Забезпечення рівня вартості відтворення робочої сили в Україні

Державним бюджетом України на 2015 р. мінімальна заробітна плата брутто встановлена на рівні 1218 грн на місяць (вже другий рік поспіль), а в погодинному розмірі - 7,29 грн [9], що згідно з діючим на початок року курсом Національного банку України (НБУ) становить лише 0,46 доларів США і 0,38 євро, відповідно (для порівняння, в Німеччині за годину роботи працівник має отримувати не менше 8,5 євро брутто). Якщо середній погодинний заробіток брутто в Україні становить 1,5 євро (або 1,27 доларів США), то в Данії - 29,77 євро, Люксембурзі - 25,6 євро і в Німеччині - 20,7 євро. Однак найбільша середня погодинна заробітна плата брутто у Норвегії, яка, до речі, не є членом ЄС, - 44,2 євро. Це лише середні заробітні плати брутто, у певних галузях вони значно вищі. Так, річний оклад вчителя у Швейцарії становить 56,7 тис. євро, який переважає середню річну заробітну плату в цій країні - 41,7 тис. євро, дещо нижчими є річні оклади брутто вчителів у Німеччині - від 43,3 тис. євро до 48 тис. євро, однак і вони перевищують середню заробітну плату. Згідно з даними аналізу консалтингової компанії Price Waterhouse Coopers [10], рівні середньої заробітної плати нетто в європейських країнах загалом становлять 73 - 80% заробітної плати брутто, зокрема в таких державах, як Великобританія, Іспанія, Польща, Словаччина, та 60 - 65% у Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Німеччині, Франції.

Враховуючи складний економічний стан у державі, викликаний агресією Російської Федерації проти України та неправомірними діями попередньої влади, постановою уряду [11] у березні 2014 р. були затверджені заходи щодо ощадливого використання бюджетних коштів (до цього доцільно додати ще вимушене “замороження” величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який є основою для встановлення рівня мінімальної заробітної плати).

Попри такі суворі кроки щодо зменшення витрат на оплату праці загалом у державі, цілком інші підходи діють щодо обмеження рівнів заробітних плат українських високопосадовців. Спочатку гранична величина заробітної плати народним депутатам України та членам Кабінету Міністрів України (окрім тих, що очолюють міністерства, які беруть участь в антитерористичній операції) згідно зі ст. 32 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2014 рік” № 1622-VII від 31.07.2014 р. та п. 7 Прикінцевих положень законопроекту № 1000 від 22.12.2014 р. “Про Державний бюджет України на 2015 рік” обмежувалась лише розміром посадового окладу. Однак Законом України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України” № 76-VIII від 28.12.2014 р., п. 10 Прикінцевих положень передбачено, що у 2015 р. максимальний місячний розмір заробітної плати (грошового забезпечення) народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, прокурорів, працівників державних органів та інших бюджетних установ, працівників Національного банку України, суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а на випадок скорочення штатної чисельності працівників цих інституцій - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (однак виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплати щорічної відпустки у зазначеному максимальному розмірі не враховуються). Не складно припустити, що незначне скорочення чисельності штату помічників- консультантів народного депутата України, які утримуються за рахунок державного бюджету, надає право мати депутату максимальний місячний оклад у розмірі 12180 грн (з грудня 2015 р. - 13780 грн). Невдовзі вищеозначений механізм обмеження рівня заробітної плати високопосадовців було скасовано згідно із Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення” № 213-VIII від 02.03.2015 р. Рівень окладів народних обранців у 3,45 раза перевищує середню заробітну плату в Україні (для порівняння - у благополучній Німеччині аналогічне співвідношення становить лише два рази [12]).

Такий низький рівень вітчизняних заробітних плат сформувався задовго до буремних подій військового протистояння на сході України, розшарування населення за доходами перманентно вже тривалий час становить співвідношення 1: 40 [13], навіть у системі органів виконавчої влади розкид обсягів оплати праці державних службовців становив 1:18,5 [14], тому великий сумнів викликають результати диференціації рівнів доходів населення України, наведені у підсумковому моніторингу Центру перспективних соціальних досліджень Міністерства соціальної політики та НАН України за 2010 р. [15], а саме 1:5,4, які досить близькі до значень держав Європейського Союзу - 1:6,5 [16].

Для того, щоб отримати відповідь на питання: “наскільки рівень заробітної плати в сучасних умовах відповідає затратам на відтворення робочої сили?”, використаємо підходи щодо розрахунків витрат умовної родини із двох дорослих та трьох дітей, наведених в роботі [17]. Ця родина від початку сімейного життя проживала у квартирі площею 42 кв. м., однак через три роки її продала і по мірі зростання чисельності сім'ї купувала послідовно нові помешкання площею 84 кв. м та 105 кв. м., відповідно, в яких нарахування плати за воду, газ, електроенергію та тепло проводилось згідно з даними лічильників. Для забезпечення розширеного відтворення робочої сили заробіток кожного з працюючих членів сім'ї, відповідно до розрахунків автора вищеозначеної роботи, повинен би становити 11419,48 грн на місяць, що згідно з курсом євро у 2013 р. становило б 1087,57 євро/міс.

Враховуючи зростання вартості житлово-комунальних тарифів, про які йшлося вище, та появу нових податкових проектів, зокрема оплати за додаткові 45 кв. м. загальної площі квартири, певні статті бюджету витрат відтворення робочої сили, починаючи з 2015 р., були розраховані заново та доповнені. Так, вартість водопостачання та водовідведення збільшилась на 60 грн, електроенергії на - 12 грн, природного газу - на 45,8 грн, а податок на житлову нерухомість становив 75 грн. Все це разом підвищує вартість відтворення робочої сили на 192,8 грн. на місяць (без врахування індексу зростання споживчих цін на товари та послуги), яка прогнозно становитиме 116122,28 грн/міс. (або приблизно 600 євро/міс. згідно з курсом НБУ на початок року). Тобто осучаснена вартість ціни вітчизняної робочої сили перевищує очікувану на початок 2015 р. середню заробітну плату брутто в 3,4 раза, а мінімальну - в 9,8 раза. А якщо до цього ще додати витрати, пов'язані з придбанням автомобіля (який у наш час є засобом пересування, а не розкоші) та його експлуатацією і зберіганням, врахувати зменшення сукупних доходів через ліквідацію певних пільг (безумовно, необгрунтованих), то витрати на відтворення вітчизняної робочої сили будуть ще більш суттєвими.

Оплата праці, що становить основу доходів населення, і надалі залишається надто низькою для виконання її основних функцій (відтворювальної, регулюючої, стимулюючої та соціальної) і становить в сукупному доході громадян України лише 43 % [18], негативно впливає на загальний стан життєзабезпечення населення. Ще засновник сучасної економічної теорії А. Сміт зазначав про важливість рівня заробітної плати для працюючих: “... людина завжди повинна мати можливість існувати своєю працею і її заробітна платня повинна бути достатньою для її існування. У більшості випадків вона навіть має дещо перевищувати цей рівень: в іншому разі робітник не мав би можливості утримувати сім'ю” [19].

Тобто, враховуючи рівень інфляції, яка в минулому році становила 24,9%, а на 2015 р. за прогнозами уряду передбачається на рівні 13,1% (НБУ прогнозує дещо вищий рівень - 17,2%), існуючі значення середньої заробітної плати в Україні (а тим більше мінімальної) не забезпечують реалізацію права на працю та права на достатній життєвий рівень працівника і його сім'ї, що є порушенням Конституції України, зокрема ст. 43 та 48. Можливо, наявність численних прикладів невиконання вимог цих статей Основного Закону держави в реальному житті і стримують українську владу ратифікувати норму п. 1 ст. 4 Європейської соціальної хартії (переглянутої) [20], яка легітимізує право на гідну оплату праці: “...визнати право трудящих на винагороду, котра гарантує їм та їхнім сім'ям достатній рівень життя”.

Не зважаючи на те, що одним із головних видів соціальних гарантій, які діють у світі, є розмір мінімальної заробітної плати, однак попри його універсальність та наявність міжнародного правового регулювання: ст. 11 Міжнародного правового пакту про економічні, соціальні і культурні права” (1966 р.), ст. 25 Загальної декларації прав людини (1948 р.), Конвенції Міжнародної організації праці № 117 (1962 р.) та № 131 (1970 р.) цей індикатор життєвого рівня населення в Україні не завжди забезпечує його реальні потреби. Лише у 2009 р. розмір мінімальної заробітної плати досягнув величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а ще у 2000 та 2001 рр. середньомісячна заробітна плата становила тільки 80 % та 93 % вказаного мінімуму. Доцільно врахувати ті обставини, що в більшості регіонів держави зайняте населення отримує заробітну плату нижчу від середньомісячного рівня. Так, серед регіонів у 2013 р. показник середньої заробітної плати був вищим, ніж загалом по державі, лише у м. Києві (5618 грн), м. Севастополі (3911 грн) та Київській області (3624 грн), а у 2014 р. відповідно - у м. Києві (5494 грн), Донецькій (4057 грн) та Дніпропетровській (3762 грн) областях.

Значною проблемою на кінець 2014 р. стала заборгованість із виплати заробітної плати, яка становить 2245,6 млн грн (на початок року заборгованість становила 753 млн грн). Збільшення цього показника повною мірою залежить від військової агресії Російської Федерації на сході України. Починаючи з серпня 2014 р., проводити виплати заробітних плат та соціальних трансфертів у багатьох районах Донецької і Луганської областей стало фізично неможливо, певний рівень заборгованості існує також і в деяких інших областях держави.

В Україні надалі застосовується методика визначення мінімальної заробітної плати, що ґрунтується на мінімальних потребах, які необхідно задовольняти для збереження життя та здоров'я людини, так званий, споживчий кошик життєво важливих норм товарів і послуг, встановлених Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення” № 656 від 14.04.2000 р. Вже давно назріла потреба перегляду та осучаснення наповнення цього споживчого кошика, тому що за період його використання потреби українських громадян не лише зросли, але й виникли додаткові витрати, пов'язані зі зростанням тарифів на житлово-комунальні послуги, транспорт тощо. Ще в 2010 р. “ціна” цього продуктового кошика за даними Держкомстату України та Центру Разумкова мала би становити 196 доларів США, пересічні громадяни оцінили його у 447 дол. США, а експерти ООН - 500 дол. США. Доцільно зауважити, що у структурі чинного споживчого кошика вартості продуктів харчування належить 54,7 %, непродовольчих товарів - 19,2 %, послуг - 24,3 % та іншим витратам 1,8 %. Вказані нормативи товарів споживання аж ніяк не відповідають задекларованим у ст. 2 Закону України “Про державні стандарти та державні соціальні гарантії” № 2017-Ш від 05.10.2000 р., в якому регламентовано, що “...соціальні норми і нормативи - показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами”. Певною мірою порушується також ст. 3 цього ж закону, в якій знов таки лише декларується що “формування державних соціальних стандартів та нормативів здійснюється, зокрема за принципами: наукової обґрунтованості норм споживання та забезпечення; соціального партнерства; гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні, а також з урахуванням вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.

І навпаки, в економічно розвинутих країнах під час розрахунку рівня мінімальної заробітної плати використовують підходи, згідно з якими мінімальні соціальні гарантії повинні поширюватись не лише на фізичне виживання, але й соціальні та культурні потреби людини. Останнє вимагає співставлення розмірів мінімальної заробітної плати з її середнім рівнем. І якщо в Україні мінімальна заробітна плата виконує лише функцію простого відтворення робочої сили одного індивіда, то в розвинених країнах світу вона скерована на відтворення трудових ресурсів загалом. Наповнення споживчого кошика товарами та послугами відбувається таким чином, що він вже є не суто соціальною потребою (прожитковим мінімумом), а певним доходом, що відображає мінімальні норми споживання найманого працівника в конкретний період часу за конкретних економічних умов.

Виходячи з того, що існує певна кореляція між рівнем продуктивності праці між країнами за рівнем ВВП (ПКС) на душу населення на мезо- та макрорівні, тому наявні розриви у розмірах оплати праці між країнами можна пояснити різницею рівнів продуктивності праці. Використовуючи цей підхід, було проведено порівняння розривів значень середньої заробітної плати брутто (ПКС) та ВВП (ПКС) на душу населення (див. табл. 2), результати якого подані на рис. 1. Зіставлення величини ВВП (ПКС) на душу населення та середньої заробітної плати брутто (ПКС), наведені в міру зменшення рівня останньої, дають право стверджувати про формування трьох груп досліджуваних країн, які характеризуються найменшими розривами продуктивності праці.

До першої групи належать економічно розвинені держави Європи: Данію, Люксембург, Німеччину, Бельгію та місто-державу південно-східної Азії - Сінгапур, для яких властиві не лише високі рівні заробітної плати (4000 - 6628 дол. США (ПКС) на місяць, але й максимальні продуктивності праці, зокрема 90,33 тис. дол. США (ПКС) на душу населення в Люксембурзі та 78,7 тис. дол. США (ПКС) на душу населення у Сінгапурі (саме ці країни належать до трійки світових лідерів за рівнем ВВП (ПКС) на душу населення). Данія, Німеччина та Бельгія мають дещо менші, однак близькі значення продуктивності праці, проте Данія домінує ще і за рівнем середньої заробітної плати.

Рис. 1. Порівняння значень середньої заробітної плати брутто (ПКС) в доларах США та ВВП (ПКС) на душу населення в тис. доларів США у деяких країнах світу станом на 2014 р.

Другу групу формують європейські держави, які характеризуються дещо нижчою продуктивністю праці (на рівні 31,9 - 39,81 тис. дол. США (ПКС), а розмір їхньої середньої заробітної плати (ПКС) знаходиться у діапазоні від 2776 дол. США (ПКС) до 3347 дол. США (ПКС) на місяць. Почесне місце серед цих країн займає Сан-Маріно (Найсвітліша республіка Сан-Маріно), одна з найменших держав у світі та водночас найстарших республік світу, яка завдяки організації ефективної економічної політики силами лише 15 тис. працівників зуміла досягнути високого рівня продуктивності праці (34,6 тис. доларів США (ПКС) на душу населення), випередивши Іспанію та Італію, зокрема і за рівнем середньої заробітної плати.

До третьої групи належать країни Центральної і Східної Європи та Прибалтики (ЦСЄП) з незначним розкидом продуктивності праці, що знаходиться в межах 22,83 - 27,34 тис. дол. США (ПКС). Водночас для постсоціалістичних країн, теперішніх членів ЄС Словаччини, Польщі та Чехії є близькими значення середньої заробітної плати, рівень якої вже досягає пострадянська республіка Балтії Естонія.

Продуктивність праці в Україні значно нижча від країн, що належать до цих умовних груп, так, відносно країн І групи - в 7,35 раза, ІІ групи - в 4,68 раза та ІІІ групи - в 3,25 раза. А якщо порівняти продуктивність праці в Україні та Люксембурзі (трудові ресурси становлять лише 280 тис. осіб,) який забезпечив високий рівень промислового виробництва та посідає перше місце у світі за виробництвом сталі на душу населення, то вона буде в 11 разів меншою.

Загалом станом на 2014 р. Україна займає 105 місце у рейтингу серед 185 держав світу за рівнем ВВП (ПКС) на душу населення, а її економічне зростання досягло лише 77 % об'ємів виробництва товарів та надання послуг порівняно з 1990 р.

Яскравим прикладом успішних суспільних та економічних реформ є Сінгапур, який завдяки ефективній політиці управління уряду прем'єр-міністра Лі Куан Ю здолав не лише соціальну відсталість, але й перетворився на країну з найбільш високорозвиненою, вільною, інноваційною, конкурентоспроможною та найсприятливішою для бізнесу економікою. У країну, де майже відсутня корупція, а населення - одне з найблагополучніших та найосвіченіших у світі. Суттєвому економічному злету Сінгапура передував послідовний та терплячий процес виховання і переконання різних груп суспільства з метою зміни їхніх звичок та традицій. З часу здобуття незалежності у 1965 р. номінальний ВВП цієї країни зріс від 18,5 млрд дол. США до 296 млрд дол. США у 2014 р., а за даними МВФ на кінець цього ж року Сингапур посів третє місце серед держав світу за рівнем ВВП (ПКС) на душу населення. Щоб дати сигнал суспільству, що кожен його член повинен жертвувати та тяжко працювати на благо країни у її важкі часи, на початку свого прем'єрства Лі Куан Ю утримував свою зарплату на найнижчому рівні (близько 3,4 тис. дол. США на рік). З часом, коли Сінгапур вийшов з економічної кризи, а заробітні плати чиновників та парламентарів були недостатньо високі, для їх стимулювання була розроблена спеціальна політика оплати праці, прив'язана до, так званої, шкали SR9 (Administative Service SR9 Grade), згідно з якою розмір заробітних плат представників владних структур залежить від темпів зростання національного ВВП.

Розрахунки, проведені на основі даних Держстату України про величини національного ВВП у фактичних цінах, рівнях заробітної плати та чисельності зайнятого населення за період 2000 - 2014 рр. та застосуванням Тимчасової методичної рекомендації розрахунку продуктивності праці в економіці та за видами економічної діяльності, затвердженої Наказом Міністерства економіки України № 916 від 26.12.2008 р., засвідчили, що за вказаний період продуктивність праці та її оплата в Україні постійно зростали, за винятком 2009 р., коли спостерігалось певне падіння, що було зумовлене впливом світової фінансової кризи, та у 2014 р. через тимчасову окупацію території Криму, руйнування промислового комплексу Донбасу, зміни чисельності зайнятого населення тощо). Хоча продуктивність праці зросла у 8,4 раза (середній річний приріст цього показника становив 4,81 тис. грн. на одного зайнятого), а номінальна зарплата - в 15,3 раза, однак вони ще цілком далекі від рівнів високорозвинених країн світу та не сприяють збільшенню кінцевого споживання українських домогосподарств.

Для оцінки соціально-економічного розвитку держави важливе не лише порівняння величин зростання продуктивності та оплати праці, але й тенденції змін їхнього співвідношення (для проведення компаративного аналізу у міжнародних розрахунках із метою нівелювання впливу внутрішніх цін зазначені показники подають у цінах ПКС).

Співставлення розрахованої різниці між темпами зміни продуктивності праці та оплати праці в Україні за період 2000 - 2009 рр. із відповідними показниками для таких держав, як Великобританія, Німеччина, Польща, Словаччина та Чехія за період 2000 - 2007 рр. показав, що в деяких із них темпи зростання продуктивності праці перевищують темпи змін їхньої оплати праці. Це було стійкою тенденцією для Великобританії, Польщі, Німеччини та Франції, де середній темп зростання складав 0,63; 1,99; 1,31 та 0,08 разів, а в Україні лише у 2000, 2004 та 2007 рр. темпи зростання продуктивності праці перевищували темпи оплати праці.

Досвід європейських країн свідчить, що коли учасники ринку праці дотримуються політики обмеження зростання заробітної плати (за рахунок урядового впливу), це зазвичай сприяє збільшенню обсягів інвестицій, посиленню конкурентноспроможності та зрештою підвищенню продуктивності праці і збільшенню доходів. У зворотному випадку, коли рівень заробітної плати домінує над зростанням продуктивності праці, то це, як правило, після початкового економічного підйому, зумовленого активним споживання або зростанням продуктивності праці, змотивованої збільшенням доходів, з часом може призвести до довготривалого уповільнення економічного зростання і, як наслідок, посилення безробіття.

Шлях до зростання рівня заробітної плати в Україні проходить через підвищення продуктивності праці, що останніми роками мала позитивну тенденцію. Для її збереження необхідно передбачити збільшення інвестування і проведення прискореної реструктуризації, особливо в промисловості. Не можна не погодитись зі словами Президента України П. Порошенка, що “ми живемо в умовах війни. І ця війна, безумовно руйнує наші плани... як переконати інвесторів вкладати гроші в державу, яка воює? Яким чином можна забезпечити стале зростання, коли значна частина економіки просто зруйнована?”. Звичайно, інвесторів відлякують військові конфлікти, однак навіть за період їх відсутності (1991 - 2013 рр.) кумулятивний обсяг прямих іноземних інвестицій (далі - ПІІ) в економіку України становив 56,57 млрд грн (для прикладу, для Польщі та Угорщини ці обсяги були, відповідно, у чотири і три рази більшими, і якщо для цілком мирного 2009 р. кумулятивний обсяг ПІІ на душу населення у випадку України становив лише 960 доларів США, то в Угорщині - 15,3 тис. дол. США). Напевно, причини цього криються у відсутності виваженої державної політики у сфері регулювання іноземних інвестицій, яку необхідно докорінно змінювати.

Доцільно зауважити, якщо у приватному секторі зростання продуктивності праці буде більш суттєвим саме за рахунок інвестування, то у державному - більш сприйнятливим буде підхід до позитивних змін шляхом проведення інституційних реформ та раціоналізації трудових ресурсів.

Вітчизняний та зарубіжний досвід показує, що забезпечення гідного рівня вартості відтворення вітчизняної робочої сили вимагає виконання таких дій:

- налагодження взаємодії між державою та суспільством (незважаючи на кризові явища та особливі обставини), не втрачаючи скерованості на стратегічні напрями соціального розвитку та модернізацію соціально-трудової сфери;

- регулювання соціально-трудових відносин (посилення державного нагляду за додержанням законодавства про працю, за дотриманням положень щодо укладання трудових договорів; встановленням мінімального доходу із врахуванням відповідних життєвих обставин особи (домогосподарства) та впливу зростання індексу споживчих цін);

- узаконення та забезпечення соціальних стандартів і державних гарантій (розробка нової методики розрахунку базового стандарту - прожиткового мінімуму та встановлення на основі його оновленого значення соціальних гарантій та решти державних стандартів у сфері доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я і освіти);

- подальше зниження ставки податків та застосування раціональної шкали оподаткування для стимулювання широких верств населення до сплати податків та виходу фонду заробітної плати з “тіні”;

- збільшення прибутків у реальному секторі економіки за рахунок розвитку галузей з високою доданою вартістю: інноваційних, біо-, нейро-, нано- та інших наукоємких технологій, які є найбільш новими та прогресивними технологіями сучасності; конкретна реалізація завдань Загальнодержавної комплексної програми розвитку високих наукових технологій (відповідно до стандартів Міжнародної торгової класифікації SITC до групи провідних технологій в Україні можна віднести прогресивну продукцію машинобудування, літакобудування, суднобудування, ракетно-космічну техніку, зброю та системи озброєння; наразі інноваційна складова української економіки складає менше 4 %, а в Сінгапурі - 50 %);

- суттєве зменшення витрат матеріалів та енергоресурсів під час виробництва товарів та надання послуг при одночасному підвищенні їх конкурентноздатності;

- подолання корупції та ліквідація бюрократичних бар'єрів, що перешкоджають розвитку бізнесу, зокрема створення сприятливого інвестиційного клімату. Саме завдяки цьому зубожіла азійська держава Сінгапур, яка цілком не мала жодних енергоресурів та корисних копалин, навіть будівельного піску та питної води, які доводиться досі імпортувати, за тридцять років зробила стрімкий економічний прорив. Світовий капіталізм швидко відреагував на сінгапурські реформи, і вже у 1968 рр. у країну пішли світові компанії з високими технологіями та сприяли розвитку електронної промисловості, суднобудування, сектору фінансових послуг, ІТ-продуктів, фармацевтики;

- визначальна ставка на розвиток людського капіталу через освіту, науку та соціальні інновації, забезпечення якості і доступності освіти (модернізація змісту базової та повної загальної середньої освіти; відновлення дієвості системи професійно-технічної освіти; впровадження освітніх реформ, спрямованих на створення спільної зони європейської вищої освіти та входження української вищої школи до світового та європейського освітньо-наукового простору; піднесення ролі дослідницько-інноваційної діяльності вищих навчальних закладів; проведення у відповідність з європейськими стандартами наукового та науково-методичного забезпечення усіх рівнів освіти на основі розвитку фундаментальних і прикладних наукових досліджень; збалансування структури та обсягу підготовки випускників вищих навчальних закладів за пріоритетними для розвитку галузей національної економіки спеціалізаціями та спеціальностями);

- підняття рівня економічної культури населення (без підвищення політико-економічної освіченості громадяни України можуть перетворитись на зручний об'єкт маніпуляцій на шляху до “політичної діяльності”).

Вирішити багато з цих завдань буде досить складно (почасти і неможливо), якщо не змінити відносини між владою і людиною на основі реалізації напрямків гуманітарного ресурсу: неухильного дотримання принципу верховенства права людини; загальнонаціонального здійснення справедливої та послідовної кадрової політики; демонстрації вищих зразків адміністративної культури сучасного врядування; формування високих інтелектуальних, моральних і психологічних якостей посадових осіб органів державного управління та місцевого самоврядування.

Необхідно терміново розпочати роботу з відтворення кваліфікованого трудового потенціалу українського народу на ґрунті формування внутрішніх джерел мотивації соціально-економічної діяльності кожної трудоактивної людини, подолання в суспільстві ідей утриманства, патерналізму, сподівання на чиюсь милість чи ефемерну допомогу типу “то ся зробить”. Доцільно поступово й наполегливо формувати і утверджувати в українському суспільстві такі морально-етичні цінності, які би правильно оцінювали ідеї розвитку творчої діяльності, самоорганізації ділового потенціалу та здібностей людини, її прагнення до примноження власних та суспільних благ.

Література

1. Заробітна плата в Україні: на шляху до економічного зростання і добробуту // Центр Разумкова, Національна безпека і оборона. -- 2014. -- № 17 (118). -- С. 2--77.

2. Щодо вдосконалення роботи України з МВФ та МБРР.

3. Єрмошенко М.М. Стабілізаційні програми МВФ та реформування економіки України.

4. Нафтогаз - черная дыра в бюджете Украины.

5. Виступ Прем'єр-міністра України Арсенія Яценюка на засіданні уряду 9 грудня 2014 р.

6. Балаева Т. Треть украинцев не смогла оплатить коммуналку / Т. Балаева // Вести-бизнес.

7. Про Державний бюджет України на 2015 рік: Закон України № 80-Vm від 28.12.2014 р. // Голос України. -- 2014. -- № 254 (спецвипуск). -- 31 груд.

8. Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету: Постанова Кабінету Міністрів України № 65 від 01.03.2014 р. // Урядовий кур'єр. 2014. -- № 45. -- 12 берез.

9. Томчин А.Б. Германия и немцы. То, о чем умалчивают путеводители / А.Б. Томчин. -- М.: РИПОЛ классик, 2012. -- 416 с.

10. Шевчук П.І. Соціальна та гуманітрна політика: навч. посіб. / П.І. Шевчук. -- Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2014. -- 320 с.

11. Нікітіна Т.В. Позиція профспілки працівників державних установ України щодо удосконалення чинного законодавства про державну службу та службу в органах місцевого самоврядування: зб. доп. щоріч. Всеукр. громад. слух. (м. Одеса, 24 - 25 вересня 2009 р.) / Т.В. Нікітіна; [Т.В. Мотренко, гол. ред. та ін.]. -- Одеса: Юридична література, 2009. -- 600 с.

12. Підсумковий моніторинг розвитку соціальної сфери за 2010 рік -- К.: Центр перспективних соціальних досліджень Мінсоцполітики України, 2011.

13. Звягільський Ю.Л. Рівень заробітної плати - індикатор ефективності програми економічних реформ / Ю.Л. Звягільський // Економіка України. -- 2013. -- № 9 (622). -- С. 73--84.

14. Кравченко М.В. Система соціального захисту населення як об'єкт державної політики: методологія та практика: монографія / М.В. Кравченко. -- К.: Інформ.-аналіт. агентство, 2012. -- 451 с.

15. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов / А. Смит // Антология экономической классики: в 2 т. Т. 1. -- М.: [б. и.], 1991. -- C. 47.

16. Європейська соціальна хартія (переглянута) (м. Страсбург, 3 травня 1991 р.) // Відомості Верховної Ради України. -- 2007. -- № 51.

17. Підсумковий моніторинг розвитку соціальної сфери за 2010 рік.

18. Andersson M. Wage Growth Dispersion Across the Euro Area Countries: Some Stylized Facts / M. Andersson, A. Gieseck, B. Perlugi [so on] // ECB Occasional paper [Text]. -- № 9. -- Frankfurt on Main: European Central Bank, 2008. -- 56 p.

19. Ли Куан Ю. Сингапурская история. 1965 - 2000. Из третьего мира - в первый / Ю. Ли Куан. -- М.: МГИМО-Университет, 2010. -- 684 c.

20. Соколик М.П. Продуктивність та оплата праці за паритетом купівельної спроможності в Україні та інших країнах: порівняльний аналіз / М.П. Соколик // Економіка і прогнозування. -- 2011. -- № 1. -- С. 85--103.

Размещено на Allbest.ru