Соціальна справедливість як чинник успішної державної антикризової політики

Усі ці негативні наслідки проявляються через те, що економічна, політична та соціальна системи є незбалансованими. Виникнення кризових явищ, революційних умов ґрунтується на тому, що ціла система функціонує неправильно, і не важливо, відбувається це в економіці, політиці чи духовному житті. Тож лише за допомогою збалансування розвитку усіх сфер людського співжиття, відчуття людиною своєї потрібності та важливості у суспільстві можна очікувати позитивного результату, який відображатиметься в економічному розвитку, піднятті рівня соціальних стандартів та розуміння людиною значення справедливості.

З досягненням високого рівня соціальної справедливості зменшується нерівність у суспільстві, однак, якщо йдеться про економічну ефективність, то передусім ми маємо на увазі максимізацію прибутку. Кожен уряд повинен робити постійний вибір: збільшити темп економічного зростання або зменшити ступінь нерівності. Потрібен чіткий баланс стосовно цих двох напрямів. На жаль, в українських реаліях в періоди зміни влади (вибори) спостерігаємо гучні заяви, певні кроки до зменшення нерівності, аби заручитися підтримкою електорату.

Варто погодитися з тим, що справедливість і нерівність трактуються по-різному в різні епохи, залежать від певного історичного етапу, рівня розвитку суспільства, релігії, ідеології, рівня освіти [9, с. 42].

Нерівності можна частково позбутися через співпрацю між громадянами, рівномірний розподіл усіх наявних прав та обов'язків у суспільстві та за умови, що всі особи, незалежно від їх місця в ієрархії, згідні на дотримання останніх.

Найпростіше тлумачення соціальної нерівності - різні можливості доступу до влади чи відповідних матеріальних ресурсів.

Відносини в економічній сфері постійно виступають або справедливими, або ні. Вони набувають соціальної справедливості тоді, коли узгоджуються відповідні інтереси, економічна поведінка, яка є адекватною для переважної більшості людей в конкретний період, оцінюється ними як належна [3, с. 137]. Акцентуючи увагу на сільському господар-стві, розвитку сільських територій, можна окреслити низку негативних процесів. До них варто віднести: руйнування транспортних та інженерних мереж, занепад об'єктів соціальної інфраструктури сіл, низьку якість освіти й кваліфікації персоналу підприємств, посилення міжнародної міграції, погіршення якості продовольчої продукції та її конкурентоспроможності на внутрішніх і зовнішніх ринках. Як зазначає В. Крупа, ці негативні процеси є наслідком суперечностей, що виникають у ході реалізації інтересів різних соціально- економічних груп населення, які формують характер суспільних відносин та визначають особливості поведінки економічних суб'єктів у розбалансованому ринковому середовищі [4, с. 11].

Зі свого боку хочемо донести до загалу твердження, що для розуміння й ефективного ведення державної антикризової політики необхідно збагнути: соціальна справедливість має формат не так матеріальних показників і конкретних категорій, котрі можуть вимірюватися, а проявляється у сприйнятті певної економічної, політичної ситуації як належної.

Досягнення високого рівня конкурентоспроможності вітчизняної продукції, підвищення матеріального добробуту громадян, узгодженість суспільних інтересів стають можливими за рахунок значної державної підтримки та конкретних дієвих кроків. Для прикладу, ефективний розвиток у сфері сільського зеленого туризму стає можливим лише в разі підтримки на локальному рівні, враховуючи конкретні особливості та специфічні характеристики конкретно взятого регіону чи району [5, с. 31].

Аби проводити успішну державну анти- кризову політику, необхідно розрізняти різні підходи до поглядів на справедливість: егалітарний; утилітарний; ринковий; роулсианський [8, с. 435].

Звичайно, всі вони є цікавими, однак, варто виділити такий підхід, який вписуватиметься в українські реалії, специфіку нашого економічного, політичного та культурного життя. Також важливим для розуміння є те, що перелічені підходи не підійдуть на всі 100% для нашої економічної моделі, адже кожній країні притаманна низка суб'єктивних чинників, котрі створюють для держави її специфічну та унікальну систему. Тому нам слід обрати саме той підхід, за якого досягатиметься максимальна ефективність і котрий можна адаптувати до нашого специфічного середовища.

Суть егалітарного підходу полягає в тому, що він має зрівняльний характер розподілу, усі члени суспільства одержують ідентичні блага, а розрізнення в доходах відсутнє. Практика такого підходу доводить, що внаслідок тенденцій зрівняйлівки виникають зв'язки ієрархічного характеру, які пригнічують приватні ініціативи, утворюють сприятливі умови для бюрократизації, виховують патерналістські настрої у суспільстві. Важливим моментом розуміння зазначеного підходу стає ширше його значення, за якого справедливість оцінюється не всіма членами суспільства, а переважною більшістю.

Стосовно утилітарного підходу, то він базується на задоволенні потреб якнайбільшої кількості людей. Проте, якщо моделювати такий підхід у реальному часі, він можливий лише з розвитком тоталітарного суспільства, прихованою метою якого є повне ототожнення людей в економічному, політичному, духовному житті, уніфікація людського життя. Зазначена концепція має прихований характер, який виявляється через егоїстичну систему. За ринкового підходу частина суб'єктів національної економіки одержує прибуток, тобто йдеться вже про економічну ефективність, але досягається це за рахунок певних невдач та банкрутств інших учасників економічних відносин. Проте таку ситуацію ми сприймаємо позитивно, адже внаслідок цього існує й стрімко розвивається конкуренція, утворюються вільні ринки, а з огляду на це торговельні, виробничі відносини стають оптимізованішими. Отже, ми підходимо до визначення ключової функції держави через систему антикризової політики - створення належних та рівних умов для господарювання усіх суб'єктів економіки, регуляція відносин у цих сферах.

Роулсианський підхід концептуально декларує максимізацію корисності найменш успішних осіб у суспільстві. Бачення справедливості спрямоване на договірну термінологію, що є базисом для раціонального вибору.

Якщо аналізувати політико-культурні нюанси, реальну економічну поведінку громадян, ментальні звички, через які проявляється специфіка економічного середовища, найбільш прийнятним у наших реаліях виступатиме роулсианський підхід до категорії справедливості. Ми повинні усвідомити, що не можна не брати до уваги ті невдачі та збитки, яких зазнає меншість, на противагу тій корисності, яку одержує більшість. Прикладом цього твердження може стати ситуація, за якої ведеться успішна економічна діяльність, створюються робочі місця, а з іншого боку - завдається непоправна шкода екології регіону, здоров'ю людей.

З огляду на ці твердження розуміємо, що сутністю державної антикризової політики є збалансування межі економічної ефективності та соціальної справедливості. На підтвердження цих слів варто навести визначення поняття кризи, яке в цікавій площині розкриває сутність цього явища. Криза - це крайнє загострення протиріч у соціально-економічній системі, що загрожує її життєстійкості в навколишньому середовищі [10, с. 586]. З іншого боку, під поняттям кризи розуміють відносне надвиробництво внаслідок обмеженого платоспроможного попиту, яке виникає внаслідок зубожіння населення [1, с. 58].

Відповідно до цих визначень стає зрозумілим, що напрям державної антикризової політики повинен спрямовуватися не лише на економічну складову, а й відображати соціально- політичні причини негативних проявів, тобто мати глибший характер, ніж сам комплекс економічних заходів щодо врегулювання негативних обставин та дестабілізаційних проявів у галузях народного господарства.

Сутність державної антикризової політики повинна зводитися до того, що потрібно знаходити саме ті моделі управління, за яких з'явиться можливість налагодити політико-правові, політико- нормативні, політико-економічні напрями урядової діяльності. Як зазначає А. Дишлева, антикризову економічну політику держави можна визначити як певний комплекс заходів організаційно-правового, інституціонального, економічного характеру, спрямованих на регулювання коливань економічної активності у суспільстві в періоди передкризового стану, стабілізацію та згладжування негативного впливу кризи, зменшення її руйнівних наслідків, а також превентивних кроків у періоди економічного зростання з метою запобігання перегріву економіки [2, с. 60].

Цікавою світовою практикою виступає диференціація доходів як стимулюючого чинника розвитку виробництва, якщо економіка держави лише розвивається, а проблема матеріального благополуччя стоїть досить гостро [6, с. 263]. Цікавим є твердження, за якого вирішення проблем соціальної справедливості полягає у створенні інституціонального середовища, де було б сприятливим дотримання соціальної справедливості в економічних відносинах [7, с. 60].

Провівши відповідний аналіз стосовно визначення змісту поняття «державна антикризова політика», систематизуючи одержані результати, ми пропонуємо власне бачення цього поняття, котре в майбутньому повинно оптимізувати роботу відповідних структур, ключовим пріоритетом яких є налагодження об'єктивних процесів в економічному житті держави. Отже, антикризова політика держави - це система комплексних заходів, постанов, законів та програм, які покликані забезпечити вирівнювання диспропорцій в галузях національної економіки, мати попереджувальний, превентивний характер, впливати на соціально-економічні аспекти людського життя, підтримувати функціонування системи у складні кризові часи.