Сучасні особливості державного регулювання процесів інтелектуалізації та інноватизації економіки в Україні

Таблиця 1і Основні концепції та стратетегії розвитку економіки України

Джерело: складено авторами на підставі [3; 10; 20; 21; 24; 25].

У вказаних документах відображено пріоритетні напрями розвитку України за різними сферами економічної діяльності. Зважаючи на мету дослідження, нами було виокремлено передусім ті напрями державної політики, які відображають перспективи інтелектуально- інноваційного розвитку країни. Водночас формулювання пріоритетів в Україні є занадто загальним, що ускладнюється також значною кількістю нормативних документів, змістовна відмінність яких полягає здебільшого в тому, що перелік ключових напрямів розвитку є більш або менш розгорнутим.

У цілому в названих документах (законах, стратегіях, концепціях) формування інститутів економіки знань і утвердження інноваційної моделі розвитку вказані як визначальні завдання для України.

Відповідні заходи вимагають структурної перебудови економіки та адаптації її інноваційної системи до умов глобалізації. Європейська інтеграція України, а також її інтеграція до глобального економічного простору вимагають поступового набуття Україною статусу високотехнологічної держави, що має забезпечуватися переходом від переважно експортно-сировинного до інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку, нарощуванням конкурентного потенціалу української економіки за рахунок національних переваг в науці, освіті і високих технологіях.

У контексті реалізації цього завдання нами виділено пріоритетні напрями розвитку економіки України, які у більшості документів визначені як ключові:

- підвищення рівня енергетичної безпеки та покращання енергозабезпечення споживачів; розробка ресурсо-, енергозберігаючих технологій; зниження рівня енергоємності ВВП; всебічний розвиток енергетичного потенціалу України;

- формування масштабних висо- котехнологічних виробництв у тих сферах, де Україна має достатній для реалізації конкурентних переваг на глобальних ринках науково-технологічний потенціал; секторальні перетворення в промисловості та концентрація державної підтримки на пріоритетних напрямах її розвитку;

- підвищення ролі фундаментальної науки та прикладних досліджень і технологій у сферах, де Україна має значний науковий, технологічний та виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; підвищення результативності вітчизняного сектора наукових досліджень і розробок з метою посилення його ролі у забезпеченні інноваційного розвитку національної економіки;

- більш повне використання потенціалу вищої освіти, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку; реформа системи освіти і науки відповідно до потреб нової економіки і суспільства знань; забезпечення інноваційної спрямованості системи освіти;

- забезпечення сталого економічного зростання, що зумовлює прискорене збільшення загального обсягу ВВП та у розрахунку на одну особу.

Важливо підкреслити взаємозалежність реалізації названих напрямів розвитку економіки України. Принципова значущість цього підтверджується реальною господарською практикою за кордоном.

Послідовний аналіз ключових напрямів розвитку економіки України вимагає, передусім, відзначити високу енергоємність ВВП. Вона одна з найвищих серед країн світу, зокрема у 3,8 рази вища, ніж у країнах ЄС-27 [22, с. 10]. Висока енергоємність ВВП України обумовлена особливостями структури національної економіки, зміщеної в бік більш енергоємних галузей, істотного технологічного відставання більшості галузей економіки від рівня розвинутих країн, а також ціновими викривленнями на внутрішніх енергетичних ринках.

За експертними оцінками економічного розвитку України в 2014 р. 70% ВВП припадає на енерговитрати [23]. Отже, економіка України є енергомісткою, і ця проблема набуває загострення у зв'язку з дестабілізацією господарських зв'язків з Росією. Зважаючи на ускладнення політичних та економічних відносин, інновації в енергетиці набувають для України першочергового значення.

В Україні близько 96% обсягів продукції припадає на підприємства галузей третього (58%) і четвертого (38%) укладів, характерними ознаками яких є випереджаючий розвиток електроенергетики та використання нафти як головного енергоносія [4].

На наш погляд, істотне зниження енергоємності національної економіки може відбутися тільки за умови принципових змін галузевої структури. В ній повинні переважати галузі, які належать до вищих технологічних укладів. Фактично існуюча практика в Україні інша. Частка продукції вищих технологічних укладів в економіці країни становить 4% - для п'ятого і 0,1% - для шостого. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні забезпечується лише на 0,7%, в той час як у розвинених країнах цей показник досягає 60-90% [4].

Якби завдяки ефективному державному регулюванню виникли умови для відносного зниження споживання енергоресурсів у таких галузях, як металургія, хімічна промисловість, машинобудування та електроенергетика, це фактично забезпечило б вирішення двох найбільш важливих завдань сучасного економічного розвитку України: 1) ефективне використання енергоресурсів; 2) розвиток інноваційних сфер.

В епоху економіки знань не тільки зберігається, але також зростає важливість фундаментальних досліджень. Фундаментальні науки створюють основу майбутніх прикладних досліджень. Існує тісний зв'язок між емпіричною і фундаментальною компонентами науки.

У більшості країн світу фундаментальна наука розвивається в основному за кошт державного бюджету, і уряди країн вбачають у цьому свій внесок у майбутнє економічне зростання країни на основі інновацій. У найбільш інноваційно розвинених країнах світу частка витрат на фундаментальні дослідження становить 0,4-0,9% ВВП: Швейцарія - 0,90%, Корея - 0,74, Франція - 0,64, Нідерланди - 0,55, Ізраїль - 0,46, Японія - 0,44% (2012 р.). В Україні цей показник - лише 0,18% (2014 р.) [18, с. 42-43].

Попри недостатнє фінансування, результативність фундаментальних та прикладних досліджень в Україні є досить високою. За результатами фундаментальних досліджень за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету в 2014 р. створено 6830 одиниць науково-технічної продукції, з них 56,6% впроваджено [18, с. 44].

Відзначаючи позитивні тенденції зростання результативності фундаментальних та прикладних досліджень в Україні, ми схильні вважати, що вітчизняна наука здебільшого розвивається внаслідок збереження дослідницьких традицій, тобто прогрес відбувається навіть при незначній фінансовій участі держави. Проте це не означає, що українська держава може і надалі залишати вітчизняну науку без підтримки, на тій підставі, що ця сфера здатна до саморозвитку. За умов дії фінансових стимулів, що надаються державою, фундаментальні та прикладні дослідження українських науковців могли б багатократно збільшитись і покращитись.

Отже, українська економіка є витратною (насамперед енергоємною) і погано фінансується (як в цілому, так і за напрямами інноваційної пріоритетності). Для її ефективного розвитку, безумовно, необхідні ресурси - матеріальні і фінансові. Однак проблема України полягає не тільки у відсутності необхідної їх кількості. Не менш гострими є також проблеми неефективного використання названих ресурсів, а також проблеми економічного розвитку країни, які спричинені структурною деформацією економіки за галузями та сферами діяльності. Орієнтуючись на досвід західних країн, слід використовувати, в першу чергу, найбільш продуктивні - інноваційні ресурси. Проте з цього потенціалу Україна володіє, головним чином, лише добре підготовленими і висококваліфікованими кадрами.

Важлива роль в процесах інтелектуалізації та інноватизації економічного життя розвинених країн належить освіті та науці, зокрема - вищим навчальним закладам. У США близько половини всіх фундаментальних досліджень виконують університети, причому більша частина з них фінансується федеральним урядом. Університетський сектор Данії складається з восьми установ і підпорядкований Міністерству науки, технологій та інновацій. З кожним університетом Міністерство науки, технологій та інновацій укладає контракт (Performance Contract), яким регламентуються такі важливі аспекти співробітництва, як: галузі та сфери, для яких готує фахівців певний вищий навчальний заклад; кількісні та якісні параметри роботи університету; пріоритетні напрями науково-дослідної роботи, які будуть відповідати світовому рівню і фінансуватися з державного бюджету; напрями науково- дослідної роботи, які фінансуватимуться з різних джерел [2, с. 359-360].

Україні притаманна розгалужена мережа вищих навчальних закладів (станом на 1.09.2014 р. - 277 закладів III-IV рівнів акредитації та 387 - I-II рівнів), однак наукові та науково-технічні роботи виконували лише 158 з них [6]. Значна кількість ВНЗ України недостатньо забезпечена кадровими, дослідницькими, інформаційними, фінансовими та матеріально-технічними ресурсами; обмеженим також є фінансування. Країни ЄС витрачають на дослідження і розробки 25-30% від загальних асигнувань на утримання ВНЗ, Україна - не більше 3% [5, с. 46].

Особливим і не вирішеним до цього часу завданням державного регулювання залишається оптимізація доходів працівників, зайнятих в інтелектуальному секторі економіки. Формально держава дотримується принципу пріоритетності оплати праці у цій сфері. Середньомісячна номінальна заробітна плата працівників сектора професійної, наукової та технічної діяльності у 2014 р. становила 5290 грн. (на 52,0% вище за середній по економіці України рівень); у секторі досліджень і розробок - 4298 грн. (вище на 22,6%); але при цьому в закладах освіти вона була 2745 грн (на 21,1% нижче) [17, с. 21]. Для порівняння: середньорічна заробітна плата у закладах повної загальної середньої освіти у країнах ОЕСР коливається у межах від 31348 дол. США (початкова зарплата за відсутності стажу роботи) до 50119 дол. США (максимальна). Найвищий рівень заробітної плати у секторі освіти в таких країнах, як Люксембург, Швейцарія та Німеччина [26].

Українська система освіти і науки, починаючи з 2014 р., вступила в період системних реформ. Проте державне регулювання у цій сфері потребує подальшого удосконалення, зважаючи на те, що донині залишається одна з найбільш суттєвих диспропорцій: заклади освіти України готують лише близько 3% фахівців постін- дустріальних спеціальностей. У той же час у розвинених країнах на професії, які пов'язані з домінуванням інтелектуальної праці, припадає основний приріст зайнятості населення: 85% - у США, 89 - у Великій Британії, 90% - у Японії [1, с. 128].

Необхідно підкреслити, що шляхи формування в Україні економіки знань є дійсно важливою передумовою створення ефективної та конкурентоспроможної національної економіки. Нині існують різні варіанти прогнозів розвитку економіки України з передбаченням зростання ВВП. Сценарії розвитку представлені передусім у Стратегії національної модернізації «Україна 2020» та Стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів. Згідно з ними нині (на другому етапі, 20132020 рр.) ВВП мав би зростати як мінімум на 4,5% щорічно (табл. 2).

Сучасний період для економіки України, безперечно, є кризовим. Обсяги промислового виробництва в 2014 р. зменшилися на 19,7%; в 2015 р. - на 13,4%. Зважаючи на складність політичної та економічної ситуації в країні, на нашу думку, найбільш оптимістичним варіантом розвитку подій, є припинення спаду та набуття господарською системою стабільності. Однак експертами (наприклад, «Ddragon Capital») даються і більш оптимістичні прогнози: зростання в 2016 р. на 1,0% реального ВВП та обсягу промислового виробництва на 2,5% [16].

Проте зміни на краще (якщо вони дійсно відбудуться) не можна вважати результатом виваженої та послідовної макроеко- номічної політики та заходів державного регулювання в Україні. Аналіз динаміки ВВП країни є цьому об'єктивним свідченням (рис. 1). На фоні постійних коливальних процесів в економіці ВВП України почав знижувався ще за декілька років до теперішніх, ускладнених внутрішньою кризою, подій.

Аналіз можливості реалізації сценаріїв приросту ВВП відповідно до названих стратегій свідчить про досить недосконале державне регулювання економічних процесів. Згідно зі Стратегією національної модернізації «Україна 2020» за інвестиційно-активним сценарієм середньорічне зростання ВВП у 20102012 рр. мало б становити 5,2%, а фактично становило - 2,4%. У 2013-2014 рр. фактичний ВВП України мав від'ємний приріст (- 3,4%) при запланованому щорічному зростанні 6,5% відповідно до інвестиційно-активного (оптимістичного) сценарію, або ж щонайменше 4,5% - відповідно до інерційного (песимістичного).

Стосовно Стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів порівняння фактичної і запланованої динаміки ВВП таке: 2009-2012 рр. - фактичне середньорічне зниження 1,6% при запланованому зростанні 1,5-4,0%; у 2013-2014 рр. - від'ємний приріст (- 3,4%) фактичного ВВП при плані зростання 5,2-6,0%.

Тим часом усвідомлення всієї складності економічної та політичної ситуаціїВаріанти сценарію приросту ВВП до 2020 р. відповідно до державних стратегій економічного розвитку України

Таблиця 2