8

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське селянство: від формування ідеології до її реалізації в сучасному суспільно-політичному житті

В.В. Ігнатенко

Реалії сучасного суспільно-політичного життя України доводять особливу роль селянства не тільки в економічній сфері, а й у політиці, соціумі, культурі. Селянство є такою верствою населення України, яка фіксує етнічну й культурну ідентичність українців, забезпечує існування держави, її економіку, визначає доленосну перспективу формування аграрно-індустріального вектора розвитку країни й перетворення його на домінантний. Це зумовлює актуальність звернень науковців до проблематики селянства в Україні.

Метою статті є з'ясування ідеологічних передумов становлення статусу селянства в житті сучасного українського суспільства. Об'єктом нашої наукової розвідки є ідеологія селянства в українській суспільно-політичній думці другої половини ХІХ ст., коли відбувалося формування провідних концепцій селянства в Україні. Своєрідним каталізатором активізації селянської проблематики стала реформа 1861 р., яка опосередковано вплинула на розроблення підходів до вивчення ролі селянства в Україні М. Костомаровим, В. Антоновичем, М. Драгомановим та ін. Предмет нашого дослідження - проекція розробленої українською сустльно-політичною думкою ХІХ ст. селянської ідеології на місце та роль селянства в соціумі сучасної України. Новизна такого підходу полягає в обраному аспекті: від формування ідеології до її реалізації в реальному житті суспільства і дальшого прогнозування її наслідків для суспільства і країни.

Селянська ідеологія у другій половині ХІХ ст. формувалася у суспільно-політичній думці України у двох напрямах: народницькому й еволюційному. Становлення народницького напряму відбувалося в межах Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема, у соціологічно-орієнтованих поглядах його лідера М. Костомарова, який постулював особливу роль селянства, ототожнюючи його з народними трудовими масами. Селянство, на його думку, має репрезентувати українську націю в цілому, ставши його елітою, адже через об'єктивні історичні чинники Україна до середини ХІХ ст. втратила власну еліту [1, 130 - 131].

Філософським підґрунтям поглядів на селянство М. Костомарова була, за його власними свідченнями, німецька романтична філософсько-історична школа, зокрема концепції Ф. Шеллінга і братів Ф. й А. Шлегелів [2, 8 - 10], які вбачали історичну місію нації в реалізації релігійної ідеї. Ця позиція знайшла відображення у програмних документах кирило-мефодіївців, де було постульовано положення про побудову суспільства на християнських засадах, месіанське призначення слов'ян, необхідність поширення ними християнського світопорядку. Зважаючи на пошуки народниками релігійної основи християнства у свідомості слов'янського селянства, окреслені ідеї християнського романтизму визначили тези про знищення кріпацтва та царату згідно із засадами християнської етики рівності й неможливості насилля. З огляду на це, народники детально досліджували соціальні конфлікти селянства з владою у вигляді бунтів, повстань, кваліфікуючи державу як інструмент насилля, що зумовлювало потребу усунення держави.

Такий підхід створював чимало суперечностей у поглядах на взаємодію народу й державної влади і призводив до ігнорування питання про державність українського народу, хоч і абсолютизував визначальну роль селянства у християнському суспільстві. Отже, думку М. Костомарова і кирило-мефодіївців можна кваліфікувати як неусвідомлену спробу розроблення селянської, хліборобської ідеології, яку В. Липинський охарактеризував як ірраціональну [3, 268].

Ірраціоналізм ідеології міфологізує взаємини селянина-хлібороба із суспільством, природою, релігією й найяскравіше виявляється в культурі народу. Міф є некритично сприйнятим смислом, більш сильним для етносу й окремої людини, ніж раціональне, оскільки він ґрунтується на найпотужнішій силі, яка здатна опиратися будь-яким фактам, - вірі. Ознаками міфу у цьому значенні в численних дослідженнях із психології, філософії, соціології та семіотики міфу вважаються насамперед "аксіоматичність і неверифікованість як вияви міфологічної свідомості. З аксіоматичністю міфу безпосередньо пов'язані такі його особливості, як спрощене бачення реальності, спрощено-каузальне тлумачення подій" [4, 135 - 136]. Передусім звернення до міфів здійснюється у критичні моменти життя людини, періоди нестабільності, небезпеки, соціальної незахищеності й непевності, коли людина відкидає раціональні думки, щоб виправдати власну неспроможність протидіяти життєвим обставинам, пояснити собі чи іншим власні нераціональні дії, заспокоїти своє сумління і т. ін.

Таким чином, можна сказати, що українське селянство, сповідуючи ірраціональну ідеологію, убезпечувало себе від руйнівних дій влади, суспільства, різноманітних деструктивних чинників. Це забезпечило виживання селянства попри революційні перетворення, Голодомор, насильницьку колективізацію, намагання поєднати село й місто тощо.

Щодо останнього, то антагонізм селянської і міської ідеології набуває особливої гостроти й радикалізму у філософських поглядах ще одного кирило-мефодіївця - П. Куліша. Виходячи із філософії серця Г. Сковороди, П. Куліш вважав, що "життя серця - це хутір", що дає природну простоту буття [5, 163]. Він радить тікати від міста, категорично не приймати ідеологію городян. Протиставлення хутору міста є своєрідним наріжним каменем селянської концепції дослідника. Його ідеологія селянства - це пропаганда вічних цінностей, узятих з Євангелія, які повинні сповідувати селяни. До того ж базовий архетип українства - земля - дає наснагу селянину, на землі він стоїть міцно і твердо. Навіть європейська цивілізація не приваблює П. Куліша через міщанство великих європейських міст, де немає ладу. Рецепт одужання Європи він убачає в розділенні міст на села й хутори.

Отже, народницька ідеологія для українського селянства, хоч і була метафізично-релігійною, ірраціональною й ізоляціоністською, все ж визначала головні чинники його виживання в суспільстві і природі. Однак наслідки реформи 1861 р. поставили під сумнів абсолютизацію й окремішність інтересів селянства, які відстоювали народники. Формування ринкових відносин в аграрному секторі на початку ХХ ст. зумовили кардинальну зміну філософської думки на взаємовідносини селянства і робітничого класу в межах держави. Романтичний етап поглядів на селянство поступився місцем позитивістській, зокрема й прагматичній філософії, згідно з якою, розумна протидія нестабільності світу передбачає граничну міру відповідальності людської інтелектуальної активності, яка має бути ефективною у вирішенні життєвих завдань.

В Україні найбільш яскравим представником еволюційного напряму, що виник як альтернативна народництву, був М. Драгоманов. Не приймаючи апріорність ідей народництва, вчений обрав спенсерівський напрямок еволюції суспільства, про що він пише у своїй автобіографії [6, 75]. Будучи знайомим з марксистськими ідеями, які він визнавав лише за результатом побудови соціалізму як прогресивного суспільного ладу, М. Драгоманов відкидав шлях селянських повстань і бунтів, поетизованих народництвом. Він перебував під впливом класично-ліберальної ідеї англійського конституціоналізму Дж. Мілля [7, 107] і деяких положень російського лібералізму, тому його ідеологія селянства вибудовується у ліберальному трикутнику "особа - держава - суспільство" на засадах правової рівності, свободи й гідності людини. Захист особистості від влади має здійснюватися шляхом створення органів самоврядування, які мають формувати й селянські громади.

Антагонізм народницьких й еволюційних поглядів на українське селянство наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. не виключає їхнє поєднання в реаліях сучасної України. Концепція особливої ролі селянства у процесі українського державотворення була розроблена В. Липинським [8]. На тлі визнання елітного плюралізму, він розглядав селян як виняткову хліборобську еліту, що здатна поєднати в собі владні і культурно-духовні важелі, які б створювали в аграрно-індустріальній країні гармонійні відносини між різними верствами населення і протистояли руйнівним чинникам. Зазначимо, що така позиція є своєрідним "ідеалом" державного устрою, адже так історично склалося, що намагання радянської влади поєднати місто й село створювало ще більшу прірву між ними і призводило до руйнівних наслідків антагонізму еліт, зокрема й в Україні.

Між тим, якщо кваліфікувати це явище в аспекті синергетики, то посилення різноспрямованості владної, політичної, культурної і духовної еліт, хоч і було деструктивним чинником, однак привело до зміни політичного режиму, набуття Україною державного устрою, культурної переорієнтації, поверненню до витоків духовності народу тощо. Розглядаючи тезу про бажаність в Україні хліборобської еліти не лише як національної, але й як державної, В. Липинський натомість констатував відсутність провідної ролі у владному механізмі хліборобського класу, який радше є пасивним виборчим знаряддям, гарматним м'ясом у руках різноманітних елітних груп і піддається анархічним настроям [8, 124].

Для українського селянства в реаліях сучасного життя існує кілька шляхів до ідеалу елітарності, висунутого В. Липинським, народниками й еволюціоністами. Перший - екстенсивний - полягає в набутті представниками селянської еліти владних функцій у державі шляхом досить активного просування до органів державної влади, але не через відстоювання інтересів свого класу, а через намагання вихідців із селян зробити суспільну кар'єру, підвищити свій статус, а також через потребу того чи іншого владного клану в політично діяльних, відданих йому посадових особах. Екстенсивність цього шляху пояснюється остаточною втратою цією елітою представників, які забезпечували б функціонування й розвиток підсистеми хліборобського класу.

Екстенсивний шлях має певне історичне й політичне підґрунтя, закладене ще після Жовтневого перевороту, коли селянин був фактично позбавлений земельної власності, а те самодостатнє селянство, яке В. Липинський називав підґрунтям хліборобської еліти, змушене було шукати щастя в місті і тим самим пролетаризуватися. До того ж у колективній свідомості сформувалися психологічні стереотипи меншовартості селянства і навіть сприйняття селянина з тавром дрібнобуржуазності як носія ворожого для пролетаріату механізму відтворення капіталізму. Це створило умови для позбавлення спролетаризованими селянами у місті своїх традиційних ціннісних орієнтацій, звичаїв, так званого циклічно хліборобського прагнення діяльності, та призвело до інтеграції вихідців із села до владно-партійної еліти Радянського Союзу.

Такий рух селянської еліти існував на тлі руйнації аграрної держави, адже найбільш активні члени хліборобського класу позбувалися ознак і діяльності цього класу, зважаючи й на індустріалізацію села, за умови примусової колективізації. Чинник індустріалізації міг би бути за інших умов позитивним для аграрної держави і сприяти перетворенню її на аграрно-індустріальну, як це відбувалося в деяких країнах Східної Європи навіть соціалістичного спрямування, наприклад, в Угорщині. В Україні і колишньому СРСР руйнація аграрної сфери призвела до дестабілізації держави в цілому і створила умови для переходу її в нову якість приватизації землі, створення ринкових відносин на посткомуністичному просторі.

Проте, рух вихідців із села до партійно-господарчих структур мав і позитивні наслідки. Зміна владних еліт перетворила владну еліту на політичну, відтак, у представників партій і рухів політичної еліти виникла потреба знайти нові вектори розвитку, спрямовані на здобуття або повернення влади. Нерідко такі вектори передбачають повернення до свого коріння і відновлення функціональної здатності забезпечити розвиток хліборобського класу, який може підтримати і висунути своїх кандидатів на здійснення державних функцій. Частково такі люди поповнюють партії аграрного спрямування.

Інший шлях - політично прогресивний - полягає у цільовому рухові до політичної еліти керівників сільськогосподарських підприємств, агрофірм, які знають і відстоюють інтереси селянських верств населення України. Вони є лідерами аграрних та деяких інших партій, народними обранцями у Верховній Раді, обласних і районних радах тощо. Однак цей шлях можливий лише за умови існування в аграрному секторі доволі великих сільськогосподарських виробничих структур, адже представники приватних невеличких фермерських господарств, здебільшого, не мають можливості бути підтриманими значною кількістю виборців. Хоч найбільш активні з них знаходять інші шляхи ідентифікації себе як хліборобської еліти, зокрема через профспілки, об'єднання приватних підприємців тощо. Цей шлях якраз і служить найбільш інтенсифікуючим чинником формування політичної свідомості в досить інертному, аполітичному селянському середовищі. Напрямами закріплення в сучасній Україні справжньої хліборобської еліти є проведення реальної приватизації землі, коли земля стане дійсною власністю селянина й управління нею буде відбуватися безпосередньо її власником, а не через прообрази колгоспів - КСП; підтримка власників землі через систему довгострокових кредитів у спеціалізованих банках, іпотеку під патронатом держави; вироблення стратегій розвитку кооперації в нових її формах тощо. Це створить умови для реального формування політично і владно активного селянства як панівної еліти аграрної чи аграрно-індустріальної держави.

Третій шлях для хліборобських верств населення України є доволі традиційним і випробуваним, що зумовлено, здебільшого, селянською спрямованістю розвитку культури. Цей шлях є рухом найбільш талановитих, творчо обдарованих представників хліборобської еліти до культурної і духовної еліт. Консервативна ідеологія українського селянина, поєднуючись із кордоцентричністю національного характеру як філософією серця, перевагою емоційного над раціональним створює оптимальні умови для самоорганізації системи держави під час протистояння духовної еліти владній, за умови деструктивної сили останньої. Духовна еліта виконує у суспільстві функції національної ідентифікації, а це значить, що вона відстоює свої глибинні інтереси хліборобського класу - станового хребта української нації.

Загалом становлення в Україні еліти хліборобського класу та її розвиток сприятиме економічному зростанню, оновленню політичної системи, стабілізації суспільства, укоріненню "здорового" консервативного спрямування суспільної свідомості тощо. Реалії сучасної України, на жаль, не спроможні надати належне місце й забезпечити функціонування хліборобської еліти, однак врахування цієї ідеологічної домінанти українськими політиками означає прогнозування майбутнього України.

селянство суспільство україна економічний

Література

1. Потульницький В.А. Теорія української політології. - К., 1993.

2. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819 - 1991). - К., 1994.

3. Липинський В. Універсалізм у хліборобській ідеології // Липинський В. Історико-політична спадщина і сучасна Україна. - К. Філадельфія, 1994.

4. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса. - М, 2004.

5. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К., 1992.

6. Драгоманов М. Автобіографія // Вибрані твори. - Прага; Нью-Йорк, 1937.

7. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України. - Мюнхен, 1959.

8. Липинський В. Універсалізм у хліборобській ідеології // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К., 1998.

Размещено на Allbest.ru