Размещено на http://www.allbest.ru/

Ринкове господарство країн європейської цивілізації у період розвитку монополістичних тенденцій (друга половина XIX - початок ХХ ст.)

Мета вивчення теми: показати причини та наслідки зародження тенденції монополізації економік західноєвропейських країн, їх урбанізацію, особливості промислового розвитку; показати розгалуження економічної думки, започаткування шкіл, напрямків та методів дослідження, які протистояли і доповнювали ортодоксальну класичну доктрину, що сприяло подальшому розвитку економічної теорії.

Причини та наслідки зародження тенденції монополізації економік західноєвропейських країн

Населення

Аналізований період відноситься до часу завершення демографічного переходу в Європі і передує його початку в інших регіонах світу. Відповідно

населення хоча і збільшувалося досить високими темпами, але це ще не несло в собі погрози для економічного розвитку. Так населення Європи зросло з 330 млн. у 1870 р. до 440 млн. чоловік у 1913 р., а до 1945 року скоротилося до 375 мільйонів.

На першому етапі найбільше інтенсивно росло населення Німеччини, що збільшилося з 41 млн. до 67 млн. чоловік, і Англії, що зросло більш, ніж у 1,5 рази, із 26 млн. до 41 млн. А от населення Франції, яке першим пройшло через демографічний перехід, зросло всього на 10%, із 37 до 40 млн. чоловік. Але потім у результаті війн і падіння народжуваності чисельність населення цих країн стабілізувалася на рівні 40-45 млн. чоловік.

Населення Росії (у складі Російської імперії, а потім СРСР) спочатку збільшилося майже в 1,5 рази, з 80 до 120 млн. чоловік, але потім скоротилося і стабілізувалося на рівні 100 млн.

А більше всього зросло населення США й в цілому обох Америк, із 39 і 100 млн. у 1870 до 96 і 180 млн. у 1913 і до 150 і 320 млн. чоловік відповідно до 1945. Ріст населення в цьому регіоні був обумовлений, у першу чергу, масовою еміграцією європейців.

Населення Китаю в аналізований нами період залишалося практично стабільним - на рівні 400-450 млн. чоловік, і, таким чином, давня (броделівська) гіпотеза щодо приблизної рівності населення - Європи і Китаю поки підтверджується.

Населення Азії й Африки в результаті деякого зниження смертності почало швидко зростати і за даний період (75-80 років) подвоїлося, досягнувши 800 і 200 мільйонів чоловік відповідно.

Урбанізація

Під впливом промислового розвитку наприкінці XIX століття починає різко зростати число міст, чисельність міських жителів і частка городян у загальній чисельності населення. Міське населення перевищило сільське в Англіїв 1871 р., у Німеччині - в 1895, у США - у 1920, у Росїї - у 1958 р.

Міста сучасного типу істотно відрізняються від середньовічних. Вони вже не обносяться стінами, і захищати їх під час війни стає дуже важко. Тим більше, що після міських безладь середини століття вулиці міст почали робити прямими і широкими, із тим щоб їх не можна було перегородити барикадами. Відповідно змінюється характер війни в Європі. Якщо раніше основними її моментами були сутички армій і облога міст, то тепер основною стратегією стає протистояння по всій лінії фронту, що може розтягнутися на сотні кілометрів.

Міста ростуть не тільки вшир, але і вгору. Середнє число поверхів міського будинку досягає п'яти. Обов'язковим міським атрибутом стає водопровід, каналізація, а згодом - центральне опалення. Газові, а потім електричні ліхтарі освітлюють головні міські вулиці. Якість міського життя істотно удосконалюється. Знижується смертність, і міста починають зростати не лише за рахунок міграції сільських жителів, але й за рахунок природного приросту. гетеродоксія економічний промисловий

Життя людини в місті стає все більш автономним. З обмеженням робочого дня вісьма годинами навіть у робітничих класів з'являється дозвілля, що можна заповнити культурним розвитком: читанням, відвідуваннями музеїв, клубів, театрів, а згодом і кінотеатрів.

Міські райони, до яких не надходять блага індустріальної цивілізації, заселені люмпен-пролетаріатом - неосвіченими, низько кваліфікованими особами без визначених занять, перетворюються в нетрі, що стають причиною політичної і карної злочинності, алкоголізму і проституції.

Економічний стан найпотужніших західноєвропейських країн (друга половина XIX - початок ХХ ст.)

З останньої чверті XIX століття Англія починає поступово, але неухильно втрачати роль економічного центру світу. Можна знайти тому багато обгрунтувань:

1) забезпечувати високі темпи росту при високому рівні економічного розвитку набагато складніше, ніж при низькому;

2) дещо спізніла модернізація в США і Європі, особливо в Німеччині, здійснювалася на базі передових технологій, у той час як на острові значна частина устаткування встигла застаріти морально, фізично зберігаючи працездатність;

3) колонії забезпечували більш високий рівень прибутку, за рахунок дешевої робочої сили, тому капітал витікав туди;

4) політика протекціонізму, що практикується водночас з експансією на світові ринки промисловців США (зерно, стать, нафта, машини), Франції (розкіш, продовольство, озброєння,) і Німеччини (вугілля, сталь, машини й устаткування), звузила ринки для англійських товарів:

5) недооцінка значення електричної енергії призвела до слабкої енергооснащеності праці в Англії в порівнянні із США і Німеччиною.

У результаті частка Великобританії у світовому промисловому виробництві скоротилася з 32% у 1870 р. до 14% у 1913 р., хоча саме виробництво за цей період виросло в 2,3 рази. Але у Франції виробництво потроїлося, а частка скоротилася з 10 до 6% світового, у Німеччині ріст склав 6 разів (!), а частка зросла з 9 до 16%, у США промислове виробництво збільшилося в 9 разів, частка ж Сполучених Штатів склала 38% світового промислового виробництва. Промисловий центр світу явно відійшов на інше узбережжя Атлантики, якщо вже в 1913 році США виробляли більше продукції, ніж Англія, Франція і Німеччина разом узяті. Втрата світової гегемонії відбувалася повільно і практично непомітно для сучасників, тим більше, що прибутки всіх прошарків англійського населення впевнено зростали. Національний доход Англії в останню чверть XIX століття виріс у три рази, а прибутки від вкладень за кордоном - у дев'ять разів. Британський військовий флот залишався самим потужним у світі, тим більше, що на його оснащення йшла половина витрат бюджету країни.

Причини уповільнення промислового розвитку Франції

Промисловий розвиток Франції в аналізований нами період також істотно сповільнився, особливо в порівнянні з США і Німеччиною, від якої в 1871 році Франція потерпіла нищівну військову поразку, яка спричинила втрату Ельзаса і Лотарингії, загибель 1,5 млн. чоловік, що складало 3,5% населення країни, контрибуцію в 5 млрд, франків та інші "втрати" у розмірі більше 10 млрд, франків (2 млрд. дол.).

Велика частка привозної (дорогої) сировини знижувала конкурентноздатність французьких товарів на світовому ринку, а стагнація чисельності населення призвела до відносного звуження внутрішнього ринку. Значна частка сільськогосподарського населення (більш половини) вела до дорожнечі робочої сили. У промисловості було зайнято всього 2 млн. чоловік, у той час як у сільському господарстві - 5, у торгівлі - 4 мільйони.

Усе це призвело до переорієнтування капіталів з внутрішнього на зовнішні ринки і з промислових на позичково-лихварські операції. Франція перетворилася в найбільшого кредитора Заходу. Тільки Росії було надано позик на 12 мільярдів франків (біля 5 млрд, золотих рублів). Прошарок рантьє складав біля 15% населення Франції. За темпами ж концентрації банківського капіталу Франція займала перше місце у світі.

Технічний прогрес і його наслідки

В останню третину XIX століття було зроблено багато важливих наукових і технічних відкриттів, віддалені техніко-економічні наслідки яких відчувалися протягом всього наступного століття. Наприкінці вісімдесятих англієць Парсонз і швед Лаваль винаходять парові турбіни, що незабаром об'єднуються з динамо-машиною в турбогенератор. І світ вступає в століття електрики, що змінює століття пару в якості головного техніко-технологічного чинника. З'являються електростанції, газові ліхтарі замінюються електричними, з'являються трамваї, новий імпульс для розвитку одержують металургія і хімія.

Ще в шістдесяті роки Д.І. Менделєєв винаходить засіб буріння для видобутку нафти, що знайде широке застосування в Пенсільванії. Видобуток нафти збільшиться з 25 тис. тонн у 1860 р. до 800 тис. у 1870-м і 20 млн. тонн у 1890 р. Але століття нафти прийде дещо пізніше - її століття двадцяте.

У вісімдесяті ж роки німцями Дизелем і Отто будуть винайдені двигуни внутрішнього згорання, а в 1885 році Даймлер і Бенц побудують перший автомобіль. Дещо пізніше брати Райт побудують свій перший літак, а безіменні конструктори - підводний човен.

У цей же період з'являться нові матеріали: вулканізована гума, дюралюміній, пластмаса.

У 1895 році італієць Марконі і росіянин Попов винаходять радіо, що стане відмінним додатковим засобом зв'язку разом із телефоном, винайденим Беллом у 1876 році, і телеграфом. І в цьому ж 1895 році брати Люм'єр відкривають еру кінематографу, якому призначено згодом перетворитися в одну із головних галузей господарства, принаймні в США.

Удосконалюються також способи знищення людей. Максим побудував перший кулемет, що дає небачену ще в історії можливість одному солдату на відкритому просторі змагатися відразу з цілою сотнею. Нобель винаходить зброю страшної руйнівної сили - динаміт. З'являються артилерійські снаряди, начинені бойовими отруйними речовинами: іпритом, фосгеном.

Концентрація виробництва і капіталу

Технічний прогрес призвів до того, що головна роль в економічному розвитку перейшла від легкої, текстильної, харчової галузей до важкої промисловості, машинобудування і металообробки, транспорту. Останні потребують великих вкладень капіталу, мають більш тривалі ділові цикли, а оптимальний обсяг виробництва і зайнятості на них істотно вищий. Для притягнення великих довгострокових капіталів створюються акціонерні товариства відкритого і закритого типу, учасниками яких стають десятки і навіть сотні тисяч громадян. У періоди криз такі значні компанії із компетентним керівництвом і великим запасом тривалості вважаються більш стійкими, ніж дрібна приватнопідприємницька сімейна фірма. Майже всі значні фірми на початку своєї історії практикували несумлінну конкуренцію стосовно своїх дрібних побратимів: позбавлення сировини, транспорту, рук робітників, спеціалістів, збуту, кредиту, демпінг.

У результаті кількість невеликих підприємств до кінця XIX століття істотно скоротилася, а їхня частка в сукупному виробництві впала до 50 і навіть 30%.

Так, у США до початку XX століття було більш 300 тис. компаній, але лише 3 тис. з них мали обсяг виробництва понад мільйон доларів. Але на цих найбільших компаніях було зайнято 30% всіх працюючих по найму американців, вони випускали 43% всієї промислової продукції країни, на їхню частку припадало 70% сукупної потужності устаткування. Аналогічна картина спостерігалася в Англії, Франції, Німеччині, Японії і Росії.

Але тим самим порушувалися практично всі умови існування вільної конкуренції. Структура ринку перейшла в новий стан, де почали переважати монополістичні тенденції. Характерними ознаками-умовами цього стану є:

- дещо невелика кількість виробників (продавців) у кожній галузі (два-три десятки), з істотною, значимою долею ринку (3-15%) у кожного з них;

- неоднорідність товару, диференційованого по ринкових сегментах, захищеного патентами, ліцензіями, товарними знаками і марками;

- нерівномірність розподілу інформації;

- існування серйозних бар'єрів для входу в галузь;

- злиття банківського капіталу з промисловим;

- вихід компаній за рамки національних меж. Основними формами монополістичних об'єднань є:

картель - учасники якого зберігають юридичну, фінансову, виробничу і збутову незалежність, але пов'язані угодами про регулювання обсягів виробництва, про наймання робочої сили, про цінові діапазони і ринки збуту;

синдикат - у котрому, зберігаючи юридичну, фінансову і виробничу незалежність, учасники здійснюють розподіл замовлень, організацію постачань сировини і збут продукції через єдину контору;

трест - у котрому, зберігаючи юридичну незалежність, підприємства, що роблять однорідну продукцію, об'єднують фінанси, виробничі потужності і збут;

концерн - у якому, зберігаючи юридичну, виробничу, а іноді і збутову незалежність, підприємства об'єднані загальним фінансуванням і стратегічним керуванням у холдинг шляхом перехресного володіння акціями.

Розрізняють вертикально-інтегровані концерни, що об'єднують підприємства по ланцюгу випуску готової продукції (шахта - сталеливарна компанія * завод двигунів - шарикопідшипниковий завод - шкіряна фабрика * лакофарбова фабрика - складальний цех), і горизонтально-ініегровані, об'єднуючі підприємства суміжних галузей (тютюнова фабрика - винзавод - макаронна фабрика - готельна мережа - ресторан).

Боротьба за ресурси і сфери впливу

Економічна думка другої половини XIX ст. початку XX ст.

Гетеродоксія в економічній теорії

Гетеродоксальними є ідеї, переконання, погляди, які відрізняються (відхиляються) від загальноприйнятих або офіційних. Історично так склалося, що наприкінці XVIII ст. - в першій половині XIX ст. Ортодоксальною, тобто головною течією (mainstream) світової економічної думки стала економічна теорія класичної школи політичної економії. Але плюралізм (множинність) підходів і трактовок економічних явищ і процесів існував за умов будь-якого теоретичного або ідеологічного панування. Так і в XIX ст., особливо в другій його половині, та на початку XX ст. виникає і міцніє ряд шкіл та напрямів економічної думки, які заперечують усталеним ідеям превалюючої теоретичної парадигми. Вони й складають гетеротоксію в економічній теорії, тобто сукупність різнорідних за своїм складом, змістом та походженням шкіл і напрямів економічної думки, яких, перш за все, об'єднує критичне відношення до пануючої ортодоксальної парадигми - теорії класичної школи політичної економії.

В даному посібнику нами вже було розглянуто марксизм, як одну з найбільш яскраво виражених гетеродоксальних доктрин періоду найбільшої популярності і поширення ідей класичної школи політичної економії. Марксизм був виділений в окрему тему, враховуючи дуже великий вплив, який це революційно-радикальне вчення мало на подальший розвиток економічної теорії та практики господарювання країн зі значною частиною населення планети. В даній темі розглядаються школи та напрями, які теж “повстали” проти домінуючої економічної доктрини і зробили свій суттєвий внесок у розвиток світової економічної думки.

Стара і молода історичні школи в Німеччині, соціальний напрям політичної економії

Ще до того, як Менгер, Джевонс, Вальрас та Маршалл почали застосовувати маржинальний (граничний) аналіз щодо вартості і розподілу, ортодоксальна класична теорія зазнала критичного нападу з боку деяких німецьких вчених несоціалістичного напрямку, яких умовно поділили на дві групи - стару і молоду (нову) історичні школи.

Стара історична школа складалась з таких дослідників, як Ф. Ліст (1789- 1846), В. Рошер (1817-1894), Б. Гільдебранд (1812-1278) та К. Кніс (1821-1898). Вони стверджували, що класичну економічну теорію не можна застосовувати для всіх часів і культур, що хоча висновки Сміта, Рікардо, Дж. С. Мілля та інших класиків й можна використовувати для аналізу економіки такої індустріальної держави, як Англія, але ці висновки не годяться для аграрної Німеччини. Вони також обстоювали ту думку, що політична економія та інші суспільні науки повинні користуватись методом історизму, що класична теорія, зокрема у Рікардо та його послідовників, була хибною в спробах копіювати методи дослідження точних наук. Кніс, наприклад, категорично протестував проти використання абстрактної теорії. Націоналістично налаштований Ліст відмовлявся допустити, що принцип laissez faire класичної школи можна примінити для країн, менш розвинутих за Англію. Не переслідування свого особистого інтересу за умов laissez faire, а державне регулювання більше підходило, на його думку, для Німеччини та СІНА. Цим країнам він рекомендував імпортні мита та інші протекціоністські бар'єри, а Англії - фритредерство (вільну торгівлю) як більш ефективний варіант міжнародних відносин.

Історичний метод, який обстоювали ці дослідники, полягав в тому, що аналіз економічних процесів, явищ і поведінки вони здійснювали з точки зору всіх історичних аспектів життя людини й суспільства - історії еволюції культури, науки, мистецтв, промисловості, релігії, моралі, державних інституцій тощо, тобто крізь призму кожної складової цивілізаційного процесу. Самий же цей процес вони розглядали в контексті певних конкретних стадій економічного зростання і розвитку. Ліст, наприклад, вважав, що країни, розташовані в помірній кліматичній зоні, проходять через п'ять стадій: кочівне життя; пастушине життя; аграрне; аграрно-промислове; і промислово-аграрно- торгове. Гільдебранд ключовими у визначенні стадій економічного росту вважав умови обміну, а саме: бартер, гроші і кредит.

Молода (нова) історична школа була представлена другим поколінням німецьких прибічників історичного методу дослідження. Найбільш помітною фігурою в цій школі був Густав Шмоллер (1838-1917). Він також критикував економічну теорію класичної школи, особливо ідею про можливість її застосування для будь-яких часів і країн. Шмоллер та його прихильники віддавали перевагу індуктивному методу, заявляючи що теорія може з'явитись після збору і накопичення достатньої кількості очевидного емпіричного матеріалу.

Шмоллер докладав дуже багато зусиль для того, щоб довести перевагу свого історичного методу над абстрактним дедуктивним методом класичної школи та методологією маржиналізму. Досягнення Менгера, Джевонса та Вальраса протягом щонайменше двох десятиріч відкидались представниками нової історичної школи, не вивчались в німецьких університетах у великій мірі “завдяки” авторитету Шмоллера, який вів відчайдушну полеміку з австрійцем Менгером. Через однобічну жорстку позицію Г. Шмоллера головне русло економічної теорії довгий час обминало Німеччину.

Луї Брентано представляв ліберально-буржуазне крило молодої історичної школи. Головну роль в економіці він відводив етиці і праву, був прихильником мінової концепції. Брентано обстоював ідею “соціального миру” і суспільної рівноваги, закликав капіталістів надавати робітникам певні пільги і демократичні права, спираючись на фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію. Особливо великі сподівання він покладав на профспілки - важель тиску робітників на підприємців. Профспілки мали також перебрати на себе функції політичних організацій.. Брентано закликав підприємців скорочувати робочий день і підвищувати зарплати робітникам задля зростання продуктивності праці і підвищення ефективності економіки. Брентано проповідував доцільність об'єднання підприємців у картелі. В останніх він вбачав форму пристосування виробництва до попиту в шлях запобігання надвиробництва з усіма його негативними наслідками. Об'єктивно, Брентано виправдовував процес монополізації економіки.

Аналізуючи сучасні йому форми капіталу, Бюхер визначає фінансовий капітал як форму абсолютного підкорення промислового капіталу позичковим.

Вернер Зомбарт став відомим завдяки ідеям, викладеним у його багатотомній праці “Сучасний капіталізм”. В ній, зокрема, він обстоював концепцію соціального плюралізму. Зомбарт, на відміну від марксистів, доводив, що суспільство еволюціонує не в бік соціалізму, а йде до більш складної економічної системи, яка вбирає як старі, так і нові форми господарювання. Капіталізм, на думку Зомбарта, трансформується у більш зрілу гармонійну систему з елементами планомірності, без криз і суспільних антагонізмів. З часом погляди Зомбарта еволюціонували в бік націонал- соціалізму, фашистських расових теорій, обстоювання концепцій “життєвого простору” і “геополітики”.

Макс Вебер був прибічником широкого системного підходу до аналізу суспільства. Він встановив ряд загальних законів розвитку суспільства. Веберу належить концепція так званих ідеальних типів. Вона полягає у визначенні закономірностей і узагальнень, що встановлювались вченим на основі індуктивного методу, тобто виходячи з дослідження конкретних фактів, явищ і процесів історичного розвитку суспільства.

Виникнення соціального напряму в економічній науці зумовила публікація книги “Господарство і право” німецького філософа, соціолога і економіста Р. Штаммлера. Крім нього, до цього напряму увійшли Р. Штольцман та А. Амонн. Соціальний напрям у політекономії розвивався в Німеччині у період монополізації економіки, зростання в суспільстві ролі таких інституцій, як держава, корпорація, право тощо. Представники соціального напряму намагалися пояснити економічну поведінку суб'єктів господарської діяльності певною соціальною мотивацією та соціальною обумовленістю, відношеннями права та етики, психологічними особливостями людини. Вони досліджували правове регулювання сфери обміну, в той час як процес виробництва розглядали як суто технічний чи технологічний. Штольцман вважав, що економіка має бути підпорядкованою моральним цінностям, слугувати лише засобом досягнення відповідних моральних цілей.

Соціальний напрям не був однорідним і монолітним як ідейно, так і методологічно. Вже згаданих авторів відносять до соціально-правової, або соціально-етичної течії соціального напряму. До нього наближаються Ф. Оппенгеймер з його теорією “ліберального соціалізму” та О.Шпанн зі своєю теорією “універсалізму”. Оппенгеймер аналізував соціальні умови появи монополій, відхилення суспільства від “природного стану”, під яким дослідник розумів просте товарне виробництво. Саме до нього, на думку Оппенгеймера, має повернутися суспільство. Такий економічний устрій на базі приватної власності і обміну він і називав ліберальним соціалізмом. Для О. Шпанна, якого відносять до правого крила даного напряму, соціальний підхід означав обстоювання ідеї про примат цілого над частиною. Так, він стверджував, що держава має примат над великими корпораціями, а ті, в свою чергу, - над дрібними об'єднаннями і окремими капіталістами. Останні - над найманими робітниками.. В такій ідеальній системі “універсалізму” Шпанна держава і корпорації панують над окремим індивідом. Шпанн заявляв, що чисто ринкове господарство - це міф, тому що завжди поряд з регулюванням через обмін існувало державне регулювання. Вчений передбачав, що капіталізм поступиться місцем “універсалізму”, за якого державне регулювання буде впливати не лише на загальні умови виробництва, але й безпосередньо на виробничий процес. Шпанн розробляв свою версію теорії граничної корисності. Корисність продукту у нього визначалась ступенем сприяння досягненню “національної мети”, тобто метою, поставленою державою і корпораціями.

Не зважаючи на численні хибні уявлення, представникам нової історичної школи і соціального напряму треба віддати належне в тому, що вони розкрили і конкретизували предмет політичної економії, започаткували плідні дослідження на стиках економіки з іншими соціальними науками - правом, соціологією, етикою.

Зародження та розвиток неокласичного напряму економічної теорії. Загальна характеристика неокласичного напряму

Неокласичний напрям розвитку економічної теорії сформувався в останній третині XIX ст. Різні школи і концепції, які тяжіють до цього напряму, поєднує використання методології та інструментарію такого загального дослідницького підходу, як маржиналізм. Термін “неокласичний” пояснюється тим, що всі головні дійові особи так званої “маржинальної революції” намагались розвити і вдосконалити основні ідеї, висунуті такими представниками класичної школи, як Д. Рікардо і Дж. С. Мілль.

Засновники неокласичного напряму К. Менгер, О. Бем-Баверк, Ф. Візер, Дж. Б. Кларк, Ф. Еджуорт, І. Фішер, А. Маршалл, В. Парето, Л. Вальрас, К. Віксель та інші використовували маржинальний аналіз (концепції граничної корисності і граничної продуктивності) для аналізу цін на товари (послуги) та фактори виробництва за умов конкурентних ринків. Вони наголошували, що ринкові ціни на товари (послуги) і фактори виробництва залежать від їх рідкісності. Вони, зокрема, досліджували можливість набору ринкових цін, який би забезпечував рівність пропозиції і попиту на всіх ринках. Ідею про досконало конкурентну економіку в стані рівноваги, яку найкраще сформулював Вальрас, можна вважати центральною для неокласичної теорії. Ще однією визначальною рисою теорії можна назвати мікроекономічний підхід до аналізу економіки. Ціни товарів, виведені з поведінки індивідуального споживача, який прагне приймати раціональні рішення щодо максимізації своєї вигоди на ринку, відрізняють неокласичну економічну теорію від класичної і кейнсіанської. В той час як класична політекономія зосереджувалась на довготерміновому розвитку економіки в цілому, і зокрема на взаємозв'язку між розподілом додаткової вартості і типом розвитку, неокласична теорія вартості стала переважно теорією розміщення рідкісних ресурсів в статичній економіці. Поєднуючою рисою з багатьма представниками класичної теорії було те, що неокласики XIX століття погоджувались з існуванням ринкових сил, які тяжіють до підтримання повної зайнятості. Це різко контрастує з кейнсіанською точкою зору про можливість існування вимушеного безробіття, не зважаючи на дію ринкових сил.

Австрійська школа

Цю назву вживають стосовно економістів, які вчились у Відні, починаючи з трьох видатних імен - Менгер, Візер і Бем-Баверк, започаткувавших специфічний напрям економічного аналізу в останній треті XIX ст., і закінчуючи такими економістами XX ст., як Мізес, Хайек, Хаберлер та інші. Завдяки творам Менгера, фундатори школи розірвали з методологію німецької історичної школи, ставши прибічниками дедуктивного методу і суто теоретичних підходів до дослідження економічних процесів.

Засновники школи розвивали суб'єктивну теорію вартості на основі концепції граничної корисності, що контрастувало з домінуючою до цього теорією витрат виробництва і особливо з трудовою теорією вартості. Кожен з трьох фундаторів школи зробив свій суттєвий внесок в розробку нового дослідницького підходу, без якого не можна уявити сучасну економічну теорію.

Карл Менгер (1840 - 1921) був одним з співаторів, який паралельно з англійцем Джевонсом і швейцарцем Вальрасом, але цілком самостійно, розробив теорію вартості, що грунтувалась на принципі граничної (маржинапьної) корисності. Менгер стверджував, що додаткова (гранична) корисність певного блага залежить від двох основних факторів - інтесивності індивідуальної потреби в ньому та від рідкісності (запаса) цього блага. Згідно із сформульованим ним принципом спадної корисності, вартість однорідного блага визначається найменшою корисністю, яку має остання одиниця запасу цього блага. Пов'язуючи вартість блага з його рідкістю, Менгер стверджує, що вартість визначається обсягами пропозиції блага. Вартість однорідних благ, за Менгером, визначалась вартістю найменш важливої, тобто останньої в запасі одиниці.

Менгер також розробив свою теорію розподілу (тобто винагороди власників факторів виробництва), яка дістала назву “теорії зумовлення”, за якої вартість блага “зумовлюється” його граничною корисністю. Так, вартість і ціна засобів виробництва (тобто, благ вищого порядку) виводиться з тієї ролі, яку вони відіграють у виробництві благ першого порядку (тобто споживчих благ). Вартість виникає з корисності і санкціонує витрати виробництва, а не є похідною від витрат виробництва, зокрема витрат праці, як вважали представники класичної школи політичної економії.

Ойген фон Бем-Баверк (1851-1914), австрійський економіст і державний діяч. Він мало що додав до теоретизувань Менгера і Візера з питань вартості і ціни, проте він розробив розгорнуту модель економічних процесів в своїй головній праці “Капітал і прибуток” (1889), за яку його почали звати “буржуазний Карл Маркс”. Менгер розробляє “теорію очікування”, в якій акцент робиться на психологічне обгрунтування появи процента, тобто прибутку на капітал. Капітал, за Менгером, представляє собою проміжний продукт - сукупність засобів виробництва, створених природою і працею. Він виникає у зв'язку з більш продуктивним “опосередкованим процесом виробництва” споживчих благ, що є суттєвим для природи капітапізма.

Важливим елементом теорії стає фактор часу, який відіграє найголовнішу роль у виникненні доходу на капітал. Існування процента Бем-Баверк пояснював трьома “засадами”. Перші дві з них мають психологічний характер і пов'язані з більш високою оцінкою споживачами поточних благ у порівнянні з майбутніми, внаслідок переоцінки майбутніх ресурсів, недооцінки майбутніх потреб і взагалі уявлення про невизначеність майбутнього. Мірою різності цих оцінок, в основі якої лежить принцип спадної користі у часі, є рівень процента. Третя засада зумовлена реальним процесом збільшення споживчих благ і їх цінності при опосередкованих методах виробництва. Опосередкований процес веде до відстрочки в отриманні благ, що є можливим лише за умов товарів, які позичаються робітникам капіталістами. Таким чином, “теорія очікування” Бем- Баверка має багато спільного з теорією утримання Сеніора (хоча Бем-Баверк з нею не погоджувався). Робітники вважаються власниками повного продукту своєї праці, поступаючись частиною його вартості на користь власників фонду споживання за надання робітникам поточних благ до завершення виробничого процесу. Таким чином, процент на капітал існує в кожному суспільстві, де відбувається обмін товарів поточного й майбутнього споживання. В залежності від обсягу капіталу і терміну “очікування” формується більший чи менший процент на капітал.

Запровадження у економічний аналіз фактора часу було значним досягненням австрійської школи. Воно отримало подальший розвиток в працях А. Маршалла, інших “теоріях очікувань” сучасних неокласичних підходів, в лагових концепціях представників математичної школи.

Ще одним авторитетним представником австрійської школи був Фрідріх фон Візер (1851 - 1926). Він працював над подальшим вдосконаленням теорії граничної корисності Менгера, але найбільшим його внеском в науково- методологічну скарбницю австрійської школи була детальна розробка теорії продуктивних благ. Завдяки розробці теорії з'явився так званий закон Візера. В цій теорії було висунуто ідею про те, що раціональні суб'єкти господарювання не в змозі визначити корисність віддалених від них факторів виробництва (продуктивних благ), які не пов'язані безпосередньо з їх споживанням. З цього витікає, що ціни праці, капіталу та інших факторів визначаються опосередковано - через граничну корисність споживчих благ, створених за участі цих продуктивних благ, які оцінюються з допомогою такого показника, як “граничний продукт”. Граничний продукт представляється як одне з багатьох споживчих благ, яке виготовляється за участі певних продуктивних благ, що мають найменшу граничну корисність. Таким чином, гранична корисність граничного продукіу визначає ціну продуктивного блага, яке використовувалась в процесі виготовлення граничного продукту, тобто певної частини витрат виробництва, які зумовлюють граничні корисності інших, “неграничних” споживчих благ, виготовлених з цього продуктивного блага. Це положення й увійшло в політичну економію під назвою “закон Візера”.

Кембриджська школа економічної теорії сформувалась в Англії в 90-х роках XIX ст. До неї відносять таких викладачів кембриджського університету, як А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Р. Хоутрі і навіть Дж. Кейнса, який в подальшому відійшов від теоретичних засад свого вчителя А. Маршалла і розробив власне економічне вчення, яке суттєво відрізнялось від принципів кембриджської школи.

Засновником і безперечним інтелектуальним лідером кембриджської економічної школи був Альфред Маршалл (1842-1924) В своїх працях, найбільш відомою з яких була книга “Принципи економікс” (1890), Маршалл намагався синтезувати у єдине економічне вчення різні економічні теорії своїх видатних попередників і сучасників. Його теорія увібрала в себе елементи трудової теорії вартості та теорії граничної корисності, що дозволило вченому проаналізувати взаємозв'язок виробництва і обміну на базі функціонального методу дослідження. Він примирив суперечності теорії граничної корисності й теорії факторів виробництва, що дало йому можливість розробити свою видатну теорію ціни.

Завдяки Маршаллу відбувається заміна терміна “політична економія” на термін “економікс” (економічна теорія).

Фундаментальним положенням економічної теорії Маршалла є ідея про те, що рівноважні ціни на ринках встановлюються грою сил попиту і пропозиції. Маршалл критикував як класичну, так і австрійську школи за однобокий підхід в питанні визначення ціни. Він наголошував, що і попит, і витрати виробництва грають однаково важливу роль у встановленні рівноважних цін. Останні є результатом взаємодії попиту і пропозиції на ринку.

Маршалл вивів закон спадного характеру кривої попиту з гіпотези про те, що (1) індивіди отримують корисність від споживання продуктів в спадному порядку (спадна гранична корисність), (2) гранична корисність доходу не змінюється. Індивід перебуває в стані рівноваги, коли корисність, отримана від споживання ще однієї одиниці товару дорівнює втраті корисності, пов'язаній з витратою грошей на придбання цього товару. За умов такої рівноваги, падіння ціни товару спонукає індивіда купувати більше даного товару, так як корисність на одиницю витрат зросте. Звідси Маршалл робить висновок, що графік попиту для всіх індивідів буде взагалі мати негативний (обернений) нахил.

Маршалл запроваджує в економічну теорію концепцію еластичності попиту для описання того, в якій мірі обсяг попиту реагує (відгукується) на зміну ціни.

Маршалл вказував, що рівновага на ринку встановлюється в точці, де перехрещуються спадна крива попиту з графіком пропозиції. Згодом ця графічна конструкція дістала назву “Хрест Маршалла”. Вартість товару встановлюється силами попиту і пропозиції, які діють як два леза однієї пари ножиць. За попитом стоїть гранична корисність, яка визначає ціну попиту покупців, за пропозицією стоять граничне зусилля і жертва, які визначають ціну пропозиції продавців.

Маршалл добре усвідомлював, які обмеження накладає на його схему статичний характер аналізу, тому він запроваджує в своє дослідження картини ринкової взаємодії фактор часу. Він розрізняє: (а) період, коли всі складові пропозиції є фіксованими, а ціни відповідають ринковим вартостям ; (б) короткий період, коли з'являється певна свобода зміни факторів виробництва, і пропозиція може збільшуватись до тієї максимальної межі, яку може дозволить наявний запас капіталу; (в) довгий період, коли всі чинники пропозиції можна вільно змінювати в межах існуючої даної технології; і нарешті (г) схоже, що Маршалл розглядав дуже довгий період, протягом якого змінною є також технологія виробництва.

В короткому періоді визначальним чинником ціни виступає попит, тому що пропозиція фіксована або інертна і не встигає відгукуватись на зміни попиту, який набуває вирішального значення у встановленні ціни. Навпаки, протягом тривалого періоду ця вирішальна ціноутворююча роль переходить до пропозиції і пов'язаних з нею витрат виробництва. В дуже довгому періоді пропозиція відбирає у попиту ще більше влади у формуванні ціни.

Використання фактору часу дозволило Маршаллу суттєво просунути вперед розробку інструментарія економічної науки, здійснити відчутний вплив на дослідження більш пізніх економістів. Кейнс, зокрема, при розробці своєї теорії використав положення Маршалла про визначальну роль попиту в короткостроковому регулюванні цін. Навпаки, сучасні неокласики, з їх позицією про доцільність довгострокового регулювання економічного циклу засобами державного впливу на сукупну пропозицію, використовують інше положення теорії Маршалла - про превалюючу роль пропозиції в довготерміновій динаміці цін.

Застосувавши образне порівняння, можна заключити, що А. Маршалл стоїть в якості містка між класичною економічною теорією з її наголосом на витрати виробництва, неокласичною суб'єктивною теорією ціни Джевонса і теорією загальної рівноваги Вальраса.

Наукові досягнення Маршалла в області економіки західні вчені іноді навіть порівнюють з відкриттям Коперніка в астрономії.

Артур Пігу (1877 - 1959) був гідним учнем і послідовником А. Маршалла. Пігу розвивав далі теорію свого вчителя, особливо аналіз галузей зі зростаючими і спадними витратами. Пігу засновує концепцію економіки добробуту. В своїй праці “Економічна теорія добробуту” (1920) Пігу обстоює принцип “найбільшого блага для найбільшої кількості людей”. Найбільший добробут можна забезпечити більш рівномірним розподілом доходів, хоча Пігу розумів, що це може несприятливо позначитись на нагромадженні капіталу й виробничій енергії. Пігу висунув ідею перерозподілу доходів засобами активної державної податкової політики. Він, зокрема, запропонував систему прогресивного оподаткування, запровадження суттєвого податку на спадщину. Пігу розрізняв пряме і опосередковане втручання держави в економіку. До першого він відносив урядовий контроль над цінами та обсягами випуску продукції, до другого - податки і субсидії. Система вільної конкуренції може обійтись опосередкованим втручанням, але в епоху появи і посилення монопольних тенденцій, які стали помітними в першій третині XX ст., уряд, на переконання Пігу, має вжити заходів прямого втручання в економіку.

Безсумнівною науковою заслугою Пігу була розробка проблеми зовнішніх ефектів (екстерналій). В сучасну економічну теорію увійшов термін “податок Пігу”. Під ним економісти розуміють податок на заподійника екстерналії, який зводить індивідуальні (приватні) витрати, що несуть заподійники екстерналій, до рівня суспільних витрат, пов'язаних з даним видом діяльності.

Праці Пігу з питань теорії грошей та національного доходу зоставались переважно в традиціях класичної теорії зайнятості і доходу. Ця система зазнала відчутного удару з боку Дж.Кейнса. Тим не менш, Пігу запропонував механізм досягнення повної зайнятості навіть в рамках кейнсіанської системи, що увійшло в економічну теорію під назвою “ефект Пігу”. За умов менш чим повної зайнятості спадні ціни підвищать вартість грошових залишків у споживачів. Це призведе до зростання попиту на товари і відповідно до зростання зайнятості. Доказом важливості такої тези Пігу є те, що наукові спори навколо неї не вщухають й понині.

Пігу також працював над питанням економічної рівноваги в традиціях маржиналізму кембриджської школи. Тим не менш, вважається, що творчість Пігу відбила своєрідну кризу неокласичного напряму взагалі і кембриджської школи зокрема; вона була в певній мірі перехідною теорією, готуючи грунт для кейнсіанської революції в економічній науці.

Шведська (стокгольмська) школа була започаткована таким її видатним представником, як Кнут Вікссель (1851 - 1926). Саме він запровадив аналіз кредитного ринку в загальному теорію ринкової економіки, яка регулюється пропозицією і попитом. При цьому він висунув ряд важливих гіпотез про те, як процент впливає на інвестиції і розподіл доходів. Значний вплив подальший розвиток стокгольмської школи та економічної теорії взагалі мала теорія грошей Віксселя. Досліджуючи проблему динаміки цін, він приходить до думки, що за умов “грошової економіки” (а не бартерної) “закон ринку” Сея втрачає будь-який сенс. Грошовий попит може відокремлюватися від товарної пропозиції і збільшуватися завдяки появі на ринку нових дорогоцінних металів. Поступово Вікссель підходить до заперечення кількісної теорії грошей, що спонукає його до ревізії самої ідеї рівноваги. Коли рівновага розглядається як явище тимчасове, то умови її дослідження Вікссель визначає аналізом взаємодії грошових факторів. При цьому він не погоджується з думкою, що визначальною причиною зміни цін виступає зміна кількості грошей. В сукупному попиті і пропозиції він розрізняє, з одного боку - попит і пропозицію стосовно предметів споживання, а з іншого - стосовно засобів виробництва. Вікссель стверджує, що нема необхідності у одночасному врівноваженні пропозиції й попиту на споживчі блага, а також наявних заощаджень та інвестицій.

Процес нагромадження капіталу Вікссель розглядав як накопичення все більшої кількості інвестиційних вкладень певного виду завдяки відмові від поточного споживання. Вікссель першим запроваджує в економічну теорію категорію “очікування”.

Вікссель виступив в якості одного з найбільш ранніх натхненників в школи “суспільного вибору”. Він висував вимогу кваліфікованої більшості або навіть повного політичного консенсусу у прийнятті таких рішень, як, наприклад, підвищення податків та інших важливих проблем, які можуть спровокувати соціальне розмежування суспільства.

Ідеї Віксселя отримали розвиток в працях інших шведських економістів. Так, Ерік Ліндаль (1891-1960) та Гуннар Мюрдаль (1898 - 1987) побудували моделі теорії грошей, що показували, як положення рівноваги в економіці може відхилятись від стану з повним використанням ресурсів, перш за все в залежності від планів заощаджень споживачів. Бертіль Улін (1899 - 1979) обгрунтував необхідність державних інвестицій і суспільних робіт як засобу проти безробіття, а Ерік Лундберг (1907 -1987) розробив спеціальні моделі для аналізу величини розривів безробіття й інфляції.

Математична школа представлена працями А. Курно (1801 - 1877), Г. Госсена (1810 - 1858), С. Джевонса (1835 - 1882), Л. Вальраса (1834 - 1910), В. Парето (1848 - 1923). Всі вони спирались на концепції суб'єктивної корисності та граничної продуктивності виробничих факторів.

Суттєвою особливістю цієї школи є широке використання математичного методу як для обгрунтування теоретичних концепцій, так і для аналізу економічних явищ і процесів. Всі ці вчені були солідарні у тому, що ринкова економіка спроможна досягти стану рівноваги, тобто рівності пропозиції і попиту. Вільне підприємництво на засадах приватної власності, за умов якого однакові раціональні субєкти намагаються досягти максимум корисності, проголошувалось ідеальним механізмом господарювання.

Французького економіста А. Курно можна вважати одним з найбільш ранніх представників математичної школи. Спираючись на маржиналістську методологію, центральним питанням своїх досліджень Курно виголосив проблему ціни, яку він розглядав з боку попиту. Курно послідовно досліджує три ринкові ситуації: абсолютну монополію, обмежену конкуренцію і вільну (необмежену) конкуренцію та з'ясовує питання, якою має бути ціна рівноваги в кожному з цих випадків.

Г. Госсен в своїх дослідженнях головну роль віддає раціональному суб'єкту. Аналізуючи його поведінку, цей німецький економіст-математик формулює два закони, на які пізніше спиралися інші представники математичної та деяких інших шкіл. Перший - закон спадної корисності. Його суть є такою: в процесі індивідуального споживання певного блага корисність кожної його наступної (маржинальної) одиниці знижується. Коли мова йде про сукупність споживчих благ, вживається ще один принцип (другий закон Госсена) - принцип оптимальної структури споживання. Суть закону така: максимальне задоволення суб'єкт отримає при такій комбінації благ, коли граничні корисності будь - якого з благ будуть рівними (в умовах обмеженого грошового доходу).

У англійця С. Джевонса можна також знайти ототожнення рівноваги з балансом насолод і страждань раціонального суб'єкта, намагання передати цей баланс у математичній формі. Джевонс вже використовує не суб'єктивне, а математичне поняття граничної (маржинальної) корисності. Оперуючи цим поняттям, він виводить рівняння рівноваги для різних сфер відтворення.

Засновник лозанської школи економіст-математик Л. Вальрас на основі принципу максимуму корисності вперше в історії економічної теорії розробив модель загальної рівноваги, яка базується на аналізі попиту і пропозиції і складається з кількох систем рівнянь. Чільне місце займають системи, які зображують рівновагу двох ринків: виробничих послуг і споживчих благ. На першому ринку власники виробничих факторів виступають в ролі продавців, а покупцями є підприємці-виробники споживчих продуктів. На другому ринку власники виробничих факторів і підприємці міняються ролями.

Вальрас збирає раціональні суб'єкти у дві великі групи - (1) земельні власники, грошові капіталісти, наймані робітники, (2) капіталісти-підприємці. Обидві групи єднає загальний економічний інтерес. Вальрас припускає, що за умови рівноваги системи з'являється можливість нульового безробіття та максимального завантаження виробничих потужностей. Модель Вальраса має статичний, нерухомий характер, вона не враховує технічний прогрес та процес нагромадження капіталу.

В. Парето, який теж відноситься до лозанської школи, остаточно відмовляється від концепції суб'єктивної корисності, заперечує факт існування причиново-наслідкових зв'язків і визнає лише функціональні зв'язки між явищами, кількісні співвідношення між якими вважає головним завданням економічної науки. Для Парето не є важливим, чим визначається ціна - граничною корисністю, співвідношенням попиту і пропозиції чи витратами виробництва. Індивідуальну функцію корисності Парето замінює на порядкову функцію надання переваг. З точки зору раціонального суб'єкта з обмеженим грошовим доходом, маса благ представляє собою безліч комбінацій благ (наборів). Один від одного набори відрізняються тим, скільки тих чи інших окремих благ входить до нього. Виміряти корисність кожного набору неможливо, так як і не можна визначити, наскільки один набір є кориснішим за інший. Проте, на думку Парето, функція, яка відображає послідовність, порядок надання раціональним суб'єктом переваг цим наборам, може слугувати достатньо повним описом його поведінки.

Парето став першим, хто дослідив питання про існування рішення Вальрасової системи загальної рівноваги. Парето запропонував критерій найоптимальнішого розподілу ресурсів, відомий під назвою “оптимум Парето”. Його суть полягає в тому, що розподіл ресурсів вважається оптимальним, якщо не можна поліпшити стан якого-небудь учасника економічного процесу, одночасно не погіршивши стану хоча б одного з решти учасників. Розвиток в напрямі оптимуму передбачає таке переміщення ресурсів, яке збільшує добробут щонайменше однієї особи, не завдаючи шкоди жодній іншій людині.

Однією з найбільших заслуг математичної школи в цілому слід вважати розбудову засад економіко-математичного моделювання економічних процесів і явищ, яке з часом перетворилося на один з основних методів сучасної економічної науки.

Основні терміни і поняття

Урбанізація; індустріальна цивілізація; монополізація, концентрація та централізація капіталу та виробництва; економічна гегемонія; протекціонізм; століття електрики; підприємницька сімейна фірма; демпінг; картель; синдикат; трест; концерн; імперіалізм; державно-монополістичний капіталізм; мілітаризація економіки; Історична школа; історичний метод; мінова концепція; соціальний плюралізм; “ліберальний соціалізм”; теорія “універсалізму”; “неокласичний напрям; маржиналізм; “маржинальна революція”, гранична продуктивність; суб'єктивна теорія вартості; “теорія зумовлення”, благо першого/вищого порядку; “теорія очікування”; опосередкований метод виробництва; “теорія утримання”; економіка добробуту; “податок Пігу”; “ефект Пігу”; капітальні блага; грошова економіка; “очікування” як економічна категорія; принцип оптимальної структури споживання; порядкова функція надання переваг; “оптимум Парето”; економіко - математичне моделювання.

Проблеми для творчого обговорення

1. Позитивні й негативні сторони монополій.

2. Поняття гетеродоксії в економічній теорії.

3. Як розуміти поняття “маржинальна революція? В чому вона полягала?

4. Спільні риси та відмінності класичної школи та шкіл неокласичного напряму?

5. Чи є суттєва різниця між поняттями “політична економія” та “економікс”?

Размещено на Allbest.ru