Економічна ефективність великих поміщицьких господарств Полтавщини в умовах аграрних реформ кінця ХІХ - початку ХХ століть

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Економічна ефективність великих поміщицьких господарств Полтавщини в умовах аграрних реформ кінця ХІХ початку ХХ століть

С.В. Макарець

Анотація

У статті проаналізовано результати економічної діяльності поміщицьких господарств Полтавщини в умовах аграрних реформ кінця ХІХ -- початку ХХ ст. Висновок автора -- поміщицькі господарства були фактором занепаду, а не розвитку. Ключові слова: поміщицьке господарство, землеволодіння, оренда, ефективність, Полтавщина.

Скасування 1861 р. кріпосного права поклало початок глибоким соціально-економічним і політичним перетворенням у Російській імперії, до складу якої на той час входила й основна частина території України. Нова система виробничих відносин, в основу якої була покладена приватна власність на засоби виробництва і вільнонаймана праця, вимагала від безпосередніх товаровиробників забезпечення максимальної ефективності господарювання як вирішального фактору успішної конкуренції на ринку товарів і послуг. Беручи до уваги сучасний стан ринкової трансформації аграрного сектору економіки України, важливо вивчати і використовувати досвід функціонування великих (поміщицьких) і дрібних (селянських) господарств в умовах відповідних реформ кінця ХІХ початку ХХ ст., серед яких особливе місце посідають столипінські перетворення 1906 1911 рр. Сьогодні серед теоретиків і практиків сільськогосподарського виробництва також точаться гострі дискусії щодо ефективності великих і дрібних господарств. Одні вчені стверджують, що альтернативи великим господарствам немає, інші ж віддають перевагу дрібним землевласникам.

У сучасній історичній літературі існують різні оцінки ефективності поміщицького господарства ХІХ ХХ ст.: від характеристики його як епіцентру передового досвіду [1 3] до заперечення будь-якого прогресивного значення такого типу землеволодіння [4 6]. Метою цієї статті є аналіз питання, суть якого можна сформулювати так: поміщицьке господарство Полтавщини епохи капіталізму фактор розвитку чи занепаду?

Особливістю Полтавської губернії кінця ХІХ початку ХХ ст. було те, що тут знаходилися як великі господарства представників привілейованих станів, що мали по кілька десятків тисяч десятин землі (1 дес. = 1,0954 га), так і дрібні. Згідно з офіційною класифікацією, поміщицьке землеволодіння на рубежі ХІХ ХХ ст. розподілялося на дрібнопомісне (до 100 дес.), середньопомісне (від 100 до 500 дес.) і велике латифундіальне (від 500 і більше) [7, 65]. На Полтавщині земський перепис 1910 р. зафіксував 5549 поміщицьких господарств [8, 406], серед яких дрібнопомісних було 3481 (62,73%), середньопомісних 1468 (26,46%), а великих 600 (10,81%). Отже, основна маса поміщиків, яка сформувалася переважно з колишньої козацької старшини, мала у цьому регіоні порівняно незначні сільськогосподарські угіддя, розмір яких коливався від 50 до 100 дес. землі. Загальновідома формула успішного економічного розвитку передбачає неухильне розширення виробництва. Що ж до полтавських поміщиків, то аналіз динаміки їхньої господарської діяльності протягом кількох десятиліть свідчить скоріше про занепад, ніж про розвиток. Якщо прийняти дворянське землеволодіння 1862 р. за 100%, то у 1867 р. на території Лівобережної України воно складало вже 98%; 1872 94; 1877 90; 1882 85; 1887 79; 1892 74; 1897 68; 1902 61; а 1905 лише 58% [8, ХХУ]. Всього за 55 років (1863 1918) дворяни втратили на Полтавщині 1029039 дес. землі; духовенство 8743 дес. У той же час купці збільшили своє землеволодіння на 68650 дес.; міщани на 54871; козаки на 805104, селяни на 603216 [9, 39]. Таким чином, навіть за менш сприятливих умов представники непривілейованих станів після скасування кріпосного права розвивали своє виробництво, тоді як поміщики-дворяни його згортали. Виникає природне запитання щодо причин такої незрозумілої, на перший погляд, тенденції. Адже логічно, що масштаби виробничої бази в умовах ринкової економіки значною, якщо не вирішальною мірою, визначають рівень конкурентоздатності відповідної господарської структури. У цьому випадку потрібно брати до уваги всю сукупність виробничих відносин, які склалися на рубежі двох століть. Після аграрних перетворень 1860-х рр., 10187 землевласників, із числа привілейованих станів, мали у розпорядженні 1726773 дес., тоді як 301397 осіб чоловічої статі колишніх поміщицьких селян одержали 505133 дес., тобто 1,6 дес. на душу [10, 439]. Загалом же непривілейовані стани усіх категорій (козаки, колишні поміщицькі, державні та удільні селяни) за переписом 1882 1889 рр. складали понад 80% мешканців краю [11, 140], або 346598 дворів. При цьому, 59083 родини орної землі взагалі не мали, а 148135 домогосподарів мали її недостатньо, тобто менше 6 дес. на двір. Загалом же безземельних і малоземельних селян було на Полтавщині 74,29% 257489 дворів [12, 38]. Наявність понад 1,5 млн. осіб, для яких власне господарство не давало достатніх засобів для існування, досить суттєво впливала на поведінку поміщиків. Переважна їх частина вирішила за краще не вести свого господарства, а здавати землю в оренду селянським громадам і окремим особам на кабальних для орендаря умовах. Через постійне зростання попиту на землю, землевласники найчастіше оформляли орендні угоди терміном на один рік. У Полтавській губернії на початку ХХ ст. земські статистики нарахували 746,5 тис. дес. орендованої землі. З цієї кількості 146,9 тис. (19,57%) належало селянам, а решта 599,6 тис. дес. (80,43%), поміщикам [13, 57]. Знаючи загальну кількість поміщицької землі 1069,1 тис. у 1910 р., констатуємо факт передачі в орендне користування представникам непривілейованих станів 56,12% усіх сільськогосподарських угідь цієї категорії землевласників.

Як же використовувалася орендна земля і чому поміщицьке господарство було, на думку автора цих рядків, не елементом розвитку, а фактором занепаду? Причин було декілька. Одна з них поганий обробіток селянами орендованої на один посівний сезон землі. У 1904 р. на Полтавщині річна оренда мала місце у 56,42% випадках [14, 258]. Щоб одержати пристойний урожай, окрім угноєння, потрібно було належним чином обробити ґрунт. Основними знаряддями в ті часи були плуг, безполозове чи полозове рало, соха і борона [15, 202]. Про значення сільськогосподарського інвентарю у господарстві землероба земські економісти на регіональному з'їзді, який відбувся 1910 р. у Катеринославі, говорили так: „У процесі сільськогосподарського виробництва інвентар відіграє настільки важливе значення, що саме ним характеризується у значній мірі саме господарство і ступінь його розвитку” [16, 105]. Всеросійський перепис 1917 р. зафіксував на Полтавщині 470787 селянських господарств. Із розрахунку на одне господарство плугів було 0,51, сівалок 0,07, віялок 0,13, молотарок 0,03, жаток 0,05 одиниць. У незадовільному стані знаходилося також забезпечення селянських господарств робочою худобою, яка була відсутня більш як у третини (38,86%) дрібних землевласників. Не мали ніякої худоби 64577 господарств (9,96%). Без корів були 182623 (38,79%) господарства [17, 97]. Вищенаведені статистичні дані свідчать про неможливість забезпечити ефективний обробіток селянами, орендованої у поміщиків, землі. Тогочасна преса рясніла повідомленнями про важкі умови оренди. Так, на початку ХХ ст. у Лохвицькому повіті чиста прибутковість десятини орендованої землі дорівнювала 14 крб., тоді як орендна ціна складала 16 крб. [18, 27]. „Оренда землі, за існуючих цін, є справжнім лихом, писав у пресі полтавський селянин В. Завгородній. Я знаю багатьох господарів із числа середніх, які захоплювалися орендою останні 5 6 років. І що ж? Вони зараз напівзлидарі: оренда остаточно їх розорила” [19, 27]. Таким чином, говорити про те, що основна маса поміщицького землеволодіння була в умовах Полтавщини кінця ХІХ початку ХХ ст. фактором прогресу, немає жодних підстав.

Тепер звернемося до з'ясування питання ефективності тих поміщицьких маєтків, які вели власне господарство. Існувала певна залежність кількості тих чи інших знарядь праці від розміру поміщицького господарства. Залізними плугами краще були забезпечені середньопомісні маєтки (200 300 дес.), в яких на один плуг припадало 12,9 дес. Навіть у великих господарствах, що мали понад 1000 дес., на один плуг припадало менше орної землі, ніж у дрібнопомісних відповідно 14,7 дес. проти 15,8 дес. Подібна тенденція була характерна також і для таких механізмів як сівалки. У дрібнопомісних маєтках на одиницю ріллі жаток було більше, ніж у великопомісних відповідно 69,5 дес. і 109,2 дес. Дещо кращі показники мали середньопомісні маєтки (150 200 дес.) 61,9 дес. посіву на одну жатку. Що ж до парових молотарок, то й у цьому компоненті середньопомісні маєтки (200 300 дес.) мали найкращі показники 289,3 дес. на жатку проти 818,3 дес. у дрібнопомісних (50 100 дес.) і 476,5 дес. у тих, хто мав понад 1000 дес. посіву. Загальні показники аж ніяк не свідчать про високий рівень технічного забезпечення поміщицьких господарств. Порівняно із непривілейованими станами, вони мали лише удвічі кращі показники забезпечення сільськогосподарської діяльності відповідними машинами і механізмами. Чому ж, питається, поміщицькі господарства були так погано оснащені необхідними знаряддями праці? Відповідь очевидна: у цьому не було особливої необхідності, адже поряд знаходилася велика кількість малоземельних і безземельних селян, готових до найму за будь-яку ціну, навіть за харчування. „Значною перешкодою до розповсюдження знарядь у поміщицьких маєтках є прийнята у багатьох місцевостях система ведення господарства за відробітки або за половину врожаю, причому власницькі землі обробляються селянським інвентарем, читаємо в одному з офіційних видань 1903 р. При такому способі ведення господарства немає потреби витрачати кошти на удосконалення інвентарю, купівлю плугів, сівалок та інших знарядь. Поряд із цим, у поміщицьких господарствах відсутність деяких машин і знарядь пояснюється дешевизною робочих рук. Через цю дешевизну господарям немає потреби прагнути до підвищення продуктивності праці і купувати машини” [20, 124]. У більшості випадків основна турбота поміщика, писав 1881 р. відомий знавець селянського побуту В. Василенко, полягає у тому, „щоб роздати усі землі селянам і козакам, а потім, одержавши половину або іншу частину урожаю, обмолотити його і продати” [21, 93].

У популярному свого часу календарі-довіднику „Вся Россия” за 1897 р. професор С. Богданов так роз'яснював причини небажання поміщиків купувати більш досконалі знаряддя праці: „Снопов'язалка, наприклад, потребує близько 2,5 крб. на купівлю одного лише шпагату для кожної десятини! А вартість машини, запасних частин, а слюсар, а коні, а дорогі робітники у що це обійдеться? Та ще, окрім цього, на руках у господаря залишається перевезення кіп із поля. Але ж десятину у наших середніх губерніях селяни навколишніх сіл збирають за 2,5 3,5 крб. з усім, включаючи і перевезення” [22, 68]. поміщицький господарство аграрний полтавщина

На завершення нашого огляду звернемося до результатів господарювання одного з найбільших і найкращих з погляду економічних показників господарства Полтавщини Карлівської економії герцогів Мекленбург-Стрелицьких. Станом на 1914 р. розмір цього маєтку сягав 54497 дес. землі, а його вартість складала 2627,5 тис. крб. Під посівами знаходилось 25923 дес. (47,56%). У розпорядженні власників було 6518 голів робочої худоби і велика кількість знарядь для обробітку ґрунту, посіву і збирання врожаю. Хоча маєток із року в рік і відчував нестачу збиральних машин і транспортних засобів, проте ліквідувати цей недолік власники навіть не намагалися. Причина була загальновідомою. „Недостатня кількість землі і відсутність пасовищ у селян поставили їх у повну економічну залежність від сусідніх землевласників, які нерідко користуються своїм виключним становищем на шкоду селянам, писав один із очевидців відомого повстання 1902 р. у Полтавській і Харківській губерніях. Орендна плата сягає 18 крб. за десятину. Якщо ж земля здається не за гроші, а за відробітки, то оренда обставлена такими умовами, які за своєю суттю у повній мірі відповідають, згаданій раніше, орендній платі” [23, 60].

Із усієї кількості поміщицької землі згаданого маєтку 9150 дес. (16,56%) знаходилися в оренді у селян. Тільки 12,3% орендованих угідь економія здавала за гроші, тоді як 87,7% за відробітки [24, 23]. Отже, навіть у найпередовіших господарствах відробітки були звичайним явищем. Не можна не погодитися у цьому зв'язку з найрадикальнішими критиками існуючих у царській Росії порядків: „Загалом і в цілому сучасне поміщицьке господарство в Росії більше тримається кріпосницько-кабальною, ніж капіталістичною системою господарства”, писав 1906 р. один із сучасників [25, 233]. Факт широкого розповсюдження відробітків дав підстави тогочасним радикалам зробити висновок, що у більшості маєтків „ніякого поміщицького господарства нема”, що „поміщицька земля обробляється тим самим селянським реманентом, працею розореного, зубожілого, закабаленого селянина” й у цьому зв'язку „про культурність” господарства російських поміщиків можна говорити тільки на сміх” [26, 125]. Із цим висновком важко не погодитися.

З точки зору подальшого дослідження проблеми ефективності поміщицьких господарств заслуговують на увагу такі питання, як співвідношення дрібнопомісних, середньопомісних і великих господарств привілейованих станів у виробництві і збуті на внутрішньому і зовнішніх ринках зерна, м'ясо-молочних продуктів, птиці, технічних культур тощо.

Список використаних джерел

1. Темірова Н.Р. Поміщицьке господарство: фактор розвитку чи занепаду? //Література та культура Полісся.

2. Ніжин, 2002. -- Вип. 20.

3. Темірова Н.Р. Поміщики в Україні в 1861 -- 1917 рр. : соціально-економічна еволюція. -- Донецьк, 2003.

4. ЖукВ.Н. Великі поміщицькі господарства Полтавщини і розвиток у них тваринництва (кінець XIX -- початок XX ст.) //Вісник Полтавської держ. аграрної академії.2005. -- № 1.

5. Якименко М., Краснікова О., Селіхов Д. Приватизація селянської надільної землі в Україні 1906 -- 1917рр. : причини, зміст, наслідки //Економіка України. -- 1997. -- Ns 7.

6. Присяжнюк Ю., Горенко Л. Ринкова еволюції аграрних відносин в Україні (друга половина ХІХ -- 1905р.) // Укр. іст. журн. (далі -- УІЖ). -- 2000. -- N 5.

7. Шевченко В.М. До характеристики категорій земельних власників України другої половини XIX -- початку XX ст.: дворянство // Український селянин. -- Черкаси, 2006. -- Вип. 10.

8. Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России 1861

9. 1904 гг.: состав, численность, корпоративная организация. -- М., 1979.

10. Материалы по статистике движения землевладения в России. -- СПб., 1911. -- Вып. 20.

11. Статистичний справошник по Полтавській губернії на 1918 -- 19 рр. -- Полтава, 1919.

12. Зайончковский П.А. Проведение в жизнь крестьянской реформы 1861 г. -- М., 1958.

13. Яснопольский П.Н. Статистико-экономические очерки областей, губерний и городов России. -- К., 1913.

14. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1912 год. -- Полтава, 1916.

15. Якименко М.А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму // УІЖ. -- 1991. -- N 2.

16. Земские подворные переписи 1880 -- 1913 гг. Поуездные итоги / Сост. З. и А. Свавицкие. -- М., 1926.

17. Павлюк С.П. Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект. -- К., 1991.

18. Труды областного съезда представителей земств и сельских хозяев Юга России: Доклады. -- Екатеринослав, 1910. -- Т. 1.

19. Поуездные итоги Всероссийской сельскохозяйственной и поземельной переписи 1917 года по 57 губерниям и областям. -- М., 1923.

20. Земли Полтавской губернии и их доходность : Лохвицкий уезд. -- Полтава, 1911. -- Т. VII.

21. Константиноградские сельскохозяйственные известия. -- 1915. -- N 8.

22. Сельскохозяйственные статистические сведения по материалам, полученным от хозяев. -- Вып. XI: Применение и распространение в России сельскохозяйственных машин и орудий. -- СПб., 1903.

23. Василенко В. Об обычном праве в Малороссии //Юридический вестник. -- 1881. -- N 9.Вся Россия. -- СПб., 1887. -- Т. 2.

24. Крестьянское движение 1902 г. : Сб. док. -- М.; Л., 1923.

25. Анфимов А.М. Карловское имениеМекленбург-Стрелицких в концеХІХ -- началеXXвв. //Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР. -- М., 1962. -- Сб. V.

26. Ленін В.І. Перегляд аграрної програми робітничої партії // Повне зібр. тв. -- К., 1970. -- Т. 12.

27. Ленін В.І. Проект промови з аграрного питання //Повне зібр. тв. -- К., 1971. -- Т. 15.

Размещено на Аllbеst.ru