Однією з найважливіших тенденцій в еволюції економічної системи в багатьох розвинутих країнах в останні два десятиріччя була тенденція до роздержавлення економіки.

Роздержавлення - процес переходу державної власності в інші недержавні форми: приватну, кооперативну, акціонерну та ін.

Складовою роздержавлення є приватизація.

Приватизація - перехід державної власності в руки окремої особи або сім'ї.

"Роздержавлення" є більш місткою категорією, ніж "приватизація". Обидва явища є важливою закономірністю розвитку економічних систем у розвинутих країнах, а також економічно неминучої трансформації командно-адміністративної економіки.

Наприкінці 70-х - у 80-ті роки у деяких розвинутих капіталістичних країнах прокотилася перша хвиля роздержавлення і приватизації (в окремих вона переривалася націоналізацією) деяких галузей промисловості, підприємств, банківської сфери. Ця програма передбачає перехід у недержавну власність електроенергетичних систем, аеропортів, нафтопромислів, залізниць, охорони здоров'я. Аналогічна програма в Японії спрямована на продаж акцій державних компаній залізничного транспорту, авіаліній, тютюнової промисловості, телефонно-телеграфного зв'язку. У Великобританії денаціоналізація, що почалася в 1973 p., торкнулася усіх підприємств служби зв'язку, автомобільної промисловості, транспорту, авіації, металургійних підприємств, компаній паливних галузей промисловості, насамперед газової. У Франції протягом 1986-1988 pp. внаслідок роздержавлення і приватизації бюджет отримав понад 70 млрд. франк, (з них 46 млрд. пішло на погашення державного боргу); У 1993-1995 pp. держава отримала 108 млрд. франк. (80 млрд. пішло на поточні витрати держави). Загалом з 1994 по 1999 рік у бюджет надійшло 35 млрд. дол.

При здійсненні політики роздержавлення і приватизації у Великобританії уряд М. Тетчер у 1979 р. проголосив своєю головною метою створення "демократії акціонерів". Цю ідею він намагався реалізувати через продаж акцій приватним особам. Кількість акціонерів з 1979 по 1990 рік зросла з 1,75 млн. до 5,7 млн. осіб. Акціонерами стали 11 млн. осіб, або 24% дорослого населення (у 1979 р. їх було 7%). Проте у значної кількості власників швидко зникла ейфорія від придбання акцій. Так, кількість акціонерів великих компаній за півроку скоротилася на 50%, 63% капіталу приватизованої державної компанії "Брітіш аероспейс" стало власністю 143 акціонерів. Вартість портфелів акцій, які належать більшій частині дрібних акціонерів, мізерна. Основними покупцями акцій стали фінансові інститути.

Аналогічні процеси відбуваються й у Франції. Так, власниками акцій денаціоналізованих компаній тут стали спочатку приблизно 6 млн. осіб. Однак дрібні акціонери не впливають на управління компаніями. Тому лише 15 осіб згодом одержали право контролю за всіма підприємствами денаціоналізованих галузей. Вони зосередили у своїх руках спочатку до 20% загальної кількості випущених акцій, а згодом ця частка значно зросла внаслідок продажу акцій дрібними акціонерами. Тому "народний капіталізм", за словами французької газети "Ліберасьйон", не надихає народні маси. На початку 2000 р. із 35 тис. працівників компанії 70% стали акціонерами, проте їх частка в загальному капіталі компанії становила 1,5%.

Внаслідок приватизації та роздержавлення широкі верстви населення не отримують товари та послуги від державних підприємств за відносно дешевими цінами. Так, у США уряд має намір передати у приватні руки 5 електроенергетичних систем на півдні та заході країни. Мешканці цих районів платили за електроенергію від 3 до 4 центів за 1 кВт/год., а середня ціна по країні перевищує 6 центів. Після денаціоналізації "Брітіш телеком" підвищилися тарифи на телефонні розмови. І лише після демонополізації ціни на товари окремих підприємств було знижено.

Така політика значною мірою суперечить національним інтересам, оскільки внаслідок її здійснення стан державних фінансів погіршується, хоч однією з цілей приватизації було проголошено скорочення дефіциту державного бюджету. Так, англійський уряд для поліпшення становища державних фінансів провів наприкінці 80-х років денаціоналізацію підприємств загальною вартістю 4,75 млрд. фунтів стерлінгів. Але він втратив при цьому прибуток у сумі 1,75 млрд. фунтів стерлінгів, який щорічно забезпечували ці підприємства. Хоч у певні періоди надходження від роздержавлення і приватизації покривали до 60% дефіциту державного бюджету, впродовж кількох років сума витрат держави від прибутків державних підприємств перевищила б виручку від денаціоналізації. Крім того, уряду доведеться підвищити податки і державні позики, допомоги у разі безробіття. На розпродажу державної власності нажилися англійські банки, фінансові інститути Сіті "заробили" на цій операції 2 млрд. фунтів стерлінгів. Це стало можливим тому, що у процесі роздержавлення і приватизації уряд продавав державне майно за демпінговими, тобто заниженими, цінами.

Роздержавлення і приватизація не означають масового переходу державних підприємств у власність приватного капіталу. У США, наприклад, це радше передання власності федеральним урядом властям штатів і місцевих органів. У Великобританії денаціоналізація у багатьох випадках здійснювалася не повністю, а частково, тому вона не призвела до прямого чи часткового послаблення державного контролю за підприємствами. Деяке зниження централізованого втручання держави в економіку внаслідок її роздержавлення відбувається переважно через звуження дії командно-адміністративних методів. Державне втручання стає при цьому цілеспрямованішим, вибірковим і ефективним. Воно здійснюється за допомогою програмно-цільового управління, контрактного та бюджетного фінансування, непрямих методів регулювання активності (ставок відсотка, податків, норм амортизації тощо). Крім того, держава залишає за собою такі засоби контролю, як "золота акція", виключне право в управлінні такими корпораціями та ін.

Уряди розвинутих країн роздержавлюють і приватизують чи денаціоналізують передусім прибуткові та рентабельні підприємства, що суперечить офіційно проголошеним ідеям такої політики, яка проводиться нібито для подолання збитковості державних підприємств, підвищення їх рентабельності. Так, у Великобританії сім рентабельних морських верфей "Брітіш шіпбілдерс" було денаціоналізовано, а у власності держави залишилася лише одна збиткова.

Ця політика не дала відчутних результатів у підвищенні техніко-економічної рентабельності виробництва.

Ставлення широких верств населення до денаціоналізації суперечливе. Так, у Франції денаціоналізація була одним із найпопулярніших заходів консервативного уряду. У Великобританії при проведенні денаціоналізації компанії "Нешнл фрейт" з 24 тис. робітників 17 тис. осіб виявили бажання стати власниками акцій. Оскільки курс акцій цієї компанії внаслідок вкладання капіталу в прибуткову мережу Бюро подорожей постійно зростав, це позначилося на настроях дрібних акціонерів. З часом теорія "народного капіталізму" втрачає популярність.

На національні особливості процесу родержавлення засобів виробництва істотно впливають партії (чи партія), які перебувають при владі, а також масові рухи.

Загалом процес роздержавлення і приватизації у розвинутих країнах має позитивні аспекти:

певне послаблення командно-адміністративних методів в управлінні державними підприємствами;

розширення процесу демократизації власності внаслідок зосередження частини акцій у найманих працівників;

деяке зростання рентабельності державних підприємств.

Позитивними аспектами цих процесів в Україні є значне зменшення питомої ваги державної власності та можливість формування на цій основі реального плюралізму форм власності; зосередження частини (незначної) державної власності в руках трудових колективів; формування значної кількості формальних акціонерів (до 18 млн.), які могли б за певних умов стати реальними акціонерами.

Негативні наслідки роздержавлення і приватизації бали такими:

втрата населенням можливості отримувати товари і послуги з державного сектору за відносно дешевими цінами;

зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній;

продаж державної власності за штучно заниженими цінами;

приватизація переважно прибуткових підприємств (що суперечило офіційно проголошеній меті оздоровити збитковий державний сектор);

монополізація більшої частини державної власності в руках фінансового капіталу;

зростання цін на державні товари і послуги.

Такі негативні наслідки здебільшого властиві для процесу приватизації в Україні.

Основні тенденції розвитку економічної системи на зламі двох тисячоліть

Тенденції еволюції сучасної економічної системи значною мірою зумовлені закономірностями розвитку кожного з основних елементів цієї системи: продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності та господарського механізму.

Тенденції розвитку системи продуктивних сил здебільшого детерміновані особливостями сучасного етапу розгортання НТР, зокрема інформаційної революції. З часом система продуктивних сил ускладнюватиметься внаслідок виникнення в ній якісно нових елементів, а також збагачення зв'язків між окремими елементами (кожного з кожним) та будь-якого елемента із системою загалом. Головною продуктивною силою і надалі буде працівник, але його творчі здібності сягнуть вищого рівня так само, як і його освіта, кваліфікація, моральний і психологічний стан, уміння вести діалог з досконалішими комп'ютерами та ін. Реальною загрозою цьому може стати лише глобальна екологічна криза, антидемократичний характер еволюції соціально-економічних систем та ін.

Розвиток техніко-економічних відносин характеризуватиметься поглибленням процесу усуспільнення виробництва та праці, передусім на інтернаціональній основі. Розвиток цих відносин здійснюватиметься переважно внаслідок поглиблення процесу інтернаціоналізації одиничного поділу праці, що разом з іншими формами суспільного поділу праці, а також розвитком спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва та ін. посилюватиме роль безпосередньо суспільної форми виробництва, позаринкових зв'язків.

Еволюція техніко-економічних відносин надалі здійснюватиметься на основі дії закону суспільного поділу праці. Так, шостим великим суспільним поділом праці стане, очевидно, відокремлення духовного виробництва в межах нематеріального, а отже, зростання частки духовного багатства. У віддаленій перспективі кількість зайнятих у виробництві матеріальних благ скоротиться до приблизно таких самих обсягів, як кількість зайнятих у сільському господарстві розвинутих країн.

Еволюція технологічного способу виробництва характеризуватиметься зростанням автоматизації виробничих процесів, розвитком так званих безлюдних підприємств, все більшого застосування принципово нових немеханічних форм матерії - фізичної, хімічної, біологічної. Все помітнішу роль відіграватиме освоєння космічного простору.

економічна система роздержавлення приватизація

Комплекс цих умов, а також усвідомлення людством загрози екологічної кризи, формування повноцінного екологічного мислення, наднаціональне екологічне регулювання послаблять антагонізм між людиною та природою і можна буде уникнути деградації особи як соціобіологічної істоти.

Розвиток організаційно-економічних відносин відбувається шляхом зростаючої демократизації відносин управління на підприємстві, компанії (менеджменту), втілення передового досвіду в організації виробництва і праці з багатьох країн та ін.

Розвиток відносин економічної власності характеризується розширенням плюралізму типів і форм власності, зумовленим ускладненням системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин і кожного їх елемента зокрема. Виникнуть нові форми інтегрованої власності на основі одиничного, особливого та загального поділів праці. Водночас цілісність відносин власності неможлива без домінування в них однієї суспільної форми розвитку продуктивних сил. Такою формою стане колективна трудова власність.

Наступною за значенням соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил буде державна власність на різноманітні об'єкти власності (засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, значну частку національного доходу та ін.). Її розвиток зумовлений дією закону одержавлення капіталістичної економіки, який найповніше виявляється в одержавленні ВВП, національного доходу. Така тенденція спостерігається і в останні два-три десятиріччя, незважаючи на спроби урядів багатьох країн зменшити частку державних витрат у ВВП.

Деякі західні вчені прогнозують, що цілковито переважатиме державна форма власності. Так, американські економісти Б. Беквіт, Р. Хейлброннер вважають, що ринковий механізм і приватна власність будуть істотно змінені або цілком замінені державною власністю та державним управлінням. Такі прогнози безпідставні, оскільки механічно копіюють тенденцію розвитку державної власності в окремі проміжки часу і екстраполюють цю тенденцію на майбутнє. Крім того, вони не враховують дії закону заперечення заперечення. Зміст його щодо характеру взаємодії існуючих форм власності та тенденції їх розвитку на майбутнє полягає насамперед у тому, що кожна наступна, розвинутіша форма власності не повністю, а діалектично (з утриманням позитивних сторін) заперечує попередню. Прогнози названих авторів ґрунтуються майже на цілковитому запереченні корпоративної (у тому числі монополістичної) власності.

Державна власність є найвищою суспільною формою розвитку продуктивних сил лише в межах окремих національних держав. Але оскільки сучасні продуктивні сили дедалі більше переростають межі окремих країн, особливо малих та середніх, посилюється процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, то їх суспільною формою розвитку стають розвинутіші (порівняно з державною) форми власності. Це інтегрована власність передусім окремих країн та наднаціональних органів. При цьому, однак, переважаючою суспільною формою розвитку продуктивних сил є державна власність (на засоби виробництва, національний доход, інтелектуальну власність тощо).

Ще однією тенденцією розвитку відносин власності в майбутньому стане зрощування двох або кількох типів і форм власності й утворення на цій основі змішаних форм. З погляду характеру відносин економічної власності у майбутньому найінтенсивніше розвиватимуться асоційовані форми власності трудових колективів як у межах окремих країн, так і між державами. Зростатиме питома вага профспілкової, кооперативної власності. У структурі сучасної корпоративної власності збільшуватиметься частка акцій трудящих. Водночас важливу роль відіграватиме поєднання індивідуального та колективного привласнення. Різні комбінації таких форм привласнення стануть ще однією тенденцією еволюції відносин власності.

Названі тенденції розвитку технологічного способу та відносин економічної власності зумовлюють відповідний розвиток господарського механізму. У найближчі десятиліття відбуватиметься його ускладнення. Водночас із механізмом ринкової конкуренції, корпоративною (у тому числі монополістичною та олігополістичною) планомірністю та державним регулюванням економіки все більшого значення набуватиме наднаціональне регулювання макроекономічних процесів на різних рівнях функціонування світового господарства. У межах корпоративного, державного та наддержавного регулювання матиме місце поєднання адміністративних, правових і економічних важелів. Однак переважатимуть економічні форми й методи регулювання мікро - та макроекономічних процесів. Ще більше посилюватимуться елементи свідомого, планомірно організованого розвитку реалій економічної дійсності й, відповідно, послаблюватимуться елементи анархії, стихійності.

У структурі господарського механізму визначальним залишиться державне регулювання, програмування та прогнозування економіки. Роль цього елемента може зрости внаслідок загострення екологічної кризи. Залежно від ступеня її поглиблення дедалі актуальнішим буде питання про створення єдиного планетарного уряду, глобального (у масштабі всієї Землі) макроекономічного регулювання процесів відтворення.

Серед рушійних сил соціально-економічного прогресу все вагомішу роль відіграватимуть суперечності між досягнутим рівнем виробництва і зрослими соціальними та духовними потребами за одночасного послаблення ролі економічних потреб.

Отже, сучасна економічна система все більше наповнюватиметься елементами соціалістичного змісту, посиленням ролі і місця в ній осіб найманої праці.

Размещено на Allbest.ru