Участь державного сектору в модернізації економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь державного сектору в модернізації економіки

економіка державний модернізація

Вступ. Останні роки пореформеного періоду призвели до скорочення частки державного сектору в національній економіці. Хоча за деякими напрямами робились спроби з боку держави посилити контроль над розподілом капіталопотоків у пріорітетні галузі економіки, що повинно було змінити технологічний устрій країни. Один із основних напрямів модернізації реалізується через сумісні зусилля приватного та державного секторів, які повинні стримувати один одного утворюючи конкурентні умови для розвитку економіки. Але стимулювання яких саме галузей може призвести до позитивних технологічних зрушень, в чому повинна заключатись роль держави в цих питаннях, чи повинна бути активна участь державного сектору щодо здійснення модернізаційних процесів, якщо його потужності є достатньо незначні. Це є той невеликий перелік питань, який постає перед дослідниками у процесі пошуку шляхів для підвищення існуючого технологічного устрою.

Аналіз останніх наукових досліджень та публікацій. Окреслене коло питань досить часто оговорюється як вітчизняними науковцями, зокрема А. Мельник, О. Пасхавер, М. Шкільняк, які акцентують увагу на ролі державного сектору в різні періоди розвитку економіки, так і закордонними авторами В. Белухіним, С. Глазьевим, що освітлюють напрями здійснення модернізації економіки за участі державного сектору. Але поставлені питань досі залишаються відкритими і поки не знайшли свого практичного відображення ні у рішеннях уряду, або формуванні програмних цілей, особливо що стосується національної економіки.

Постановка задачі виявити зміни у технологичному устрої економики які викликані активнистю функціонування державного сектору, визначити перспективни напрями та форми його участі у таких змінах.

Результати дослідження. На теперішній час можна, очевидно, говорити про необхідність пошуку оптимального співвідношення між роллю держави та приватною ініціативою в управлінні та організації процесу модернізації. Мова повинна йти не стільки про домінування будь-якої форми власності, скільки про підвищення синергії їх взаємного використання при прискорені модернізації. С. Глазьев з цього приводу пише: «Без ефективного державного регулювання неможлива нормальна робота ринкових механізмів - вони заростають монополіями. І навпаки, без здорового конкурентного середовища державна машина в'язне у корупції» [2, с. 54].

Зазвичай роль державного сектору оцінюється через призму заходів, які компенсують порушення відтворювальних процесів в окремих її секторах під впливом ринкових механізмів. В умовах зміни технологічних укладів роль держави в стимулюванні оновлення економічної структури на новій технологічні основі значно підвищується [3, с. 140]. Оскільки під час зміни технологічного укладу посилюються протиріччя між економічною структурою, яка створюється під впливом технічного прогресу, та ресурсною базою. В цей час для ринкових інструментів інвестування втрачає свою привабливість, а мобілізований капітал перестає приносити прибуток, зростає виробничий дисбаланс в структурі економіки. Як зазначають дослідники, для його подолання необхідний потужній інціюючий імпульс з боку держави. Оскільки незабезпеченість ринкових ризиків призводить до стагнації економіки в цілому і супроводжується обезціненням значної частини інвестиційного капіталу [1].

Починаючи з 70-х років минулого століття більшість країн світу проводять політику оздоровлення національних економік шляхом пошуку оптимального співвідношення між державним та приватним секторами (воно у кожної країні специфічне, що пов'язано з традиціями та історичними чинниками розвитку), які знаходить відображення, зокрема у послідовному, взаємоузгодженому та системному проведенні процесів приватизації та націоналізації, вдосконаленні регуляторної політики, а в цілому - в еволюції моделей управління державним сектором. Тобто, зазначені процеси стосується як форм власності так і організаційно-правових форм господарювання підприємств, умов їх функціонування на ринку, системи державного управління, механізмів та інструментів впливу на суб'єкти господарювання державного сектору та національну економіку в цілому.

Процес збільшення та актуалізації функцій державного сектора посів досить тривалий історичний період й протікав у певному сенсі циклічно. Аналітики визначають три цикли [11, с. 5-6], протягом яких виникали фактори, що змушували країни поширювати економічні функції держави.

До головних факторів, з якими було пов'язане перше зростання економічних функцій держави, відносять: появу в результаті соціалістичних революцій нового типу, під впливом яких уряди розвинутих країн змушені були поширити зобов'язання держави перед суспільством (соціального характеру); а також, необхідність протидії Великій депресії, що охопила економіки капіталістичних країн у 1930-х роках. Логіка регуляторних дій державі полягала в тому, що високии? рівень освіти та здоров'я населення корисні всьому суспільству, а не окреміи? особі чи окремому бізнесу. Це означає, що з макроекономічноі? точки зору вигідно підтримувати низькі ціни на такого роду послуги, забезпечуючи і?х широку доступність більшіи? частці населення, таким чином, сприяючи підвищенню ефективності економіки загалом. Отже, існують економічні підстави перебування переважноі? частини цих галузеи? соціальноі? сфери в системі державного сектору [7, c. 290].

Зокрема, у США держава взяла на себе функції стратегічного інвестора зразу ж після її утворення. Тоді президентом Джефферсоном і його урядом було розроблено десятирічний план будівництва державних доріг і каналів.

Роль держави як стратегічного інвестора була характерною перед Першою світовою війною для Німеччини, Росії, Індії, Канади.

У США на початку ХХ ст. частка держави у капіталовкладеннях у нове будівництво була мізерною. Криза 1929-1932 рр. значно посилила інвестиційні ризики і, відповідно, недержавний сектор зменшив інвестування. Держава взяла цю роль на себе і вже в 1939 р. її частка у валових капіталовкладеннях становила 32,1% [6].

З середини 1940 р. США інвестували в оброблювальну промисловість 17,2 млрд. дол. (2/3 сукупних капіталовкладень у цю галузь) і побудували близько 3 тис. підприємств. В авіаційну промисловість держава США інвестувала більше засобів, ніж у приватний сектор. Наприкінці Другої світової війни державі США належали майже всі потужності по виробництву синтетичного каучуку та алюмінію [9].

Наступна висхідна фаза циклу, що пов'язана із збільшенням у функціях держави спостерігалась в розвинутих країнах тоді, коли виникла потреба у мілітаризації економіки в період Другої світової війни та організації відбудови зруйнованого війною господарського комплексу. В цей період під впливом загроз для нації різко зросли витрати бюджету на військові цілі, та почалася активна націоналізація в базових галузях. У світі визначилася нова чітка тенденція - мілітаризація і післявоєнне відродження економіки мали наслідком різкий стрибок в масштабі функцій держави як економічного суб'єкта і розповсюдженні державної власності у реальному секторі економіки.

Найбільш високий рівень «одержавлення» економіки відмічався у Франції та Великобританії, найменший - у США.

Черговий пік збільшення масштабів державних секторів в економіках розвинутих країн історично був пов'язаний з якісними змінами у факторах економічного росту, що було викликано переходом від індустріальної до постіндустріальної економіки, і потребами забезпечення стабільності у розвитку суспільства.

Потреба в розвитку соціальних послуг спочатку була сприйнята суспільством як політична ідея. Капітал на перших стадіях не сприймав сферу послуг як область свого комерційного інтересу. В розвинутих країнах держава, роль якої у вирішенні економічних проблем значно зросла після Другої світовій війни, перебрала на себе і ці завдання. Сфера послуг була виведена за рамки дії ринкових механізмів, і надання соціальних послуг перетворилося на невід'ємну функцію держави.

Щодо країн, які розвиваються, то майже вся сучасна промисловість у 50 - 70-ті роки ХХ ст. створювалася на основі державного фінансування капіталомістких галузей. В Індії, станом на 1980 р., державна власність повністю домінувала у сфері виробництва електроенергії, вугілля, газу, нафтовидобутку, на залізничному і авіаційному транспорті, у сфері зв'язку і телекомунікаціях. У сталевій та пароплавобудівній промисловості державі в Індії належало приблизно 3/4 активів. Подібна ситуація мала місце в Бразилії та Мексиці [13].

Проте, 80-ті рр. в економічній політиці більшості з них відбулася переоцінка ролі державної власності та заснованого на її основі підприємництва. При цьому, питання щодо інвестування державою у сфери, які є суспільно необхідними та існування державного сектору в галузях, що демонструють значну капіталомісткість, а також основу відтворення суспільного виробництва національних економік більшою мірою залишилось непорушним. Зокрема, в Італії найбільші національні компанії діють у галузях чорної металугрії, електротехнічній промисловості та суднобудуванні, в Іспанії - в електроенергетичній промисловості. У Великобританії свого часу відбулося підпорядкування всіх атомних електростанцій одній компанії, єдиним акціонером якої є держава. У Франції було створено три концерни, які монополізували оборону та аерокосмічну галузі промисловості, а також атомну енергетику. Повністю в державній власності перебуває електроенергетична промисловість у Японії та Канаді, залізничний транспорт - у Франції, Італії, Швеції, Іспанії та Австрії, авіатранспорт - у Франції та Іспанії, поштовий зв'язок - у США [14, с. 23]. Аналізуючи участь державного сектору в модернізації економіки, можна простежити відмінності відносно сфер діяльності, організаційно-правових форм державних підприємств, стану інституційного середовища. Сутність дій держави (за практикою західних держав) полягає в інвестуванні у галузі, що мають першорядне значення для розвитку суспільства. Нині Франція з потужним інститутом державної власності перебуває в числі розвинутих індустріальних країн, які є лідерами за виробництвом ВВП і рівнем промислового технологічного розвитку [15].

Отже підсумовуючі історичний досвід щодо активізації ролі державного сектору у розвитку еокномічних процесів та формуванні умов модернізації слід зазначити, що держава визначає ступінь втручання своїх ресурсів в оновлення виробництва і використовує для цього всі рівні влади. Функції економіки реалізуються в змішані моделі державного нагляду та організації івестицій за участі приватного сектора та спрямовуються на забезпечення безперервності багаторівневого відтворювального процесу.

Тому місія держави в контесті модернізації заключається в забезпезпечені умов інноваційного шляху розвитку економіки та суспільства. Розрізняють наступні ключові канали впливу держави на процеси модернізації:

- безпосереднє регулювання законодавчих, адміністративних та фінансових мироприємств;

- пряме управління державними інвестиціями, яке спрямоване на управління державного сектору;

- прямий вплив на економіку шляхом змішаного впливу бізесу та держави у формі державно-приватних партнерств.

На теперішній час найбільш дієвим напрямом впливу державного сектору на модернізацію являються державні інвестиції. Нестійкість бізнес середовища, його непрозорість та незахищеність прав власності державними інститутами виступають основними перешкодами активного включення підприємництва в модернізаційні процеси. Однак слід зазначити, що хоча держава може отримувати кошти за рахунок податків, акумулюючи їх у держбюджеті для виконання своїх функцій, але цього недостатньо, і державне підприємництво є необхідною складовою національної економіки. Наприклад, становлення і значний обсяг державної власності у французької економіці обумовлений необхідністю капіталовкладень для реалізації стратегічних великомасштабних проектів. Їх здійснення підштовхнуло до створення державних підприємств, які мали свою адміністративну раду і можливість розробки певних напрямків розвитку, а також отримання позик як від держави, так і від інших інвесторів («Поштове відомство», «Франс Телеком» та ін.).

Даний напрям є одним із найбільш перспективних для реалій української економіки, оскільки обмеженість бюджетних можливостей, які сформувались під впливом сучасної геополітичної ситуації, а також, несистемність трансформційних процесів національної економіки, що детально проаналізовано у багатьох авторів, зокрема О. Пасхаверм [10], спричинили ситуацію за якої участь вітчизняного державного сектора в процеси модернізації найбільш перспективно вбачається на основі державно-приватного партнерства. Слід зазначити, що не всі сфери діяльності державного сектора України за галузевою ознакою готові на сучасному етапі перейти до таких форм взаємодії, оскільки є складність з їх оформлення, високі транзитивні витрати, відсутність досвіду реалізації та наявність ризиків формування нових структур. Але загальносвітові тенденції вказують на перспективність розвитку цього напряму, тому на цьому етапі необхідно провести поступові організаційні перетворення, які б не вимагали від державного сектора прямої фінансової підтримки.

Прикладом таких організаційних змін може бути підтримка виробників високотехнологічних продуктів через систему товарної та ресурсної політики, що реалізується у просуванні державним сектором товарів на ринок, продаж та утримання високого технологічного рівня традиційних виробництв і створення нових продуктів.

Світовим досвідом застосування такої практики може бути Японія, де в період швидкого розвитку електроніки була створена Асоціація з просування інформаційних технологій [4, c. 59], або Великобританія, де на базі державних організації була створена «Британська технологічна група», яка стала найбільшою компанією з патентування, ліцензування, передачі технологій та комерціалізації вітчизняних науково-технічних досягнень. Тобто, створення на сучасному етапі спеціальних організацій, де буде нагромаджуватися інформація про потреби ринку високих технологій, які б сприяли розвитку національного виробництва як у державному секторі, так і в комерційному.

Для підтримання високого технологічного рівня традиційних виробництв необхідно реалізувати розрив між академічною наукою та її слабким господарським використанням. Наприклад, у Великобританії були введені нові правила, які полегшили та здешевили придбання й використання приватним сектором науково-технічних результатів, отриманих за рахунок бюджетного фінансування в державних лабораторіях та університетах. Були також спрощені правила тимчасового переходу вчених із бюджетних організацій в приватні фірми [5, c. 149]. Такі заходи є безпечними і для економіки України, і водночас, сприяють створенню структурних одиниць господарської системи, що забезпечують ефективну співпрацю державного та приватного секторів.

До підготовчих заходів щодо формування взаємодії між державним та приватним секторами можуть бути сформовані через перехідні форми організації довірчого управління за допомогою системи контрактів. Найбільшу цікавість тут становить досвід Франції, де існує диференційована система контрактів з підприємствами державного сектора: контракт-план та цільовий контракт [12, c. 20].

Контракт-план застосовують до підприємств, які діють у галузях, у яких конкурентні процеси обмежені, а ринок стабільний. Розробляється самими підприємствами і детально узгоджується із відповідним міністерством, після чого він може бути ухвалений правлінням підприємства і включений як відповідний елемент до державного плану. Особливість контракт-плану полягає в тому, що він є досить детальним та створюється на відносно тривалий проміжок часу (3 - 5 років). Такий інструмент можна використовувати на підприємствах транспорту та енергетики, але за умови, що вони мають унітарну форму.

Цільовий контракт застосовують до підприємств, які діють у галузях з високим рівнем конкуренції та нестабільності ринку. Цей тип контракту не включається до державного плану, містить цілі виробничої та фінансової стратегії в більш загальні формі і підлягає щорічному коригуванню. Кількісні показники не встановлюються, або встановлюються самими підприємствами. Цільовий контракт міг би обмежити деякі надмірні зобов'язання підприємств перед державою у фінансовій та виробничій сферах.

Ще одним із заходів поетапного переходу до конструктивних форм взаємодії між обома секторами економік, який дозволяє підвищити ефективність державного сектора є державний франчайзинг. Така система вже реально працює на транспорті в деякий районах Великобританії [8, c. 145]. Вона була створена як альтернатива для методів приватизації та націоналізації. Її зміст полягає в тому, що великі державні підприємства продають приватним особам свою франшизу, включаючи торговельну марку та технології організації бізнесу, надання організаційних та консультаційних послуг. У результаті цього створюється самостійне приватне підприємство, яке може відігравати роль дочірнього державного підприємства. Така система дозволяє з одного боку, ліквідувати інвестиційне навантаження на підприємства державного сектора, а з другого боку, контролювати необхідну якість створюваних товарів та послуг на приватних підприємствах.

Слід звернути увагу, що подібні форми співпраці мають нестійку форму і схильні перетворюватись у комерційні об'єднання, але такі зміни відбуваються за допомогою конкретних інструментів політики і не впливають на загальну стратегію розвитку.

В цілому ми погоджуємось із думкою В. Белухіна, який стверджує, що активна участь держави в модернізації галузей економіки поточного технологічного устрою змінить базову структуру та створить умови для переходу до нового технологічного устрою [1]. Крім того, за позицією С. Глазьев, і ми також підтримуємо цю думку, слід робити акцент на ті галузі, що будуть визначати нову хвилю економічного росту і революціонізувати всі можливі сфери [2].

Зокрема в статті [1] зазначається, що оновлення інфраструктури передує зміни технологічного устрою, тому активізація зусиль держави в цьому напрямі є передумовою модернізації економіки. Дане твердження може бути орієнтиром і для вітчизняного сьогодення.

Висновки. Основне завдання державного сектору у процесі модернізації економіки є забезпечення цілісності і збалансованості її системних факторів, які можуть проявлятись через пошук нових каналів для здійснення державних інвестицій у промисловість, зокрема за рахунок залучення населення до програм довгострокового кредитування економіки; пошук нових форм взаємодії з приватнім капіталом, що може мати різну територіальну і організаційно-правову форму походження, а в першу чергу - це узгодження системних цілей модернізації.

Література

1. Белухин В.В. О роли государства в модернизации инфраструктуры российской экономики // Теория и практика, 2014. - №15. - Режим доступа: http://teoria-practica.ru/rus/files/arhiv_zhurnala/2014/15/economics/belukhin.pdf

2. Глазьев С. Как построить новую экономику // Эксперт. ? 2012. ? №7. ? С. 54 - 57.

3. Гудакова Л.В. Проблемно-методологические основы оздоровления финансовои? системы России в посткризисныи? период начала XXI века: междунар. науч. изд / Л.В. Гудакова, И.В. Рындина // Современные фундаментальные и прикладные исследования. - 2011. - №3. - С. 139-141

4. Зелтынь А.С. Государственная промышленная политика в рыночных экономиках // ЭКО. - 2003. - №3. - С. 42 - 60

5. Зинченко С.А. Концессионное соглашение - правовая форма взаимодействия бизнеса и государства / С.А. Зинченко, О.Г. Ломидзе, В.В Галлов // Закон. - 2007. - №2.-Режим доступу: http://www.lawfirm.ru/public/index.php? id=179

6. Капиталистические и развивающиеся страны: социально-экономический справочник [авт. А. Гречихин и др.]. - М., «Политиздат». - 1973.

7. Модернізація суспільного сектору економіки в умовах глобальних змін: монографія / [За ред. д-ра екон. н., проф. А.Ф. Мельник]. - Тернопіль: ТНЕУ, «Економічна думка». - 2009 - 528 с.

8. Национальная промышленная политика конкурентоспособности: (Опыт Запада - в интересах России) / [А.А. Дынкин, Ю.В. Куренков, О.А. Зайцева и др.]; Рук. Дынкин А.А., Куренков Ю.В.; Рос. акад. наук, Ин-т мировой экономики и междунар. отношений. - М.: ИМЭМО, 2002. - 256 с.

9. Основи економічної теорії: політ економічний аспект: підр. для вузів / [від. ред. Г.Н. Климко]. - К.: Знання-Прес, 2002. - 615 с.

10. Пасхавер О.Й. Державний сектор і функції держави у період кризи: монографія / О.Й. Пасхавер, Л.Т. Верховодова, О.М. Кошик, К.М. Агеєва, Д.П. Згортюк. - К.: Фонд Відродження, 2009. - 129 с

11. Пасхавер О.Й. Україна: шляхи відродження економічної свободи: аналітична записка / О.Й. Пасхавер. - К.: Центр економічного розвитку. - 2010. - 142 с.

12. Рассадина А. Государственный сектор в развитых странах (опыт Франции и Великобритании) // Экономист. - 2002. - №6. - С. 9 - 22

13. Савас Э.С. Приватизация: путь к рынку / Є.С. Савас - М., «Дело». - 1992. - 411 с.

14. Шкільняк М. Необхідність впровадження системи управління державною власністю / М. Шкільняк // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. - 2008. - №2 (186). - С. 22-25.

15. WebKnow [Электронный ресурс]: веб-сайт / [Владелец сайта Долгов В.В.]. - Электрон. данные. - Херсон: [2012-2013] / - Режим доступа: www.webknow.ru. - Название с титул. экрана.

Размещено на Allbest.ru