Економічні відносини власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічні відносини власності

Власність у системі виробничих відносин

По-перше, відносини власності завжди були основним виробничим відношенням, на якому формувалися усі інші суспільні відносини (політичні, юридичні, культурні тощо). По-друге, відносини власності є основою економічної системи:

- вони визначають суспільний спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва;

- зумовлюють специфічність дії економічних законів певної економічної системи;

- власність визначає цілі, мотиви і мету функціонування й розвитку економіки в цілому і конкретного виробництва;

- вона визначає характер розподілу і споживання створеного продукту.

По-третє, власність визначає панівну систему політичної та економічної влади. По-четверте, власність визначає класову і соціальну структуру суспільства.

Власність - складна багатогранна, багатоаспектна категорія, це діалектичний зв'язок економічних і юридичних відносин, економічного змісту та юридичної форми.

З економічного погляду, власність спочатку розглядалася в літературі як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі в людини.

Однак пізніше, з розвитком суспільства, вчені дійшли висновку, що "речі самі по собі - не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима".

Головною характеристикою власності є не річ і не ставлення людей до речі, а те, ким і як привласнюється річ і як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. власність приватизація україна

Відповідно до цього, власність - це виробничі відносини між людьми з приводу привласнення речей.

Відносини власності виявляються через суб'єкти та об'єкти власності.

Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити чи відчужити:

- засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

- нерухомість (будинки і споруди, земля, присадибні ділянки тощо);

- природні ресурси (надра, ліси, водні ресурси тощо);

- предмети особистого споживання;

- гроші, цінні папери, дорогоцінні метали тощо;

- інтелектуальна власність (твори літератури, інформаційні ресурси, досягнення науки і техніки, відкриття і винаходи, комп'ютерні програми та інформаційне забезпечення тощо);

- культурні та історичні цінності;

- робоча сила.

Суб'єкти власності - це персоніфіковані носії відносин власності:

- окрема особа (індивід) - людина як носій майнових і немайнових прав та обов'язків;

- юридичні особи - організації, підприємства, установи всіх форм власності;

- держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та самоврядування);

- інші держави або міжнародні організації та інституції.

Привласнення - процес, що виникає в результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Такий підхід дає змогу встановити :

- хто з членів суспільства розпоряджається чинниками виробництва, тобто має економічну владу;

- як здійснюється поєднання робочої сили із засобами виробництва;

- хто і які отримує доходи від господарської діяльності.

Як бачимо, відносини власності охоплюють усю економічну систему, визначають характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту, його обмін та розподіл, впливають на інтереси різних верств населення. Інтереси мають суперечливий характер, що може призвести до конфліктів і навіть війн. Це потребує надання економічним відносинам характеру правових, тобто суб'єкти відносин власності мають бути носіями певних потреб і обов'язків. Держава встановлює права власності.

Право власності - це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.

З юридичного погляду, власність характеризує відносини з приводу привласнення та використання людиною матеріальних і духовних цінностей.

Розвинуті країни у своїй практичній діяльності користуються системою прав власності, розробленою англійським юристом А. Оноре, яка містить такі елементи :

1. Право володіння.

2. Право користування.

3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).

4. Право на доход (право володіння результатами використання благ).

5. Право на капітальну вартість (право на використання, споживання, зміну чи знищення блага).

6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження чинниками навколишнього середовища).

7. Право на передачу благ у спадок.

8. Право на безстроковість володіння благом.

9. Заборона щодо використання блага недозволеним способом.

10. Право на відповідальність (можливість використання блага як сплати боргу).

11. "Зворотний" характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення строку угоди або достроково - у випадку порушення її умов тощо.

Така структура власності є своєрідним "розщепленням" змісту і функції класичної тріади структури відносин власності як правової категорії.

З точки зору класиків економічної теорії, власність як правова категорія - це сукупність вольових, ідеальних відносин володіння, використання та розпорядження об'єктами власності, що оформлюються правовими нормами (див.рис.5.1.).

Володіння - реальні, фактичні дії людей щодо умов і результатів виробництва.

Володіння - це ще не власність. Людина може фактично володіти предметами, але не бути їхнім власником.

Використання - відносини між людьми щодо вилучення корисних властивостей (споживчої вартості) з об'єктів належності під час їхнього виробничого і особистого споживання, а також отримання відповідного доходу від об'єктів власності.

Розпорядження - форма відносин між людьми щодо реальних дій з об'єктами володіння і використання, якими є продаж, обмін, дарування, застава тощо.

Між юридичним та економічним змістом власності існує певний зв'язок. Він ґрунтується на тому, що зміст юридичного відношення є виразом економічного відношення і ним задається ( відносини оренди і найманої праці).

Проте в цій єдності первинним є економічний зміст власності, а похідним (вторинним) - її юридичний зміст.

Економічні відносини власності утворюють певну систему, що містять у собі три види відносин:

1) відносини з приводу привласнення;

2) відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності;

3) відносини з приводу господарського використання.

Відносини привласнення передбачають повне відчуження об'єкта власності певним суб'єктом від інших суб'єктів.

Економічна реалізація власності (процес вилучення корисних властивостей і доходу) потребує переходу юридичного змісту власності (ідеальних відносин у реальні) в її економічний зміст.

Необхідність такого переходу зумовлена тим, що юридичні відносини власності не можуть забезпечити задоволення ні виробничих, ні особистих потреб людей, оскільки юридичні відносини перебувають поза сферою виробництва і тому не містять у собі економічних процесів реалізації: у правових відносинах власність перебуває в пасивній формі, формі спокою.

Зміст діяльної форми власності утворюють відносини привласнення як реальні відносини володіння, розпорядження і використання факторів виробництва.

Привласнення як економічна категорія виступає як:

- первинне привласнення - сукупність нетрудових відносин, якими опосередковуються процеси опанування виробниками засобів і технологій виробництва;

- вторинне привласнення - сукупність соціально-економічних відносин, через які здійснюються процеси присвоєння результатів виробництва.

Конкретні форми вторинного привласнення:

- заробітна плата. Вона є формою реалізації власності працівника на свою робочу силу;

- промисловий і торговельний прибуток. Останні виступають формою реалізації власності роботодавця на промисловий і торговельний капітал;

- позичковий відсоток - є формою реалізації власності на позичковий капітал;

- земельна рента - є формою реалізації власності на землю;

- дивіденд - є формою реалізації власності на акціонерний капітал.

Механізмом реалізації власності є перехід правових відносин власності в реальні виробничі відносини, які характеризуються поняттям "механізм господарювання". Формами такого механізму є оренда, лізинг і т. д.

Основні тенденції розвитку у відносинах власності на сучасному етапі. Форми власності

В економічній літературі процес розвитку відносин власності відображається поняттями "тип", "вид", "форма" власності.

Під типом власності економісти розуміють особливу сутність відносин належності, володіння, розпорядження та використання об'єктів власності, що визначається якісно особливим суб'єктом власності. Тип визначає узагальнені принципи її функціонування. Розрізняють спільний та приватний типи власності. Особливий характер спільного типу власності полягає в тому, що її об'єкти є однаковою належністю кожного з її суб'єктів.

Особливість приватного типу полягає в належності факторів та результатів виробництва одній фізичній особі.

Вид власності - це такий зміст відносин, який зумовлений особливим способом поєднання особистого та речових факторів виробництва в межах того самого типу власності. Вид характеризується способом привласнення благ та методами господарювання.

Так, в межах спільного типу власності виокремлюються:

- первісний;

- колективний;

- муніципальний;

- загальнонародний (суспільний) види власності.

У рамках приватного типу розрізняють:

- рабовласницьку власність;

- феодальну власність;

- капіталістичну власність на основі найманої праці;

- приватну власність, засновану на власній праці.

Форма власності - певна організація відносин володіння і розпорядження в межах певного типу і виду власності.

Спільний тип власності може бути організований в:

- державну;

- орендну або акціонерну форму функціонування.

Приватний тип набуває форми:

- одноосібної;

- групової власності (партнерська, кооперативна тощо).

Є й принципово інші підходи до визначення типу, виду і форми власності:

- тип - характеризується поєднанням робітника і засобами виробництва;

- форма - зумовлюється способом та механізмом цього поєднання;

- вид - характеризується способом привласнення результатів виробництва.

З урахуванням ролі і значення відносин власності Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. законодавчо закріплені різноманітні форми власності (рис. 5.2):

- приватна (рис. 5.3);

- колективна (рис. 5.4);

- державна (рис. 5.5).

- змішана;

- власність інших держав;

- власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Пізніше "Закон про власність" з його змінами і доповненнями визначив не тільки форми власності, принципи їх формування, а й перспективи їхнього розвитку. Головне завдання "Закону про власність", яке він поставив перед суспільством, - усунути відчуження його членів від засобів виробництва, перетворити 'їх на справжніх господарів, які реально привласнюють результати своєї праці. Це завдання не тільки масштабне, а й дуже складне. Причому, як уявляється, багато з того, що пропонується і навіть реалізується на практиці, зводиться виключно до пріоритетного розвитку приватної власності. У своїй основі ця ситуація має цілком певні причини: занадто централізоване управління народним господарством, одержав-лення колишньої соціалістичної власності (загальнодержавна власність в СРСР становила 92% засобів виробництва), диктат міністерств та відомств спричинили нагальну необхідність усунення негативних чинників. Але конкретні шляхи і засоби цього процесу потребують глибокого теоретичного осмислення, вироблення відповідних рекомендацій.

Насамперед це стосується державної власності, на якій зосереджена критика, часто аж до закликів її ліквідації. На нашу думку, такий підхід до державної власності не об'єктивний у науковому відношенні і занадто шкідливий для України в практичному плані.

По-перше, державна власність існує не тому, що декларується законом. Державі неможливо вийти з економічної сфери вже тому, що це є об'єктивною передумовою стійкого розвитку виробництва і прискорення науково-технічного прогресу. Це одна з ключових опор держави.

По-друге, тільки на державну власність спирається воєнно-промислова база, економічний і воєнно-економічний потенціали, могутність і національна безпека країни.

По-третє, в умовах ринкової економіки тільки державна форма власності можливість дає задовольняти загальносуспільні потреби людства.

Звідси випливає висновок: відносини власності в державній формі є об'єктивною необхідністю високорозвинутої економічної системи.

Тому на сучасному етапі реформування економіки мова може йти лише про вдосконалення, а не ліквідацію цієї форми власності, збагачення її змісту і забезпечення гармонійної, оптимальної взаємодії з іншими формами. Як свідчить досвід високо-розвинутих країн світу, високоефективний механізм господарювання та управління цивілізованою економікою припускає лише оптимальне поєднання і використання державної, приватної, колективної та інших форм власності і відповідних їм підприємств. На превеликий жаль, в Україні ще й досі не вистачає розуміння цього. Це обмежує сферу використання основної функції економічного закону власності - реалізацію зростаючих потреб та розвиток людини і суспільства.

Размещено на Allbest.ru