Формування механізму здійснення промислової політики в сучасних умовах на регіональному рівні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування механізму здійснення промислової політики в сучасних умовах на регіональному рівні

Д. Й. Андрієвський,

здобувач, Академія муніципального управління

Анотація

Визначено негативні сторони в системі державного управління. Обгрунтовано систему державного регулювання структурного розвитку промисловості на регіональному рівні.

Ключові слова: державна політика, конкурентоспроможність, промисловість, регіон, регулювання, ринковий механізм.

Annotation

Negative sides are certain in the state control system. The system of the state adjusting of structural development of industry is grounded at regional level.

Промисловість є основою економічного потенціалу країни. Лише конкурентоспроможна промисловість здатна забезпечити конкурентоспроможність країни в цілому. Тому державна політика, а саме програми, що розробляються, і законодавчі акти, процедури регулювання та заходи державної підтримки мають бути підпорядковані забезпеченню конкурентоспроможності вітчизняної промисловості.

Аналіз останніх наукових досліджень.

На актуальність проблеми структурного розвитку промисловості як пріоритету державної політики вказують численні теоретичні дослідження й узагальнення як вітчизняних учених, зокрема, таких як: О. Алимов, О. Амоша, І. Андел, Б. Андрушків, Ю. Бажал, С. Біла, Л. Беззубко, М.Білик, В.Бодров, Р. Бойко, М.Бутко, З. Варналій, О.Веклич, М. Гаман, А. Гальчинський, В. Горник, В. Геєць, О. Гойчук, Б. Губський, Б. Данилишин, Я. Жаліло, М. Корецький, В. Мунтіян, Б. Пасхавер, Ю. Пахомов, Ю.Пащенко, Т.Пепа, С. Салига, О. Скидан, О. Суходоля, А. Федорищева.

Постановка завдання:

визначити негативні сторони в системі державного управління;

обгрунтувати систему державного регулювання структурного розвитку промисловості на регіональному рівні.

Результати

Формування механізму здійснення промислової політики в сучасних умовах пов'язано, перш за все, з урахуванням особливостей трансформаційного етапу економіки. Тут можна виділити два основні критерії. державний управління економічний промисловість

По-перше, це забезпечення збереження і розвитку ринкового механізму, умов його нормальної роботи. У країнах з давніми ринковими традиціями до таких умов відносяться регулярна демонополізація економіки, її ефективна антиінфляційна профілактика, підтримка системи державних фінансів у потрібних розмірах і бездефіцитному стані, своєчасне запобігання, а коли необхідно - гасіння спадів виробництва і деякі інші [5, с. 35]. Не так йде справа в країнах, які займаються відновленням ринкових відносин. Тут постають грандіозні завдання, яким важко знайти аналоги у світовій економічній історії. Крім сформульованих вище функцій, державі доводиться брати на себе відповідальність за утворення багатосекторної економіки, демонтаж застарілих ланок колишнього господарського механізму, включення економічних регуляторів і багато іншого. У принципі виключені будь-які дії держави, що розривають зв'язки усередині ринкового механізму, руйнують його. Недопустимі, наприклад, тотальне директивне планування, декретований розподіл виробничих ресурсів і споживчих товарів (по фондах і талонах), всеосяжний адміністративний контроль над цінами й інші аналогічні форми державного втручання, що ще зовсім недавно мали в нашій економіці значне поширення. Проте ринкова система не виключає планування на рівні підприємств, регіонів і навіть всієї економіки; правда, в останньому випадку воно звичайно є “м'яким”, обмеженим за термінами, масштабами й іншими параметрами, і таким, що виступає у вигляді національних цільових програм.

По-друге, це вирішення економічних і соціальних проблем, перед якими ринковий механізм виявляє або свою неспроможність, або недостатню ефективність. Без держави ніколи не можна зробити ринкову економіку екологічно безпечною, гарантувати дотримання соціально-економічних прав людини, згладити структурні й регіональні диспропорції тощо. Діяльність держави з підвищення ефективності ринкових механізмів і пом'якшення властивої їм недосконалості є важливою складовою сучасної промислової політики.

Як показує аналіз ходу економічних реформ, до теперішнього часу регіони не змогли забезпечити поєднання галузевих і регіональних інтересів, сформувати раціональну економічну організацію життєдіяльності населення навіть на відносно невеликій території.

Сьогодні органи управління на місцевому рівні, як і вся країна, опинилися в кризі, й органи управління не можуть повною мірою виконувати своїх функцій, використовувати при цьому наявні значні ресурсні можливості. Для забезпечення стійкого розвитку виробництва і соціальної сфери потрібне вжиття цілого комплексу заходів на державному і місцевому рівнях.

Сьогодні поодинці підприємства не можуть без допомоги держави забезпечити стабільний розвиток, знайти стабільні ринки збуту, вирішити проблеми кадрового забезпечення реформ. Наявні у них виробничі ресурси використовуються лише частково. Значна кількість підприємств є неконкурентоспроможними. Проведена приватизація призвела до розпорошення майна підприємств по приватних структурах, більшість з яких не діють. Це призвело до руйнування виробничо-технічних комплексів, різкого падіння виробництва.

Відсутні системні уявлення про виробничо-соціальні процеси в регіонах в умовах переходу до ринку, пов'язаних із забезпеченням багатовекторних господарських зв'язків, відтворенням робочої сили, конкретизації цілей та організаційно-економічних механізмів розвитку. Місцевий бюджет не забезпечує потреб збереження і розвитку муніципальної власності, соціальної і виробничої інфраструктури, підтримки більшості галузей економіки, насамперед промисловості. Незатребуваний значний інтелектуальний потенціал, який украй необхідний, щоб правильно розпорядитися існуючими матеріальними, і фінансовими ресурсами.

У цих умовах важливо запропонувати ринкові механізми мобілізації невикористаних ресурсів, багато з яких ефективно працюють у більшості країн світу.

На нашу думку, при високій питомій вазі працівників апарату управління і недостатньому стимулюванні праці об'єктивною є недостатня їх віддача в процесі управління виробничими процесами, що негативно позначається на показниках виробництва і позитивних змінах у промисловості.

Слід зазначити основні негативні сторони в системі державного управління - це недостатність упровадження досягнень науково-технічного прогресу, низький рівень трудової і виконавчої дисципліни, слабка матеріально-технічний база, брак кваліфікованих кадрів, які б були здатні управляти в умовах становлення ринкових відносин. Правда, останнім часом намітилися певні зрушення в управлінні в позитивну сторону:

- менше стало виявлятися адміністрування, частину функцій регіони передали первинним ланкам;

- більшою мірою апарат місцевого самоврядування став сприяти розвитку процесів демократії;

- керівництво стало уважніше відноситися до прохань населення, його побажань і пропозицій;

- більшою мірою стала виявлятися творчість у вирішенні питань;

- покращилося діловодство, скорочений потік ділових паперів, різних інструкцій.

У цілому можна сказати про зниження бюрократизму в роботі апарату управління, зростанні демократичності й творчої активності.

У нових умовах господарювання й управління змінюються перш за все економічні відносини власності на всіх рівнях як у центрі, так і на місцях.

Економіка стає змішаною. Разом з державною власністю формується колективна, приватна форми власності. Форми управління стають відповідно різноманітними.

Сенс перетворень управління зводиться до таких побажань:

- ліквідувати адміністративне і бюрократичне свавілля;

- надати право самостійності й підвищити відповідальність органів управління за виконання виробничих програм;

- укріпити горизонтальні економічні зв'язки між регіонами, засновані на добровільному партнерстві й співпраці.

Створюючи умови для формування і розвитку ринкової економіки, держава у своїй економічній політиці повинна прагнути до досягнення такої принципової мети, як зростання добробуту народу, фінансування базових соціальних послуг й інфраструктури, фінансову і цінову стабільність, високий рівень зайнятості, сприятливе для життя навколишнє середовище.

Виходячи з цієї мети, як головне завдання слід розглядати стабілізацію соціально-економічної ситуації і створення передумов для стійкого економічного зростання в промисловості на основі нової системи економічних відносинах і активної структурної перебудови економіки.

Зазначене ще раз підтверджує тезис, що роль держави в управлінні розвитком промисловості при переході до ринку зовсім не знижується, а у багатьох відношеннях і зростає.

Практика реформ, що проводиться в країні, аналіз багатьох її недоліків засвідчила, що велике значення в забезпеченні ефективнішого і послідовного реформування при формуванні соціально орієнтованої ринкової економіки мало б посилення централізованого регулювання цих процесів, пов'язане, зокрема, з функціями держави.

Посилення ролі держави розуміється не в сенсі оволодіння ситуацією, а в подальшому економічному зростанні на основі інших (економічних) принципів.

Система державного регулювання структурного розвитку промисловості повинна включати такі підсистеми і регулятори:

- правове регулювання - закони і законодавчі акти, які регулюють діяльність суб'єктів господарювання;

- індикативне планування (прогнозування) соціально-економічного розвитку;

- бюджетно-податкову підсистему - держбюджет, податки, пільги і преференції;

- кредитно-грошову підсистему - облікова ставка, норми обов'язкових резервів, регулятори банківської діяльності (статутній фонд, маржа тощо);

- цінове регулювання - сукупність різних видів цін;

- прямі методи регулювання - держзамовлення, квоти, ліцензії, пряме бюджетне фінансування.

Сфери, в яких виявляється недосконалість ринкових механізмів координації, різні. Проте тут все ж таки необхідно зазначити, що ринковій економіці властиві складні проблеми, що ускладнюють розподіл ресурсів з акцентом на довгострокову перспективу. Як відзначає А. Терзієв, з погляду довгострокової динаміки оптимальне розміщення ресурсів не може бути реалізовано виключно ринковим механізмом. Саме тут промислова політика може і повинна відіграти корисну роль [6, с. 285].

В літературі можна зустріти різні підходи до формування механізму здійснення промислової політики. Найбільш поширеною моделлю виступає виділення основних напрямів дії, відповідно до яких розробляються відповідні інструменти і методи державного регулювання.

На наш погляд, ця модель має значні переваги, оскільки дає можливість комплексно впливати на багато процесів, що ускладнюють подолання негативних явищ у сфері стимулювання економічного зростання. Дійсно, несистемний підхід до заходів державного втручання в економічні процеси, навіть радикальний, як правило, малорезультативний, а часто призводить до протилежного ефекту.

Водночас такий підхід значно збільшує й ускладнює структуру державної дії. Широкомасштабне втручання в економічні процеси нерідко не підкріплюється тими можливостями, які держава має у своєму розпорядженні. Недотримання цього принципу (відповідності масштабів державного втручання і можливостей такого втручання) дуже часто призводить до негативних наслідків, і зокрема, підриву довіри до держави, яка виступає однією із найважливіших складових економічного зростання. Як показують дослідження, держави, які погано справляються зі своїми основними функціями (вони не в змозі забезпечити законність і правопорядок, захист власності й громадян, передбаченість реалізації власних законодавчих встановлень і практичних заходів), не викликають довіри у інвесторів, і від цього страждають економічне зростання й інвестиції. Рейтинг довіри до уряду базується на враженнях інвесторів, але, у свою чергу, саме воно визначає інвестиційну поведінку.

Іншою пропонованою моделлю формування механізму здійснення промислової політики виступає модель сформована за критерієм дії на конкретні суб'єкти, що належать до різних форм власності.

Такий підхід знайшов відображення у висловах ряду авторів [1; 2; 3; 4], на думку яких у зв'язку з переосмисленням ролі держави в ринковій економіці перехідного періоду необхідно кардинально змінити концепцію державної промислової політики, що включає різні елементи, виходячи з об'єкта дії:

а) державна промислова політика в державному секторі промисловості може ґрунтуватися на прямому управлінні державними підприємствами, держзакупівлях для державних потреб у промисловій продукції, контрактах з директорами підприємств, контролі за витратами й цінами виробництва, бюджетному фінансуванні цільових державних і міждержавних програм;

б) державна промислова політика для сектора промисловості із змішаною приватною і державною власністю є на сьогодні недостатньо опрацьованою в інституційному відношенні. По суті, в більшій частці промислової власності реально співіснують інтереси держави і бізнесу, але немає чітко прописаних процедур їх взаємодії ні у виробничій діяльності, ні в структурній, інвестиційній, науково-технічній політиці, розділу прибутку, податковій політиці тощо.

Іншими словами, в одній промисловій структурі переплелися інтереси держави і недержавних форм власності, цього явища не було раніше в промисловості України. Звідси складне завдання державної промислової політики - знайти консенсус в реалізації державних інтересів і створенні якнайкращих умов для розвитку приватного підприємництва. А це вимагає розробки законодавчої і нормативної бази, оскільки, з одного боку, повинна бути чітка регламентація у формах надання з обох боків ресурсів для розвитку, включаючи страхування ризиків, майнову відповідальність та ін, а з іншого боку, повинні бути надійно прописані процедури розділу продукції, прибутку, сплати податків, відсотків за кредит та ін.

в) державна промислова політика відносно підприємств змішаної власності із спільною українською й іноземною участю має ще складнішу специфіку. До тих проблем, які були перераховані вище, додається необхідність розробки реальних механізмів обліку тих законодавчих актів, якими регламентується участь іноземного капіталу в процесі виробництва продукції і розподілу прибутку;

г) державна промислова політика відносно промислових підприємств з приватною власністю може застосовувати лише непрямі методи державного регулювання в рамках існуючого законодавства і бажаних меж економічного руху, розроблених у макроекономічній і промисловій політиці.

Дійсно, такий підхід має право на існування, оскільки в різних секторах економіки є специфічні проблеми і прийнятні різні методи державного регулювання. Такий підхід важливий ще і тому, що не дивлячись на глобальні приватизаційні процеси, що відбулися в нашій країні, українська держава залишається найбільшим власником, якому належить на сьогодні більше 40% основних фондів, зокрема більш-менш великі пакети акцій у численних приватизованих підприємствах.

Таким чином, існування державного сектора економіки обумовлено вимогою підтримки необхідного рівня функціонування або збереження галузей (виробництв), що мають стратегічне значення для забезпечення національно-державної безпеки країни або абсолютно необхідних суспільству, в які приватний капітал або не йде, або йде в недостатньому обсязі через високу капіталоємність, тривалі терміни окупності, високий рівень ризику (інфраструктура, атомна енергетика, охорона навколишнього середовища тощо).

Література

1. Абалкин Л. Роль государства в становлении и регулировании рыночной экономики / Л. Абалкин // Вопросы экономики. - 2001. - № 6. - С. 14-16.

2. Азарсков В. Надежность систем управления / В. Азарсков. ? К. : КМУЦА-НАУ, 2004. ? 164 с.

3. Галан Н.І. Державна підтримка малих та середніх підприємств в Європейському Союзі // Фінанси України. ? 2005. ? № 5. ? С. 147-154.

4. Колодинський С.Б. Оптимізація пріоритетів інноваційного розвитку регіону / С.Б. Колодинський // Вісник Технологічного ун-ту Поділля. 2003. № 5. Ч. 2. - Т. 2 (55). С. 31-36.

5. Ребров С. Реструктуризация управления промышленностью как один из путей выхода из кризиса / С. Ребров // Проблемы теории и практики управления. - 2003. - № 3. - С. 34-35.

6. Терзиев А.В. Устойчивое развитие предприятий в нестабильной экономической среде / А.В. Терзиев // Тр. Одес. политехн. ун-та. Одесса, 2002. Вып. 2 (18). С. 284-287.

Размещено на Allbest.ru