Економічна думка Стародавньої Греції та Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Економічна думка Стародавньої Греції

Економічна думка Стародавньої Греції найбільш вагомо представлена в працях і висловлюваннях таких мислителів, як Ксенофонт, Платон і Аристотель.

Ксенофонт (430-355 або 354 до н. е.) вважав землеробство основою всього господарства, виправдовував рабство, розглядав його як вічне природне явище. Дав оцінку грошам як концентрованому багатству і засобу обігу. Він обгрунтовував поділ праці на фізичну (праця виконавця-раба) і розумову (праця рабовласника-керівника). Одним з перших звернув увагу на зв'язок між поділом праці і розмірами ринку, а також між суб'єктивною корисністю товару, його ціною та багатством. Серед всіх його творів слід виділити працю з економіки Стародавньої Греції - “Економікос”. Ця книга набула значного поширення в Стародавньому Римі, а пізніше - у середньовічній Західній Європі.

Платон (428 або 427 - 348 або 347 до н. е) дав глибокий аналіз поділу праці як прогресивного явища. В своєму творі “Держава” стверджував, що виникнення міст відбулось завдяки розвитку спеціалізації і поділу праці. Стверджуючи, що спеціалізація і поділ праці є джерелом ефективності і продуктивності, він був одним з перших, хто поставив питання про те, як мають розподілятися товари. Він писав, що товари розподіляються через ринок за допомогою грошей як засобу обміну. Проте, Платон не вважав, що ринок є здатним до саморегуляції, що він радше потребує адміністративного контролю. Елементами такого контролю, на його думку, повинні бути паперові гроші з призначеною вартістю, адміністративний контроль за якими дозволить усунути прибуток та лихварство, а певні “правила” справедливості (тобто звичаї і традиції) дозволять встановити долі розподілу у відповідності з чіткими математичними принципами. Якщо Ксенофонт стверджував, що гонитва за прибутком сприяє появі гарних управлінців (за умови адміністративного контролю та вилучення у них надприбутків), то Платон вбачав у прибутку та лихварському відсотку загрозу суспільному статус-кво. Будучи послідовним прихильником адміністративної традиції, він конструював свою ідеальну державу на засадах розумного і ефективного керівництва вождів нації. Він розробляв далекі плани щодо того, щоб керівників держави ізолювати від корупції. Платон пропонував для них такий спосіб життя (який сучасними суспільствознавцями визначається як “платонівський комунізм”), який би позбавив власного майна, багатства і, тим самим, не відволікав вищих посадовців від мудрого керівництва державою. Платон відстоював ідею “класової спеціалізації”. В той час як еліта (воїни та філософи) зосереджуються на керівництві державою, представники всіх інших нижчих класів займаються різноманітною господарською діяльністю, матеріально забезпечуючи пануючу верхівку суспільства. На нижчому рівні соціальної структури ідеального суспільства комуністичні принципи не запроваджуються. Для соціальних низів Платон толерантно допускає можливість існування грошей і торгівлі як “необхідного зла”. Всі форми поведінки привласнення Платон вважав потенційно небезпечними, деструктивними, тому весь час наголошував на необхідності постійного пильного адміністративного контролю за грошима і торгівлею. Це витікало з платонівського уявлення, що обмін в цілому є не чим іншим, як гра на гроші, сума яких є незмінною, і один учасник гри завжди виграє за рахунок іншого.

Узагальнюючи економічні погляди Платона, можна зробити висновок, що цей античний мислитель найбільш концентровано сформував адміністративну традицію в історії економічної теорії, але економічна практика світової цивілізації свідчить, що спроби побудови ідеальних суспільств, спираючись переважно на адміністративний контроль, приносили більше деспотизму, ніж гармонії.

Арістотель (384-322 до н. е.) може справедливо вважатись найвидатнішим мислителем античного світу. Серед його найбільш важливих економічних думок треба виділити ті, що стосуються обміну, вартості речей. Так, він формулює чимало слушних висновків щодо “ідеального обміну”, тобто такого, участь в якому беруть тільки два контрагента, керуючись своїми суб'єктивними преференціями, без врахування інших альтернативних можливостей ринку. Зосередження на питанні ізольованого обміну (на противагу ринковому обміну) пояснюється тим, що цей вид обміну був звичним для тих часів. Аристотеля турбують такі аспекти обміну, як справедливість, суб'єктивна гранична корисність. Цей останній аспект можна вважати продовженням позитивної тенденції Ксенофонта та деяких інших стародавніх мислителів, яка визріла у суттєвий теоретичний прорив у 70-х роках XIX століття, відомий під назвою “маржинапьна методологія економічного аналізу”. При дослідженні обміну він розрізняв споживчу вартість і обмінну вартість. Арістотель розробив теорію грошей як загальноприйнятного засобу для непрямого обміну. Його засудження використання грошей для отримання ще більшої кількості грошей мало великий вплив на середньовічну дискусію стосовно лихварства. Він відстоював запровадження та розвиток приватної власності на противагу комуністичній моделі суспільства, розробленій його вчителем Платоном, так як вважав, що приватна власність благотворно позначається на формуванні відповідальності, її поширенні в суспільстві.

Економічні погляди давньоримських мислителів

Стародавній Рим був представлений рядом видатних мислителів, які зробили чималий внесок у світову економічну думку.

Марк Порцій Катон Старший (234-149 до н. е.) вважав сільське господарство найважливішою сферою життєдіяльності. Найбільше значення надавав організації збуту сільгосппродукції. Негативно відносився до діяльності торгівців та лихварів.

Римські агрономи Варрон (116-27 pp. до н. е.) і Колумелла (І ст. н. е.) розглядали питання раціонального ведення рабовласницького господства. З їх творів можна дізнатись про зростання товарності рабовласницьких господарств та їх трансформацію у господарства змішаного (напівнатурального- напівтоварного) типу. Головною причиною цього процесу Колумелла вважав недбале ставлення рабів до праці. Він пропонував перегляд відносин рабовласництва, перехід до більш прогресивної форми господарювання- колонату, тобто передачі землі в оренду вільним колонам. Праці обох аграріїв відбили еволюцію поглядів стародавніх римлян з проблем раціональної організації рабовласницького господарства.

Брати Гракхи-Тиберій (162-133 до н. е.) і Гай (153-121 до н. е.) критично відносились до майнової поляризації, коли великі землевласники нарощували свої володіння за рахунок позбавлення селян землі. Вони запропонували реформи, суть яких полягала у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння, обмеженні розмірів ділянок у розпорядженні одного домогосподарства, розподіл надлишків землі серед найбідніших громадян. Проект реформи було прийнято й частково реалізовано. Братів по черзі було вбито противниками реформи.

Основні терміни і поняття

Античність; система "власність-влада-власність"; лихварство; поліс; люмпен; вексель; концесія; факторинг; античний спосіб виробництва; “платонівський комунізм”; суб'єктивні преференції обміну; ізольований обмін; колонат; капітулярій; натуральне господарство; двоїста природа товару.

Проблеми для творчого обговорення

1. Взаємозв'язок між потребами військової експансії та розвитком продуктивних сил.

2. Роль і місце лихварства в економічному розвитку людства.

3. Адміністративна традиція в історії економічної думки: ретроспективний аналіз.

4. Відношення Платона і Аристотеля до приватної власності.

Теми рефератів

1. Реформаторська діяльність афінського політика Солона.

2. Військово-господарський устрій Спарти.

3. Економічна думка періоду раннього рабовласництва у Стародавній Греції (X-Y1 ст., до н.е.).

4. Економічні погляди давньоримських мислителів.

5. Антична сім'я.

Господарство та економічна думка суспільств європейської цивілізації в період середньовіччя (V-XV CT.)

ксенофонт економічний греція середньовіччя

Мета вивчення теми: з'ясувати сутність понять "темні часи", каролінгське відродження, феодальна вотчина і рента; показати бурхливе піднесення господарства в XI - XIII століттях, комунальні революції, економічні причини хрестових походів, функції ремісничого цеху, купецької гільдії, соціальну структуру середньовічного суспільства; показати найбільш характерні особливості розвитку економічної думки у ранньому та зрілому середньовіччі; визначити внесок середньовічних мислителів у започаткування пізніших та сучасних концепцій, напрямів економічної теорії.

Головні питання теми:

1. Генезис та етапи розвитку феодалізму у Західній Європі.

2. Структура феодального суспільства та соціально- економічні відносини (V - X ст.).

3. Розвиток економічних відносин в період розквіту Середньовіччя.

4. Розвиток міст, ремесла та торгівлі у Середньовіччі.

5. Розвиток господарства на українських землях V - XVст.

6. Економічна думка Середньовіччя.

Програмний зміст теми

(мінімальний обсяг знань студента)

Генезис та етапи розвитку Феодалізму у Західній Європі

Середньовіччя охоплює період від падіння Західної Римської імперії до англійської буржуазної революції. Господарство Середньовіччя характеризується перш за все феодальними відносинами, які склалися в Західній Європі. Феодалізм базувався на приватній феодальній власності на землю у формі феоду (умовно-службове спадкове надання) та позаекономічному примусі безпосередніх виробників-селян, які мали власне дрібне господарство.

Перехід до феодалізму відбувся впродовж декількох століть. На розвиток феодальних відносин вплинули дві соціальні системи; антична (рабовласницька) та варварська (родоплемінна).

Процес становлення феодальних відносин відбувався кількома шляхами:

1. Як результат синтезу протофеодальних елементів пізньоантичного і варварського суспільства (Північно-Східна Галлія, окремі південнослов'янські народи).

2. Як безсннтезннй, де шлях генезису феодалізму проходив за повної відсутності греко-римського і варварського синтезу, або з дуже слабким його елементом (Англія, Скандинавія, Південна Шотландія, частково Німеччина, Русь, Польща).

3. На основі синтезу пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, які сформувалися з явною перевагою античних початків (Візантія, Південна Галлія, країни Середньоазіатського регіону).

Феодальне суспільство у своєму розвитку пройшло три етапи:

1. Раннє Середньовіччя (V - X ст.): період становлення феодального способу виробництва, феодального землеволодіння та васально-ленних відносин. Характерними рисами цього періоду є низький рівень розвитку виробничих сил; повне панування натурального господарства; слабкий розвиток суспільного розподілу праці; християнизація Європи.

2. Період зрілості феодального господарства (XI - XV ст.); характеризується загальним ростом виробничих сил, що призвело до відокремлення ремесла від землеробства; внутрішньою колонізацією; розвитком міст і товарного виробництва; пануванням доменіальної системи господарства; розвитком торгівлі.

3. Пізнє Середньовіччя (XVI - перша половина XVII ст.): характеризується розкладом феодального суспільства; періодом первісного нагромадження капіталу; розвитком мануфактурного виробництва; активним процесом звільнення селян; з'явилися ознаки індустріальної цивілізації; зароджувалися ринкові форми виробництва.

Структура Феодального суспільства та соціально- економічні відносини (V - X ст.)

Становлення феодального господарства простежується на прикладі Франкського королівства (V - IX ст.), шо було створене північно-германськими племенами салічними ("приморські") франками у 486 році на чолі з королем Хлодвігом з роду Меровінгів (481 - 511 роки) на території Північної Галлії, а з VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. Хлодвіг підкорив частину Галлії, алеманів, які жили у середній та верхній течіях Рейну, приєднав землі вестготів в Аквітанії, східних франків у пониззі Рейну. У 496 році Хлодвіг прийняв християнство у католицькій формі, що сприяло встановленню сприятливих відносин з галло-римським населенням Італії. Під впливом римських інститутів власності у германських племен відбувається перехід від родових та общинних обмежень земельної власності громади-марки до олоду. Процес феодалізації відбувся у формі синтезу пізньоримських і германських родоплемінних відносин.

Про господарство франків меровінгзького періоду можна довідатися із збірника звичаєвого права "Салічної правди' (кінець V ст.). У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Орна земля була у колективній власності і періодично перерозподілялась між общинниками. Общинний наділ великої родини успадковувався за чоловічою лінією. Неподільні угіддя (ліси, луки, вигони) перебували у спільному користуванні общини. Земельний наділ франка не вилучався. Рілля вважалась володінням, а не власністю. За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку, будинок та рухоме майно. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні зв'язки. Найважливіші життєві питання общини вирішували збори її повноправних членів. Спадковий наділ був неповною власністю, володінням, яке обмежувалося верховною власністю общини і правами великої родини, але з тенденцією до перетворення на приватну власність.

Початок феодалізації франкського суспільства супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави. Протягом VI - VII ст. нероздільна земельна власність поступово припиняє своє існування і перетворюється на вільно відчужувану індивідуальну власність. Відчуженню підлягали поля та орні ділянки, луки і навіть ліси. Спадковий наділ претворюється на алод - індивідуальну приватну спадкову власність на землю, що вільно відчужувалася. Вона ще не є вільною приватною власністю, але господар одержує значну свободу розпоряджатися нею. Поява приватної власності на землю свідчила про розпад давніх родових традицій і формування нових суспільних відносин.

Франко-римське населення, за “Салічною правдою”, можна поділити на такі соціальні групи: до найнижчої групи населення відносилися раби (серви), колони та вільновідпущені. Вони належали до галло-римського населення, захопленого франками. Однак становище рабів, колонів і вільновідпущеників у франків, за німецькими звичаями, було дещо легшим, ніж за римським правом. З розвитком феодальних відносин саме ці групи населення стали основним джерелом формування закріпачених селян.

З утвердженням приватновласницьких відносин і зміцненням алоду розпочалося відчуження землі, посилилося майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських і франкських землевласників, концентрація землі. В VI - VII ст. переважало общинне землеволодіння та формувалися феодальні відносини з великим приватносеньйоріальним землекористуванням. Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління. Він був найбільшим землевласником у державі. Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло- римських родин землі з селянами, право на збирання державних доходів. У VI - VII ст. важливу роль у формуванні великого землеволодіння відігравали королівські дарування, тому уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті.

Основою господарства була земля і тому вважалася головною цінністю. Земельні наділи вільних общинників і монастирів поступово, в результаті прямих захоплень, насильства, купівлі і т.д. переходять до рук феодалів. Селяни, втрачаючи землю як власність, зберігали її як умову господарювання, прикріплювалися до неї як користувачі наділів. Відбулося формування великого феодального землеволодіння за рахунок королівських земельних дарувань світській та духовній знаті, а також внаслідок майнового розорення селян.

Одним із найбільш розповсюджених способів перетворення вільних селян в залежних стала передача землі у прекарій. Прекарій, що означає "передане за проханням", - це умовне земельне тримання, яке великий власник передав у тимчасове користування безземельній або малоземельній особі, за користування якою користувач повинен був платити оброк та виконувати панщину.

Види прекаріїв:

1. Людина отримувала всю землю від власника;

2. Дрібний власник під тиском або при необхідності отримання захисту передавав право власності великому землевласнику;

3. "Прекарії з винагородою" - віддаючи землю, утримувач одержав додатковий наділ.

Внаслідок зростання великого землеволодіння у середині VII ст. королівська влада перейшла до рук майордомів, та після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті, було започатковано нову династію Каролінгів (VIII - до середини XI ст.). За правління Каролінгів у франкському суспільстві завершився процес формування феодального ладу.

На зміни форм феодальної власності вплинули війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами. По-перше, селяни не мали матеріальних засобів для здійснення військової служби, а по-друге військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Тому було проведено військово-аграрну реформу Карла Мартелла (715 - 741 р).

Суть аграрної реформи полягала в тому, що король припинив роздачу землі у спадкову власність, а надавав у довічне користування у вигляді бенефіції, за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність сеньйорові. Із утворенням важкої кінноти було започатковане середньовічне рицарство (від нім. слова Ritter - вершник, кінний воїн).

Наслідки бенефіціальної реформи:

1. Реформа посилила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації;

2. Закріпила феодальну земельну власність і сприяла закріпаченню селян;

3. Сприяла встановленню васальних відносин.

Васал - залежав від сеньйора, який дарував йому бенефіцій, присягаючи останньому на вірність і виконання служби. Сеньор - великий землевласник, феодал у середньовічній Європі, який мав усю повноту влади на території, що йому належала. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на даровану землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір. Великі землевласники також почали практикувати цю форму дарувань, що сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності.

Сформувалася васальна система відносин особистої залежності одних феодалів від інших та утвердилося кріпосне право - система права у Середньовіччі, що встановлювала залежність селянина від феодала і неповну власність феодала на селянина-кріпака. Склалося бенефіціальне - умовно- службове, тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріапьно- васальних відносинах. Власником феоду вважалися одночасно і його безпосередній утримувач (васал), і сеньйор (той, хто пожалував землеволодіння). Передавання феоду від сеньйора (первісного власника) васалу (утримувачу землі) називалося інвеститурою.

Карл Мартелл здійснив також секуляризацію частини церковних земель та їхнє роздавання як службових бенефіцій васалам. Секуляризація земель - перетворення церковної та монастирської власності на світську. Але майордом Піпін Короткий син і наступник Карла Мартелла, пішов на компроміс зі церквою, повернувши конфісковані землі, а церква офіційно проголосила його королем франків у 751 р. Також король Піпін надав підтримку папі Стефану II у створенні світської держави пап - Ватикан.

Королі надавали церкві, світським землевласникам грамоти імунітет - привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і натурального чиншу, що призвело до значного збільшення імунітетних прав сеньйорів, які зводили нанівець зусилля, спрямовані на централізацію держави. Імунітетні грамоти виводили сеньйорів з-під юрисдикції короля, вони мали право суду над мешканцями маєтку, встановлювати самостійно податки та повинності.

Розвиток феодального імунітету призвів до розширення прав васалів на землю і обмеження їхніх обов'язків перед сюзереном. Подрібнення великих сеньйорій призвело до послаблення центральної королівської влади і фактичного розпаду єдиних держав на декілька сеньйорій. Основна маса васалів не підкорялася королю (принцип "васал мого васала - не мій васал”), влада якого ставала номінальною і поширювалася лише на територію його домену.

З утвердженням та оформленням феодального землеволодіння основою господарської організації стала феодальна вотчина - сеньйорія. Джерелом дослідження розвитку виробничих та соціальних відносин Франкської держави являється "Капітулярії про вілли" Карла Великого. Земля маєтку сеньйорії поділялася на домен, на якій господарював сам власник, та селянські наділи. Домен включав будинок господаря та двір з господарськими будівлями, ремісничі майстерні, сади, виноградник, а також церкву, яка вважалася власністю феодала. Дрібні селянські наділи розміщені були черезсмужно з ділянками феодала. Внаслідок цього в вотчинні існувала примусова сівозміна та обробка землі велась в основному залежними селянами. В період панування натурального господарства село само себе забезпечувало необхідним реманентом. Пануючою галуззю виробництва було землеробство. Також розвивалося тваринництво, особливо свинарство.

Найбільшої могутності Франкська держава досягла за правління Карла Великого, якого в 800 р. у соборі св. Петра в Римі було проголошено імператором. В роки правління Карла Великого франкська держава наближалася за розмірами до Західної Римської імперії. Протягом IX - X ст. у Франкській державі завершився процес формування феодальної форми землекористування, надання бенефіції стало системою, васальна служба стала спадковою, тому бенефіцій змінився на феод - спадкову форму землеволодіння. Залежні селяни ("ті, хто орють") стали разом із рицарством ("тими, хто воює") і духівництвом ("тими, хто моляться") основними верствами населення країн середньовічної Європи.

Розпад великої держави свідчить про завершення процесу феодалізації франкського суспільства.

Основні причини розпаду Франкської держави:

1. Утвердження приватної власності феодалів на землю;

2. Панування натурального господарства;

3. Особиста та поземельна залежність селянина від феодала;

4. Низький рівень розвитку продуктивних сил;

5. Нерозвинутість суспільного поділу праці;

6. Замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків;

7. Існування примітивної техніки та технології;

8. Етнічна неоднорідність;

9. Суперечки між правителями і великими землевласниками;

10. Міжусобні війни.

Розвиток економічних відносин в період РОЗКВІТУ Середньовіччя

За Верденським договором 843 р. Франкська держава була поділена на три частини, котрі пізніше становили основу майбутніх держав Західної Європи: Франції, Італії та Німеччини. Шляхи розвитку господарства були різними в кожній країні. На економічний розвиток Франції та Англії вплинула Столітня війна (1337 - 1433 pp.), яка завершилася утворенням сильної королівської влади у Франції та Англії. А Італія та Німеччина так і залишилися роздробленими.

Період XI - XV ст. - це час розквіту феодальних відносин, який характеризується подальшим розвитком продуктивних сил, розвитком ремесла. Збільшення продуктивності праці в сільському господарстві сприяло появі додаткового продукту. Почали створюватися цехи, з'являються нові міста та відбудовуються старі. У XI - XV ст. феодальному господарству західноєвропейських країн притаманні зокрема спільні риси: урбанізація - історичний процес зростання ролі міст в економічному і культурному житті країни; розвиток товарно-грошових відносин; посилення впливу товарно-грошових відносин на аграрний сектор; поступове згортання доменіального господарства феодалів; переведення на грошову ренту; звільнення селян від особистої залежності; посилення майнового розшарування селян; зростання економічної ролі сільського господарства.

Церква в час розквіту Середньовіччя мала великий вплив на господарське і політичне житія людей. Вона поступово перетворилася на великого феодала. На підтримку іі життєдіяльності віряни сплачували десятину - десяту частину від своїх прибутків. Церква була організатором хрестових походів. Хрестові походи, організовані католицькою церквою - це походи західноєвропейських феодалів з 1096 р. по 1270 р. на Близький Схід під релігійними гаслами боротьби християн проти "невірних". Хрестові походи мали значний вплив на економіку феодальної Європи: поклали край торгівельному пануванню візантійців та арабів у східній частині Середземного моря; у результаті походів Західна Європа ознайомилася з технікою і культурою Сходу, запозичила нові сільськогосподарські культури - гречку, рис, кунжут, абрикоси, кавуни, лимони, фісташки, цукрову тростину; зі Сходу почали більше завозити шовк, бавовну, природні барвники; були запозичені деякі предмети озброєння - арбалет, труба і барабан; в Європі поширилися деякі східні звичаї: миття рук перед їжею, носіння бороди, купання у гарячих лазнях, звичай носити герб на щитах; хрестові походи справили чималий вплив і на спосіб життя та потреби пануючого класу. Рицарі вже не вдовольнялись грубим домотканим одягом, незатишними замками. У них посилюється потяг до гарного одягу, доброї зброї, вишуканих страв.

З розвитком товарно-грошових відносин у XII - XIII ст. підвищився правовий статус, розширилися права селян на землю. Громади й окремі сім'ї викуповували такі сеньйоральні зобов'язання як обмеження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування рухомого та нерухомого майна. Фіксувалися талля (екстраординарний податок), розміри військового збору, торгові та дорожні мита, судові штрафи. Селяни поступово звільнялися від феодальної залежності. Протягом XIV ст. майже всі селяни Франції, Англії, Німеччини отримали особисту свободу. Цьому передували повстання, наприклад, Жакерія у Франції в 1358 р., повстання Уота Тайлера в Англії в 1381 р. та ін.

Панщина або зникла, або не перевищувала кількох тижнів на рік. Поширився феодальний найм - примусова праця за плату, невиконання якої каралася сеньйоральним судом. Переважала натуральна і грошова рента. Селяни поділялися на тих, що перебували у особисто-спадковій залежності, та вільних від неї.

Уповільнюючими чинниками руйнування феодальної системи були події XIV ст.: голод 1315-1318 pp., демографічна криза середини XIV ст. внаслідок чуми, Столітня війна (1337-1453), розкол католицької церкви (утвердження на папському престолі двох пап: у Римі та Авіньйоні. Від чуми 1347 - 1355 років та епідемій 60 - 70-х pp. XIV ст. у країнах Європи загинуло 24 млн. осіб.

Франція. У X - XII ст. у Франції з одного боку прискорюється процес феодалізації, феодали повністю монополізували землю, розширюються права великих і середніх сеньйорів, зникає вільне землеволодіння, оформилися баналітетні права феодала - монопольне право феодала (монополія на піч, виноградний прес і млин, які раніше були в колективній власності общин). А з іншого відбувалося піднесення господарства: здійснювалася внутрішня колонізація - освоєння земель, що були пустками; відбулася урбанізація та комунальна революція - боротьба міст за міське самоуправління та правову організацію між жителями міст та феодалами; формується загально- французький ринок.

Протягом X - ХIII ст. спостерігався прогрес в аграрному секторі економіки. У Франції головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. За користування землею, яка залишилася у власності феодалів, селянин платив грошову ренту - ценз, тому його почали називати цензитарієм, а його ділянки - цензивою. Цензива - умовне спадкове володіння на основі виплати фіксованого грошового цензу (чиншу) - давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйора продавати, заповідати, закладати землю, давала максимум господарських і правових можливостей. Селяни залишались залежними, але вони перетворювались в особисто вільних держателів землі сеньйора.

Розвиток ринкових відносин призвів до змін і у відносинах між феодалами. З XIV ст. головною формою зв'язку між сеньйорами та їхніми васалами стало не умовне земельне дарування, а так званий рентний феод, коли васал отримував за службу не відповідну ділянку землі, а тільки ренту з неї. Феодали все більше зосереджували свої інтереси не на веденні господарства, а на військовій та адміністративній службі. Васальні зв'язки відривалися від земельних держань і перетворювалися на грошові відносини, що призвело до розпаду попередньої феодальної ієрархії. На поч. XIV ст. складається єдиний ринок, зникає господарська відокремленість окремих районів, торгівля з'єднує області між собою. На посилення королівської влади та послаблення феодалів вплинула Столітня війна 1337 -1433 pp. між Францією і Англією. Союз короля з містами дозволив створити і утримувати постійну найману армію, а з появою вогнепальної зброї і артилерії, лицарство втратило монополію на військову справу. Столітня війна сприяла піднесенню національної самосвідомості французів, їхня перемога стала стимулом до розвитку процесу централізації Французької держави. В XV ст. було утворено єдину Французьку державу.

Англія. IX - XI століття в історії Англії стали періодом формування васальних відносин і залучення вільних селян до поземельної залежності. Прискорення розвитку феодалізму в Англії пов'язано із норманським завоюванням Вільгельма І Завойовника, це була експансія більш розвиненого французького феодалізму. В 1086 році в Англії було проведено перепис населення ("Книга Страшного суду"). Було зафіксовано становище кожної людини, обсяг його власності і розмір податку, який він сплачував. За даними перепису, більшу частину селян уже було закріпачено. У той час існувала також значна частина вільних селян, особисті і майнові права яких захищалися королівськими судами і загальним правом. Щоб запобігти надмірному посиленню знаті, король роздавав феодалам землі у різних місцях, а всіх баронів і рицарів було проголошено васалами короля. Отже, власники англійських маєтків були васалами не окремих феодалів, на відміну від континентальних феодалів, а безпосередньо короля. Королівська влада в Англії стала спадковою.

Англія перетворилася в сильну західноєвропейську державу за династії Плантагенетів (1154 - 1399 pp.). В країні було проведено церковну реформу (архієпископів і єпископів проголосили васалами короля), військову реформу (запроваджено військове найманство), управлінську реформу (засновано парламент 1265 р.).

Удосконалення землеробства в XII - XIII ст., збільшення орних земель, зростання попиту на вовну прискорили розвиток товарно-грошових відносин. Селяни були тісно пов'язані з ринком, були основними товаровиробниками в сільському господарстві і вони вже в XII - XIII ст. були переведені на грошову ренту. З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих регіонів: в північно-східних районах основою господарства було землеробство, в північно-західних - вівчарство. Кріпосне право починає зазнавати кризи в XIV ст. Поширення грошового обігу призводить до процесу обгородження - захоплення общинних земель з метою поширення вівчарства. Збільшувалася площа земель, зданих в оренду, поширювався процес переведення селянських повинностей з натуральної форми у грошову, зросла чисельність особисто вільних селян, почали використовувати найману працю у дрібних та середніх маєтках.

Економічна криза, яка була спричинена демографічною кризою, викликала різке зростання цін, як на продукти, так і на робочу силу. Це змінило соціальний статус залежного населення - більшість селян стали практично вільними. У XV ст. заміна панщини остаточно завершилася. Селяни отримали право землекористування протягом всього життя з виплатою незмінної щорічної ренти. Спадкових прав на землю англійські селяни не домоглися.

Німеччина. Процес феодалізації на території Німеччини протікав повільно. Довше збереглася алодіальна власність різних станів суспільства, в тому числі вільних селян у поєднанні з ленними володіннями, які до XI ст. залишалися не спадковими. Особливо важлива роль у процесі феодалізації належала єдиній ранньофеодальній державі з сильнішою владою, тому період феодальної роздробленості почався в Німеччині значно пізніше.

Період завершення феодалізації в німецькому селі був пов'язаний із розвитком політико-правових інститутів імунітету та баналітету. Для селян це означало спочатку судову, а потім вотчинну залежність від феодала. До кінця XI - початку XII ст. змішане село перетворилося у феодальне. Відбулося розшарування як серед селян так і серед пануючого класу.

В XIII ст. відбувається руйнування доменікально-панщинної системи. Селяни за умови сплати ренти розпоряджалися своїми наділами, визначали напрям спеціалізації, торгували продуктами свого господарства. Значно посилилася майнова диференціація: окремі селяни мали 4 - 7 повнонадільних господарств, 40-60 % селян у різних районах Німеччини були малоземельними або зовсім не мали наділів. Поширилася великоселянська оренда і дрібноселянська половинщина. Розвиток продуктивних сил, піднесення міського ремесла втягнули німецьке село в товарно-грошові відносини, що викликало зміни в аграрних відносинах. Зростання населення породжувало земельний голод. Ця проблема вирішувалася за рахунок внутрішньої та зовнішньої колонізації. У XII - XIII ст. відбувся розпад старої вотчинної системи і виникла чиста сеньйорія. Селяни перетворилися в орендарів - майєрів. У південно-західних районах збереглася так звана закам'яніла сеньйорія з доменом, спадковими селянськими держаннями і панщиною, хоча й тут відбувався частковий перехід до грошової ренти. Це призвело до зникнення найважчих форм особистої залежності селян, багато з них здобули особисту свободу, але часто цей процес супроводжувався втратою спадкових прав на землю. Посилилося розшарування селянства.

Розвиток ринкових відносин у XIV - XV ст. все більше втягував у ринкові зв'язки селян і феодалів. Проте на початку XIV ст. в економіці Німеччини, як і в усій Західній Європі, спостерігалися певні ознаки занепаду. Ситуацію загострили епідемія чуми у 1348 - 1349 pp., епідемії 60 - 70-х років, війни, ряд неврожайних років. Зникла майже 1/5 частина поселень. Негативні наслідки спричинили характерні для цього періоду "ножиці цін" - високі ціни на ремісничі вироби і низькі на сільськогосподарські продукти, особливо на зерно. Зменшення населення зумовило невигідність у широких масштабах товарного зернового господарства, що вело до скорочення посівних площ. Це поклало початок масовому особистому закріпаченню наприкінці XV ст. як бідняків, так і заможного селянства.

Збільшення попиту на продукти харчування і на сировину для текстильної промисловості, що було викликано збільшенням міст, призводило до збільшення кількості овець і великої рогатої худоби, розширення посівів технічних культур. Відповідно цей попит спонукав феодалів до захоплення общинних земель. З другої половини XIV ст. по всій Німеччині аграрний розвиток визначала “сеньйоріальна реакція”. Відновлювалися доменіально- панцинне господарство і особисто-спадкова залежність селян. Зросли сеньйоральні примуси селян, спроби встановити кріпосний статус деяких з них. Особливо ця тенденція поширилася на схід від Ельби. На цих землях почали створюватися фільварки - багатогалузеві господарства, засновані на відробітковій ренті та орієнтовані на ринок. Це було пов'язано із розширенням площ виноградників, посівів льону і інших технічних культур. Відбувається розширення феодального господарства за рахунок селянських наділів. В XV ст. феодали законодавчо закріпили залежність селян, відбулося повернення до кріпосного стану.

Размещено на Allbest.ru