Донбас у незалежній Україні: ціна прорахунків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донбас у незалежній Україні: ціна прорахунків

Перехід від планово-розподільчої до ринкової економіки відбувався в Україні болісно і спричинив істотний спад виробництва. На життєдіяльності міст тривалий період загальноекономічної кризи (1991-2000 р.) позначився гостро негативно. У найскладнішому становищі опинилися ті з них, де основою матеріального виробництва був багатогалузевий машинобудівний комплекс, а більшість підприємств працювала за військовими замовленнями. Приватизація у промислових галузях відбувалася за складними схемами, внаслідок чого у виграші виявився тіньовий, а інколи й кримінальний капітал. Швидко "нарощували м'язи" представники фінансово-промислових груп Дніпропетровська й Донецька. Решта міст потерпали від відтоку працездатного населення за кордон і в столицю, багато з них потрапили у категорію "депресивні території". Наслідком стали тіньовий адміністративно-територіальний перерозподіл зон політико-економічного впливу та кланово-корпоративне районування країни, що у підсумку витворило складну суміш відомчих, корпоративно-олігархічних та бюрократичних інтересів. Хронічні невиплати заробітної плати, явне і приховане безробіття різко погіршили самопочуття людей, призводили до краху життєвих орієнтирів, позбавляли упевненості у завтрашньому дні.

Уже в 90-х рр. стало ясно, що Донбас, виробляючи 1/5 усієї промислової продукції, перебуває на межі економічної катастрофи. Щільність викидів шкідливих речовин промисловими підприємствами сягнула 60т на квадратний кілометр і була у 8,7 разів більшою, ніж у середньому по Україні. Понад 100 гектарів землі займали звалища та відвали, але жодного заводу для переробки та знешкодження токсичних відходів не було збудовано.

На початку 1990-х рр. з майже двомільйонного шахтарського населення України 90% зосереджувалося у Донбасі. І хоча поєднання індустріальної перенасиченості з недорозвиненою міською інфраструктурою створювало чимало проблем, все ж саме вугільна галузь утримувала соціальну сферу шахтарських міст. Тому прийнята у березні 1994 р. постановою Кабінету Міністрів України програма "Вугілля", яка передбачала закриття нерентабельних шахт, означала неймовірне загострення усіх -- економічних, соціальних, екологічних та інших проблем регіону. Попри гучні розмови про реструктуризацію галузі не вирішувалися ані проблеми працевлаштування гірників, ані утримання об'єктів охорони здоров'я, освіти, комунального господарства.

Форсоване закриття шахт за відсутності централізованого фінансування поставило деякі з них на грань соціальної катастрофи. Коли упродовж трьох місяців (замість трьох років, як передбачалося планом) закрили шахту "Центральна -- Ірміно", місто Теплогорськ опинилося на межі виживання. До 2005 р. планувалося закрити 47 шахт. Але у процесі цієї роботи виявилося, що тисячі робітників, які втратили роботу, мали, як правило, слабку мотивацію до перенавчання та перекваліфікації. Маргіналізація шахтарів як соціальної групи різко посилилася.

Спроби протидіяти негативним тенденціям робилися шляхом запровадження на понад 10% території країни спеціальних режимів для економічної діяльності в 11 спеціальних економічних зонах (СЕЗ) і на територіях пріоритетного розвитку (ТПР) у 9 регіонах. У такий спосіб вирішено було підтримати насамперед вугільні регіони, міста із високою питомою вагою підприємств військово-промислового комплексу, регіони, що постраждали від техногенних та економічних катастроф. Більшість СЕЗ і ТПР було створено упродовж 1998-1999 рр. В число територій пріоритетного розвитку потрапили 22 міста Донецької області (Артемівськ, Вугледар, Гор- лівка, Донецьк, Єнакієве, Маріуполь, Торез та ін.), 6 міст Луганської області (Брянка, Краснодон, Свердловськ, Первомайськ, Стаханов, Красний Луч). Ряд успішних інвестиційних проектів допомогли, бодай на короткий час, подолати кризові явища на місцевому рівні і розв'язати проблему безробіття. Водночас у нової форми заохочення інвестиційної діяльності з'явилося багато критиків, які наголошували на деструктивному впливі СЕЗ і ТПР на конкурентне середовище, бюджетних втратах, можливостях для зловживань.

З подачі першого уряду Ю. Тимошенко у березні 2005 р. Верховна Рада прийняла рішення про скасування фіскальних пільг усім без винятку суб'єктам СЕЗ і ТПР. Якоюсь мірою очевидні втрати від такого кроку мав компенсувати прийнятий у вересні 2005 р. закон "Про стимулювання розвитку регіонів", який визнав особливу категорію "депресивних регіонів" об'єктом державної підтримки. Однак, як і більшість прийнятих в останні роки законів, цей закон "працює" лише вибірково.

Заручниками незваженої соціальної й регіональної політики виступають насамперед малі міста. Проблема малих міст в Україні надзвичайно загострилася в 2008-2009 рр. внаслідок світової фінансової економічної кризи. Відплив населення з таких міст, зумовлений різким падінням рівня життя, закриттям підприємств, зростанням безробіття, стає у багатьох регіонах критичним. За висновками фахівців, малі міста опинилися в ситуації, яка набагато гірша не лише у порівнянні з великими містами, але й і з селами -- в останніх рівень життєзабезпечення підтримується підсобним господарством, якого мешканці малих міст, як правило, не мають. Монопрофільний характер багатьох таких міст робить їх надзвичайно вразливими до економічних змін. Майже половину мешканців малих міст у найбільш працездатному віці (30-55 років) соціологи відносять до розряду мобільних -- тих, які налаштовані на зміну місця проживання чи пошук роботи "на стороні".

Луганська область продемонструвала особливо показову картину "розмивання" промислових вузлів і спричинених ним територіально-структурних трансформацій. До категорії "затухаючих" фахівці ще 5 років тому відносили близько 10 моноспеціалізованих міст і селищ, у тому числі Брянку, Красний Луч, Молодогвардійськ, Шахтарське тощо. Г. Підгрушний констатував активізацію процесу втрати кількома населеними пунктами області статусу центрів промисловості, що означало зникнення їх як елементів відповідної територіальної структури. Водночас відбуваються процеси дифузії та дисперсії промислового виробництва -- в області виникло близько 60 дрібних центрів, переважно зусиллями малого та середнього бізнесу.

За В. Головком, із 2000-х рр. "новим героєм" донецької ідентичності стає бізнесмен -- більше того, бізнесмен від металургії, що пов'язане насамперед із занепадом вугільної галузі. Хоч у металургії виробництво теж скорочувалося, зайнятість тут підтримувалася штучно і була у 2000 р. більшою, ніж за радянських часів. Відтак вплив патерналістської системи відносин у регіоні зростав. Але вже з середини 90-х рр. донбаські еліти зіткнулися з неможливістю нарощування свого впливу, бо виявилися відсунутими на другі ролі дніпропетровськими елітами. Утім, за принципом пружини ареал впливу донецької ідентичності розширювався, хоч паралельно відбувалися процеси дистанціювання луганчан від донецької ідентичності. Популярними стали твердження про те, що більша частина Луганської області не має жодного стосунку до Донбасу.

Протиставлення регіональної ідентичності Донбасу національній виявилося не так у прагненні до автономізації, як у бажанні посилення статусу регіону у рамках України аж до прагнення загальноукраїнського владарювання. Упевненість у власній винятковості стимулювала ідеї "перетворення України на колонію Донбасу" (Б. Бахтєєв). Донецька ідентичність цього часу багато в чому нагадувала радянську. Тут майже 10 років після отримання незалежності домінували комуністичні електоральні настрої.

Сформована під виразним впливом протилежних тенденцій економічна модель Донбасу мала у своїй основі клієнтельну організацію економічних груп на основі особистих залежностей. Сповідувана цими групами версія економічного націоналізму не передбачає, однак, солідаризму між бізнесом і робітниками. "Ця модель стимулювала глибоке соціальне розшарування, ієрархічну підпорядкованість більшості населення незначній меншості та постійну інтенцію насильства". Що ж до власного проекту організації політичного простору, то його місцева еліта не виробила. Федералізм, який після 2004 р. частина її обрала своїм прапором, став не більш як ситуаційною реакцією на програш.

За таких умов, як попереджали соціологи, виявився практично незатребуваним чималий інтелектуальний і соціокультурний потенціал регіону. Вразливість Донбасу Б. Попов вбачав у тому, що його культурна інфраструктура має яскраво виражений техноцент- ричний характер. Зокрема, він передбачав у 2006 р., що своїми силами Донбас навряд чи зможе створити регіонально-зорієнтовані розробки в галузі соціокультурології, ідеології, соціології, в усіх галузях гуманітарного знання, тобто саме те, що становить зміст постіндустріальної парадигми.

Передбачення філософів справдилися дуже швидко -- на фоні колапсу режиму Януковича і стрімкого наростання явищ нестабільності й соціальної деструкції. За таких умов значно підвищуються притаманна суспільним настроям нервозність, соціальний цинізм, негативізм у ставленні до "іншого". Психологи реєструють у таких випадках феномен обмеженої раціональності з примхливим поєднанням пасивності й бунтарства, утопічними мареннями, ностальгічними настроями. Недовіра до інститутів влади різко зростає, політична поведінка населення стає непередбачуваною. Конфлікти легко виходять поза межі легального поля. Швидко настає стан своєрідної соціальної смути; в арабському світі його називають фітною. Апологія насильства при цьому доводиться до крайньої межі -- готовності воювати до знищення "останнього ворога".

Там, де втрачаються критерії раціонального цілепокладання, править бал утопічний тип свідомості -- з наївною впевненістю у тому, що свобода "без берегів" відкриває шлях до процвітання й добробуту. Насправді відмова від головної функціональної цінності людського існування -- цінності життя окремої людини -- руйнує дощенту суспільну тканину буття. Коли в абсолют зводиться принцип "або -- або", а насильство тлумачиться як єдино надійний інструмент суспільних змін, це означає доведену до абсурду примітивізацію суспільної свідомості. Єдине, чого можна досягти на цьому шляху -- поглиблення політизації і так вже до краю дезорієнтованого соціуму, нового наростання асоціальної активності.

Не дивно, що ознаки ціннісної кризи, яка переконливо далася взнаки в усій Україні початку ХХІ ст., дістали особливо гострий прояв саме у Донбасі. За О. Шевченком, її ознаками є "цинізм виживання", помножений на ненависть до влади, масова зневіра, нівелювання цінності праці і заміщення її жадобою швидкого збагачення. Девальвація моральних цінностей супроводиться "каналізацією" ненависті населення до влади. Інакше кажучи, владний цинізм породжує дифузний цинізм населення і навпаки, створюючи на масовому рівні впевненість у тому, що, мовляв, мораль і влада є речі несумісні. економіка донбас шахта нерентабельний

Як точно підмітив директор Інституту стратегічних досліджень "Нова Україна" Андрій Єрмолаєв, у Донбасі ми маємо справу з вираженим соціокультурним конфліктом, у якому є ознаки дифузно- сті. Те, що раніше було в Україні предметом гордості -- спокій, толерантність, природний гуманізм -- зруйнувалося у лічені дні. За умов такої глибокої кризи нормативності і морально-духовного руйнування єдиного поля різні люди вибудовують для себе різні картини світу, і там і там з'являються "свої правди", які часто називають антагоністичними. Мільйони людей відчувають себе зайвими. Вони не бачать себе у цій моделі держави. І тепер справа переходить у площину формування нової консенсусної національної державності, інакше процес державотворення набере некерова- ного характеру, і ця криза моментально зруйнує стабільність європейської і російської систем. "Для того, щоб повернутися "на рейки", потрібна інша мова, інший підхід, очі інші, новини інші".

Поки мешканці Донбасу внаслідок своєї високої питомої ваги у масиві виборців мали можливість бодай через вибори забезпечувати присутність на верхівці влади "своїх", вони готові були миритися з їхньою корумпованістю й владним цинізмом. Але прихід до влади у лютому 2014 р. правоцентристів і праворадикалів різко змінив політичну ситуацію в країні. Розчарування в діях Партії регіонів, яку в Донбасі вважали "своєю", змістило фокус суспільних симпатій поза межі власної країни. Витончена демагогія владних структур Російської Федерації, сполучена з реальним кроком -- анексією Криму -- зробила свою справу. Дезорієнтовані й деморалізовані люди повірили у можливість повторення кримського сценарію й на Донбасі.

Проаналізувавши глибинні причини конфлікту на Сході України, група американських і європейських аналітиків оприлюднила свої міркування на сторінках газети "Вашингтон пост". Дошукувалися, зрозуміло, його етнічних та культурних коренів, за аналогією з конфліктами на Балканах та Близькому Сході. Утім, дійшли висновку, що тут ані етнічні, ані культурні відмінності, хоч і є в наявності, підстав для воєнних дій у собі не містили. Значно більше важили незважені дії політиків, насамперед російських, штучно підігріті почуття, сфабриковані диверсії, цілеспрямовані пропагандистські акції¹. Але всі ці чинники не дали б такого швидкого ефекту, якби російсько-український кордон не був "прозорим" аж до його майже повної відсутності. І ще -- якби українська влада вчасно і адекватно реагувала на попередження соціологів про те, що в Україні існує меншою мірою 8 різних кластерних груп, які дають підставу говорити про "вісім Україн", і що 16,3% опитаних -- переважно мешканців Сходу і Півдня -- не хочуть ототожнювати себе з українськими націоналістами². Досить точно висловився з приводу глибинних причин того, що сталося, посол Японії в Україні Шігекі Сумі: "Якби люди на сході країни були на сто відсотків щасливими, вони б ніколи не потрапили під вплив чужоземних елементів. Нагодувати їх, розселити, дати їм роботу -- все це дуже важливо для того, щоб вони не стали легкою жертвою для головорізів... Звичайно, охороняти кордони важливо, але водночас треба задовольняти людей, робити їх вільними і щасливими. Ось що повинна гарантувати безпека, орієнтована на людину".

Мабуть-таки має рацію польська дослідниця регіональної ідентичності Донбасу М. Студенна-Струква, коли розглядає місцевий сепаратизм насамперед як критичний стосовно суспільно-культурних реалій сучасної України дискурс, в якому актуалізовано певну форму бунту російськомовних українців, як своєрідну ідею, що символічно компенсує мешканцям регіону статус культурного підпорядкування Києву. В усякому разі маємо справу з кричущими проявами поведінкового ірраціоналізму, який уже сам по собі потребує пояснень.

Размещено на Allbest.ru