вони, тим не менш, почали рахувати за значне обмеження втручання держави в економічні процеси. Можна стверджувати, що не без ідейного впливу нової генерації паризьких неолібералів в 80-90-х роках XX ст. у Франції суттєво зменшився вплив планування і програмування на вітчизняну економіку і зросла роль інструментів ринкового конкурентного механізму. Неолібералізм у Франції двох останніх десятиліть став теоретичним фундаментом офіційної економічної політики, особливо після обрання Жака Ширака на пост президента французької республіки. Його переобрання на другий термін у травні 2002 року, а також перемога наступного президента Саркозі в травні 2007 року та правих на парламентських виборах в червні 2007 р. означає продовження неоліберального курсу.

Чиказька школа

Це поняття застосовується відносно таких економістів, як М. Фрідмен, Ф. Найт, Т. В. Шульц, Дж. Сгіглер (всі працювали в Чиказькому університеті), які розділяли наступні принципи:

- недоречність пошуку і визначення поняття вартості;

- неокласична теорія цін дає точні пояснення щодо того, як працює економічна система;

- функціонування вільних конкурентних ринків - це найкращий шлях розв'язання проблеми розподілу економічних ресурсів;

- головним методом теоретичного дослідження та економічної політики має бути монетаризм.

Виходячи з цих принципів, всі представники чиказької школи виступали за обмежене втручання держави в економічне життя.

Останній за порядком (четвертий) принцип за своїм місцем і значенням вийшов на перший план, тому нерідко термін “монетаризм” вживають замість поняття “чиказька школа”, підмінюють останнє поняттям “монетарна (монетаристська) школа”.

Сам термін “монетаризм” запровадив в історико-економічну літературу в 1968 р. Карл Бруннер. Монетаризм виступив як одна з перших і найрішучіших антитез кейнсіанству, тому його на противагу “кейнсіанській революції' називають “неокласичною контрреволюцією”. Можна також зустріти трактування доктрини чиказької школи як “новий монетаризм”, тому що у широкому смислі монетаризм (від слова “гроші”) - це цілий ряд економічних концепцій, в яких грошам відводиться головна роль в поясненні макроекономічних процесія та формуванні грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу як засобу регулювання економіки держави в цілому.

Монетаризм чиказької школи був не тільки чистою економічною доктриною, якими були монетарні концепції попередніх часів; його почали активно застосовувати на практиці в рамках економічної політики США (особливо в період президентства Р. Рейгана), Великої Британії (тетчеризм) та інших розвинених країн. В основі сучасної монетаристської доктрини і економічної політики лежить кількісна теорія грошей, яка почала оформлятись у певну систему ще у XVII ст. Ранні монетаристи стверджували, шо рівень товарних цін перебуває у прямій залежності від кількості грошей в обігу.

Спираючись на це положення, монетаристи чиказької школи різко виступили проти кейнсіанських методів державного втручання в економіку, пропонуючи свої суто монетарні механізми регулювання макроекономічних процесів, зокрема політику регулювання грошової маси. Критикуючи кейнсіанців, монетаристи наполягали на перебудові бюджетного механізму, відмові від фіскальних інструментів впливу на ділову активність, різкому скороченні бюджетних витрат, невтручанні у певні сфери господарства, зменшенні правової регламентації господарської діяльності, рішучій приватизації окремих галузей економіки, скороченні соціальної інфраструктури та соціальних програм. Стабільне і довгострокове розширене відтворення в сучасних ринкових економіках монетаристи пов'язують зі сталим планованим приростом грошової маси в обігу. Вони стверджували, що попит на гроші постійно зростає, в той час як пропозиція грошей є нестабільною, залежною від багатьох суб'єктивних чинників. Тому монетаристи, зокрема М. Фрідмен, обстоюють законодавче регулювання центральним банком пропозиції грошей (прирощення річного обсягу грошової маси на 3-5%), що згладить коливання ділової активності, зробить її стабільно зростаючою, позбавить економіку шоків інфляції та безробіття (яке матиме природний рівень).

Професор чиказького університету Роберт Лукас (Нобелівська премія з економіки 1995 року) кинув виклик панувавшим до 70-х років XX ст. економічним теоріям, в яких вчені і урядовці, що відповідали за формування економічної політики держави, моделювали очікування так, начебто вони базуються на минулому. Наприклад, звичайною і поширеною була практика визначати рівень інфляції наступного року на основі середньозваженого показника рівнів інфляції минулих і поточного років. Заперечуючи цьому, Роберт Лукас, в унісон з іншим американським економістом Джоном Мутом, стверджував, що коли уряди змінюють свою економічну політику, очікування також міняються, тому й дії основних діючих осіб економіки можуть бути не такими, які передбачались цими урядами.

Ця ідея мала у Лукаса широке застосування, але найбільш відомими прикладами слід вважати її використання стосовно монетарної політики. До 1970-х років уряди вважали, що вони можуть “купити” нижчі рівні безробіття ціною трохи більшої інфляції. Цю тезу відчайдушно критикував М. Фрідмен.

Але Фрідмен будував свою аргументацію на очікуваннях, що стояли на фундаменті минулого. Застосовуючи свою теорію раціональних очікувань, Лукас спростував цей аргумент.

У відповідності з теорією раціональних очікувань, короткотермінова інфляційна монетарна політика призведе до швидкого зростання робочих місць тільки тому, що фірми будуть введені в оману - вони почнуть думати, що зросші ціни, які вони можуть правити за свої товари, сигналізують про більший попит на їх продукцію. Насправді це просто сигналізує про підвищення загального рівня цін. В довгостроковому періоді, згідно з теорією раціональних очікувань, між інфляцією і безробіттям не може бути компроміса, тому що не можна дурити людей весь час. Вони вчаться на своїх помилках. Як тільки люди бачать, що інфляція зросла, вони будуть знати, що безробіття повернеться до свого попереднього рівня.

Теорія раціональних очікувань породжує чимало питань. Як очікування формуються? Коли ми маємо вірити уряду? Що складає ефективну інформацію? Як економічні моделі враховують обмежені здібності пересічних громадян, як розуміти механізм функціонування складних економічних систем? Автори теорії раціональних очікувань вірять, що підприємці, робітники, споживачі непогано розуміють, як функціонує економіка, і мають можливість використовувати наявну інформацію для прийняття рішень, що найбільше відповідають їх приватним інтересам.

Теорія раціональних очікувань асоціюється ще з такою назвою - нова класична економічна теорія. Це зумовлено тим, що вона виходить з припущення про високий ступінь конкуренції на всіх ринках. Нова теорія не тільки стверджує про те, що ставки зарплатні і ціни є гнучкими і в плані зростання, і в плані зниження. Вона пішла далі, припускаючи, що нова інформація швидко позначається на кривих попиту і пропозиції кожного з ринків, а тому рівноважні ціни й обсяги виробництва швидко пристосовуються до нових ситуацій (змін технології), ринковим потрясінням (посуха чи крах міжнародного нафтового картеля) або до змін урядової політики (раптовий перехід від політики дорогих до політики дешевих грошей). Ціни на товари і ресурси є високоеластичними і швидко змінюються, коли споживачі, підприємці та власники ресурсів змінюють економічну поведінку, отримуючи нову інформацію.

Размещено на Allbest.ru