Сутність та змістовні ознаки поняття "інвестиційна політика"

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сутність та змістовні ознаки поняття «інвестиційна політика»

Постановка проблеми. Зараз як і протягом усієї економічної історії сучасної України важливим чинником розвитку ринкових відносин є інвестиційна активність як вітчизняних, так і іноземних суб'єктів господарювання. Саме через залучення іноземних інвестицій наша економіка може одержати не лише фінансовий капітал, але й нову організацію виробництва, досвід управління, нові технології, розвинений менеджмент. Проте інвестиційна привабливість України сьогодні є не найкращою, а в інвесторів (як зовнішніх, так і внутрішніх) завжди є вибір, у яку країну інвестувати. Не дивлячись на наявність усвідомлення про важливість та необхідність забезпечення сприятливого інвестиційного середовища, через відсутність дієвих заходів щодо реалізації задекларованих цілей рівень надходження іноземних інвестицій і досі залишається на досить низькому рівні. Саме тому актуальним завданням є підвищення ролі держави в поліпшенні інвестиційного клімату та відповідно збільшенню інвестиційних витрат за допомогою національної інвестиційної політики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У світовій економічній літературі особливу увагу тенденціям розвитку державного регулювання економіки та ролі інвестицій у досягненні економічного розвитку приділено в працях таких зарубіжних учених: Дж. М. Кейнса, П. Самуельсона, Р. Харрода, М. Портера, А. Ругмана та інших. В українській економічній літературі цим питанням присвячені праці В. Базилевича, В. Борейка, З. Варналія, А. Гальчинського, В. Гейця, Я. Жаліла, В. Кириленка, В. Осець- кого, Ю. Пахомова, В. Тропіної, В. Федоренка, А. Чухна та інших. Аналіз економічної літератури з цієї проблеми показав, що до теперішнього часу серед учених-економістів і практиків господарювання немає чіткої єдності думок із приводу трактування сутності та основних засад інвестиційної політики.

Перший етап - 1990-1995 рр. - це період інституціоналізації народного господарства на основі абсолютно нових як для адміністративно-командної економіки принципів ринкової економіки. Так історично склалось, що Україна отримала законодавство про інвестиційну діяльність у порядку правонаступництва країн від радянського режиму перебудови, коли після довгої перерви сам факт здійснення господарської діяльності став можливим. Після проголошення в 1990 р. державного суверенітету, Україна взяла курс на розробку власної інвестиційної політики. Як зазначає О. В. Шевердіна, на початку реформування економіки в інвестиційній політиці чітко простежувалась тенденція відходу держави від активної участі в інвестиційній діяльності та орієнтацією на ринкові сили [1, с. 114]. Правове регулювання інвестиційної діяльності в Україні було започатковано в 1991 р. Законом України «Про інвестиційну діяльність» [2], а в 1995 р. було доповнено Концепцією регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки [3], яка і донині визначає принципи регулювання інвестиційної діяльності. Перші ж згадки про інвестиційну політику як окремого напряму економічної політики мали місце під час прийняття постанови ВРУ «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності». У ній зазначалось про зміну підходів щодо джерел і способів фінансування та спрямування державних централізованих капітальних вкладень. Так, в «Основних напрямах економічної політики...», з огляду на невідкладну потребу у структурній перебудові народного господарства, наголошено на необхідності «проведення обґрунтованої, ефективної інвестиційної політики, визначення пріоритетів у спрямуванні інвестицій, забезпечення їх ефективного використання з високими кінцевими результатами» [4]. Проте суперечність між цілями і заходами, які забезпечують їх реалізацію, полягала в тому, що з 1992 р. передбачалось скорочення частки та обмеження напрямів державних централізованих капітальних вкладень, припинялось безповоротне бюджетне фінансування, запроваджувався мораторій на будівництво виробничих об'єктів, що не відповідали першочерговим потребам народного господарства, а також продовження фінансування об'єктів незавершеного будівництва. Підприємствам і організаціям для здійсненні інвестиційної діяльності пропонувалось використовувати власні кошти або залучати кошти з інших джерел. І тільки в окремих випадках підприємствам можна було надавати державний кредит і лише на ті будови й об'єкти, які мали найважливіше значення для економіки України. Мета цих заходів також полягала в підвищенні зацікавленості та відповідальності трудових колективів за ефективне використання всіх наявних ресурсів. Водночас здійснення інвестиційних програм підприємств і організацій поставили в залежність від результатів їхньої виробничої діяльності.

Намагання суб'єктами державного управління використати симбіоз державного (в меншій мірі) та ринкового (більшою мірою) механізмів регулювання призвело до поразки в цій сфері через наявність інституційного вакууму, який виник під час відмови від застосування першого механізму (державного) за реальної відсутності другого (ринкового). Тому в міру інерційності старої системи серед методів державного управління все ще переважали методи адміністративного характеру, які зосереджувалися на питаннях щодо визначення структурних та кількісних потреб в інвестиційних ресурсах, збільшення джерел фінансування, вибору пріоритетних напрямків фінансування. Однак різке обмеження державних централізованих джерел інвестицій не могло бути компенсованим іншими внутрішніми і зовнішніми джерелами інвестиційних ресурсів, а ефект від приватизації виявився незначним. До того ж, паралельно відбувався значний спад виробництва, руйнування фінансової системи і, як наслідок, зниження інвестиційної активності. Ситуація, що складалася в інвестиційній сфері, призводила до незворотної деградації структури економіки, руйнування і масового вибуття виробничих фондів, втрати потенціалу економічного зростання і відновлення виробництва, економічної незалежності країни [5, с. 95].

На другому етапі - друга половина 1990-х рр. - внаслідок всеосяжної системної та економічної кризи, яка призвела до знищення внутрішніх джерел інвестицій, акцент в інвестиційній політиці став переводитись на реалізацію комплексу заходів щодо залучення інвестиційного потенціалу з-за кордону до процесу відтворення, створення оптимальних умов для вкладення інвестицій. Для країн з перехідною економікою з обмеженими вітчизняними джерелами інвестицій об'єктивною необхідністю є формування сприятливого інституціонального середовища, зокрема, нормативно-правового для залучення іноземних інвесторів. Як зазначає О. В. Шевердіна чим менш привабливим є інвестиційний клімат у країні, тим вищий рівень гарантування безпеки іноземних інвестицій [1, с. 113]. Як зазначав Дж. Хікс, «основною потребою, яка є характерною для торгівельної економіки є потреба у захисті власності і її потрібно розуміти не стільки як захист власності від насильства, скільки необхідністю чіткого визначення прав власності» [6, с. 68]. Вкладаючи кошти в економіку країни, інвестор хоче мати гарантію, що права власності захищені, а умови господарювання не зміняться в майбутньому або, якщо зміняться, не погіршать його комерційних позицій. Такі гарантії якраз і складають «інституціональний скелет» інвестиційної політики держави.

Таким чином, почали з'являтися нормативно-правові акти Про режим іноземного інвестування : Закон України від 19.03.1996 р. № 93/96-ВР; Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків : Закон України від 16.07.1999 р. № 991-XIV., які створювали базові умови для залучення та захисту іноземних інвестицій. Так, у Законі України «Про режим іноземного інвестування» встановлювалися особливості режиму іноземного інвестування на території України. Положення цього Закону врегульовують відносини, зокрема, щодо державних гарантій захисту іноземних інвестицій, державної реєстрації та контролю за здійсненням інвестицій, діяльності підприємств з іноземними інвестиціями, розгляду спорів тощо. В прийнятому Законі України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» визначують правові та економічні засади запровадження та функціонування спеціального режиму інноваційної діяльності технологічних парків.

Також варто зазначити і про наявність у вітчизняному законодавстві значної кількості міжнародних правових актів, учасником яких є Україна: багатосторонні міжнародні угоди, конвенції, які спрямовані як на захист іноземних інвестицій, так і на врегулювання інших питань. Так, до таких документів можна віднести Конвенцію про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18.05.1965 р. [7], яку було ратифіковано у березні 2000 р., що надало іноземним інвесторам можливість захищати свої права в Міжнародному центрі з врегулювання інвестиційних спорів у Вашингтоні (США). Законодавство України надає інвестору, зокрема іноземному, досить широкі можливості у виборі об'єкта інвестування, видів інвестицій, залучення інших учасників до реалізації інвестиційних проектів. При цьому втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності зверх наданої їм законодавством компетенції не допускається. Серед інституцій, які на найвищому рівні повинні були піклуватися залученням іноземних інвестицій, можна виділити Консультативну раду з питань іноземних інвестицій при Президентові України [8], метою якої було забезпечення розроблення та реалізації державної політики щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України, використання сучасного світового економічного досвіду та прискорення інтеграції України в систему міжнародних господарських зв'язків.

На третьому етапі - початок 2000-х рр. - економічний розвиток став передумовою зростання внутрішньої бази інвестиційного потенціалу. Цією базою стали заощадження домогосподарств, які в більшості країн формують основну базу національних заощаджень. Так, за даними НБУ у 2002 р. заощадження населення становили 19,3 млрд грн (еквівалент 3,6 млрд дол. США), тоді як у 2006 р. вони виросли до 106,7 млрд грн (еквівалент 21 млрд дол. США), у 2008 р. - до 215 млрд грн (еквівалент 40,9 млрд дол. США), а у 2013 р. - до 435,9 млрд грн (еквівалент 54,5 млрд дол. США) [9]. Однак внутрішній інвестиційний потенціал набагато більший за статистику НБУ. За даними дослідження, здійсненого у 2010 р. компанією Gfk Ukraine на замовлення проекту USAID «Розвиток ринку капіталу», серед опитаних тільки 7% обирають банківський депозит в Україні, проте 53% населення зберігає гроші вдома «під матрацом» [10]. Водночас не можна говорити про сильний взаємозв'язок між заощадженнями та інвестиційною діяльністю національної економіки через нестабільність макроекономічної ситуації, негативні сподівання інвесторів і високий рівень ризику інвестування. Однією із найбільших проблем організації грошово-кредитних відносин в Україні є проблема формування заощаджень, їх капіталізації на фінансовому ринку та трансформації в інвестиції [11, с. 163]. Адже трансформація заощаджень в інвестиції залежить від створення сприятливого макроекономічного та інституціонального середовища у сфері економіки та соціально-економічного розвитку країни. Лише за таких обставин підвищення рівня національних заощаджень може трансформуватись у підвищення темпів економічного зростання.

Із прийняттям у 2003 р. Господарського кодексу відбувається оновлення визначення «інвестиційна політика» і в інституційно-правовому напрямі. Так, у статті 10 зазначається, що інвестиційна політика «спрямована на створення суб>єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним» [13].

Четвертий етап - 2009 р. і дотепер - це період, коли формування сутності сучасної інвестиційної політики здійснюється під впливом тенденцій загроз та викликів, які мають місце у світі. Концептуальні засади інвестиційної політики нового покоління було вперше запропоновано ще у 2009 р. в рекомендаціях для країн-реціпієнтів, які реалізовують інвестиційну політику в контексті забезпечення національної безпеки [14]. Водночас у діях окремих держав спостерігалась конфліктність у заходах державних органів, суть яких, з одного боку, полягала в реалізації комплексу заходів щодо залучення іноземних інвестицій, а з другого, реалізуючи заходи щодо забезпечення національної безпеки, створювались обмеження для функціонування тих же іноземних інвесторів. Крім того, питання нового бачення інвестиційної політики також порушували на Конференції ООН із торгівлі та розвитку (UNCTAD) у 2012 р. На міжнародному рівні основним завданням такої політики стало встановлення балансу в питаннях розподілу прав та обов'язків іноземних інвесторів та приймаючої країни, вдосконалення інвестиційних угод, що гарантували б економічну безпеку країни, до якої спрямовується іноземний капітал, та забезпечували повною мірою право власності інвесторів.

Тільки останнім часом проявилась актуальність проблеми балансу інтересів держави та іноземних інвесторів перед українською економікою. Так, наприклад, за даними рейтингового агентства Євро-Рей- тинг, на які посилається інформаційне агентство Укрінформ частка Російської Федерації в іноземних інвестиціях в Україну у 2016 р. збільшилася майже у два рази - з 5,9 до 10,2%, починаючи з 2015 р. [15]. Водночас є думка, що бізнес російських олігархів в Україні, а точніше володіння українськими стратегічними активами, є «троянським конем» [16] - матеріальною базою, спираючись на яку можуть бути спроби в час «Ч» захопити політичну владу в країні. Тобто не можна недооцінювати як саму їх наявність, так і потенційну силу впливу на створення загроз не стільки економічній, скільки загалом національній безпеці України.

На підставі вищенаведеного, можемо виділити такі ознаки інвестиційної політики, детерміновані часом. Так, інвестиційна політика: