Важливим спрямуванням сучасної економічної політики України повинна стати інвестиційна стратегія розвитку АПК. Це пов'язано з необхідністю забезпечення продовольчої безпеки нашої країни та активацією зовнішньоекономічної діяльності в даній галузі економіки, адже, за експертними оцінками, при раціональній структурі землекористування і відповідному науковому і ресурсному забезпеченні наша держава здатна виробляти продуктів харчування на 145-150 млн осіб. І якби земельний потенціал України використовувався повністю, то додатково до повного забезпечення потреб власного населення на світовий ринок було б експортовано продукції на 16-18 млрд дол. США щорічно [6, c.51].

Комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів називають інвестиційною політикою держави, яка є найважливішою складовою економічної політики держави. Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об' єктів інвестування, які мають відповідати як стратегічним національним інтересам держави, так і тим невідкладним завданням, які випливають із сучасного стану та структури економіки.

В економічній літературі існують різні точки зору щодо формування державної інвестиційної політики в аграрній сфері. Так, А. Борисенко [3] визначає сутність державного регулювання інвестиційної діяльності в сфері агробізнесу через оптимізацію втручання в механізм економічних відносин між суб'єктами ринку, перерозподіл функцій між централізованими бюджетами та іншими інвесторами, стабільне підвищення капіталовидатності та вибір ефективних важелів регулювання інвестиційних процесів.

Серед пріоритетних напрямків державної інвестиційної політики в агропромисловому комплексі В. Корнєєв [4] виділяє, з одного боку, децентралізацію інвестиційного процесу на основі розвитку різноманітних форм власності, підвищення ролі власних джерел підприємств для фінансування проектів, а з другого доку, необхідність збереження державної підтримки підприємств за рахунок централізованих інвестицій шляхом переходу від безповоротного бюджетного фінансування до кредитування на поворотній і платній основі.

На думку А. Шпака [7], криза відтворення та повільне становлення ринкових відносин обумовлюють необхідність державного регулювання інвестиційної діяльності. В умовах ринку вплив держави на інвестиційний процес має відбуватися через забезпечення науково обґрунтованого ціноутворення; проведення ефективної кредитної, податкової та амортизаційної політики; розширення можливостей лізингу; стимулювання підприємницької діяльності; цільове державне фінансування; виділення пріоритетних напрямків інвестування та капіталовкладень.

Одна з найголовніших проблем, що стримує розвиток сільського господарства і розширення його інвестиційної діяльності є, насамперед, відсутність інвестиційно-привабливого середовища для припливу інвестицій в АПК. Україна має потенційні можливості значно збільшити обсяги виробництва сільськогосподарської продукції, проте для цього потрібні сучасні технології, оновлена матеріально - технічна база, а отже, й значні інвестиції. В Україні є велика кількість прогресивних і перспективних інженерних розробок сільськогосподарської техніки та обладнання, які через брак фінансування не реалізовуються на практиці. Крім того, держава має достатньо прикладів застосування сучасних технологій, які значно кращі, ніж у Європі. Проте масового поширення досвіду їхнього використання немає через певні перешкоди, а саме - несприятливий інвестиційний клімат у країні, що перешкоджає припливу інвестиційних ресурсів, за якого інвестори не бажають фінансувати подібні інвестиційні проекти.

Досить часті та необґрунтовані зміни законодавчої бази у сфері агропромислового виробництва, які пов'язані з тимчасовим встановленням обмежень на експорт, фіксацією цін на сільськогосподарську продукцію, забороною її переміщення, наданням преференцій на аграрному ринку державним структурам, створюють таку ситуацію, за якої приблизно 50% ризиків лежать саме у площині недосконалої державної політики у сфері АПК, дії якої є неадекватними в умовах ринку і не дають можливості аграрним товаровиробникам спрогнозувати на перспективу ведення власної господарської діяльності. Існує статистика, за якою ті зміни, що відбуваються за один тиждень в Україні, в розвинутих державах не відбуваються за десять років. Така нестабільність у країні утворює середовище, в якому інвестор, що прагне вкласти кошти у сільське господарство, почувається некомфортно. Для стимулювання припливу інвестицій в економіку, утворення інвестиційно-привабливого середовища й активізації інвестиційної діяльності державі потрібно вдосконалювати структуру аграрної економіки, формувати ринок землі, запроваджувати іпотечне кредитування підприємств АПК, удосконалювати ринкову інфраструктуру аграрного сектору та систему управління й мінімізації ризиків.

Пропонуємо розглянути динаміку прямих іноземних інвестицій у аграрний сектор України.

За даними Держаної служби статистики України, прямі іноземні інвестиції в сільське господарство України в 2005 р. склали 86 млн дол., в 2006 р. - 95 млн дол., в 2007 р. - 153 млн дол., в 2008 р. - 246 млн дол., в 2009 р. - відтік інвестицій склав 10 млн дол., в 2010 р. - надійшло 46 млн дол. інвестицій, а в 2011 р. - відтік склав 25 млн дол., в 2012 р. - надійшло 739 млн дол., а у 2013 р. - 672 млн дол. (рис.1).

Основною країною-інвестором є Кіпр, звідки надійшло 376,2 млн дол. США, тобто 45%. На другому місці - Німеччина, яка інвестувала в аграрний сектор України 71,5 млн дол. США (8,5%). За нею - Данія, частка якої становить близько 8% - 66,2 млн дол. США. Значні інвестиції у вітчизняне сільське господарство вкладають також Велика Британія (5%), Польща (4,1%), Віргінські (Британські) острови (3,9%), Франція (2,8%) та Нідерланди (2,7%) (рис.2).

Розподіл інвестиційних ресурсів в системі агробізнесу розвинутих країн відбувається шляхом спрямування близько 80 % інвестицій у сферу виробничого призначення (в тому числі у виробничу інфраструктуру). Це, в першу чергу, приватні вкладення, а також прямі бюджетні інвестиції та кредити. На інвестування соціальних потреб направляється 20 % сукупних інвестицій.

Рис.2. Країни-інвестори в аграрний сектор України (складено авторами на основі [1])

У країнах розвинутої ринкової економіки використовуються різні методи державного стимулювання інвестиційних процесів - податкові, амортизаційні, кредитні тощо. Західні країни широко використовують податкові канікули, податкові інвестиційні відрахування і податкові інвестиційні кредити для стимулювання виробничих капіталовкладень, враховуючи при цьому економічну ситуацію та необхідність розвитку тих або інших галузей.

Наприклад, у США для прискорення оновлення виробничого потенціалу та стимулювання розвитку активної частини основних фондів використовується податковий інвестиційний кредит, який вираховується із суми обчисленого податку на прибуток та йде на придбання нових машин та устаткування. Інвестиційна знижка скорочує податкові платежі на 19,5 - 49,7%, але держава виправдано йде на таке скорочення.

Податкове законодавство Японії стимулює інвестування передового обладнання через надання права вираховувати з податку на прибуток 7 % розміру інвестицій, котрі забезпечують створення нових матеріалів і електронної техніки.

Податкові знижки на інвестиції у Великобританії у перший рік експлуатації машин та обладнання сягають 50 % їх вартості, в Ірландії - 100%, у Канаді він коливається в межах 10-50 %.

У Швеції використовується державна система податкових пільг на інвестиційні резерви. Дана система передбачає резервування інвестиційних коштів у розмірі 40 % комерційних доходів, які не підлягають оподаткуванню.

Повчальним є досвід розвинутих країн щодо залучення іноземних інвестицій в національну економіку.

Уряд США використовує спеціальні програми по залученню іноземного капіталу, які включають різні системи пільгового кредитування та страхування іноземних інвестицій, надання земельних ділянок для будівництва промислових підприємств. Іноземні інвестори можуть вільно користуватися результатами НДДКР, інформацією про наявність та обсяг сировинних, енергетичних та водних ресурсів тощо.

Лідером по імпорту капіталу в Європі є Великобританія. Її політика “відкритих дверей” надала іноземним інвестиціям практично вільний доступ на внутрішній ринок капіталу. Система оподаткування побудована таким чином, що капіталовкладення в обладнання та НДДКР не оподатковуються, інвестиції у будівництво споруд оподатковуються за ставкою, зниженою на 79 %. Для найбільш важливих інвестиційних проектів вартістю не менше 0,5 млн фунтів стерлінгів діє система державної конкурсної допомоги, максимальний розмір якої може становити половину вартості проекту.

Ефективно діюча система залучення як власного, так і іноземного капіталу існує у Франції. Уряд країни виділяє інвесторам субсидії в розмірі 25 % вартості всіх капіталовкладень у землю та обладнання, що купуються в перші три роки будівництва. Широко використовується система довгострокового пільгового кредитування [2].

Слід зауважити, що в управлінні інвестиційним процесом велике значення має амортизаційна політика, якій відводиться пріоритетне значення у стимулюванні інвестицій таких країн, як Франція, Німеччина, Великобританія. Амортизаційне законодавство цих країн крім традиційного рівномірного списання амортизаційних відрахувань передбачає використання прискорених норм амортизації. Ціллю даного метода є стимулювання інтенсивного оновлення засобів виробництва і подолання морального зносу технічних засобів. Застосування прискорених норм амортизації здійснюється в США, Великобританії, Німеччині, Японії, Франції, Італії та інших країнах. У Німеччині дозволяється списання 40 % витрат на придбання нового обладнання в перший рік експлуатації [5].

Характерні особливості аграрного виробництва більшою мірою вимагають залучення довгострокових банківських кредитів. Проте довгострокове кредитування є джерелом лише тієї інвестиційної діяльності, яка найбільше відповідає вимогам банківської системи, суспільному прогресу і в недалекому майбутньому може принести економічний або соціальний ефект. При цьому використання короткострокового банківського кредитування як джерела інвестиційної діяльності є доступнішим, а також суттєвим фактором підвищення економічної ефективності всього сільськогосподарського виробництва.

У ринкових умовах банківські установи мають стати активними учасниками і партнерами у кредитуванні сільськогосподарських товаровиробників, у тому числі аграрно-промислових підприємств. Тому в умовах розвитку ринкових відносин форми та методи короткострокового кредитування повинні максимальною мірою враховувати особливості сільськогосподарського виробництва та кругообігу засобів сільського господарства:

- уповільнену оборотність на виробничій стадії у зв'язку з тривалим технологічним процесом у рослинництві й тваринництві;

- необхідність створення у великих розмірах виробничих запасів, що вимагає залучення значних коштів;

- вплив несприятливих кліматичних умов, які приводять до створення страхових запасів;

- поступове і нерівномірне нарощування витрат, яке в кінці виробничого циклу завершується поверненням коштів у формі виручки від реалізації продукції, через це сезонні витрати сільськогосподарським товаровиробникам доцільніше покривати за рахунок кредиту, ніж власними ресурсами, оскільки останні вимагають значних залучень накопичень з обігу;

- значна питома вага внутрішнього обороту - це переважна частина засобів, що відтворюються в самому господарстві (наприклад, корми, насіння, молодняк великої рогатої худоби, а їхня вартість не проходить товарної і грошової стадії кругообігу.

Враховуючи зазначені особливості виробничого процесу сільськогосподарського підприємства, удосконаленню кредитування аграріїв може сприяти диференціація умов їхнього кредитування та застосування диференційованих відсоткових ставок за користування кредитом. У такий спосіб банківський сектор може впливати на поліпшення в підприємствах показників їхньої діяльності, таких як, наприклад, дебіторська та кредиторська заборгованість, які впливають на фінансовий стан.

Таким чином, питання кредитування сільськогосподарських товаровиробників, що є джерелом їхньої інвестиційної діяльності, залишається невирішеним. Здійснити це можна також за рахунок комерційних операцій з нерухомістю. Однією з основних умов тут є створення спеціалізованого селянського іпотечного банку з широкими можливостями іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників і комерційних операцій із землею та нерухомістю.

Слід зазначити, що аграрно-промислові підприємства, поряд із аграрними підприємствами інших організаційно-правових форм, є більш інвестиційно-привабливими через специфіку їхньої господарської діяльності. Замкнений цикл виробничого процесу у таких видах сільськогосподарських підприємств сприяє тому, що за рахунок диверсифікації виробництва ризик, пов'язаний із сезонними особливостями аграрної сфери, значно нижчий. Поряд із цим в аграрно-промисловому підприємстві зменшуються труднощі, пов' язані із реалізацією виробленої продукції, оскільки такі підприємства, переважно, мають власну мережу збуту виробленої продукції або налагоджені стійкі договірні відносини з торговельними структурами. До того ж, в аграрно-промисловому підприємстві передача продукції на переробку є складовою технологічного процесу, що здійснюється без участі посередників, напряму, і дає змогу зменшити втрати при виробництві та збільшити доходи. Крім того, більш розширена сфера діяльності аграрно-промислового підприємства, що поєднує процес виробництва, переробки і реалізації продукції, сприяє тому, що в такому підприємстві за рахунок наявності сучасного обладнання, будівель, споруд знижується ризик відсутності у позичальників ліквідного забезпечення кредитів. При цьому такі підприємства в змозі при потребі виступати поручителем і одержувати гарантії через стабільніший фінансовий стан. Таким чином, аграрно-промислові підприємства мають більше можливостей одержати кредит, ніж сільськогосподарські підприємства інших організаційно - правових форм.

Висновки