Формування засад ринкового господарства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток економічної теорії в Україні радянського періоду

Післяжовтневий розвиток економічної теорії в Україні позначений тими самими рисами, що й розвиток усієї економічної думки. Це розквіт з 20-х по 30- ті роки, занепад, починаючи з 30-х по 60-ті, короткий період відродження в 60- ті та криза 70-80-х і знову період відродження, що розпочинається з другої половини 80-х років.

У 20-х pp. в Україні, де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема організацію селянського господарства, якому не була притаманна "общинність" і яке спиралося на суто приватний інтерес), ленінська програма побудови державного соціалізму не знайшла підтримки.

Особливо це стосується аграрної її частини. Більшовицька аграрна реформа передбачала зрівняльний переділ земель з передачею їх селянам для негайного створення комун та інших кооперативних форм. Ці ідеї пропагували Я. Гамарник, В. Чубар, Д. Мануїльський, О. Шліхтер, Я. Яковлев.

У робітничих колах така програма теж знаходила розуміння. Але кілька партій, серед них УСДРП, виступили проти більшовицької концепції. Лідери соціал-демократичної партії В. Винниченко, В. Садовський, 1. Лизанівський, а також лідери "боротьбистів" В. Блакитний, А. Шумський та інші вказували на те, що для соціалістичних перетворень не наспів час - не створено виробництво, яке могло б забезпечити умови соціалістичного розподілу.

Ще напередодні жовтневих подій про це писав М. Туган-Барановський, наголошуючи у своїй праці "Соціалізм як позитивне вчення" на тому, що умови для соціалізму може створити лише ринковий механізм, який бере на себе всі функції з регулювання суспільних потреб, узгоджує попит та пропозицію. Він указував, що соціалізм, який прийде на зміну нерозвиненому капіталізмові, приречений на диктат та суспільні злидні.

Критикуючи програму більшовиків, М. Туган-Барановський, В. Косинський, К. Воблий та інші виступали проти націоналізації, що, на їхню думку, призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який спроможний буде замінити саморегулюючу силу ринку.

Вони звертали увагу і на те, що приватний інтерес є рушійною силою розвитку, а націоналізація та, головне, колективізм у землеробстві, призведуть до відмирання природних сил, які не можуть бути замінені волею та вмінням людей.

1918 р. було створено Українську Академію наук, де М. Туган- Барановський очолив соціально-економічний відділ.

Він уважав за необхідне, щоб для вивчення закономірностей розвитку суспільства провадились дослідження в галузі соціології, статистики, теоретичної економії і наполягав на прикладному характері таких щодо окремих галузей та сфер економічного життя.

З його ініціативи 1918 р. було створено Інститут економічної кон'юнктури (він став його першим директором), який мав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку та опрацювання рекомендацій щодо соціально-економічного стимулювання. Після смерті Туган-Барановського 1919 р. інститут очолив М. Птуха, а згодом - К. Воблий, Р. Орженцький.

Рекомендації цього інституту базувались на досягненнях світової економічної думки в галузі економічної теорії і спочатку були спрямовані проти економічної програми більшовизму, на розробку плану самостійного розвитку України (створення української кооперації, власної валюти та ін.), а згодом, коли більшовизм став реальністю, - на створення наукової концепції планування, системи фінансів, єдиної системи української сільськогосподарської кооперації.

Праці М. Туган-Барановського, О. Челінцева базувалися на ідеї сімейно- трудового селянського господарства, організаційні засади якого визначалися на підставі неокласичних підходів.

План реформування аграрних відносин у СРСР, який був запроваджений у життя в роки непу, включав розробки українських учених. За основу було взято концепцію О. Челінцева, який створив наукову програму розвитку кооперації (споживчої, кредитної, збутової та ін.).

Кооперацію Челінцев виводив за межі приватнокапіталістичного сектора і розглядав як нову форму розвитку, що зберігає принцип особистої заінтересованості. Він був проти твердження, що кооперація має лише готувати передумови для націоналізації, указував на те, що її зумовлено потребами виробництва і вона є перспективною з огляду на майбутнє. Вона не руйнує чинників розвитку, але сприяє пом'якшенню недоліків ринкових відносин.

Ці положення були визнані В. Леніним, який прийняв кооперацію як форму, що не суперечить тезі про соціалістичну, суспільну власність.

На початку 20-х pp. українська наукова думка розвивалася в різноманітних напрямках. 1920 р. було засноване Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий. Р. Орженцький, М. Птуха, Ф. Задорожний та ін., які займались теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства.

Це товариство координувало діяльність дослідників, спрямовуючи її на створення концепції єдиної української господарської системи, побудованої на засадах економічної відкритості та саморегулювання.

У теоретичних розробках тієї доби обстоюється думка про регулюючу роль ринку та ринкових цін, про неможливість зведення останніх в економічних відносинах тільки до системи натурального та трудового (вартісного) обліку. Указується на те, що держава має орієнтуватись на ринок та ринкові показники. Критикувалась ідея централізованого соціалістичного планування за умов, коли немає загальних ціннісних орієнтирів, коли ціна перетворюється з категорії ринкових відносин на категорію обліку. Замість цього пропонувалась ідея плану-прогнозу.

У цей час українська економічна думка досягла високого наукового рівня і була в авангарді світової економічної думки. Праці €. Слуцького, К. Воблого, Р. Орженцького, М. Птухи, Л. Яснопольського, О. Чаянова, О. Челінцева та інших здобули світове визнання.

Так, праця Слуцького "Етюд до проблеми побудови формально- праксеологічних засад економіки" (1926), у якій ішлося про психологічні засади раціональної економічної поведінки суб'єкта, на півстоліття випередила дослідження в цій галузі, які велись на Заході. Іншу його працю "Накопичення випадкових причин як джерело циклічних процесів" (1927) було присвячено проблемам моделювання економічних коливань на довгостроковий період. Вона справила величезний вплив на розвиток зарубіжних економічних досліджень.

Теорія економічних кон'юнктур М. Туган-Барановського стала підставою теорії "довгих хвиль" М. Кондратьєва.

Усі ці теорії широко використовували і розвивали далі на Заході.

Орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної науки в Україні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Було закрито щойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливо в сфері кооперації), багатьох учених вислано з країни або заарештовано.

Розпочинається боротьба більшовизму за чистоту ідеології.

Уже з 30-х pp. змістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, що будується за "класовим принципом". Прикладний аналіз спрямовується на розробку принципів нормування та регулювання цін, податкової політики, формування фінансово-кредитної системи.

Усі ці дослідження були просякнуті ідеями планування, директивності, централізму, виключали принципи саморегулювання, хоча й визнавали існування товарно-грошових відносин.

Науковці, що пропагували ці ідеї, належали до "офіційних" і могли завжди розраховувати на визнання. З таких можна назвати В. Чубаря, О. Шліхтера, В. Введенського, Т. Жигалка та ін.

Праці цих економістів майже нічим не відрізнялися одна від одної, однак містили певні наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообороту (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.

Певних успіхів було досягнуто в теорії господарського розрахунку на державних підприємствах. І хоча автори обстоювали думку про необхідність товарно-грошових відносин лише як обліково-розрахункових чинників планування, деякі узагальнення свідчили, що насправді допускалось їх використання як регуляторів у виробничій сфері.

Тоді ще можна було знайти в економічній літературі певні формулювання, що суперечили офіційним поглядам. Так, Я. Дімайштейн, М. Соболев, Л. Діц та інші вказували на негативні наслідки адміністративного впливу на ціни (диспропорції розвитку, дефіцит за надвиробництва тощо), на можливість переродження кредитної системи у державно-фінансову, на неправомірність тотального планування за існування різних форм власності. Ці вчені вказували, зокрема, на можливість кризи збуту за умов монополізації торгівлі. Однак їхні справедливі передбачення були нещадно розкритиковані економістами-"марксистами".

Особливо запеклою була боротьба ортодоксальних марксистів із так званою волобуївщиною, котру оголошено було "проявом націоналістичних настроїв" в економічній думці.

М. Волобуєв 1928 р. виступив у пресі з пропагандою переваг самостійного економічного розвитку України, зазначаючи, що імперська політика Росії сприяла спотворенню природного розвитку продуктивних сил України, постійно пристосовувала її економіку до суто російських потреб. Він указував на те, що Україна має достатній потенціал, щоб інтегруватися у світову господарську систему самостійно, а не через російську економіку. Зрозуміло, що Волобуєв був визнаний "ворогом народу".

На першій Всесоюзній конференції аграрників-марксистів було також визнано ворожими "неонародницькі" ідеї О. Чаянова і О. Челінцева та зупинено реалізацію їхнього плану аграрних реформ. Згодом було оголошено "ворожими" ідеї М. Туган-Барановського, Є. Слуцького та ін.

З цього часу економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, - згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки.

Її відродження починається тільки в 60-ті роки.

Саме в цей час виходять з друку праці українських учених І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та інших, які наполягають на зміні підходів до визначення ролі політичної економії в соціально-економічних перетвореннях, шукають нових шляхів вирішення ІІ проблем.

Однак період піднесення знову змінився періодом застою.

З'являється багато фундаментальних праць щодо проблем розвитку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.

Саме в цей час з'являються праці з історії економічної думки, де аналізується і вагомий позитивний внесок зарубіжних дослідників.

У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічної доцільності та ефективності. Отже, наприкінці 80-х pp. уже починається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.

Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, котрі відбуваються в суспільстві, ще остаточно не визначено. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізм поглядів, що сприяє розвиткові науки. Тільки в такий спосіб може відбутись відродження теорії, що стане колись основою ефективної економічної політики.

Основні терміни і поняття

Політика "воєнного комунізму"; НЕП; продрозкпадка; комнезами; сталінська індустріалізація; колективізація; голодомор; освоєння цілинних земель; кукурудзяно-горохова епопея; косигінська реформа; модернізація; "пришвидшення"; "перебудова"; ортодоксальні марксисти; праксеологія; "волобуївщина"; соціалістичне планування; балансовий метод; "розвинутий соціалізм".

економічний радянський незалежність виробництво

Формування засад ринкового господарства в Україні (90-ті роки ХХ ст.)

Мета вивчення теми: показати спроби реформування української економіки в перші роки незалежності, економічну політику в другій половині 90-х років та на початку XXI ст.

Головні питання теми

1. Спроби реформування української економіки в перші роки незалежності,.

2. Економічна політика України в другій половині 90-х років.

3. Економічний розвиток України на початку XXI ст.

Програмний зміст теми

Спроби реформування української економіки в перші роки незалежності

Проголошення незалежності України відкрило нову еру в її історії. Одним із найважливіших завдань, що постали перед першим всенародно обраним Президентом України Л. Кравчуком, Верховною Радою та урядом було забезпечити українському народові нормальні умови життя, піднести рівень його добробуту. Для цього потрібно було здійснити перехід від командної до ринкової економіки, що дало б змогу вивільнити творчу енергію народу та якісніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила "Основи національної економічної політики". У документі передбачалася структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалося конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони.

Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв Закон "Про приватизацію майна державних підприємств". Відповідно до нього та інших нормативних документів було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Найвідоміші з них "Укрцукор", "Укрм'ясо", "Укрмолпром". "Укрпродспілка" тощо. 114 підприємств було передано в оренду трудовим колективам. В Україні було зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки ж кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол.

Деякі зрушення сталися і в аграрному секторі. Зокрема, зароджувалися фермерські господарства, чому сприяв Закон України "Про селянське (фермерське) господарство". Створювалися ферми різних типів: сільські, міжсільські, малі кооперативи сімейних господарств. На початку 1992 р. в Україні налічувалося 2098, на 1 жовтня 1993 р. - 26048 ферм. Найбільше було зареєстровано таких господарств у Миколаївській (3877), Одеській (3269), Херсонській (1817) областях. Вони отримали у своє користування 510 тис. га землі. У кожній області України ферми різнилися розмірами: в Харківській, Херсонській, Кіровоградській, Луганській і Запорізькій областях їх площа становила у середньому ЗО га; у Київській, Полтавській, Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій, Сумській - 10-20 га; у Закарпатській - 5, Чернівецькій - 5, Івано-Франківській - 8, Львівській - 10 га. На одне господарство в Україні припадало 18-20 га. На початку 1993 р. на одну ферму припадало також 2 голови великої рогатої худоби, 3 свині, 2 вівці або кози, 6 голів птиці.

У січні 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про форми власності на землю", яким проголошувалася рівноправність усіх форм власності на землю. У Міжнародний валютний фонд було направлено розширену програму ринкових перетворень в Україні, яка була ним схвалена. Україна стала членом МВФ.

Разом з тим економічні перетворення відбувалися надзвичайно повільно. Український народ, тривалий час перебуваючи в колоніальному становищі, втратив колишні демократичні інститути і традиції самоврядування, а тому був змушений у процесі державотворення спиратися на реалії, успадковані від імперсько-тоталітарних структур, як у політиці, так і в економіці. Ознаками останніх були: тотальне одержавлення економік; панування монополізму, командних форм і методів управління; екстенсивний шлях розвитку господарства; структурна й територіальна диспропорційність республіканської економіки; її побудова на принципі незавершеності; значна мілітаризація економіки (у радянський час Україна, займаючи 2.6 % території СРСР, була причетна до виробництва 38 % його озброєнь та військового спорядження); катастрофічна екологічна ситуація; психологічний клімат колективної пасивності тощо. До проголошення незалежності, як уже зазначалося, 95% підприємств України були підпорядковані Москві. Центр свідомо насаджував галузі групи А (добувну, обробну, воєнну промисловість, виробництво засобів виробництва). Лише 28% становили галузі групи Б. Наша держава успадкувала від більшовицької імперії застарілий виробничий апарат. У 1966-1990 pp. тільки 25 % інвестицій було спрямовано на оновлення виробничих фондів. Інші кошти йшли на підтримку рівня наявного виробництва, тобто тільки на його капітальний ремонт. Потреба у відтворенні основних фондів економіки задовольнялася лише на 50%. На початку 90-х років термінової заміни потребувало 25 % промислового устаткування, у т. ч. 40 % машин і обладнання. У багатьох галузях промисловості використовувалися 65 % спрацьованих основних фондів. Все це суттєво послабило стартові можливості України на шляху до самостійного розвитку. До того ж, держапарат, чиновництво України значною мірою стали уособленням консервативної сили, яка готова швидше повернутися в минуле, ніж рухати реформи вперед.

Значною перешкодою на шляху переходу від тоталітаризму до демократії була відсутність цілісної концепції суспільної трансформації, тому багато прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали. У пострадянському просторі, за словами С. Кульчицького, створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив увесь нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було тільки методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. У колишніх союзних республіках чітко виявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної верхівки переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах.

Небезпека такого підходу виявилася вже у січні 1992 р., коли Росія розпочала лібералізацію цін, внаслідок якої вартість газу в Україні за 1992 р. зросла у 100 разів, а нафти - у 300. У зв'язку з величезною залежністю української економіки від російських енергоносіїв це призвело до різкого зростання собівартості продукції, падіння виробництва, розкручування маховика інфляції. Кризу в промисловому виробництві поглибив розрив економічних зв'язків із колишніми союзними республіками, оскільки промисловість України виробляла не більш як 20 % кінцевого продукту. Більшість товарної продукції становили напівфабрикати або комплектуючі, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Проте ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. На відміну від російських лідерів, українські не виявляли бажання проводити радикальну економічну реформу. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, вони зберігали попередню вертикальну систему управління господарством, систему держзамовлення, централізований розподіл найважливіших ресурсів. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор.

Після вимушеного, услід за Росією, відпуску цін у січні 1992 р. в Україні проводилась відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, зростання цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Уряд практично не робив спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної політики. У результаті восени 1992 р., під кінець перебування В. Фокіна на посаді Прем'єр- міністра, місячна інфляція перейшла рубіж 50 %, тобто стала гіперінфляцією. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. становив 85 %, обсяг промислової продукції - 91 %, продукція сільського господарства - 89%. Найбільший спад спостерігався у транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості. Особливо вибухового характеру набуло зростання цін на товари широкого вжитку, які в 1992 р. піднялися більш як у 30 разів.

Верховна Рада України 13 жовтня 1992 р. затвердила нового Прем'єр- міністра Л. Кучму, колишнього директора найбільшого воєнного заводу "Південмаш". У листопаді новий уряд прийняв принципове рішення про вихід з рубльової зони. В країні була введена власна національна валюта - карбованець, що давало змогу оздоровити фінансову систему і на основі її стабілізації зупинити падіння виробництва. Однак у своїй політиці Л. Кучма акцентував увагу на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою, а не на впровадженні ринкових елементів. На початку 1993 р. Прем'єр дістав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану економічних реформ. Проте до якихось позитивних змін в економіці це так і не привело. В перші місяці намітилось деяке сповільнення спаду виробництва, однак воно було досягнуте дорогою ціною - посиленням кредитної емісії, безперервною роботою друкарського верстата. Інфляція до осені сягнула 70 % на місяць. Намагання уряду Кучми стабілізувати становище шляхом відновлення командно- адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів лише віддалило Україну від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 р. Верховна Рада задовольнила прохання Кучми щодо звільнення його від обов'язків Прем'єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а обов'язки Прем'єр-міністра виконував Ю. Звягільський.

Політика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні регуляцій і податків. Вона, за словами історика Я. Грицака, зробила майже неможливою нормальну економічну активність - українські громадяни, які, скажімо, заробляли щомісяця еквівалент 100 американським доларам, мали віддавати державі у вигляді податку 90 % цієї суми. Така ситуація вела або до гіпертрофованого зростання "тіньової економіки", або до подальшого обмеження виробничої та комерційної діяльності. Зосередивши у своїх руках велику владу, Л. Кравчук виявив мало політичної волі для реформування країни. Його нерішучість у впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої номенклатури, яка прихильно поставилася до української незалежності. Щоправда, така позиція новонавернених "незалежників" пояснювалась здебільшого не якимись високопатріотичними мотивами, а прагматичним розрахунком: позбавившись московської опіки, вони стали господарями ситуації в Україні. Зокрема, зберігаючи за собою керівні пости, ця т. зв. "еліта" могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів (у 1993 р. рівень інфляції в Україні становив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі).

У 1992-1993 pp. тривав процес спрацювання основних фондів у машинобудівній галузі. Технічне переоснащення в умовах економічної кризи було неможливим, а тим більше за нестримного зростання цін на нові технології. Дедалі більше концернів, асоціацій, окремих підприємств ставати неплатоспроможними. Вони не мали фінансових можливостей для виявлення належної уваги до технічного розвитку, впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки. До того ж, більшість заводів і фабрик стали боржниками, загалом їх борг становив 247 трлн. крб. І держава була неспроможна надати належну допомогу розвиткові важкої промисловості, адже 2/3 бюджетних асигнувань вона сплачувала Росії та іншим країнам за енергоносії. Така ситуація ставала дуже небезпечною, адже 68 % загального обсягу товарного виробництва припадало саме на важку промисловість.

Дані табл. 2 ілюструють загальну кризу державного сектора сільського господарства України. Можна стверджувати, то у 1990-1993 pp. виробництво багатьох сільськогосподарських продуктів за обсягом було відкинуто на 1S-20 років назад. На 1 січня 1994 р. поголів'я великої рогатої худоби у державних і колгоспних господарствах становило 17 717 тис. Порівняно з 1991 р., воно скоротилося на 3368,1 тис., або на 16 %. У 1991-1993 pp. загальна зібрана площа посівів сільськогосподарських культур становила 14203,7 тис. га, що на 1282,2 тис га (або на 8.3 %) менше, ніж за останні 5 років. Скоротилися на 7,6 % посіви цукрових буряків, на 23 % - льону, на 4.7 % - овочів, на 33,3 % - кукурудзи.

У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, державні господарства витрачали мільйони доларів на закупівлю ембріонів і кормів, аби в перспективі створити м'ясне стадо, а з другого - українські селяни не могли продати тисячі голів відгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, сиру, масла. А населення в цей час споживало все менше харчових продуктів.

Занепад сільського господарства мав для української держави надзвичайно негативні наслідки, оскільки експорт продукції цієї галузі був одним із основних джерел валютних надходжень країни (табл. 3.).

Всеохопна економічна криза не сприяла й інтенсивній торгівлі протягом першої половини 90-х років. У 1993 р. Україна торгувала із 180 країнами світу, але регулярні торгові зв'язки було встановлено лише з деякими із них. Продавали товарів більше, ніж купували - відповідно на 5,588 і 4,045 млрд, дол. США. Понад 20 % торгових операцій становив бартер.

У 1994 р. економіка країни опинилася на межі краху. ВВП, порівняно з попереднім роком, впав на 23 %, виробництво промислової продукції знизилося на 27,8 %, сільськогосподарської - на 16,5 %. Капітальні вкладення за 1992- 1994 pp. зменшилися на 57 %. Фінансова система держави виявилася практично зруйнованою. В жовтні дефіцит бюджету сягнув 18.5% ВВП. Ціни порівняно з 1991 р. зросли у 102 рази. Рівень заробітної плати населення був одним із найнижчих у світі (станом на 1993 р. середня заробітна плата в Україні становила близько 8 дол. США). Істотно знизився рівень життя населення. За даними Міністерства статистики, споживання основних продовольчих товарів жителями України на одну людину з кожним роком катастрофічно знижувалося.

Політика Л. Кравчука, яка була спрямована на зміни без змін, виявилася неефективною. Як наслідок, на позачергових президентських виборах він зазнав поразки. Новим Президентом було обрано колишнього Прем'єр- Міністра Л. Кучму.

Размещено на Allbest.ru