Зайнятість населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Зайнятість населення - важлива складова системи соціального захисту

У країнах з ринковою економікою соціальна захищеність працездатних осіб насамперед пов'язана з наявністю умов для використання праці як головного джерела доходів для забезпечення нормального рівня життя. Це досягається тоді, коли людина має можливість використати свою працю для задоволення своїх матеріальних і духовних потреб, тобто тоді, коли вона зайнята. Через трансформаційну кризу в Україні, яка послабила соціальну захищеність населення, проблема зайнятості посідає одне з провідних місць у діяльності державних органів влади.

Зайнятість розкриває один із найважливіших аспектів соціально-економічного життя людини, пов'язаний із задоволенням її потреб у сфері праці. Разом із тим, трудова зайнятість населення країни забезпечує виробництво ВВП як економічну основу життя суспільства. Зайнятість має також соціальний характер, бо відображає потреби людей не лише в одержанні доходу, а й у самореалізації через суспільно корисну діяльність. Зайнятість є надзвичайно важливим явищем суспільного життя. Воно багатогранне, включає раціональне використання праці, рівень доходів, достатній для гідного рівня життя людини, яка працює, задоволення потреб економіки в робочій силі, а у працівників - потреби в набутті і підтриманні кваліфікації та соціальну підтримку у разі втрати роботи.

Зайнятість як соціально-економічне явище базується на певних принципах. Це, по-перше, виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці, заборона обов'язкової, примусової праці (крім випадків, спеціально визначених законодавством). Цей принцип передбачає право людини працювати чи не працювати, а якщо працювати, то там і стільки, де і скільки їй це потрібно. Сфера найманої праці стає однією з рівноправних сфер суспільно корисної діяльності. По-друге, принципом зайнятості є створення державою умов для реалізації права громадян на працю, захист від безробіття, на допомогу з працевлаштування і матеріальну підтримку в разі втрати роботи.

Складність та багатогранність зайнятості населення проявляється насамперед у наявності її різних форм. За способом участі працівника в суспільній праці розрізняють зайнятість за наймом і самозайнятість (підприємництво). Формальну і неформальну зайнятість виділяють залежно від легітимності працевлаштування. За ступенем охоплення економічно активного населення розрізняють повну і неповну зайнятість. Виділяють також продуктивну, раціональну та ефективну зайнятість. Певною мірою ці форми зайнятості населення пов'язані як із соціальним захистом окремої особи, так і з рівнем соціальної захищеності тих громадян, які потрапили у скрутну життєву ситуацію та нездатні власними зусиллями забезпечити собі достатній рівень життя.

Найбільші можливості для соціального захисту забезпечує повна зайнятість. її зміст у командній і ринковій системах різний. В командній системі повна зайнятість означала забезпечення всього населення робочими місцями і зводилась до досягнення балансу між останніми і трудовими ресурсами на високому рівні відповідності. Однак практика функціонування командної системи показала, що така повна зайнятість населення не забезпечувала високих темпів економічного розвитку і не сприяла таким важливим сторонам життєдіяльності суспільства, як стан здоров'я, сімейне виховання та ін.

У ринковій економіці поняття повної зайнятості населення є іншим. Під ним розуміють такий стан національної економіки, коли всі, хто бажає працювати за домінуючого рівня заробітної плати, мають змогу це зробити. Повна зайнятість не включає так зване природне безробіття, яке пов'язане з особистими бажаннями людей тимчасово не працювати або спричинене структурними змінами в економіці, що вимагають перекваліфікації людей, які втрачають у зв'язку з цим роботу. За повної зайнятості пропозиція робочої сили покривається попитом на неї шляхом створення таких матеріально-технічних і соціально-економічних умов, щоб кожен, хто бажає працювати, мав можливість брати участь у суспільному виробництві. Як така повна зайнятість тісно пов'язана з ефективною зайнятістю, яка означає такий розподіл трудових ресурсів у територіальному та галузевому розрізах, за сферами прикладання праці та видами діяльності, який дає змогу в кожний даний момент одержувати найбільший приріст матеріальних і духовних благ і передбачає ефективне використання в трудовому процесі кожної зайнятої особи. Ефективність зайнятості визначається таким її рівнем і структурою, які відповідають, з одного боку, потребам виробництва в кількості та якості робочої сили, а з іншого - потребам трудоактивного населення у кількості робочих місць з необхідними параметрами (технічна озброєність, характер і зміст праці, санітарно-гігієнічні умови тощо). В такій ситуації розв'язуються два завдання. По-перше, створюється достатня кількість робочих місць, а по-друге - роботодавці отримують необхідну кількість робочої сили.

Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення, оскільки визначає економічний потенціал суспільства, рівень і якість життя осіб, які працюють, а також можливості соціальної захищеності тих громадян, які її потребують. Така зайнятість є не тільки соціальною гарантією, а й спрямована на створення матеріальних і нематеріальних благ. Тому вона повинна бути продуктивною, тобто економічно доцільною, вигідною, такою, що означає перевищення економічних вигод, отриманих у результаті такої зайнятості, порівняно з витратами на її організацію. Продуктивна зайнятість з точки зору окремого працівника означає отримання трудового доходу більшого, ніж мінімально необхідно для відтворення робочої сили.

У процесі переходу командної економіки на ринкові принципи функціонування відбувається також трансформація радянської системи зайнятості населення до ринкової моделі. Вона здійснюється під впливом сукупності факторів, що чинять на неї суперечливий вплив. Такі ринкові перетворення, як розвиток підприємництва, нові форми і види зайнятості, трудова мобільність, позитивно впливають на зайнятість. Тоді як тінізація економіки, різка диференціація доходів гальмують впровадження ринкових форм зайнятості. Неоднозначно позначається на трансформації системи зайнятості і такий фактор, як відкритість економіки. Сприяючи створенню спільних підприємств і залученню прямих іноземних інвестицій, відкритість економіки формує і нову зайнятість. Водночас активно скорочуються робочі місця, насамперед ті, що потребують кваліфікованої праці, зростає еміграція кваліфікованих працівників. Державне регулювання сприяло демократизації зайнятості, оскільки були створені значні трудові права і свободи, зокрема право вільно обирати зайнятість, її форму, місце роботи, займатися підприємництвом і організовувати власну справу, вільно їздити по світу з метою заробітку, можливості працювати на декількох роботах та ін. У той же час негативні ознаки державного регулювання породили і такі наслідки у соціально-трудовій сфері, як зниження трудових доходів, різке посилення податкового тиску, критичне зменшення соціальних гарантій, скорочення фінансування соціальної сфери, негативно позначились на формуванні ринкових форм зайнятості населення.

У результаті такого суперечливого впливу різних факторів на трансформацію зайнятості населення старі її форми були суттєво зруйновані, тоді як адекватні розвиненій ринковій системі форми зайнятості не були створені належним чином. Виникли форми зайнятості, характерні для перехідної економіки, такі як негарантована, неповна, вторинна та незареєстрована, або тіньова, зайнятість. Особливого поширення в Україні набули три останні форми. Неповна зайнятість виявляється як нестача робочих місць для всіх, хто бажає працювати, а також як вимушена зайнятість неповний робочий час. Наслідки неповної зайнятості неоднозначні. З одного боку, вона веде до зменшення доходів працівників з неповною зайнятістю. З іншого - неповна зайнятість дозволяє зменшити безробіття, даючи можливість одержання певного доходу, а також уберігати працівників від декваліфікації, що відбувається при безробітті. Вимушена неповна зайнятість населення в Україні породжена кризовими явищами в економіці. Вона найчастіше проявляється у вигляді вимушених адміністративних відпусток та в трудовій діяльності у режимі неповного робочого часу. Значного поширення ця форма зайнятості набула в 1990-х роках. Для її законодавчого регулювання було прийнято Закон "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", який набув чинності 1 січня 2001 р. З початком економічного зростання розмір вимушеної неповної зайнятості суттєво скоротився. Але криза 2008 р. знову його значно збільшила. Характерним для цієї форми зайнятості в Україні є те, що особи, які опинились у становищі неповної зайнятості, не звільняються з роботи за власною ініціативою, а йдуть у неоплачувані відпустки, втрачаючи право на одержання допомоги по безробіттю.

З неповною зайнятістю пов'язана і така форма, як вторинна зайнятість, тобто робота у декількох місцях. Така форма зайнятості забезпечує можливість вищих заробітків, підвищує шанси збереження роботи навіть в умовах скорочення обсягів виробництва і дає змогу шукати крашу роботу без втрати статусу зайнятого. В Україні основна частина осіб, що мають вторинну зайнятість, є незареєстрованими. Переважну їх більшість становлять самозайняті особи та члени сім'ї, які працюють без оплати. Ця форма зайнятості характерна переважно для особистого підсобного господарства.

Суттєвого поширення набула в Україні, як і в інших країнах перехідної економіки, незареєстрована, або нелегальна, зайнятість. Гі найхарактерніша ознака полягає в тому, що така зайнятість не регламентується укладанням трудового договору, не враховується державною статистикою, нерідко має кримінальний характер. Така зайнятість неоднозначно впливає на соціальний захист населення. Позитив її в тому, що вона забезпечує зайнятість значної частини працездатних осіб, створюючи умови для певного рівня життя. Сприяє вона і збереженню людського потенціалу. Водночас така зайнятість є нестабільною, вона не дає права на соціальне забезпечення, робота відбувається в шкідливих умовах, рівень її оплати, як правило, занижений. Це породжує у працівників такої форми зайнятості деформації свідомості і соціальний песимізм.

За своїми наслідками тіньова зайнятість приводить до збагачення незначної частки людей за рахунок обкрадання всього суспільства через ненадходження коштів до державного і місцевого бюджетів. Це свідчить про нагальну необхідність розроблення заходів щодо унеможливлення такої форми зайнятості населення.

Зайнятість населення тісно пов'язана з безробіттям. Останнє є неминучим супутником ринкової економічної системи, яке не може бути ліквідоване навіть за умов ідеального управління економікою. В Україні безробіття виникло одночасно з процесом ринкової трансформації економіки. Особливості безробіття в Україні пов'язані, з одного боку, із спадщиною командної системи господарювання, а з іншого - з тривалою і гострою трансформаційною кризою. Специфічним виявом безробіття є велика частка людей, які працюють у режимі неповної зайнятості, тривалий час перебувають у неоплачуваних відпустках або не отримують протягом значного періоду заробітної плати. Тому загальний рівень офіційно зареєстрованого безробіття був значно нижчим від рівня, визначеного згідно з методологією Міжнародної організації праці. Це пов'язано з наявністю прихованого безробіття, причина виникнення якого полягає у низькій ціні робочої сили. Водночас постійно збільшувалася тривалість безробіття та зростання у складі безробітних чисельності осіб, які не мають роботи тривалий період часу. Економічні зрушення, що почалися в Україні з 2000 р., привели до суттєвого скорочення рівня безробіття, наближення його офіційно зареєстрованого рівня до того, який фіксується за методологією Міжнародної організації праці. Однак криза, 2008 року перервала цю позитивну тенденцію, зумовила наростання безробіття високими темпами, як у зареєстрованій, так і прихованій формах.

Демократизація та початок формування ринкових форм зайнятості стало основним досягненням у період ринкової трансформації зайнятості. В той же час проявилися і такі негативні наслідки, як суттєве недовикористання трудового потенціалу, критичне зменшення соціальних гарантій, різке падіння рівня життя значної частини населення, надмірна диференціація доходів, високий рівень безробіття і велика еміграція робочої сили з України.

Створення нової системи зайнятості та її подальше удосконалення потребує і відповідної державної політики. Це система заходів, що здійснюється державними і соціальними інститутами і спрямована на забезпечення оптимального функціонування сфери соціально-трудових відносин. Головною її метою є створення умов для повної, продуктивної і ефективної зайнятості населення. Вона поширюється на всі фази відтворення робочої сили. Державна політика зайнятості в Україні формується і здійснюється відповідно до засад Конвенції Міжнародної організації праці "Про сприяння зайнятості та захист від безробіття" і законів України "Про зайнятість населення" та "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття". Змістом зайнятості є сукупність дій та заходів загальнодержавних і регіональних установ, спрямованих на зближення структури і пропозиції робочої сили та попиту на неї, тобто на досягнення відповідності між ними. Ці заходи та дії прямо чи опосередковано впливають на параметри функціонування ринку праці.

Державна політика зайнятості базується на таких принципах ( схему 1).

Схема 1. Основні принципи державної політики зайнятості

Державним органом, що забезпечує реалізацію політики зайнятості, є Державна служба зайнятості. Вона створювалась в Україні виходячи із загальних її завдань, визначених Конвенцією № 88 Міжнародної організації праці. Відповідно до цих завдань виділені такі основні функції служби зайнятості: посередництво у працевлаштуванні, накопичення інформації про стан ринку праці, виплата допомоги по безробіттю. Нині Державна служба зайнятості - це розгалужена структура, до складу якої входять державні, обласні та районні центри зайнятості, яких налічується 663 одиниці. З 2003 року вона стала 92-м членом Світової асоціації суспільних служб зайнятості.

Політика зайнятості населення тісно пов'язана з його соціальним захистом. Вона спрямована на людину, створення необхідних умов для продуктивної зайнятості працівників, розв'язання проблем, які при цьому виникають, та співпрацю із соціальними партнерами на ринку праці. Виділяють дві форми політики зайнятості населення - пасивну і активну. Перша форма включає заходи, спрямовані на зменшення негативних соціально-економічних наслідків безробіття, передусім на підтримку доходів (схему 2).

Схема 2. Заходи пасивної форми державної політики зайнятості

Ця форма політики важлива, особливо в умовах кризового стану економіки, що зумовлює значні розміри безробіття. Але більш важливою для перспектив формування ринкової системи зайнятості і соціального захисту населення є активна форма політики зайнятості. Це сукупність соціально-економічних, адміністративно-організаційних та правових заходів, спрямованих на скорочення безробіття, формування ринкових форм зайнятості. Вона зорієнтована на ті процеси на національному ринку праці, що спричиняють незайнятість населення, і здійснення заходів для підвищення попиту на робочу силу, підвищення її конкурентоспроможності, забезпечення якісної відповідності між робочою силою і робочими місцями, залучення безробітних та незайнятих до активної праці. Активна політика зайнятості включає заходи, що збільшують попит на робочу силу та стимулюють розвиток самозайнятості і малого підприємництва. Особливе місце серед цієї групи посідають заходи щодо працевлаштування.

Основне місце серед заходів щодо працевлаштування належить створенню нових робочих місць та працевлаштуванню соціально вразливих верств населення, насамперед молоді. Створення нових робочих місць повинно відбуватись у тісному взаємозв'язку із структурною перебудовою економіки. Збільшення кількості робочих місць має бути орієнтоване на інноваційний розвиток економіки. Необхідно створювати нові робочі місця з такими характеристиками, що забезпечують високу продуктивність праці, а отже, і вищі доходи. Перевага повинна надаватись тим галузям, в яких забезпечуються конкурентні переваги економіки України, тобто її національні інтереси. Такий підхід передбачає виданий у 2005 р. Указ Президента України "Про вдосконалення державного регулювання у сфері зайнятості населення та ринку праці в Україні".

У сучасних умовах дедалі більшої актуальності набуває проблема працевлаштування молоді. Показник безробіття в цій соціальній групі перевищує його середній рівень. Причинами є, з одного боку, високі запити з боку молоді до рівня заробітної плати і умов праці, а з іншого - у відсутності достатнього рівня її кваліфікації. До того ж, більшість роботодавців віддають перевагу досвідченим фахівцям, не бажаючи витрачати час і кошти на фахову підготовку студента або випускника. Усунути названі причини покликаний прийнятий у 2004 р. Закон "Про забезпечення молоді, яка отримала вишу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю". Дотація надається роботодавцю в разі прийняття на роботу за направленням Державної служби зайнятості молоді, якій надається перше робоче місце строком на два роки. Кошти на дотацію асигнує Державний бюджет України. Рівень дотації визначається розміром основної і додаткової оплати випускникам. Закон набрав чинності 2006 р. Однак радикальних змін у сфері зайнятості молоді на відбулося. Головна причина - рівень пропонованої заробітної плати не відповідає запитам молодих людей. Це свідчить про необхідність удосконалення державної політики зайнятості. При цьому необхідно виходити з того, що критерієм повинно бути не просто зменшення безробіття, а визначення його оптимального рівня. Слід враховувати і ту обставину, що значна частина безробітних не може влаштуватися на роботу не тому, що в країні дефіцит робочих місць, а через такі фактори, як недосконалість системи підготовки робочої сили, низька мобільність населення і, головне, низький рівень заробітної плати.

соціальний зайнятість бідність

2. Рівень і диференціація доходів. Боротьба з бідністю

Однією з цілей соціального захисту населення є гарантування певного рівня життя. Останній як забезпеченість населення необхідними матеріалами, благами і послугами, рівень їх споживання та ступінь задоволення раціональних потреб насамперед вимірюється рівнем доходів і їх диференціацією між різними прошарками населення.

Держава здійснює соціальний захист, насамперед гарантуючи певний рівень доходів. Для працездатних зайнятих найманою працею, основним засобом регулювання державою певного розміру доходу є заробітна плата, а для непрацездатного - пенсії та інші види соціального забезпечення і страхування.

У працівників найманої праці зміна доходу прямо чи опосередковано здійснюється через оплату праці. Тому в усіх країнах питання регулювання оплати праці розв'язується через активний вплив держави. В ринкових умовах державне втручання необхідне для встановлення і забезпечення виконання умов і принципів розподілу доходів. Воно має опосередкований характер і спрямоване на забезпечення соціальних гарантій і умов для заробітку коштів і підвищення ефективності використання праці. Згідно із Законом України "Про оплату праці" держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших норм і гарантій, а також шляхом оподаткування доходів працівників. Важливу роль відіграє держава і в переговорах між роботодавцями та найманими працівниками щодо соціально-трудових відносин, зокрема щодо рівня заробітної плати. Ця діяльність здійснюється на підставі Закону "Про колективні договори і угоди". В механізмі регулювання заробітної плати базовим є встановлення її мінімального розміру.

Мінімальна заробітна плата є одним із найважливіших соціальних нормативів системи соціального захисту населення. Метою встановлення мінімальної заробітної плати відповідно до рекомендацій Міжнародної організації праці є надання особам, які працюють за наймом, необхідного соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів заробітної плати. Згідно із Законом "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці, обсяг робіт. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Безпосередню матеріальну основу мінімальної заробітної плати становить вартість життєвих засобів особи, яка працює, що є необхідним продуктом у даних суспільних умовах. У рекомендаціях Міжнародної організації праці щодо визначення мінімальної заробітної плати наголошується на необхідності врахування потреб не лише працівників, а й членів їх сімей, тобто виконувати функцію утримання і відтворення сім'ї працівника. В Україні умови та критерії обчислення розміру мінімальної заробітної плати регулюється Законом "Про оплату праці".

При визначенні мінімальної заробітної плати повинні враховуватись такі фактори: вартісна величина споживчого бюджету, загальний рівень середньої заробітної плати та продуктивності праці, рівень зайнятості та інші економічні умови. Вона не повинна бути нижчою за вартісну межу величини малозабезпеченості в розрахунку на працездатну людину. Розмір її встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у Законі "Про Державний бюджет України" з урахуванням пропозиції), вироблених шляхом переговорів представників профспілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів, і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати може переглядатися залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів, на послуги за угодою сторін колективних договорів.

При визначенні розмірів мінімальної заробітної плати необхідно враховувати стимулюючу роль оплати праці, тому дуже важливим є дотримання пропорцій між показниками мінімальної і середньої заробітної плати, щоб не допускати зрівняльних тенденцій, оскільки це знижує стимули до підвищення кваліфікації працівників і зростання продуктивності праці. Метою запровадження мінімальної заробітної плати є захист найбільш низькооплачуваних робітників, найбільш уразливих категорій осіб, які працюють за наймом, запобігання падінню рівня заробітної плати нижче прожиткового мінімуму. Недопущення зменшення заробітної плати нижче прожиткового мінімуму є головною методологічною посилкою щодо встановлення її рівня. Такий підхід має велике значення для відтворення трудового потенціалу, оскільки дає можливість підтримувати нормальне відтворення та розвиток особистого фактору виробництва - людини, створювати для неї умови для трудової та ділової активності. Велике значення має мінімальна заробітна плата і для визначення ряду важливих мікро- і макропоказників, а саме: для визначення розміру коштів, що направляються на споживання, обсягу фондів заробітної плати по народному господарству і окремих підприємствах, рівня диференціації заробітної плати найманих працівників тощо.

Мінімальна заробітна плата, що діє в Україні в період незалежності, не повністю виконує своє соціально-економічне призначення. Про це свідчить порівняння мінімальної та середньої заробітної плати і прожиткового мінімуму. Протягом 1996-2006 років середньомісячна мінімальна заробітна плата зросла в 5,9 разу, а середньомісячна середня заробітна плата - у 7,8 разу. Однак мінімальна заробітна плата суттєво відстає від прожиткового мінімуму. Навіть у 2006 р. вона становила 84,5% прожиткового мінімуму. 1 лише в 2009 р. вона дещо перевищила прожитковий мінімум. Якщо з 1 грудня 2010 р. прожитковий мінімум склав 875 грн на місяць, то мінімальна заробітна плата - 922 грн на місяць.

Вона набагато нижча, ніж у країнах Центральної і Східної Європи, що мають транзитивну економіку. Якщо у 2006 р. середня заробітна плата в Україні становила 164 євро, то в Болгарії, де вона найнижча серед зазначених країн, - 181 євро, а в Словаччині - 1157 євро. При цьому розрив не зменшується, а збільшується. Не випадково Україна не ратифікувала жодної з конвенцій Міжнародної організації праці щодо мінімальної заробітної плати, в яких висувається вимога встановлення мінімальної заробітної плати на рівні, що гарантує задоволення основних життєвих потреб працівника і членів його сім'ї.

Низька ціна робочої сили є однією з причин бідності населення. Протягом першого десятиліття незалежності в Україні відбувалося стрімке зниження рівня доходів і умов життя, і істотно збільшилась бідність. Уже у 2000 р. 70% осіб, які працювали, жили нижче межі бідності, яка становила 56,6% прожиткового мінімуму. Бідність стала масовою, тому навіть офіційна влада змушена була звернути на неї увагу. Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. було схвалено "Стратегію подолання бідності".

Бідність - це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в певний період. До бідних прошарків населення відносять тих, хто не з власної волі позбавлений благ, які більша частина населення вважає необхідними. Виділяють різні форми бідності: об'єктивна і суб'єктивна, абсолютна і відносна, тимчасова і хронічна. Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ. Суб'єктивною є бідність, яку самостійно оцінює людина, ідентифікуючи себе як бідну. Абсолютною є бідність, якщо рівень споживання сім'ї чи людини не забезпечує визначеного мінімуму. Відносна бідність визначається як певна частина середнього по країні рівня споживання. За тривалістю бідність може бути тимчасовою та хронічною. Щодо останньої форми, то вона означає принципову неможливість для сім'ї чи окремої людини самостійно розв'язати свої проблеми і подолати матеріальні негаразди.

Оцінка рівня бідності здійснюється за різними критеріями. Одним із них за стандартами ООН для країн Центральної та Східної Європи є вартість добового споживання в розрахунку на умовного дорослого нижче 4,3 дол. за паритетом купівельної спроможності. Другим критерієм є вартість добового споживання в розрахунку на умовного дорослого нижче 14,76 доларів (за паритетом купівельної спроможності). За цим критерієм у 1999 р. в Україні до бідного належало майже 94% населення.

За міжнародними стандартами до категорії бідних належать сім'ї, які понад половину коштів свого бюджету витрачають на харчування. В Україні в 1990 р. витрати на харчування у сукупному доході сім'ї становили 33%, а у 2009 р. - понад 50%. Використовується і критерій енергетичної цінності добового раціону споживання нижче 2100 калорій на особу. У 1999 р. в Україні у майже третини населення цей показник був нижче норми.

В Україні високий відсоток бідних серед населення, яке працює. Наявність роботи не є гарантією хоча б мінімального достатку. Близько 80% усіх бідних - це сім'ї, де хоча б одна особа працює. Така ситуація - наслідок низького рівня оплати праці. Якщо в 1990 р. у ВВП частка оплати праці становила 53,1%, то у 2009 р. - 33%. У грошових доходах населення питома вага оплати праці зменшилась із 71% до 42,4%, при тому, що і сам розмір грошових доходів суттєво скоротився.

Причини такого різкого зростання бідності населення в Україні наведені у "Стратегії подолання бідності". Це спад виробництва, спричинений глибокою економічною кризою, високі темпи інфляції, скорочення зайнятості, низькі рівні оплати праці працівників і пенсій непрацездатних, відсутність розвинутої системи соціального страхування.

Економічне зростання, що почалося з 2000 р., створило нові можливості для скорочення бідності населення. Як уже зазначалося, значно зросла заробітна плата, суттєво підвищились пенсії непрацездатних, збільшилися певні види соціальних виплат. Відповідно до критеріїв ООН абсолютну бідність в Україні подолано. У доходах населення відбулися позитивні зміни, що свідчать про певне поліпшення соціальної захищеності. У значної частини населення доходи почали перевищувати витрати. Якщо в 1999 р. витрати перевищували доходи всіх обстежуваних домогосподарств, і середній рівень перевищення становив майже третину, то у 2006 р. у 80% обстежених домогосподарств доходи перевищували витрати. У структурі доходів підвищується питома вага заробітної плати. Водночас знижується частка витрат на харчування, що є одним із головних індикаторів рівня життя за міжнародними оцінками. Якщо в 1999 р. вона становила 65% ресурсів домогосподарств, то зараз - близько 50%, хоча цей показник ще занадто високий і є свідченням загального низького рівня життя в Україні.

Щодо відносної бідності, то незважаючи на економічне зростання, її показник майже не змінюється, і 27-28% населення стабільно опиняється нижче від рівня середніх стандартів. Ще вищим є показник суб'єктивної бідності. За даними обстеження умов життя домогосподарств за 2006 р. понад 84% опитаних вважають себе бідними. Це відбувається тому, що люди, котрі визначають свій статус (бідний, середній клас тощо), порівнюють себе з іншими людьми, з якими спілкуються. Це свідчить про необхідність подальших серйозних заходів щодо зниження рівня бідності. Одним із напрямів цього є підвищення вартості робочої сили, дієвим засобом якого є збільшення мінімальної заробітної плати. Це, як стверджують спеціалісти, дає змогу підвищувати і середню заробітну плату. Збільшувати вартість робочої сили потрібно багаторазово і поступово, що дає змогу уникнути надмірного зростання інфляції. При цьому потрібно дотримуватися відомого принципу співвідношення зростання заробітної плати із підвищенням продуктивності праці як фундаментального положення регулювання доходів. Його порушення, що відбувалося в Україні з 2005 р., стало одним із факторів, що посилив негативні наслідки економічної кризи 2008 р.

Размещено на Allbest.ru