Питання поділу виробників сільськогосподарської продукції на малі, середні та великі набуває дедалі більшої актуальності як з огляду на необхідність вдосконалення державного регулювання аграрного сектора, зокрема, земельних відносин, систем оподаткування, бюджетного субсидування суб'єктів господарювання тощо, так і у більш вузькому значенні, через посилення уваги до підтримки саме малих господарств. Останнє задекларовано у низці програмних документів, проектів нормативно-правових актів, заяв представників влади [1-6]. Водночас в Україні відсутній консолідований підхід до виокремлення малих, а також середніх та великих суб'єктів господарювання у сільському господарстві і ця проблема потребує вирішення.

Аналіз останніх досліджень. У наукових публікаціях вітчизняних авторів, присвячених зазначеній вище тематиці, малі (малі та середні) виробники сільськогосподарської продукції ідентифікуються, як правило, за двома ознаками - належністю до певних організаційно-правових форм господарювання і відповідністю фізичним показникам величини господарської діяльності: розміру землекористування, кількості зайнятих тощо. Так, В. Збарський до малих суб'єктів господарювання у сільському господарстві відносить особисті селянські господарства (ОСГ), а також фермерські господарства та сільськогосподарські підприємства з чисельністю працівників до 50 осіб [7. с.44-54].Ю. Кирилов та І. Осадчук вважають, що малі форми господарювання на селі представляє господарська діяльність, яка ґрунтується на праці членів сім'ї із можливим залученням найнятих працівників: під цей критерій, на їхню думку, підпадають фермерські господарства й особисті селянські господарства (ОСГ) [8, с.92]. М. Пітюлич та К. Воронич, погоджуючись з підходом до визначення поняття малих форм господарювання за якісними ознаками (в основному пов'язаними з їх організаційно-правовим статусом), пропонують використовувати для окреслення їх меж ще й "кількісні критерії": чисельність найманих працівників (до 10 осіб), площу землекористування (до 10 га), а також такий індикатор, як звільнення від податків або застосування спрощених форм оподаткування [9, с.27].С. Скрипник відзначає неоднозначність трактування поняття "малі форми господарювання", яке вживається у нормативно-правових актах України та наукових публікаціях, і доходить висновку, що до малих виробників сільськогосподарської продукції коректно віднести дрібнотоварні особисті селянські та фермерські господарства. Правда, при цьому межі "дрібнотоварності" вона не окреслює [10, с.33].

Отже, поняття "малі", а також "середні" та "великі" виробники сільськогосподарської продукції в Україні залишаються не конкретизованими і нормативно не врегульованими. Це зазначалось і на слуханнях у Комітеті Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин, які відбулися у жовтні 2016 р. Учасники слухань визнали за необхідне розробити та подати до Верховної Ради проект закону, "направлений на унормування критеріїв віднесення виробників сільськогосподарської продукції за розмірами господарювання до малих, середніх та великих з метою формування та здійснення диференційованої державної аграрної політики" [4]. У розв'язанні цього завдання доцільно використати досвід країн - членів Європейського Союзу.

Метою статті є обґрунтування необхідності та оцінка можливостей запровадження в Україні європейського підходу до поділу суб'єктів господарювання в сільському господарстві на малі, середні та великі, що спирається на визначення їх економічного розміру.

Виклад основних результатів дослідження. Відповідно до Господарського кодексу України (стаття 55) суб'єкти господарювання поділяються на суб'єкти мікропідприємництва, суб'єкти малого, середнього та великого підприємництва за критеріями кількості працюючих та доходів від будь-якої діяльності за рік [11]. Суб'єктами малого підприємництва визначені юридичні особи та фізичні особи-підприємці, у яких середня кількість працівників не перевищує 50 осіб (у суб'єктів мікропідприємництва - 10 осіб) та річний дохід від будь-якого виду діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 млн євро (у суб'єктів мікропідприємництва - 2 млн євро).

Такий поділ в цілому відповідає законодавству Європейського Союзу, але він не відповідає потребам регулювання розвитку сільського господарства. Тому в ЄС використовується інший підхід до типології виробників сільськогосподарської продукції за розмірами господарювання, в тому числі й поділу їх на малі, середні та великі. Спочатку він ґрунтувався на величині стандартної доданої вартості (Standard Gross Margin - SGM), яка визначалася з урахуванням обсягів валового виробництва та субсидій, що не підлягали оподаткуванню. Таку вартість у сумі 1200 євро було визначено за європейську одиницю розміру (економічної величини) сільгоспвиробників (European Size Unit - ESU). У процесі еволюції Спільної аграрної політики ЄС більшість субсидій (прямих виплат) виробникам було реформовано і вони не могли включатися до SGM, внаслідок чого типологія на основі цього показника втратила сенс. Нова ж типологія ґрунтується на економічному параметрі стандартного випуску, або стандартної продукції (Standard Output - SO), що не враховує субсидій.

Розрахунок показника стандартного випуску здійснюється виробниками сільськогосподарської продукції з використанням регіональних коефіцієнтів SO, які визначаються на основі даних національної статистики та інших матеріалів. Слід зазначити, що з метою інформаційного забезпечення ефективного провадження Спільної аграрної політики в ЄС створена і функціонує система збирання економічних та інших даних про виробництво сільськогосподарської продукції - Мережа облікових даних фермерських господарств (Farm Accountancy Data Network - FADN). Роль та завдання цієї системи свого часу були висвітлені у вітчизняній літературі [12]. FADN містить переважну частину матеріалів, необхідних для визначення SO. Запровадження FADN уможливило створення Спільнотної типології фермерських господарств - уніфікованої класифікації виробників сільськогосподарської продукції відповідно до їх величини і сільськогосподарського типу, причому не просто у країнах - членах ЄС, а в окреслених у них однотипних регіонах. У Польщі, наприклад, виділено чотири такі регіони, до кожного з яких входить по чотири суміжні воєводства [13].

Кожна країна - член ЄС зобов'язана опрацьовувати склад регіональних коефіцієнтів SO для сільськогосподарської діяльності відповідно до встановленого переліку видів діяльності на основі методики, затвердженої Європейською комісією [14]. У Польщі цю роботу виконав Державний дослідницький заклад "Інститут економіки сільського господарства і продовольчого сектора (Instytut Ekonomiki Rolnictwa i Gospodarki Zywnosciowej - Panstwowy Instytut Badawczy), який видав відповідний посібник [15].

Коефіцієнт стандартного випуску (SO) - це середня за п'ять років вартість кожного виду рослинницької чи/та тваринницької продукції, отриманої з 1 гектара або від 1 голови худоби упродовж року в середніх для певного регіону умовах. Вона є сумою вартості основної та побічної продукції (наприклад, зерно+солома), обрахованої на основі фактичних цін нетто - виробників без податку на додану вартість. Ціна нетто - це ціна продукції без урахування витрат на транспортування і маркетинг. Не враховуються також безпосередні доплати (субсидії), отримані за програмами підтримки аграрного сектора.

Економічний розмір господарства є вартістю його загального SO. Він дорівнює сумі індивідуальних SO усіх видів сільськогосподарської продукції, які виробляє суб'єкт господарювання, вираженій у євро. Для визначення економічного розміру свого господарства виробнику сільськогосподарської продукції достатньо даних про посівні площі і поголів'я сільськогосподарських тварин. Ці показники помножуються на регіональні коефіцієнти SO, а отримані добутки підсумовуються. Сума індивідуальних SO у національній валюті перераховується у євро (табл. 1).

Таблиця 1. Приклад розрахунку економічного розміру "SO" господарства площею у 5 га, що спеціалізується на вирощуванні овочевих культур

Примітка: курс євро - 4,24480 злотих; економічна величина - 18501,20 євро. Джерело: [16].

Для розрахунку регіональних коефіцієнтів SO використовуються показники, що характеризують посівні площі та урожайність сільськогосподарських культур, поголів'я та продуктивність сільськогосподарських тварин, фізичні обсяги виробленої продукції, ціни на сільськогосподарську продукцію; т. зв. "технічні відомості", наприклад, тривалість робочого циклу, падіж тварин тощо. У різних країнах - членах ЄС джерела даних, необхідних для визначення цих показників, не однакові. Проте значна їх кількість співпадає завдяки функціонуванню в ЄС відповідних інституцій (Євростат, FADN тощо) та здійснюваним заходам з уніфікації статистичної звітності.

Важливо зазначити, що кожна країна - член ЄС для отримання необхідної інформації здійснює щонайменше два види обстежень виробників сільськогосподарської продукції: суцільний сільськогосподарський перепис (не рідше 1 разу на 10 років) і проміжні вибіркові обстеження, які проводяться між переписами (наприклад, кожні 3 роки). Збираються також поточні відомості про ціни, про виробництво рослинницької і тваринницької продукції та ін., здійснюється розрахунок середніх цін та індексів цін тощо. У межах реалізації Спільної аграрної політики Генеральний директорат з питань сільського господарства та сільського розвитку збирає дані про ціни на сільськогосподарських ринках. Для розрахунку коефіцієнтів SO залучаються також т. зв. адміністративні бази, що нагромаджуються в Інтегрованій системі адміністрування та контролю (IACS), Системі ідентифікації та реєстрації ВРХ, Реєстрі органічного сільського господарства. Використовуються й інші різноманітні джерела, у тому числі дані спеціальних обстежень, що проводяться на основі вибірок виробників сільськогосподарської продукції.

Процедура розрахунку SO на національному рівні охоплює декілька етапів. На першому етапі здійснюється вибір видів сільськогосподарської діяльності (вирощуваних сільськогосподарських культур, утримуваних тварин тощо), за якими оцінюватиметься економічний розмір господарств. Для цього використовується список видів діяльності, який застосовується при проведенні у країні обстежень виробників сільськогосподарської продукції, враховуються також відповідні розпорядження Європейської комісії.

На другому етапі визначається "регіональність" сільськогосподарської діяльності у контексті обрахунку SO. Для вибраних видів діяльності з урахуванням різних критеріїв визначається кількість наборів коефіцієнтів SO. У Польщі, наприклад, обраховано чотири окремі набори коефіцієнтів SO для виділених у країні регіонів. При визначенні кількості наборів SO беруться до уваги регіональні відмінності, серед яких: структура сільськогосподарських угідь, площа посівів окремих культур у регіонах, види і поголів'я худоби, різниця в цінах тощо.

На третьому етапі здійснюється визначення коефіцієнтів SO для видів діяльності відповідно до методики і процедур, встановлених в ЄС. Для потреб типології фермерських господарств у ЄС у контексті коефіцієнтів SO, розрахованих для діяльності згідно з національними сільськогосподарськими переписами, застосовуються ваги показників площі угідь або поголів'я худоби. В результаті отримуються агреговані вартості SO згідно зі встановленим у ЄС переліком діяльностей відповідно до алгоритму Європейської типології фермерських господарств.

Таким чином, економічний розмір господарства залежить від:

1) структури та рівня виробництва продукції у певному господарстві (площі окремих видів продукції та поголів'я різних видів худоби);

2) місця розташування господарства в окремому регіоні FADN. Визначений на підставі SO економічний розмір господарства (підприємства) означає можливу вартість продукції, яку виробник здатний отримувати, оперуючи наявним потенціалом і ведучи діяльність у певному регіоні. Економічний розмір господарства не враховує вартості доплат і податків. При визначенні економічної величини господарства не береться до уваги й дохід від діяльності, іншої, ніж сільськогосподарська, навіть якщо вона безпосередньо пов'язана з сільським господарством.

Вартість стандартного випуску чи стандартної продукції (SO) використовується для віднесення господарства до одного із 14 класів економічного розміру (ES). Для потреб аналізу або публікації класів вони підлягають агрегації, приймаючи вид класифікації "ES 9" або "ES 6" (табл.2). Класи економічного розміру служать для:

- висвітлення та практичного використання результатів групування виробників сільськогосподарської продукції за економічним розміром, незалежно від їх організаційно-правової форми та спеціалізації;

- визначення мінімального порогу вартості стандартної продукції для обстеження FADN;

- визначення плану формування вибірки (а також, як наслідок, ваг окремих господарств) для обстеження FADN.

Економічний розмір господарства за критерієм стандартного випуску (SO) може бути визначений для будь-якого суб'єкта господарювання в аграрному секторі. Проте, як видно з табл. 2, межі поділу цих суб'єктів на групи малих, середніх і великих є досить широкими; всередині цих груп навіть виділені підгрупи "дуже малі" і "малі", "середньо малі" і "середньо великі", "великі" та "дуже великі". Такий поділ дає можливість країнам - членам ЄС уточнювати параметри відповідних груп з урахуванням національної специфіки. Водночас господарства першого класу економічного розміру (із вартістю SO до 2 тис. євро) не відносяться до жодної групи: ні в одній країні ЄС вони не включаються до Мережі облікових даних FADN.

Таблиця 2. Відомість класів економічного розміру згідно з ES, ES 9, ES 6

Джерело: [15, с.42].

Окрім економічної величини, виробники сільськогосподарської продукції в ЄС класифікуються і за приналежністю до певного сільськогосподарського типу (напряму спеціалізації). Сільськогосподарський тип визначається за часткою SO окремих груп сільськогосподарської діяльності (галузей виробництва) у загальній вартості SO господарства. Серед типів виокремлюються господарства спеціалізовані та змішані. Спеціалізація може проявлятись у сферах вирощування польових однорічних культур, багаторічних культур, городництва, тваринництва тощо. За умови, коли частка однієї групи діяльності перевищує 2/₃ повного SO, господарство класифікується як спеціалізоване. У випадку, коли частка будь - яких з двох груп діяльності поміщається у межах від 7₃ до 2/₃ повного SO, господарство відноситься до змішаного типу з перерахуванням домінуючих напрямів виробництва. Натомість, якщо жодна з груп діяльності не перевищує ¹/₃ вартості SO, господарство визнається змішаним.

Класифікація господарств за типами складається з трьох рівнів: кожний наступний рівень деталізує попередній.

Перший рівень - типи загальні: на цьому рівні виділяється 8 типів і група невизначених господарств. У коді типу господарства перший рівень відображається одним знаком. Повний перелік типів цього рівня такий:

1. Вирощування польових культур;

2. Вирощування городніх культур (овочі, полуниця, квіти, декоративні рослини), грибів і саджанців;

3. Вирощування фруктових дерев і кущів;

4. Утримання пасовищних тварин;

5. Утримання тварин на концентрованих кормах;

6. Змішаний тип - вирощування різних культур;

7. Змішаний тип - утримання різних тварин;

8. Змішаний тип - вирощування сільськогосподарських культур і утримання тварин;

9. Група господарств з невизначеною спеціалізацією.

Другий рівень - типи основні. Тут виділяється 21 тип і група невизначе - них господарств. У коді господарства цей рівень позначається двома знаками: перший означає загальний, другий - основний тип. Наприклад, у межах загального типу 2 виділено такі основні типи: 21. Спеціалізація на вирощуванні городніх культур (овочі, полуниця, квіти і декоративні рослини) у теплицях; 22. Спеціалізація на вирощуванні городніх культур (овочі, полуниця, квіти і декоративні рослини) у відкритому ґрунті; 23. Спеціалізація на вирощуванні грибів, саджанців, а також городніх культур (овочі, полуниця, квіти і декоративні рослини).

Третій рівень - типи детальні: на ньому ідентифікується 61 тип і група невизначених господарств. Код спеціалізації господарства позначається з допомогою трьох знаків. Наприклад, у межах основного типу 22 виділено такі детальні типи: 221. Спеціалізація на вирощуванні у відкритому ґрунті овочів і полуниці (у плодозміні з іншими городніми культурами); 222. Спеціалізація на вирощуванні у відкритому ґрунтів квітів і декоративних рослин; 223. Спеціалізація на вирощуванні у відкритому ґрунті городніх культур (овочі, полуниця, квіти і декоративні рослини) [15, с.44-49].

Висвітлена в загальних рисах система типологізації виробників сільськогосподарської продукції формувалася в ЄС упродовж декількох десятиліть його існування. Держави - нові члени ЄС поступово долучалися до неї, переходячи від прийнятих у них, переважно фізичних, показників величини господарської діяльності: площі землекористування, поголів'я худоби тощо до вартісних. Україні також необхідно буде пройти цей шлях, долаючи подібні до інших країн стереотипи щодо поділу господарств на малі, середні та великі за фізичними показниками, а також адекватно вирішити питання щодо розрізненості сільгоспвиробників за організаційно-правовими формами та економічною самостійністю господарювання.

Річ у тім, що у представників різних груп господарств, професійних спільнот та й різних верств населення існують свої уявлення про величину господарюючих суб'єктів. У середовищі агрохолдингів при їх градації на малі, середні та великі, очевидно, оперують величинами десятків і сотень тисяч гектарів; серед економічно самостійних сільськогосподарських підприємств ідеться, відповідно, про сотні й тисячі, серед сімейних фермерських - про десятки і сотні, а особистих селянських господарств - переважно про одиниці та десятки гектарів.

Автори видання "Загальні тенденції розвитку фермерських господарств в Україні" відносять до групи малих фермерські господарства, які не досягають жодного з перелічених нижче статистичних критеріїв: площа сільськогосподарських угідь - 200 га; поголів'я великої рогатої худоби - 50 голів; поголів'я свиней - 50 голів; поголів'я овець або кіз - 50 голів; поголів'я птиці - 500 голів, чисельність працюючих у сільському господарстві - 20 осіб; обсяг доходу (виручки) від реалізації продукції, робіт, послуг сільського господарства - 150 тис. грн. За цим підходом майже 80% усіх фермерських господарств в Україні у 2014 р. можна було вважати малими [17, с.9].

Очільник Мінагрополітики України у 2016 р. неодноразово заявляв про пріоритетність підтримки малих і середніх виробників сільськогосподарської продукції, переважно фермерських господарств, до яких він відносив господарства з площею землекористування до 500 га [18]. Свої думки щодо згадуваного питання озвучують народні депутати, представники аграрних громадських організацій [19] тощо. Водночас автори відповідних пропозицій практично не згадують серед виробників сільськогосподарської продукції особисті селянські господарства.

Використання Україною європейських підходів до класифікації суб'єктів господарювання в аграрній сфері дозволило б розв'язати суперечки щодо поділу господарств на малі, середні та великі, пов'язані з їх приналежністю до різних організаційно-правових форм, спеціалізацією, площею землекористування тощо. У межі 14 класів економічної величини цілком вписуються й вітчизняні особисті селянські господарства та всі інші господарські формування. Зведення їх в один перелік дозволяє розставити господарства за ранжиром відповідно до вартості вироблюваної ними продукції: залишається визначити лінії, які розділяють різні групи за величиною. У Польщі, наприклад, на період 2014-2020 рр. було запропоновано вважати малими господарствами такі, які мають розмір стандартної продукції від 2 до 15 тис. євро [20]. Саме вони можуть брати участь у запроваджених там програмах підтримки малих виробників. Порівнявши з цими показниками дані табл.2 про економічний розмір овочівницького господарства площею всього 5 га, побачимо, що за величиною SO воно перевищує межу приналежності до малих господарств. Проте такі господарства не залишаються поза увагою аграрної політики: для них, як для більших за малі, передбачені інші програми підтримки.

Асоціація з ЄС означає, що рано чи пізно (краще якомога раніше) Україні необхідно буде запроваджувати адаптовану до європейської систему типологізації виробників сільськогосподарської продукції, в тому числі переходити до визначення їх економічної величини на основі стандартного випуску (SO). Останнє потребуватиме певного часу, тому доцільно було б вирішити питання про визначення і використання у перехідний період показника, наближеного до SO, з допомогою якого можна було б оцінювати економічну величину господарств. Ним міг би бути, наприклад, показник валової продукції господарства у постійних цінах, диференційований за регіонами. Це дасть змогу встановити розподіл усієї маси вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції за 14 класами економічного розміру, в т. ч. їх поділ на малі, середні та великі за критеріями, наближеними до ES 9 та ES 6.

Реалізація такого підходу створить надійне підґрунтя для визначення раціональних меж віднесення сільгоспвиробників до групи малих та запровадження програм їх підтримки, метою яких, як свідчить зарубіжний досвід, є модернізація господарств, нарощування їх економічної величини, диверсифікація діяльності, надання допомоги молодим фермерам на господарське облаштування та ін. За критерієм економічного розміру до групи малих потраплять виробники сільськогосподарської продукції безвідносно до їх організаційно-правової форми; нижній поріг такої групи в Україні на перших порах міг би перебувати у межах першого класу економічного розміру ES, тобто становити суму, що в еквіваленті не досягає 2 тис. євро. Водночас до участі в програмах підтримки малих господарств повинні мати доступ лише економічно самостійні виробники сільськогосподарської продукції, тобто такі, які не входять до складу вертикально інтегрованих формувань.

Запровадження в Україні європейської процедури визначення економічної величини суб'єктів господарювання у сільському господарстві потребує значної підготовчої роботи. Так, необхідно якомога повніше адаптувати використовувані у нас джерела інформації про господарську та економічну (комерційну) діяльність виробників сільськогосподарської продукції, функціонування агропродовольчих ринків тощо до відповідних стандартів ЄС. Інтеграція з ЄС передбачає й залучення України до європейської системи збору, обробки й використання інформації про суб'єктів господарювання у сільському господарстві (FADN), а це пов'язано із запровадженням спеціальної постійно діючої програми обстеження виробників сільськогосподарської продукції; відбором її учасників, які адекватно репрезентують національну сільськогосподарську структуру; визначенням (створенням) інституції - координатора FADN, що організовуватиме і забезпечуватиме виконання програми.

Надзвичайно важливо прискорити проведення Всеукраїнського сільськогосподарського перепису, підготовка якого уже значною мірою виконана. Закон про цей перепис було ухвалено ще у 2008 р.; у 2011 р. Кабінет Міністрів України розпорядився провести його у липні 2014 р. У 2012 р. у Баштанському районі Миколаївської області було здійснено пробний сільськогосподарський перепис, але до проведення Всеукраїнського перепису так і не дійшло. У жовтні 2014 р. уряд відмінив його проведення, посилаючись на нестачу потрібних для цього бюджетних коштів. Відсутність даних перепису не лише ускладнює запровадження оцінки економічного розміру сільгоспвиробників. Як стверджує Держстат України, це унеможливлює отримання найбільш повної та детальної інформації про стан і структуру сільського господарства, наявність і використання ресурсного потенціалу, про процеси, що відбуваються у сільському господарстві країни у розрізі всіх територіальних одиниць, і, відповідно, формування ефективної аграрної та продовольчої політики [21].

Як зазначалося, в оцінці економічного розміру виробників сільськогосподарської продукції визначальна роль належить коефіцієнтам стандартного випуску SO. Розрахунок цих коефіцієнтів у країнах - членах ЄС доручено спеціальним інституціям, які зазвичай виконують функції національних координаторів FADN. У Польщі, Чехії та інших країнах - це державні науково - дослідні установи економічного профілю [12]. У нашій країні науково - методичні засади виконання такого завдання активно опрацьовуються в Інституті економіки та прогнозування НАН України, до його практичного вирішення може долучитися Український науково-дослідний інститут продуктивності агропромислового комплексу Мінагрополітики України, який має свої підрозділи в регіонах; можливі й інші варіанти.

Висновки