Економічні наслідки Першої Світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічні наслідки першої світової війни

У війні загинуло більше 10 мільйонів чоловік, ще 10 мільйонів померло від голоду й епідемій. 20 мільйонів чоловік було поранено або травмовано. На 16 млн. чоловік за п'ять військових років скоротилася народжуваність. Таким чином, населення Європи в 1919 році стало на 36 млн. чоловік менше (майже на 10%), ніж повинно було бути в ході мирного розвитку.

За роки війни було потоплено 500 бойових кораблів, 2000 допоміжних плавзасобів і 6000 торгових судів. Значні території у Франції, Австрії, Німеччині і Росії піддалися розграбуванню і руйнаціям.

Національне багатство країн Європи скоротилося в середньому на третину, у той час як у Японії виросло на 25%, а в США - на 40%. Частка Сполучених Штатів у світовому промисловому виробництві перевищила 50%. У США виплавлялося 60% світового чавуну і сталі, вироблялося 85% світового випуску автомобілів. Американські інвестиції за кордоном збільшилися з 2,5 до 7 млрд. дол.

Німеччина втратила 12% своєї довоєнної території в Європі і всі заморські колонії загальною площею 3 млн. кв. км з населенням 13 млн. чоловік, велика частина яких відійшла до Англії, її сухопутна армія була скорочена до 100 тисяч чоловік, а офіцерський корпус - до 4000. За умовами Версальського мирного договору, Німеччина зобов'язалася виплатити країнам переможницям 132 млрд, золотих марок. Обсяг виробництва до початку 20-х років скоротився на 43% у порівнянні з 1913 роком. Заробітна плата робітників була на 40% нижча, ніж в Англії. І на 20% нижча, ніж у Франції. Тривалість робочого дня зросла до 10-12 годин. У 1921-23 роках країна переживала жахливу інфляцію. Дійшло до того, що заробітна плата виплачувалася два рази на день: вдень і ввечері, причому після денної виплати влаштовувалася перерва для того, щоб люди могли встигнути що-небудь купити до нового підвищення цін, що досягало 50% за день.

Австрійська, Турецька і Російська імперії розпалися. В Австрії, Угорщині, Чехії, Польщі, Румунії, Італії до влади прийшли слабкі буржуазні уряди, що за 20 років так і не зуміли вивести свої країни на траєкторію стійкого економічного розвитку, внаслідок чого ці країни стали легким здобутком фашистів. У Туреччині до влади прийшли військові, котрим вдалося здійснити модернізацію країни. Більше всього постраждала Росія, де владу захопили більшовики.

Вплив першої світової війни на господарство України

План Дауеса

Криза 1921 року

Економічний стан повоєнних європейських країн

Криза очистила ринок від цих фірм-одиоденок і сприяла успішному проведенню конверсії підприємств (орієнтованих на оборону). У цілому криза відіграла позитивну роль, забезпечивши базу для подальшого розвитку економіки.

Найбільш сильною криза була в Англії, що, з одного боку, пояснюється серйозними економічними втратами під час війни - остаточною втратою морської торгової монополії і фінансової гегемонії, а з іншого боку - активною підтримкою, що голодуюча Радянська Росія зробила страйкуючим англійським шахтарям у марній надії на ескалацію революційних дій у Європі.

Після закінчення очисної кризи в головних західних країнах почався період безупинного економічного піднесення, що продовжувався 7-8 років.

За цей період відновився і збільшився середній прошарок, частка якого наблизилася до 50% населення. Тільки зі США від 15 до 25 млн. чоловік володіти акціями, що складали від 30 до 50% дорослого населення країни. Індекс Доу-Джонса, що розраховується на основі даних про динаміку курсової вартості головних американських корпорацій, безупинно ріс протягом 5,5 років, збільшився за цей час у 3 рази. Сумарна вартість акцій, що котувалися на Нью- Йоркській фондовій біржі, зросла з 27 до 87 млрд, доларів, і Уолл-Стріт стала світовим фінансовим центром, залишивши позаду і Лондон, і Париж.

Збільшувалися обсяги виробництва, прибутки і заробітна плата. Загальна сума споживчого кредиту зросла в США до 6,5 млрд. дол. Автомобільний парк у 1929 році склав 26 млн. автомобілів, з яких 23 млн. було придбано у кредит. Навіть у Німеччині до 1929 року був перевищений довоєнний рівень виробництва. 1 вона знову вийшла на друге місце у світі за цим показником.

До кінця 1920-х навіть найобережніші економісти повірили в те, що почалася епоха загального "вічного" процвітання. У тіні залишався той факт, що поряд із бумом у будівництві, автомобільній і хімічній промисловості, кіноіндустрії "традиційні" галузі - вугільна, текстильна, кораблебудування і сільське господарство - переживали дійсний занепад.

Недооцінювалась також відносна вузькість внутрішнього ринку і недостатня інвестиційна активність населення, обумовлені вкрай нерівномірним розподілом прибутків.

Особливості депресії у Великобританії

Депресія почалася в Англії дещо пізніше, ніж у США й інших країнах. Обсяг виробництва впав у меншому ступені - всього на 15-20%. Це пояснюється уповільненими темпами росту британської економіки, навіть мови про "перегрів" не могло бути. Зовнішня торгівля скоротилася вдвічі, що менше, ніж у США, і пояснюється зберіганням торгових зв'язків з колоніями. Але безробіття охопило 20% всіх зайнятих, у тому числі 33% усіх робітників.

Уже в 1931 році була створена спеціальна комісія під керівництвом банкіра Дж. Мея, що рекомендувала збільшити прямі і непрямі податки, зменшити оклади численних державних службовців і вчителів, скоротити програму суспільних робіт і урізувати на 10% допомогу по безробіттю, які поширювалися на осіб, що старші 15 років. Після нетривалої боротьби і зміни уряду, під тиском міжнародних кредиторів, пропозиції Мея довелося в цілому прийняти.

Також була зроблена девальвація фунта на 30% і скасований його стійкий курс до золота.

Були введені протекціоністські мита на товари, у першу чергу з США і Європи, що дозволило стабілізувати ціни, які за 1931-36 роки зросли всього на 10% (менше 2% на рік). Банківський кредит знизився до 2% річних, що створило сприятливі умови для поновлення інвестицій. До 1934 року був знову досягнутий докризовий рівень 1929 року. Можна відзначити, що в цілому імперія виявилася більш стійкою до кризи, ніж республіканська Франція або США.

Але і без того немалі загальні державні витрати зросли до 24-29% ВВП.

Імперський шлях Німеччини

Гіперінфляція 1923 року не просто знищила марку, зрештою проста грошова реформа повернула національній валюті купівельну спроможність, вона знищила німецький середній прошарок і віру населення в ринок і демократичні інститути. Відмова від демократії стала лише справою часу. Економічний підйом другої половини 20-х років лише посилив торжество найбільш темних, реакційних сил.

Криза 1929 року підтвердила найбільші песимістичні чекання. До 1932 року потерпілими були 68 тисяч промислових підприємств, виробництво скоротилося на 40%, зовнішня торгівля - на 60% (у 2,5 рази), кораблебудування на 80% (у п'ять разів), без роботи опинилися 8,5 мільйонів чоловік - біля половини всіх осіб найманої праці. Лише 20% з них одержували допомогу по безробіттю, та й та не забезпечувала прожиткового мінімуму. Фонд заробітної плати скоротився вдвічі. Середній заробіток робітника складав 22 марки на тиждень при прожитковому мінімумі - 40 марок. Ремісниче виробництво і дрібна торгівля, в якій були зайняті більш 5 мільйонів сімей (13 мільйонів чоловік), також скоротилися майже в два рази.

Уряд Німеччини вульгарно за британським прикладом зменшив заробітну плату і куці соціальні програми. Паралельно він домагався, і не безуспішно, пом'якшення умов виплати боргу країни по репараціях. Але, з іншого боку, світова криза спричинила скорочення кредитування промисловості міжнародними фінансовими корпораціями, що також погіршила положення країни.

Найбільші промисловці країни (Флік, Отінене, Тіссен) вже з 1923 року почали фінансування Гітлера і його партії. Зубожіле населення остаточно розчарувалося в демократичних методах керування державою і готове було віддати свої голоси "партії сильної руки".

Варто підкреслити, що Гітлер прийшов до впади не в результаті військового перевороту, а законним шляхом, використовуючи демократичний інститут виборів! Обраний президент Гінденбург - мілітарист і реваншист - добровільно призначив Гітлера рейхсканцлером. Диктатура буде встановлена пізніше, саме в той момент, коли почалося пожвавлення економіки!

У червні 1933 року була організована Генеральна рада німецького господарства, у яку ввійшли 12 представників найбільших компаній Німеччини. Підприємницькі спілки об'єднуються в корпорацію "імперський стан німецької промисловості". Тоді ж приймається закон про примусове картелювання і створюються сім головних імперських груп: промислова, енергетична, реміснича, торгова, банківська, страхова, транспортна.

Шляхом виходу з кризи став шлях тотальної мобілізації ресурсів і військового реваншу. Військові витрати збільшилися з 1933 по 1939 роки більш, ніж у 10 разів і склали 15-16 млрд, марок на рік, або 75% усіх держінвестицій (на частку транспорту припадало 17%, управління - 6%, житлового будівництва - 1%). Уже в 1934 році створюється колоніальне відомство.

У тому ж 1933 році приймається закон про спадкові подвір'я, що сприяв зміцненню господарств гроссбауерів. Створюється "імперський стан по продовольству", і кожний десятий селянин оголошується "солдатом фронту харчування".

У 1935 році приймається закон про оборону імперії і вводиться загальна військова повинність. За порушенням міжнародних угод німецька армія починає стрімко рости. У тому ж році вводиться обов'язкова трудова повинність для юнаків і дівчат від 18 до 25 років, з 1938 року вона стає загальною.

Уся Німеччина була поділена на 18 господарських областей, у кожній з яких Палата, очолювана місцевим фюрером, стає вищим органом економічної влади.

У 1936 році приймається 4-літній план мобілізації ресурсів, що включав нагромадження стратегічної сировини і валюти (вивіз яких з країни був фактично заборонений). Він був спрямований на створення автократичного замкненого господарства, спроможного вести тривалу війну. Поступово збільшується робочий день, досягаючи 10-14 годин.

Завдяки розпочатим заходам, безробіття різко скорочується, важка і воєнна промисловість зростають на 10% на рік, а легка і харчова промисловість скорочуються. Довелося ввести нормування відпустки продуктів (картки). землевласник економічний депресія інституціоналізм

Приймається декларація про припинення класової боротьби, профспілки розпускаються, страйки забороняються.

Ліквідуються всі цивільні права і свободи, на інакомислячих і політичних супротивників, а також на євреїв, яких вирішили зробити колективним "громовідводом" для німецького народу, обрушуються репресії. Організуються концентраційні табори для фізичного винищення людей.

Усе це відбувається при невтручанні Англії і Франції, які у будь-який момент, до 1938 року включно, могли легко ліквідувати уряд Гітлера. Гірше того, підтримка Німеччини через океан впливовими фінансово-промисловими кланами досягала в другій половині 30-х років 5% німецького ВВП. Здійснював фашистській Німеччині економічну й військову підтримку також Радянський Союз.

Сутність, основні етапи та напрями розвитку інституціоналізму

Інституціональний напрям в економічній науці виникає на рубежі ХІХ-ХХ століть в США. Він був своєрідною критичною реакцією на недосконалість класичної та неокласичної економічної теорії, яка стала проявлятись на фоні недосконалостей реальної практики господарювання в країнах капіталізму. Останній став набувати тенденції широкого і динамічного розвитку монополій, зростаюче свавілля яких почало викликати протест з боку суспільствознавців. Тому інституціоналізм можна, з одного боку, розглядати як антитезу тодішній загальноприйнятій економічній теорії, а з іншого - як один з чинників виникнення кейнсіанства.

Сутність інституціоналізму

Інституціоналізм представляє собою такий тип наукового аналізу, який наголошує на ролі соціальних, політичних, правових, етнічних, моральних, психологічних, технічних та інших позаекономічних факторів в поясненні суті економічних процесів, і явищ. Сам термін “інституціоналізм” в економічну науку впровадив в 1919 р. американський економіст В. Гамільтон. “Інституції, - писав він, - це словесний символ для кращого опису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий і постійний спосіб дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для нації”. Гамільтон та інші прибічники цього напряму вважали, що господарська діяльність в суспільстві регулюється переважно звичаями, нормами моралі, психологією великих груп населення чи нації в цілому тощо.

При усій неоднорідності поглядів, представники цього напряму мали багато спільних теоретико-методологічних рис:

- широке використання описово-статистичного методу;

- еволюційний характер теорії;

- оперування категорією “інституція” як вихідною й визначальною;

- критика високого рівня абстракції в науковому аналізі класиків і неокласиків, статичного характеру їх теорії ціни;

- прагнення до синтезу економічної теорії з іншими суспільними науками, віра у плодотворність пошуку істини на стиках різних соціальних наук, розширене трактування предмету політичної економії;

- невдоволення недостатнім рівнем емпіризму ортодоксальної економічної теорії, широке застосування детальних кількісних досліджень;

- технологічний/технічний детермінізм.

Вищезазначені риси, а не якась спільна теорія, - це те що дозволяє віднести до інституціонального напряму дуже різних економістів - і неокласиків, і кейнсіанців, і монетарист, і неолібералів, що свідчить про недоцільність визначення “чистих” інстиіуціоналістів. Інстуціоналізм треба розглядати як одну з суттєвих тенденцій в методології сучасного економічного аналізу.

Основні етапи та напрями розвитку інституціоналізму

Інституціоналізм пройшов щонайменше три етапи в своєму розвитку.

Перший етап, який ще називають раннім або критичним інституціоналізмом, датується першою чвертю XX ст. Умовно його можна підрозділити на три напрями: (а) психобіологічний, (б) соціально-правовий; (в) емпіричний.

Психологічний напрям (як і інституціоналізм взагалі) виникає завдяки працям американського соціолога і економіста норвезького походження Т. Веблена (1857-1929). Він був одним з перших, хто піддав критиці не тільки класичну (й неокласичну) теорію, але й саму капіталістичну організацію господарювання епохи швидкої експансії монополій. У якості рушійної сили суспільної еволюції Веблен розглядав “ірраціональну психологію” соціальних груп, які борються між собою. Так, у нього борються між собою “індустрія” і “бізнес”. “Індустрія” - це матеріальна форма виробництва, тобто безпосередній процес виробництва, що здійснюється на машинній техніці. “Бізнес” - це сукупність таких інституцій, як монополія, конкуренція, кредит, тобто сила, яка через сферу обігу керує бізнесом. Завдяки тому, шо бізнес підкорив собі виробництво, між ними виникає суперечність, в результаті якої “психологія бізнесу" з її орієнтацією на високі прибутки через різні кредитні й біржові махінації та зростання фіктивного капіталу стає на перешкоді інтересам “індустрії'”, яка прагне до підвищення продуктивності й ефективності виробництва. Веблен пропонує зняти цю суперечність. Це має відбутись не революційно-насильницьким шляхом, а через встановлення соціального контролю над сферою бізнесу, постійне зростання місця і ролі технічної інтелігенції, яка поступово перебирає на себе владні функції. “Влада технократії”, на думку Веблена, має прийти на зміну владі “бездіяльного класу” (тобто представників сфери бізнесу), тому що інтереси інженерів повністю збігаються з інтересами суспільства в цілому.

Соціально-правовий напрям інституціоналізму, яскравим представником якого був Дж. Р. Коммонз (1862-1945), трактував юридичні правові норми як головний позаекономічний інститут, що визначає розвиток суспільства. Цей американський вчений виголосив юридичну угоду в якості вихідної економічної категорії. Угоди укладаються між представниками всіх суспільних інституцій - сім'ї, профспілок, корпорацій, уряду. Наприклад, відносини між капіталістом і найманим ним працівником є нічим іншим, як угодою рівноправних членів суспільства. Юридичне регулювання правил “угоди” є, на думку Коммонза, запорукою мирних компромісних розв'язань будь-яких проблем у всіх сферах соціально-економічного життя суспільства.

Кон'юнктурно-статистичний (емпіричний) напрям інституціоналізму започаткував В. К. Мітчелл (1874-1948). Головним феноменом сучасного життя він вважав гроші і грошовий обіг, визначаючи економіку розвинених країн початку XX ст. як “грошову цивілізацію”. Мітчелл постійно критикував абстрактний метод класичної політичної економії, віддаючи перевагу описово-статистичному інструментарію, зокрема динамічним рядам, індексам, регресійно-кореляційному аналізу тощо, які він широко використовував, працюючи в Національному бюро економічних досліджень США.

Мітчелл вивчав те, як на економічні чинники (в категоріях грошового обігу, кредиту, фінансів тощо) впливають чинники позаекономічні (зокрема такі, як психологія, поведінка людей тощо) засобами встановлення закономірностей в кон'юнктурних коливаннях цих показників шляхом використання великої кількості статданих по фактичних матеріалах в математичній обробці. Мітчелл також намагався розробити модель безкризового ділового циклу, використовуючи різні варіанти втручання держави в економіку. Він, зокрема, розробив “модель нециклічного (безкризового) розвитку”, застосовуючи так звані “динамічні” ряди кон'юнктури”. Щоправда, його “гарвардський економічний барометр”, який обчислювався на основі усереднених показників - індексу спекуляції, індексу бізнесу та індексу грошового ринку - не зміг попередити про насування “Великої депресії” 30-х років. Це свідчило про недосконалість, а не про хибність методологічного підходу, який ставив на порядок денний питання про необхідність соціального контролю над економікою.

Другий етап розвитку інституціоналізму можна умовно датувати 30-50- ми роками XX ст. Його пов'язують з революційними теоріями монополістичної і недосконалої конкуренції. Джон Гелбрейт, наприклад, стверджував, що в західній економічній науці XX ст. майже одночасно і паралельно відбувалось дві революції - (1) кейнсіанська і та, (2) що точилась навколо теоретичного з'ясування співвідношення ролі конкуренції і монополії в реальному економічному житті. Ця друга революція готувалась на початку 30-х років XX ст. по обидві боки Атлантичного океану в містечках з однаковою назвою Кембридж (один в Англії, другий - в США) і спалахнула одночасно в 1933 р. з публікацією книги 'Теорія монополістичної конкуренції” американця Е. Чемберліна і праці “Економічна теорія недосконалої конкуренції” англійки Дж. Робінсон.

З одного боку, ці праці несхожі, тому що писалися різними вченими, які не підозрювали про аналогічні за спрямуванням дослідження колеги- економіста. Але з іншого боку, в обох творах відкидається раніше панувавше серед класиків і неокласиків припущення, що сучасна їм ринкова економіка функціонує за умов вільної (досконалої) конкуренції. Обидва ці економісти проголошують про прихід ери недосконалої конкуренції, значного поширення процесів монополізації. Виходячи з цього, вони стають на захист конкуренції (незважаючи на її “досконалі” чи “недосконалі” форми), ставлячи на порядок денний питання про розробку механізму, який би забезпечував і підтримував нові форми конкуренції, які поєднують в собі як характеристики вільної конкуренції, так і риси монополії. Досліджуючи монополістичну конкуренцію і олігополію, Чемберлін і Робінсон торкаються багатьох правових, соціальних, психологічних і етичних аспектів (таємні змови, лідерство в цінах, реклама тощо), які дають підстави стверджувати, що ці автори та їх прибічники використовують методологію інституціоналізму, тобто теорії монополістичної і недосконалої конкуренції можна розглядати в рамках цього широкого напряму розвитку сучасної економічної думки.

Третій етап розвитку інституціональних теорій відбувається у другій половині XX ст. і тому буде розглянутий в рамках наступної теми.

Історичні передумови виникнення та сутність кейнсіанства.

Кейнсіанство є одним з найбільш відомих напрямів світової економічної думки. Його значення важко переоцінити, враховуючи революційний переворот, який ця теорія зробила в економічній науці та економічній політиці 50-Х-70-Х років XX ст. багатьох провідних держав світу. Виникнення цієї парадигми економічної думки вважається рубіжним, ознаменувавшим різку зміну підходів і методів дослідження, завдяки якому “економіка пропозиції” на довгий час поступилась “економіці попиту”, яка, всупереч задуму автора, не витіснила суперницю, а доповнила економічну теорію; в економічній теорії неначе з'явилось друге крило, яке дозволило злетіти їй на раніше недосяжну висоту більш всебічного аналізу, більшого наближення до істини.

Історичні передумови виникнення кейнсіанства

Кінець двадцятих і майже всі тридцяті роки XX ст. увійшли в історію темною плямою світової економічної кризи, яка не тільки завдала удару по добробуту мільйонів мешканців країн з ринковою економікою, але й підірвала довіру і повагу до класичної/неокласичної економічної теорії, яка заперечувала можливість тривалих депресивних станів за умов ринкової організації національних господарств. Стала очевидною недостатність лише мікроекономічного аналізу, який домінував у неокласичній економіці, з'явилась нагальна потреба в іншому - макроекономічному підході, який би осягнув процеси, що відбувались у стагнуючих ринкових економіках Заходу і вказав шляхи виходу з критичної ситуації. Щасливим збігом обставин можна вважати те, що поява великої історичної задачі економічної теорії епохи Великої Депресії співпала з появою великої постаті, яка на момент економічних потрясінь повністю сформувалась і представляла собою в одній особі і видатного теоретика, і знаного політика, і успішного бізнесмена великого масштабу.

Англієць Джон Мейнард Кейнс (1883 - 1946) отримав солідну освіту в Ітоні і Королівському коледжі в Кембриджі, був учнем А. Маршалла і з 1908 по 1915 pp. за його запрошенням читав лекції з економічних та математичних наук в Королівському коледжі Кембриджу, але відійшов від позицій кембриджської школи, побачивши інші шляхи розв'язання економічних проблем.

В 1906-1908 pp. Кейнс працював у Міністерстві в справах Індії. За свою першу економічну працю в 1909 р. він отримав премію ім. А. Сміта. Як економіст-практик Кейнс очолював велику страхову компанію, був директором інвестиційної компанії, редактором таких великих видань, як “Нейшн”, “Нью Стейтсмен”, “ Економік джорнал”, секретарем Королівського економічного товариства, членом Королівської комісії з фінансів і грошового обігу Індії, відповідальним працівником британського казначейства, експертом у фінансових переговорах Великої Британії. Так, в 1919 р. Кейнс був головним представником казначейства на мирній конференції в Парижі, а також представником британського міністра фінансів у Вищій економічній раді Антанти.

Кейнс був одним з директорів Англійського банку, працював в комісії по ленд-лізу. В 1944 р., очолюючи делегацію своєї країни на конференції в Бреттон-Вудсі, суттєво вплинув на формування нової міжнародної грошової системи, яка проіснувала до початку 70-х років XX ст.

Кейнс довів, що свої економічні знання він може застосувати на практиці. Так, “граючи” на фондовій біржі, він нажив велике багатство.

Кейнс був автором багатьох наукових праць, як з вузьких практичних питань організації господарського життя, так і з проблем загальної економічної теорії.

Сутність кейнсіанського вчення

Основні положення свого вчення Кейнс виклав в головній фундаментальній праці “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936). Цю книгу небезпідставно вважають поворотним пунктом в історії економічної думки. Таке твердження стоїть на визнанні чотирьох основних внесків вченого в економічну науку: (1) переосмислення існуючої грошової теорії завдяки наголосу на суттєву відмінність сучасної економіки з використанням грошей від економіки бартерної, (2) створення простої для застосування і емпіричного обґрунтування моделі економіки на основі концепції сукупної загальної рівноваги, яка водночас має відношення до проблем економічної політики, і яка відкриває шлях до (3) пояснення, чому конкурентна капіталістична економіка автоматично не забезпечує рівня повної зайнятості і (4) тим самим провокує революційний перегляд пануючого загальноприйнятого (ортодоксального) уявлення щодо ролі держави (уряду) в такій економіці.

Найбільшою проблемою економічної політики, якою в тридцяті роки XX ст. переймався Кейнс, було масове безробіття. Це зумовило те, що в своїй “Загальній теорії ...” Кейнс зосередив увагу не на питанні “Що визначає загальний рівень цін?” (саме воно було предметом головної турботи його сучасників-економістів), а на питанні “Що визначає рівень національного виробництва (а, стало бути, і рівень зайнятості)?”

Кейнс робить головний наголос на проблемі механізму ефективного сукупного попиту. Цей механізм, на переконання Кейнса, визначає рівень зайнятості в економіці з даним населенням і даною технологією виробництва. Така позиція різко контрастувала з тодішньою домінуючою ортодоксальною економічною теорією, яка пов'язувала високий рівень безробіття з надмірними реальними зарплатами і високими процентними ставками. Загальноприйнятою на той час була думка про те, що якщо зарплати будуть зменшені і обсяг споживання тим самим впаде, то зайнятість зросте, тому що (а) фірми будуть наймати більше працівників за меншу платню і (б) більші грошові заощадження призведуть до зростання інвестицій. Кейнс, проте, в своїй “Загальній теорії...” стверджував, що зменшення зарплат призведе не до збільшення зайнятості, а швидше до зменшення попиту і тим самим до зростання безробіття. Рівень зайнятості, писав Кейнс, визначається не рівнем реальних зарплат, а рівнем сукупного попиту, який, в свою чергу, залежить від рівня інвестицій в економіку. Крім того, падіння рівня процента може мати дуже несуттєвий вплив на рівень інвестицій, особливо в періоди депресії. Аргументація, яка стояла за такими заявами і висновком щодо неспрацювання в капіталістичній економіці закона Сея, була у Кейнса такою. Рівень виробництва і зайнятості при даних ставках зарплати і кількості народонаселення залежить від (1) граничної схильності до споживання, (2) граничної ефективності капіталу, (3) кількості грошей, (4) переваг. Ефективний попит в економіці діє через схильність до споживання і ставки нових інвестицій для встановлення стелі рівня економічної активності. Кейнс робить припущення, що сукупне споживання становить відносно фіксовану долю в сукупних витратах - споживчу функцію. Припускаючи, що споживчі витрати підійдуть до будь - якого рівня доходу, рівень зайнятості стає залежним від інших складових сукупних витрат, зокрема, від такого суттєвого у Кейнса компонента, як інвестиції. Для кожного рівня інвестицій у нього існує певний рівноважний рівень зайнятості. Повна зайнятість трапляється за умов унікального рівня інвестицій, і до тих пір, поки не буде певного механізму, гарантуючого “правильний” рівень інвестицій, повна зайнятість автоматично не встановиться. В межах ортодоксальної економічної теорії до Кейнса панувала точка зору, згідно з якою інвестиції припасовуються до рівня повної зайнятості автоматично - через ставку процента.

У класиків норма процента пов'язується із взаємодією заощаджень і інвестицій та їх наступним вирівнюванням. Кейнс пропонує зовсім інше обгрунтування. У нього процент - це незалежний чинник. Він має грошове підгрунтя: його рівень визначається взаємодією попиту і пропозиції на ринку грошей, тобто не на всі заощадження, а тільки на їх грошову частину. Ось чому причину небажаного зростання ставки процента Кейнс пояснює підвищенням попиту на гроші у порівнянні з їх пропозицією. Кейнс назвав попит на гроші схильністю до ліквідності, яка залежить від трьох факторів: (1) потреб товарно-грошового обігу, (2) обачності людей, (3) спекуляцій на ринку грошей. При цьому процентна ставка стає своєрідною платою за вимушене розлучення з готівкою, з ліквідністю. Звідси: чим виша схильність до ліквідності (яка до того ж підсилюється невпевненістю на ринку грошей), тим вищий попит на готівку і тим вища ставка процента. З цього можна зробити висновок, що у Кейнса процент - це ще й психологічний феномен. Разом з тим, процент в його теоретичній схемі - це та ланка в системі ринкової економіки, яка єднає її грошову і виробничу сфери, яка визначає специфіку впливу грошово- кредитного регулювання на процеси відтворення в країні.

Кейнс висунув ідею про те, що автономні витрати як, наприклад, урядові витрати, призведуть до зростання сукупного доходу в значно більшій мірі через механізм так званого мультиплікатора.

Концепцію мультиплікатора інвестицій і зайнятості можна вважати не тільки оригінальною, а й стрижневою в теоретичній системі Кейнса. Вона пояснює зв'язок між чистими інвестиціями, споживанням і національним доходом. Це, перш за все, стійке співвідношення між змінами в обсягах чистих інвестицій і змінами в обсязі національного доходу. Кожна одиниця приросту/зменшення чистих інвестицій не пропорційно, а в кратному обсязі викликає приріст чи зменшення національного доходу, а, стало бути, таким же чином впливає на збільшення чи зменшення зайнятості.

Термін дії мультиплікаційного (примножувапьного) процесу, його загальний ефект, а також сама величина мультиплікаційного коефіцієнта визначаються тим, у яких пропорціях приріст національного доходу піде на споживання і заощадження, тобто якими будуть гранична схильність до споживання (частка приросту споживання в прирості національного доходу - МРС) і гранична схильність до заощаджень (частка приросту заощаджень в прирості національного доходу - MPS).

Зростання первинних інвестицій вмикає мультиплікатор, який через вторинні, третинні і наступні інвестиції викликає значно більший (ніж первинні інвестиції) кратний приріст національного доходу, зайнятості і споживання. Мультиплікаційний ефект має спадний характер і закінчується тоді, коли чергові інвестиції вже нічого до нього не додають, тобто коли зайнятість стає повною і сукупний попит не збільшується.

Мультиплікатор і мультиплікаційний ефект знаходяться у прямій залежності від МРС і в оберненій - від MPS. Це приводить Кейнса до формулювання так званого парадоксу ощадливості. Він полягає у тому, що збільшення заощаджень з боку домогосподарств може спричинити зменшення обсягу чистих інвестицій, національного доходу, ефективного сукупного попиту, іншими словами, до падіння добробуту суспільства.

Іншою закономірністю, в основі якої, на думку Кейнса, лежать скоріше психологічні, ніж економічні фактори, є те, що із зростанням доходу схильність до споживання падає, а схильність до заощаджень зростає. Це поступово веде до зменшення мультиплікаційного коефіцієнта, зниження доходу, сукупного попиту, зайнятості та наступної рецесії й стагнації економіки. Вихід із такого становища Кейнс вбачає у тому, що уряд має всіляко стимулювати споживання, а тим самим - і ефективний сукупний попит. Кейнс вказує на два інструменти регулювання попиту: грошово-кредитну і фіскальну (бюджетну) політику. Грошово-кредитна політика має стимулювати попит шляхом зниження норми відсотку і впливу на прагнення до ліквідності (обмеження бажання тримати вільні кошти в найбільш ліквідній формі). Проте, більші надії в антициклічному регулюванні економіки Кейнс покладав на фіскальну політику. Задля забезпечення високого рівня витрат, сталого ефективного попиту, Кейнс допускав бюджетний дефіцит, зростання внутрішнього державного боргу. Він наголошував на неважливості того, на що саме будуть витрачатися кошти платників податків. Головним, на його переконання, буде те, що витрачені бюджетні кошти будуть стимулювати ефективний сукупний попит і зайнятість.

Кейнс рекомендував використання бюджетних коштів приватними інвесторами через механізм держзамовлень і держзакупок. Можна стверджувати, що Кейнс був не прибічником державних інвестицій, а прихильником державного регулювання обсягів інвестиційної діяльності.

Роль уряду в цьому відношенні Кейнс вважав зростаючою, тому що він прогнозував падіння стимулів до приватних інвестицій в майбутньому.

Кейнсіанське вчення призвело до: (1) поширення макроекономічних моделей, які грунтувались на формуванні нової економічної проблеми - визначення рівня ділової активності в країні, (2) використання такої моделі, як “доходи-витрати на національному рівні” для пояснення економіки в цілому, (3) управління сукупним попитом з боку представників політичної влади і органів, що відповідають за грошову політику держави.

Вчення Кейнса лягло в основу окремого розділу економічної теорії - сучасної макроекономіки.

Основні терміни і поняття

Мілітаризм; план Дауеса; депресія; рецесія; інфляція; дефляція; підприємницькі спілки; спадкові подвір'я; військова повинність; держінвестиції; позаекономічні трактовки економічних процесів; інституція; описово-статистичний метод; емпіризм; технологічний/технічний детермінізм; “психологія бізнесу”, “влада технократії”; “бездіяльний клас”; кон'юнктура; “грошова цивілізація”; безкризовий діловий цикл; “гарвардський економічний барометр”; економіка пропозиції; економіка попиту; бартерна економіка; ефективний сукупний попит; споживча функція; схильність до ліквідності; автономні витрати; управління сукупним попитом; мультиплікатор; гранична схильність до споживання/заощадження; економічна динаміка; спорадичні заходи економічної політики.

Проблеми для творчого обговорення

1. Вплив першої світової війни на господарство України.

2. Марксистська та інституціональна періодизація розвитку людського суспільства: порівняльний аналіз.

3. Чим відрізняється “економіка пропозиції” від “економіки попиту”?

4. Ким був Кейнс в економічній теорії - консерватором чи лібералом?

5. Чи можна економічні погляди Кейнса вважати соціалістичними або комуністичними?

Теми рефератів

1. Особливості депресії у Великій Британії.

2. Велика Депресія в США.

3. Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена.

4. Соціально-правовий інституціоналізм Дж. Коммонза.

5. Школа кон'юнктури В. Мітчелла.

6. Інституціональні концепції в творах Дж.-К. Гелбрейта.

7. Кейнсіанська революція в економічній теорії.

8. Кейнс як засновник сучасної макроекономіки.

9. Кейнсіанська концепція мультиплікатора.

Размещено на Allbest.ru