Макроекономіка як наука

неправдива інформація. Рівень безробіття може бути завищений у тому випадку, коли деякі непрацюючі стверджують, що вони шукають роботу, хоч це і не відповідає дійсності. Ці люди заносяться у групу «безробітних», а не вибулих зі складу робочої сили. Людина, яка працює у тіньовому секторі економіки може мати юридичне прикриття у формі «безробітнього».

Головна «ціна» безробіття - невипущена продукція. Відомий вчений у галузі макроекономіки Артур Оукен (1928-1980) у своїх працях 1960 рр. математично виразив відношення між рівнем безробіття і відставанням обсягу ВВП. Це відношення, відоме як закон Оукена, показує, що якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний на один відсоток, то відставання обсягу ВВП складає 2,5 %. Слово «закон» відносно наведеної формули не слід сприймати як щось назавжди встановлене і непорушене. Ця залежність у довгостроковому періоді може змінюватись. Пояснимо закон Оукена на цифровому прикладі. У 1983 році рівень безробіття у США досяг 9,5 % (найвищий за останні десятиріччя), або на 3,5 % більше природного рівня (6%). Помноживши 3,5 % на коефіцієнт Оукена (2,5%), отримаємо відставання ВВП 1983 року у 8,75%. Іншими словами, якщо б у 1983 році був запезпечений рівень безробіття при повній зайнятості, ВВП був би на 8,75% більший, ніж фактичний. А це становить 290 млрд. доларів. Фактичний рівень безробіття в США в середині 2003 р. досяг 6,4 % - це найвищий показник за останні вісім років (із 1995 р.).

Україна належить до країн із високим рівнем безробіття. Згідно з Законом України «Про зайнятість населення» безробітними вважаються, працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (або інших, передбачених чинним законодавством доходів) через відсутність відповідної роботи, зареєстровані у Державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці. У першій половині 2000-х років чисельність безробітних в Україні становила більше 9 % економічно активного населення країни. Специфічним проявом безробіття в Україні є висока частка людей, які працюють у режимі неповної зайнятості, тривалий час перебувають у неоплачуваних відпустках, або не отримують заробітної плати протягом тривалого часу.

Згідно з українським законодавством, статус безробітного з визначенням права на допомогу з безробіття надається на восьмий день після реєстрації громадянина у центрі зайнятості як такого, що дійсно шукає роботу і готовий приступити до її виконання. Громадяни, які були звільнені за ініціативою адміністрації у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією підприємства або скороченням штату, щоб не втратити гарантії щодо соціального захисту, повинні зареєструватись у службі зайнятості протягом 7 днів із моменту звільнення.

Досвід економічно розвинутих країн показує, що з розвитком ринкових відносин та формуванням ринку праці важливою проблемою стає необхідність державного регулювання зайнятості населення, прийняття дієвих заходів недопущення зростання безробіття, здійснення кроків у напрямку формування ефективних механізмів соціального захисту незайнятого населення. Усунення диспропорцій, що часто виникають на ринку праці, стає можливим у разі задіяння цілого комплексу регулятивних інструментів - стимулювання економічного зростання, скорочення тривалості робочого часу, створення ефективної та гнучкої системи підготовки та перепідготовки кадрів, сприяння становленню малого бізнесу, різних форм самостійної зайнятості. Деякі з цих важливих економічних проблем будуть розглянуті у наступних темах.

попит безробіття інфляція економіка

5. Інфляція і антиінфляційна політика

5.1 Суть і механізми інфляції

За походженням інфляція - явище, пов'язане з рухом грошей. Термін інфляція (від лат. Inflatio - роздування) вперше став уживатись у Північній Америці в період громадянської війни 1861-1865 рр. і означав процес розбухання паперово-грошового обігу. Широке поширення в економічній літературі поняття інфляція отримало у ХХ ст. після першої світової війни.

Найбільш загальне, традиційне визначення інфляції - переповнення каналів обігу грошовою масою зверх потреб товарообігу, що викликає знецінення грошової одиниці й відповідно зростання товарних цін. Інфляція призводить до підвищення загального рівня цін. Але це не означає, що підвищуються обов'язково всі ціни. Деякі ціни можуть залишатись відносно стабільними, а інші - зменшуватись. Не всяке підвищення цін є показником інфляції. Ціни можуть підвищуватись внаслідок покращення якості продукції, погіршення умов добування паливно-сировинних ресурсів, змін суспільних потреб. Але це, як правило, явище не інфляційне, а певною мірою логічне, виправдане зростанням цін на окремі товари. З іншого боку, якщо здійснюється систематичне зростання цін на серійну продукцію, без покращення її якості, то тут має місце чітко виражена інфляція.

Інфляція являє собою надзвичайно складний, суперечливий, недостатньо вивчений процес. Більшість економістів під інфляцією розуміють загальне підвищення рівня цін в економіці. Американський економіст П.Хейне, полемізуючи з цією точкою зору, зазначав, що не слід забувати, що змінюються ціни не тільки товарів, але і вимірників їх цінності, тобто грошей. Інфляція - це не збільшення розмірів предмета, а зменшення довжини лінійки, якою ми користуємося. Беззаперечним є одне: падіння купівельної спроможності грошей і підвищення цін - тісно взаємопов'язані.

Інфляція вимірюється за допомогою індексу цін:

Наприклад, 2000 р. беремо за базовий період і для нього встановлюємо рівень цін, рівний 100. У 2006 році індекс цін був рівний 154. Це означає, що у 2006 році ціни були на 54% вищі, ніж у 2000 році, а інакше кажучи, даний набір товарів, який у 2000 році коштував 100 грн., у 2006 р. уже коштував 154 грн. В Україні інфляція найвищою була у 1993 р. і становила 10 600%. Це означає, що ціна ринкової корзини 1993 року у порівнянні з аналогічною корзиною 1992 року зросла у 100 разів.

Механізми інфляції пов'язані перш за все з сукупним попитом і сукупною пропозицією. Проникаючи в економіку, інфляційна грошова маса осідає на боці попиту. Якщо це відбувається регулярно, виникає стійкий розрив між сукупним попитом і сукупною пропозицією, інфляційна нерівновага ринків.

Економісти розрізняють два типи інфляції:

1. Інфляція попиту. Надлишковий попит приводить до підвищення цін при постійному реальному обсязі продукції. Суть інфляції попиту іноді пояснюють однією фразою: «Надто багато грошей полює за надто малою кількістю товарів». Основними причинами тут можуть бути розширення державних замовлень (воєнних і соціальних), збільшення попиту на засоби виробництва в умовах високого завантаження виробничих потужностей, зростання реальної заробітної плати. Внаслідок цього в обігу виникає надлишок грошей по відношенню до кількості товарів. Це і призводить до підвищення цін. Інфляцію попиту можна проілюструвати графічно (рис. 8)

Збільшення грошової маси зрушує криву сукупного попиту вправо від АД1 до АД2 і, якщо економіка знаходиться на проміжковому або класичному відрізках кривої сукупної пропозиції, це веде до зростання цін, що представляє інфляцію попиту.

Рис. 8. Інфляція попиту

1. Інфляція витрат. Цей тип інфляції обумовлений зростанням витрат на одиницю продукції. У результаті зменшується пропозиція товарів і послуг у масштабі всієї економіки. Це зменшення пропозиції, у свою чергу, підвищує рівень цін. Витрати на одиницю продукції можуть спричиняти зростання номінальної заробітної плати, цін на сировину і енергію, неефективна фінансова політика держави тощо. Інфляція витрат може бути зображена графічно (рис. 9).

Рис. 9. Інфляція витрат

Зміщення кривої пропозиції вліво (АS1 до АS2) відображає збільшення витрат на одиницю продукції, зростають ціни (з Р1 до Р2), скорочується реальний обсяг виробництва (з Q1 до Q2).

На практиці нелегко відрізнити один тип інфляції від іншого, вони тісно взаємодіють, тому зростання заробітної плати, наприклад, може виглядати і як інфляція попиту, і як інфляція витрат.

Постійне зростання цін - не єдина ознака інфляції. Інфляційний розрив між попитом і пропозицією цілком може поєднуватись із стабільними, і навіть із понижувальними цінами (приклад командної економіки про це свідчить). Інфляційний процес може розвиватись у двох основних напрямках:

1. Якщо макроекономічна нерівновага у бік попиту виражається у постійному підвищенні цін, інфляцію вважають відкритою. Така інфляція проявляється у відкритому, явному зростанні цін. Вона типова для країн із ринковою економікою, де державне регулювання цін зведено до мінімуму.

2. Якщо макроекономічна нерівновага супроводжується всезагальним державним контролем над цінами, інфляція стає придушеною. Така інфляція характерна для планової, або командної, системи господарства. Придушена інфляція може супроводжуватись стабільним рівнем цін, але форми її прояву інші:

а) дефіцит товарів і послуг;

б) черги;

в) погіршення якості товарів.

Придушена інфляція супроводжується картковим розподілом і формуванням чорного ринку, на якому відкрито зростають ціни. Механізм придушеної інфляції пов'язаний із неминучим виникнення розриву між адміністративно встановленими цінами й вільними, які вирівнюють пропозицію з інфляційним попитом. З'являється могутній економічний стимул, який викликає переміщення товарних мас із офіційної економіки в тіньову, в яку провалюється багато чого із створеного працею всього народу.

Розрізняють три види відкритої інфляції:

Помірна інфляція - ціни зростають поступово (менше 10% в рік). Вартість грошей зберігається. Відсутній ризик підписання контрактів у номінальних цінах. 1990-і рр. і початок 2000-их рр. для країн ЄС і США характеризувався невисокими темпами інфляції, а Японія зіткнулася з дефляцією, тобто зниженням загального рівня цін. Встановлений Європейським центральним банком допустимий рівень інфляції складає 2,75% в рік. На протязі 2000-2003 рр. «порушників» цього показника було небагато: Іспанія - 3% і Нідерланди 3,4% у 2003 році. У США рівень інфляції в 2003 р. склав 2%, в Україні в 2005 р. - 11,3%.

Галопуюча інфляція - ціни зростають до 200% в рік. Більшість контрактів «прив'язуються» до зростання цін, тобто індексуються, або до іноземної валюти. Гроші прискорено матеріалізуються в товари. Іноді зустрічається і термін «висока інфляція», під яким потрібно розуміти річні темпи інфляції не менше 100% в рік.

Гіперінфляція - гіперінфляцію як інфляцію, яка розпочинається у тому місяці, коли темп зростання цін перевищує 200% в рік. Найбільш відоме визначення гіперінфляції Ф.Кейгена. Американський економіст Ф.Кейген у 1956 р. визначив зростання перевищує 50%. Якщо щомісячний темп інфляції складає 50%, то, використовуючи складні відсотки, можна визначити, що за рік ціни зростуть більш, ніж на 13 000%.

У інфляції є дуже неприємний механізм інфляційного очікування. Виробники і торговці, розраховуючи на підвищення цін, починають зменшувати реалізацію товарів і послуг (на державних підприємствах приховувати товари), сподіваючись згодом збути їх дорожче. Споживачі навпаки нарощують поточний попит і зменшують збереження, а це призводить до чергового підвищення цін. Наприклад, механізм інфляційного очікування призвів до того, що в торгівлі України на 1 грудня 1992 року у порівнянні з попереднім роком залишки м'яса, птиці, олії збільшились в 1,5 раза, ковбасних виробів - у 4,1, маргаринової продукції - в 2,1, цукру - в 2,1 раза. А це був час, коли економіка знаходилася у стані гіперінфляції й попит на товари і послуги був надзвичайно високий.

В основі іншого механізму відкритої інфляції лежить взаємозв'язок витрат і цін. Підвищення цін вимагає підвищення заробітної плати, щоб не зменшились реальні доходи людей. А підвищення заробітної плати призводить до зростання витрат виробництва, що, в свою чергу, вимагає чергового підвищення цін. Таку ситуацію називають інфляційною спіраллю «зарплата - ціна». Якщо вона розкручується, то зупинити з кожним новим обертом її все важче.

Люди прагнуть передбачити можливі зміни загального рівня цін. Тому прийнятно розрізняти і такі види інфляції, як прогнозована і непрогнозована. Прогнозована інфляція - темп інфляції, який очікується через певний період часу. Непрогнозована (неочікувана) інфляція - перевищення фактичного темпу інфляції над очікуваним. Якщо очікуваний темп інфляції 5% в рік, а фактичний виявився рівним 10% за цей же рік, то непередбачений темп інфляції становить 5%. Виробники продукції закладають очікуваний темп інфляції в ціни на свою продукцію. Робітники через профспілки враховують її в колективних договорах. Кредитори враховують інфляцію при визначенні номінальної ставки відсотка, надаючи позики.

Інфляція чинить серйозний вплив на зайнятість. У 1958 р. професор Лондонської школи економіки О. Філіпс (1914-1975), використовуючи дані статистики Великобританії за 1861-1956 рр. побудував криву, яка відображає залежність між зміною ставок заробітної плати і рівнем безробіття. При цьому було встановлено, що збільшення безробіття в Англії зверх 2,5 - 3% призводило до різкого сповільнення зростання цін і заробітної плати. Звідси випливав висновок, що зменшення безробіття супроводжується підвищенням цін і заробітної плати. Інакше кажучи, нація може знизити рівень безробіття за рахунок прискорення темпів інфляції.

У подальшому американські економісти П. Самуельсон і Р. Солоу модифікували криву Філіпса, замінивши ставки заробітної плати на темпи зростання товарних цін. Крива Філіпса має такий вигляд (рис.10).

На осі абсцис показаний рівень безробіття, на осі ординат - темпи зростання товарних цін. Крива відображає сполучення цих параметрів. Якщо уряд країни розглядає рівень безробіття U1 (йому відповідає темп зростання цін Р1) як надзвичайно високий, то для його пониження проводяться бюджетні й грошово-кредитні заходи, які стимулюють попит.

Рис. 10. Крива Філіпа

Це веде до розширення виробництва, створення нових робочих місць. Норма безробіття понижується до величини U2, але однозначно зростають темпи інфляції до Р2. Нові умови можуть викликати «перегрів» економіки, серйозні кризові явища, що змусить уряд ввести кредитні обмеження, скоротити витрати з державного бюджету тощо. У результаті темпи зростання цін знизяться до рівня Р3, а безробіття зросте, його норма складе U3.

Практика економічного регулювання показала, що крива Філіпса може бути застосована для економічної ситуації в короткострокові періоди, оскільки в довгостроковому плані (5-10 років), незважаючи на високий рівень безробіття, інфляція продовжує зростати. Вважається також, що крива Філіпса може бути використана для економічного аналізу альтернативи інфляції і безробіття лише в умовах помірної інфляції з постійним темпом.

Із кінця 60-х років ХХ ст. в економічно розвинутих країнах ціни зростали постійно, навіть у періоди економічних спадів. Таке явище отримало назву стагфляції, що означає інфляційне зростання цін в умовах стагнації, економічної кризи.

Історія утримує немало прикладів, які здавалось свідчать про те, що інфляція має не тільки мінуси, але й плюси. Дійсно, нерідко буває, що відкрита інфляція викликає сліпу реакцію ринкових механізмів, стимулює пожвавлення на товарних ринках, веде до підвищення ділової активності, розширення виробництва і зайнятості. В 60-ті і на початку 70-х років ХХ ст. уряди багатьох розвинених держав навмисне провокували інфляційні механізми, використовуючи їх в якості засобу короткострокового регулювання економіки.

Більшість економістів вважають, що формування планів інфляційного стимулювання економіки можна порівняти з «лікуванням» важко хворого наркотичними препаратами. Сьогодні є достатньо підстав стверджувати, що інфляція - феномен негативний. Винуватцем інфляції є держава, жертвою - населення, причому жертвою беззахисною, яка не може самостійно вирішувати цю проблему.

5.2 Причини і наслідки інфляції

Зростання цін зумовлено різними причинами. Зазначимо найважливіші з них, пам'ятаючи, що інфляція пов'язана з цілим спектром диспропорцій.

Інфляція зароджується на грошовому ринку, і саме у деформаціях грошового ринку слід перш за все шукати її корені. Зокрема, вона відбувається тоді, коли центральний банк проводить неправильну грошову політику, нагнітаючи у обіг надлишкову, тобто не забезпечену товарами масу грошей. Центральний банк нарощує обсяги грошової маси для пом'якшення економічного спаду, або для зупинки прогресуючого пониження курсу акцій на фондовій біржі, або коли надає позики уряду, якими покривається дефіцит державного бюджету. Центральний банк збільшує пропозицію грошей, а значить понижується їх «ціна» - ставка банківського відсотка, дешевшим стає кредит, що у кінцевому рахунку стимулює збільшення грошової маси в країні й генерує інфляційні тенденції.

Інфляційні процеси неминучі у тому випадку, коли витрати держави перевищують її доходи. Це виражається в дефіциті держбюджету. Якщо цей дефіцит фінансується за рахунок позик у центральному емісійному банку, іншими словами, за рахунок активного використання «друкованого верстату», це призводить до зростання маси грошей в обігу (згадайте кількісне рівняння обміну Г·О=Т·Ц). Сама схема запозичення виглядає наступним чином. Уряд випускає цінні папери (облігації) і реалізує їх на фондовому ринку. Одним із активних покупців державних позик виступає центральний банк країни. Відбувається обмін грошей на незабезпечені, по суті, товарами цінні папери, що генерує інфляційні тенденції.

Інфляційне зростання цін може відбуватись, якщо фінансування інвестицій не призводить до нарощування сукупної пропозиції в країні. Особливо інфляційно небезпечними є інвестиції, пов'язані з мілітаризацією економіки: а) воєнний сектор створює постійну напругу у витратній частині державного бюджету; б) воєнна економіка поглинає матеріальні, інтелектуальні ресурси, які можно використати для виробництва товарів загального призначення; в) зайняті у воєнному виробництві збільшують сукупний попит, не сприяючи нарощуванню пропозиції. Річ у тім, що воєнну продукцію не купують громадяни, а на її виробництво і на утримання армії фінансуються значні кошти. Зростання воєнних витрат є однією з головних причин хронічних дефіцитів державного бюджету і збільшення державного боргу у багатьох країнах, для покриття якого держава збільшує грошову масу. Нині в Україні здійснюється реформування армії. Передбачається її скорочення з майже 1 млн. чол. (у радянські часи) до 200 тисяч. Ці структурні зміни у цілому позитивно впливають на інфляційні тенденції в країні.

Багато шкіл сучасної економічної теорії інфляційні тенденції пов'язують зі зміною структури попиту. Ця структура все менше нагадує умови досконалої конкуренції, коли на ринку діяла велика кількість виробників, продукція характеризувалася однорідністю, перелив капіталу не був утруднений. Сучасний ринок - це значною мірою олігополістичний ринок, а олігополіст (недосконалий конкурент) володіє певною ступінню влади над ціною. І якщо навіть олігополії (монополії) не починають інфляції, але вони її активно продовжують і посилюють. Щоб зберегти домінуюче положення на ринку, вони намагаються не тільки встановити і підтримати високі ціни, але і скоротити розміри виробництва і пропозиції. Недосконалий конкурент прагне обмежити приплив нових виробників у галузь олігополістів, підтримуючи тривалу невідповідність сукупного попиту і сукупної пропозиції

Основні причини інфляції концентруються всередині національної економіки, але є і такі, що знаходяться за її межами. Мова йде про перенесення інфляції каналами світової торгівлі. Зі зростанням «відкритості» економіки тієї чи іншої країни, більшою участю країни у світогосподарських зв'язках, збільшується небезпека «імпортованої» інфляції. Наприклад, у середині 60-х років ХХ ст. світові ціни на нафту становили 2,5 - 3 дол. США за барель. На сьогодні ціни коливаються на позначці 60 - 70 доларів. Така суттєва зміна цін на енергоносії викликала зростання цін на імпортовану нафту і - по технологічному ланцюгу - на інші товари. У 1993 році рівень гіперінфляції в Україні становив 10 600%. На це суттєво вплинула і зміна цін на імпортовані енергоносії. Якщо на початку 1993 р. ціни на імпортовану з Росії нафту складали 27%, а на газ - 7%, то вже на кінець року - до 100% світового виміру. Рекордна інфляція 1993 року, що завдала нашій економіці чи не найвідчутнішого удару, пов'язана перш за все з цим фактором. Можливості боротьби з «імпортованою» інфляцією достатньо обмежені. Можна, наприклад, ревальвувати власну валюту і зробити імпорт нафти і газу більш дешевим. Але ревальвація спричинить одночасно подорожчання експорту вітчизняних товарів, а це означає зниження конкурентоздатності на світовому ринку.

Багато причин інфляції відмічається практично у всіх країнах світу. Однак комбінація різних факторів цього процесу залежить від конкретних економічних умов. Наприклад, після Другої світової війни в Західній Європі інфляція була пов'язана з гострим дефіцитом багатьох товарів. У наступні роки головну роль у розкручуванні інфляційних процесів стали відігравати державні витрати, співвідношення «ціни - заробітної плати», перенесення інфляції з інших країн й інші фактори. Що стосується України, то поряд із загальними закономірностями, інфляцію генерують і специфічні чинники: диспропорційність в економіці як наслідок тривалого перебування суспільства в умовах командно-адміністративної системи, висока ступінь монополізації виробництва, значна частка воєнних витрат у ВВП, низька питома вага заробітної плати у національному доході й інші особливості.

Наслідки інфляції

Соціально-економічних наслідків інфляції є багато, і вони зачіпають широкий спектр економічних, соціальних і політичних відносин. Найважливіші з них наступні:

В умовах інфляції скорочуються реальні цінності особистих збережень. Якщо інфляція має відкритий характер, у гіршому становищі опиняється населення, яке зберігає гроші на банківських рахунках або вкладає у облігації. Ця категорія населення отримує фіксовані доходи. У трохи кращому положенні знаходяться володарі акцій - вони мають надію хоч і на інфляційне, але все-таки підвищення доходу (зростання дивідендів, виплачених за акції). Втрати власників грошових засобів (готівкових грошей і депозитів) у результаті інфляції називаються інфляційним податком. Наприклад, якщо річний темп інфляції складає 12%, а за депозит ви отримуєте 10% річних, то реальна відсоткова ставка буде складати 10% - 12%= - 2%. Інакше кажучи, якщо ваш депозит складає 1000 грн., то ви «заплатили» інфляційний податок у розмірі 20 грн. Але якщо б ви не розмістили гроші в банку, то ваші збереження обезцінились би на всю величину інфляційного податку - 12%, або 120 грн. Найменші збитки несуть ті, хто встиг помістити збереження у так звані антиінфляційні товари. У всьому світі до них відносяться нерухомість, антикваріат, дорогоцінні метали і вироби з них. Ціни на антиінфляційні товари зростають швидше, ніж знецінюються товари.

Відбувається соціальне розшарування населення, поглиблення майнової нерівності. Люди, які живуть на нефіксовані доходи, можуть виграти від інфляції. Номінальні доходи таких сімей можуть випереджати рівень цін, або вартість життя. У результаті чого їх реальні доходи збільшаться. Сюди можна віднести високорентабельні галузі народного господарства, де існує високий попит на продукцію і де доходи не фіксовані. В той же час певні категорії найманих працівників можуть опинитись у ситуації, коли зростання рівня цін буде випереджувати зростання їх грошових доходів. Правда, може існувати протиінфляційна компенсація доходів, але вона ніколи не буває стовідсотковою. Більше того, із-за ідентифікації доходів (зарплат, пенсій, стипендій) інфляція все більше стає інерційним процесом. Звичайно, будь-яка людина має задоволення, коли їй підвищили номінальну зарплату або пенсію у зв'язку з інфляційними процесами. Але люди дуже швидко переконуються у тому, що за більш великі суми грошей можна купити все меншу кількість товарів.

В Україні сьогодні відбувається швидке поглиблення майнової нерівності. Це відбувається тому, що немало благ відноситься до розряду товарів нееластичного попиту. Хліб, сірники, молоко, комунальні послуги потрібні і бідним і багатим. Але якщо для бідних постійне подорожчання таких товарів обертається прямим зниженням життєвого рівня, то для багатих воно веде лише до скорочення збережень.

Інфляція також перерозподіляє доходи між дебіторами і кредиторами. Зокрема, непередбачувана інфляція приносить вигоду дебіторам (отримувачам позики) за рахунок кредиторів (позикодавачів). Із-за інфляції отримувачу позики дають «дорогі гроші», а розраховується він «дешевими грошима». В Україні, наприклад, дуже виграли люди, які напередодні зростання цін 1992-1993 рр. отримали державні позики під забудову. Деякі країни (наприклад, Бразилія) широко використовували інфляцію, щоб зменшити реальну вартість своїх боргів. Будь-яка інфляція всередині країни приводить до зменшення реальної вартості її валюти, але не вартості боргу, який необхідно виплатити. Проблема виплати боргів населенню є надзвичайно актуальною і в Україні. Річ у тім, що на рахунках ощадбанку СРСР населення України мало заощадження, які перевищували 130 млрд. рублів. Ці гроші в умовах гіперінфляції 1992-1993 рр. українці по суті втратили. І сьогодні держава шукає механізми якщо не повного, то хоча б часткового повернення втрачених заощаджень.

При інфляції страждає система оподаткування. Жодній країні світу не вдалося повністю коректувати доходи у міру наростання інфляції. Високі темпи зростання загального рівня цін негативним чином впливають на фіскальну систему із-за так званого ефекту Танзі-Олівера (латиноамериканські економісти, які звернули увагу на цей ефект в 70-х рр. ХХ ст.). Річ у тім, що інфляція знецінює надходження від оподаткування. Так, якщо податки нараховуються, наприклад, в ІІІ кварталі, а виплачуються в ІV кварталі року, то при високому рівні інфляції падає реальне значення податкових надходжень у бюджет.

У періоди активної інфляції спостерігається сповільнення економічного розвитку: оскільки передбачити рух цін і витрат практично неможливо, ціни перестають давати правильні сигнали для капітальних вкладень, дезорієнтують їх, і тому підприємці утримуються від великих капітальних витрат із тривалими строками окупності. Підприємцю важко передбачити темпи зростання номінальної ставки відсотка, заробітної плати, цін на сировину. Інвестувати гроші в реальний сектор економіки стає нераціонально. Вигідніше займатися спекуляцією - перепродажем товарів, грою на фондовому ринку тощо. Таким чином, інфляція веде до скорочення реального ВВП, а в більш довгостроковому періоді і до руйнування національного багатства країни.

Інфляція призводить до неминучих галузевих і регіональних диспропорцій, знецінює не тільки гроші, але й всю систему регулювання ринкового господарства. В умовах інфляції ціни на товари, відсоткові ставки, номінальна заробітна плата не надають об'єктивних цінових сигналів, а перетворюються на такий собі «інформаційний шум». Господарство стає все менш керованим і все більш актуальними стають гасла «замороження цін», «заборона спекуляції» і т.п. Зростає загроза переходу до авторитарного або тоталітарного режиму, особливо в умовах гіперінфляції. Достатньо згадати Німеччину 1933 р., коли до влади прийшли фашисти, нескінченні воєнні перевороти в латиноамериканських країнах в 1960-х рр. Серед економістів популярним є вираз «інфляція - економічна мати фашизму».

5.3 Основні напрямки боротьби з інфляцією

В економічній теорії є досить аргументована думка про те, що інфляційна хвороба в принципі невиліковна. Причина у тому, що сучасна ринкова економіка інфляційна самою своєю «конструкцією». Для того, щоб економіка мала неінфляційний характер потрібне дотримання ряду умов:

Постійна рівновага державного бюджету.

Центральний банк повинен відмовитись від проведення короткострокового макроекономічного регулювання, яке стимулює інфляцію (наприклад, обслуговування державного боргу).

Існує державна монополія (центральний емісійний банк) на випуск грошей. А там де існує монополія можливі помилки суб'єктивного характеру (раптовий випуск грошової маси). Зробити грошовий ринок конкурентним неможливо.

Для того, щоб зберегти економіку від інфляції, держава повинна утримуватись від активного втручання у розподіл доходів. Такий розподіл у кінцевому рахунку негативно впливає на ефективність суспільного виробництва.

Психологія населення повинна бути позбавлена всіх ознак інфляційних очікувань.

Практично дотримання цих умов у будь-якій країні світу неможливе. Тому потрібно відмовитись від ілюзій про те, що існують чудодійні ліки, які вилікують від інфляції. Їх просто нема. Мова може йти лише про встановлення надійного контролю над інфляцією, утримання помірного темпу зростання цін.

Оцінюючи характер сучасної антиінфляційної політики, можна виділити в ній два підходи. У рамках першого підходу (його розробляють представники сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит. При інфляційному, надлишковому попиті держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно обмежується і зростання виробництва, що може призвести до застою і навіть кризових явищ в економіці, до розширення безробіття. Такою є для суспільства ціна стримування інфляції.

Другий підхід рекомендується економістами неоліберального напрямку (монетаризм, концепція економіки пропозиції й інші), які висувають на перший план грошово-кредитне регулювання за допомогою якого можна непрямо і гнучко впливати на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться формально непідконтрольним уряду центральним банком, який змінює кількість грошей в обігу і ставку позичкового відсотка, впливаючи таким чином на економіку.

Великий досвід проведення антиінфляційних заходів у західних країнах показує доцільність поєднання довготривалої і короткострокової політики. Схематично комплекс заходів антиінфляційної політики може бути представлений наступним чином.

Довготривала політика (антиінфляційна стратегія) включає такі основні компоненти:

Гасіння інфляційних очікувань, перш за цінових. Інфляційні очікування переборюються там, де використовуються щонайменше дві умови: а) всебічне зміцнення механізмів ринкової системи; б) існування уряду, який непохитно притримується курсу на поступове викорінення некерованої інфляції і користується довір'ям більшості населення. У інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може дозволити собі утримувати уряд, до якого немає довіри. Довіряють не «доброму», а сильному уряду, який доказав свою рішучість і здатність протистояти інфляції. Для ліквідації спіралі «заробітна плата -ціна» необхідно впливати на очікування економічних суб'єктів таким чином, щоб рівень інфляції у майбутньому в їх уяві від періоду до періоду знижувався. При проведенні жорсткої політики «дорогих» грошей і стримуванні сукупного попиту відбувається спад виробництва і, відповідно, збільшується безробіття. У соціальному плані така політика досить непопулярна: переломити інфляційні очікування можливо при високому рівні безробіття. Багато вчених вважають такі кроки соціально небезпечними, але економічно виправданими.

Невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є довгострокова грошова політика. Її відмінна особливість - введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. В інфляційній обстановці нема і не може бути причин, які змушують перевищити грошовий ліміт.

Здійснення антиінфляційної грошової політики по силам лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком. Інструменти організації режиму грошових обмежень, які є у розпорядженні центрального банку:

а) ставка міжбанківського кредиту (облікова ставка). Під нею потрібно розуміти відсоток за кредит, який центральний банк надає всім іншим банкам. Якщо, наприклад, спостерігається прискорення інфляції, центральний банк, як правило, починає підіймати ставку, а це призводить до зменшення грошової маси в обігу і рівня інфляції в економіці.

б) норма обов'язкових резервів. У відповідності з нею розраховується грошова сума, яку комерційний банк не має права давати у позику і зобов'язаний тимчасово тримати на своєму рахунку у центральнму банку. У інфляційній ситуації, коли потрібно зменшити зростання грошової маси, центральний банк підвищує норму обов'язкових резервів.

в) операції з державними борговими зобов'язаннями на ринку цінних паперів. Якщо центральному банку необхідно збільшити кількість грошей у обігу, тоді він, з'являючись на ринку цінних паперів, починає скуповувати державні боргові зобов'язання. Протидіючі інфляції центральний банк навпаки починає продавати державні зобов'язання. Продаючи державні цінні папери (облігації), банк вилучає з обігу гроші, які в результаті такої операції осідають у резервах центрального банку.

Центральний банк у регулюванні інфляції може багато, але аж ніяк не все. Ринкове господарство побудоване так, що центральний банк не здійснює повний контроль над рухом грошової маси. У обігу постійно знаходяться гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, вироблені комерційними банками. Мова йде перш за все про банківські чеки, кредитні картки, векселі, сертифікати тощо. У ринковій економіці також має місце процес мультиплікаційного розширення банківських депозитів, який призводить до збільшення кількості грошей в обігу (про це йдеться в одній із наступних тем). Центральному банку цей процес важко регулювати.

Стратегічним завданням антиінфляційного регулювання є скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Вирішення цього завдання досягається двома шляхами - збільшенням доходів і зменшенням витрат держави. Перевага надається другому варіанту. Сучасна податкова система еволюціонує у бік лібералізації, зниження ставок податку. Уряд повинен у економіки менше брати, і менше їй давати з державної скарбниці. Найбільш суттєві рекомендації в галузі сучасної податкової політики здійснені вченими школи економіки пропозиції (А.Лаффер).

Ефективна антиінфляційна стратегія повинна бути побудована так, щоб звести до мінімуму вплив на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів. Зокрема, завдання полягає в зменшенні інфляційного впливу на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту. Іноземні кредити і позики збільшують грошову масу в країні, що генерує інфляційні тенденції.

Для України надзвичайно важливим є завдання переведення зовнішньоекономічних зв'язків на ринкові засади. Наприклад, поставки газу з Росії й Туркменістану протягом багатьох років оберталися багатомільярдними сумами боргу. В той же час, проблеми розрахунків за поставлену в Україну нафту і нафтопродукти, вирішені ще у 1994 році. І це пояснюється тим, що у цих поставках поряд із державними організаціями активну участь беруть комерційні структури.

Короткострокова політика (антиінфляційна тактика) направлена на тимчасове зниження темпів інфляції. Тут успішний результат можливий у випадку розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. З цією метою держава надає позики тільки підприємствам, які випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Вона може приватизувати частину своєї власності й таким чином збільшити надходження в державний бюджет і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити інфляційний попит за рахунок продажу більшої кількості акцій нових приватизованих підприємств. Сприяє зростанню пропозиції масовий імпорт споживчих товарів.

Певний вплив на темпи інфляції справляє зменшення поточного попиту при незмінній пропозиції. Це може бути досягнуто за рахунок підвищення відсоткових ставок за вкладами, які стимулюють більш високу норму збереження. Згадайте, попит на гроші з боку активів змінюється обернено пропорційно ставці відсотка.

У зв'язку з антиінфляційною політикою гостро стоїть питання про витрати боротьби з інфляцією. Для України це питання є надзичайно актуальним. Чи були антиінфляційні заходи 1990 рр. найбільш ефективними в нашій країні? Чи є вони ефективними сьогодні? І якою ціною досягається інфляційна стабілізація? З точки зору інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може призвести до значних втрат у народному господарстві, тобто до зростання безробіття і спаду виробництва. За деякими підрахунками, для зниження інфляції на 1% безробіття повинно бути протягом року на 2% вищим свого природного рівня, при цьому реальний ВВП зменшується на 5% у порівнянні з потенційним. Для України проблеми інфляції не можуть вирішуватись тільки засобами монетарної стабілізації. Якщо не будуть досягнуті високі темпи розвитку економіки, то за стримування зростання загального рівня цін, необхідно буде платити «дорогою ціною». При скороченні виробництва падає його ефективність, а це, безперечно, веде до зростання собівартості й відповідно - росту цін.

Уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років ХХ ст., проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої, по суті, зводилось до обмеження зростання заробітної плати. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, то вона не завжди досягає оголошеної мети. На протязі 1990-х років таку стратегію проводив уряд України. Причому не тільки обмежувалось зростання заробітної плати, а й мали місце постійні затримки з її виплатою. І це робилось всупереч тому, що за чинними у суспільстві законами зароблена заробітна плата повинна бути виплачена вчасно. В цілому такі методи регулювання інфляції малоефективні.

Необхідно зазначити, що в перші роки ринкових перетворень в українського населення сформувались стійкі інфляційні очікування. Ситуація була дещо змінена високим рівнем безробіття і великою трудовою еміграцією українців за кордон. Сьогодні потрібно здійснити значні зусилля для нарощування сукупної пропозиції через боротьбу з монополізмом і посиленням рівня конкурентоспроможності економіки. Це зробити складно в країні, де громадяни не звикли до жорсткої конкуренції, до мобільності у зміні професії, місця проживання. Тому для боротьби з інфляцією в Україні необхідно здійснити не тільки економічні, але й інституціональні й політичні реформи.

6. Роль держави в ринковій економіці

6.1 Необхідність державного втручання в економіку

У класичній теорії А.Сміта державі належала роль «нічного вартового» в економічній системі, яка за своєю природою здатна до самоорганізації, саморозвитку та саморегулювання. Гнучкими економічними регуляторами виступають ціни, відсоток та заробітна плата. Названі змінні величини урівноважують економічну систему, забезпечуючи властивий їй природний порядок. Однак в 20-30 рр. ХХ ст. ринок не зміг довести свою повну ефективність у розподілі ресурсів. Проблеми, які виникли у період Великої депресії, показали, що ринок не може вирішити багатьох питань суспільного відтворення. Відомий американський учений у галузі економіки державного сектору Дж.Е.Стігліц називає шість обставин, пов'язаних із відмовами ринку, які обгрунтовують діяльність уряду:

Неефективність конкуренції.

Небхідність виробляти товари суспільного споживання.

Екстерналії.

Неповні ринки.

Недостовірність інформації.

Безробіття, інфляція і дисбаланс.

Пояснимо коротко кожну з названих причин.

Для того, щоб ринок виконував «невидимою рукою» ефективний розподіл ресурсів, необхідно існування конкуренції. Монополія, яка утворюється самим процесом конкурентної боротьби, може отримувати максимально високий прибуток завдяки обмеженню обсягів виробництва. Якби монополіст не обмежував виробництво і збут, то він вимушений би був знизити ціну. Обмежуючи обсяг виробництва і продажу та піднімаючи ціни, монополіст реалізує свій економічний інтерес. Разом із тим він не додає необхідних товарів суспільству, порушуючи парето-ефективність ринку. Розподіл, ефективний по Парето, означає, що не можна покращити добробут одного члена суспільства, не погіршивши при цьому добробут іншого члена суспільства.

Тепер розглянемо другий випадок порушення функціонування ринку, який пов'язаний з існуванням суспільних благ і послуг. Всі блага, які ми споживаємо, умовно можна поділити на приватні та суспільні. Приватні блага - це блага індивідуального споживання. Прикладом приватних благ можуть слугувати предмети особистої гігієни, взуття, одяг й інші. На товари індивідуального споживання поширюється принцип вилучення, який вказує, що ті, хто бажає і в змозі платити зрівноважену ціну, отримують продукт, інші усуваються від можливості його споживання.

Але існують суспільні блага і послуги, на які не розповсюджується принцип вилучення. Ці блага неподільні, вони складаються з великих одиниць, які не можуть бути продані індивідуальним покупцям і тому ринкова система їх не виробляє і не бажає виробляти. Класичний приклад маяк. Будівництво маяка буде економічно обгрунтованим, якщо вимоги (менше корабельних аварій) перевищать виробничі витрати. Але практично не має способу вилучення для деяких кораблів можливості користування вигодами від маяка. Сигнальне світло маяка служить орієнтиром для всіх човнів.

В економічній теорії існує проблема «фрірайдера»: люди можуть користуватись вигодами деякого продукту і при цьому не несуть ніяких витрат на його виробництво. Тут ми маємо справу з послугою, яка приносить суттєву вигоду, але на виробництво якої ринок не стане виділяти ресурси. Такими видами суспільних благ є національна оборона, регулювання повені, боротьба з комахами й інше. Таким чином, щоб суспільство могло користуватись такими благами і послугами, забезпечити їх повинен державний сектор, а фінансувати їх виробництво слід за допомогою системи примусових стягнень у формі податків.

Держава забезпечує суспільство багатьма товарами і послугами, до яких принцип виключення може бути застосований (автомагістралі, поліцейська і пожежна охорона, бібліотеки і музеї, профілактичне медичне обслуговування). Такі товари і послуги іноді називають квазісуспільними. Однак, як уже зазначалось, ринкова система не буде виробляти їх у достатній кількості. Проводяться дискусії у багатьох країнах, наприклад, про статус державної системи охорони здоров'я і житлового будівництва. Чи повинні ці блага індивідуального користування забезпечуватись через ринкову систему, чи це квазісуспільні блага, які держава повинна надавати людям?

В умовах, коли ринкова система не виділяє ресурси на суспільні блага, а на квазісуспільні виділяє їх недостатньо, яким же повинен бути механізм, який забезпечує їх виробництво? У демократичних державах види і обсяги виробництва різних суспільних благ визначаються політичними методами, тобто шляхом голосування за певну політико-економічну програму. І тут існують різні підходи у різних країнах.

Екстерналії виникають тоді, коли деякі вигоди або витрати, пов'язані з виробництвом або споживанням товару (послуги), «переміщуються» до третіх осіб, тобто осіб, які не є безпосередніми покупцями або продавцями. Екстерналії називаються також побічними ефектами, оскільки вони являють собою вигоди і витрати, які випадають на долю індивіда чи групи, що не є учасниками ринкової угоди.

Найбільш очевидні негативні ектерналії пов'язані з забрудненням навколишнього середовища. Хімічні підприємства, м'ясокомбінати, цементні заводи і т.ін. забруднюють повітря, воду і від цього страждає усе населення. Заощаджуючи на очисних спорудах, безвідходних технологіях, фільтрах виробник зменшує свої витрати, роблячи свої товари дешевими і конкурентоспроможними. Водночас виробник перекладає заощаджені ним витрати на інших суб'єктів, які дихають забрудненим повітрям, п'ють воду, яка завдає шкоди їхньому здоров'ю, і змушують витрачати кошти на встановлення домашніх фільтрів для очищення води, купувати ліки для пом'якшення наслідків проживання в умовах нездорового довкілля, споживання екологічно забруднених продуктів і т.ін.

Держава може впливати на негативні екстерналії декількома методами.

По-перше, прийняттям законів, які забороняють забруднення навколишнього середовища, можна зобов'язати підприємства придбати додаткове обладнання, яке запобігає шкідливим викидам. Це збільшує витрати виробництва і веде до зменшення пропозиції, а в деяких випадках і до закриття підприємств - забруднювачів навколишнього середовища.

По-друге, держава може ввести податки на шкідливі викиди (з розрахунку на одиницю готової продукції). Цей захід зменшує обсяг пропозиції продукції, яка забруднює навколишнє середовище.

По-третє, держава може організувати функціонування ринку прав на забруднення навколишнього середовища. Державні ліцензії на скидання відходів виступають об'єктом купівлі-продажу на ринку на основі попиту і пропозиції на них. Забруднювачі, які купили такі ліцензії, але скоротили на період їх дії шкідливі викиди, можуть залишок з ліцензії продати на ринку, а якщо вони повністю звільняться від викидів відходів, то можуть продати ліцензію тим, хто не вкладається у дозволені норми забруднення.

Крім негативних екстерналій існують і позитивні екстерналії, коли вигоду отримує не тільки безпосередній споживач даного блага, але й «треті особи». Під «третіми особами» тут, як правило, розуміють суспільство в цілому. Наприклад, освіта, запобігання інфекційними хворобами приносять всеохоплюючу і суттєву вигоду для всього суспільства. Економіка у цілому виграє від більш продуктивної робочої сили. Освіта взагалі впливає на поведінку людини, наприклад, зменшується кількість злочинів. Чим більше здорових, освічених і культурних людей буде у суспільстві, тим більше передумов для розвитку має таке суспільство.

Вплив на позитивні екстерналії держава може здійснювати шляхом стимулювання тих, хто виробляє такі блага, тобто запроваджуючи систему винагород.

Поняття неповних ринків увів в економічну науку американський економіст, лауреат Нобелівської премії К.Ерроу. Неповні ринки - це такі ринки, які не забезпечуються належною кількістю товарів і послуг, навіть якщо ціна пропозиції менша за ціну, яку споживач готовий запропонувати. До неповних ринків найчастіше відносять страховий і кредитний ринки. Річ у тім, що приватні страхові компанії відмовляються від страхування багатьох ризиків. Такими, наприклад, є ризики страхування від паводків, землетрусів, війн, терористичних актів, гіперінфляції тощо. Страхування кредитних ризиків в умовах депресивної економіки, коли велика кількість банкрутств серед банків, робить неприйнятним страхуванням таких ризиків приватним сектором.

Асиметричність інформації означає, що існують відмінності в інформації, якою володіють сторони при здійсненні ринкової угоди. Наприклад, продавець знає, що товар, який він намагається збути, має прихований дефект, а покупець не проінформований про це. Інформація про якість товару розподілена асиметрично. В результаті покупець переплачує за товар низької якості.

Роль держави полягає в тому, що вона може зобов'язати надавати визначену законодавством інформацію щодо якісних характеристик тих товарів і послуг, які пропонуються на приватних ринках. Така інформація має поширюватись безкоштовно, або споживачами має бути оплачена тільки трансляція інформації. Крім того, держава встановлює певні стандарти якості продукції, слідкує за їх дотриманням і проводить інші адміністративні заходи щодо припинення функціонування ринку і покарання недобросовісних економічних суб'єктів.

Ринок не гарантує стійкого поступального зростання економіки в національному масштабі. Періодичні злети і падіння обсягів національного виробництва і доходу, високий рівень безробіття та інфляції, обертаються для суспільства високими соціально-економічними втратами. У зв'язку з цим держава повинна проводити стабілізаційну макроекономічну політику.

Окрім згаданих, існують ще деякі причини, що обумовлюють необхідність втручання держави в економіку. У суспільстві повинно існувати правове функціонування ринкового механізму. На державу покладається завдання захисту прав виробників і споживачів, діючих на ринку. Насамперед повинно бути забезпечено право власності. Власник, не впевнений у недоторканності своєї власності, буде побоюватися її відчуження, обмеження своїх прав на неї і не зможе використати повною мірою творчий і матеріальний потенціал. Тому необхідна наявність законодавства, яка забезпечує право власності. На таку необхідність ще у 18 ст. звертав увагу А.Сміт, який у своїй першій великій науковій праці «Теорія моральних почуттів» відмічав: «До тих пір поки нема власності, не може бути і держави, мета якої якраз і полягає в тому, щоб охороняти багатство і захищати заможніх від бідняків».

Ринкова економіка - це система добровільного обміну. Важливо забезпечити цю добровільність, створюючи стабільні «правила гри», захист прав власності. Ринки взагалі не можуть розвиватись без гарантії ефективного дотримання прав власності. А такі гарантії можливі тільки при певних умовах. Основні з них такі:

- захист громадян від розкрадання, насильства й інших форм відчуження власності й недобровільного обміну;

- захист від свавілля уряду (діапазон може бути достатньою широким - від введення придушуючих дійову активність податків до корупції);

- наявність справедливої і передбачувальної судової системи.

Перераховані умови можливі тільки в державній системі, де чітко реалізований принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Ця система «стримування і противаг», якщо вона створена і ефективно функціонує, захищає права громадян не тільки від «приватних» грабіжників і бандитів, але й здирників у державному секторі економіки.

Важливу роль у правовому забезпеченні має державна протидія необмеженій владі монополій. В економічно розвинутих країнах розроблене антимонопольне законодавство, яке обмежує діяльність недобросовісних конкурентів. Розроблені закони відносно захисту інтелектуальної власності, діяльності банківської сфери й інших галузей економіки.

Особлива роль покладена на державу у сфері соціальної політики, направленої на більш справедливий розподіл доходів у суспільстві. Ринкова економіка відтворює суттєву нерівність у суспільстві. Ринковий механізм відправляє товар тому, хто платить гроші. А це означає, що багаті люди володіють набагато більшою кількістю «грошових голосів», ніж бідні. Звідси робиться висновок, що ринкова система може виділяти ресурси на виробництво дорогих предметів для багатих за рахунок ресурсів на виробництво товарів першої необхідності для бідних. Держава може змінити цю ситуацію при допомозі перерозподільчої політики, яка проявляється: