Європейська система трансферу інтелектуальних продуктів: національна позиція

Виклад основного матеріалу. Численні західні інвестори, що приходили у вітчизняну економіку, орієнтувалися насамперед на ті сфери, які могли б забезпечити отримання ними швидкого прибутку (торгівля, банківська сфера), втім вони доволі стримано відносилися до тих сфер, в яких ризики були більш високими (машинобудування, хіміко-фармацевтич- на сфера, біо- та нанотехнології). Так, питома вага машинобудування у структурі ПІІ за всі роки незалежності країни, як правило, не перевищувала 2%. Разом із тим трансфер «інтелекту», що відомий у світовій економіці як «відплив розуму», набув в Україні надзвичайного поширення. Створені внаслідок цього нові моделі інтелектуальної експлуатації (зокрема, аусорсінг програмістів) сформували приховану систему пришвидшеного комерціалізованого переміщення інтелектуальної вартості за кордон. Нерідко, набуваючи вже нової товарно-сервісної оболонки, вони поверталися в Україну у вигляді нових ліків, програмних продуктів, наноматеріалів тощо. Така інтелектуально-виробнича асиметрія завдавала значної шкоди національній економіці, знижуючи і без того невисокий рівень її міжнародної конкурентоспроможності. З огляду на це чинниками, що зумовили нову специфіку системи трансферу інтелектуальних продуктів в Україні, були:

1. Наявність архаїчних і багато в чому гальмівних елементів радянської системи захисту патентних та авторських прав, яка швидше за все виконувала командно-обмежувальну функцію, аніж регуляторно-правову. Так, приміром, колишнє ВААП (Всесоюзное агентство авторских прав), яке мало б захищати інтелектуальні права радянських авторів, насправді брало за свої послуги до 90% перерахованого з інших держав гонорару. Така діяльність здебільшого нагадувала «кріпосництво» в інтелектуальній сфері, аніж стимулювання відкриттів, винаходів, розвиток креативних галузей та дизайнерських рішень, мистецтва тощо.

2. Значний рівень від'ємної міграції науково-технічних кадрів (кандидатів та докторів наук) до країн - лідерів світової економіки (насамперед це США, Канада, країни ЄС). З часом до цього потоку приєдналися і творчі працівники, адже пропонований ними інтелектуальний продукт створювався як у межах Україні, так і за кордоном, а вже у XXI ст. - у глобальних дослідницьких (творчих) мережах. Натомість отримання комерційного ефекту розповсюджувалося головним чином на тих, хто винаймав на роботу українських фрилансерів, дизайнерів, експертів, менеджерів, працівників креативної сфери.

3. Незіставні порівняно з Європейським Союзом та іншими постіндустріальними державами рівні фінансування наукової та науково-технічної діяльності. Разом із тим створення європейських дослідницьких мереж, стимулювання інноваційної діяльності за допомогою грантів, премій та інших форм фінансової допомоги цілої низки секторальних, фундаментальних та прикладних досліджень у межах створюваних міжнародних наукових консорціумів сприяло «європеїзації» вітчизняної науки та її часткової комерціалізації. Значним залишався також інтерес провідних ТНК до подібного роду пошукових робіт українських вчених, і зокрема у сфері технологічних і креативних інновацій.

4. Наявність рудиментальної структури наукового відтворення інтелекту в межах національної і галузевих академії наук України, в основі якої лежить фактично соціалістична система підготовки кадрів, їхня атестації та великої кількості бюрократичних правил, обмежень, звітів, які далеко не завжди відображають відповідний рівень наукових здобутків. На жаль, й університетська наука в силу своєї інертності та значного навантаження професорсько-викладацького складу не може конкурувати з європейськими моделями організації досліджень, трансферу наукових результатів, правового закріплення одержаних автором наукових здобутків.

5. В Україні ще й досі не сформовано гармонізований ринок інтелектуальної власності через низький, ніким не стимульований попит на інтелектуальну продукцію. Це призводить до того, що значна частина фахівців продовжує працювати «на експорт», а існуючі у світі глобальні стратегії, системні заходи країн-лідерів численні довготермінові програми (приміром, шоста, сьома рамкові угоди ЄС,) орієнтовані здебільшого на активне залучення вітчизняних фахівців у масштабні міжнародні дослідження, фоновий ефект від запровадження яких буде знаходитись поза межами нашої держави. Потребують змін також механізми захисту креа- тивної сфери, торгових та виробничих брендів тощо.

З огляду на перелічене вище можна констатувати, що нарощування обсягів створення в Україні інтелектуальних продуктів багато в чому орієнтується як на стару радянську систему захисту прав продуцентів інтелектуальної власності, так і частково на європейську систему, в якій наша держава посідає поки що донорські позиції. Такі, доволі суперечливі позиції національної економіки, відбиває рисунок.

Як випливає з рисунку, впродовж останніх двадцяти років кадрове забезпечення інноваційного розвитку та інтелектуалізації економіки в цілому носило багато у чому суперечливий характер, що було зумовлено численними трансформаціями в національному господарстві. До найбільш значущих з них варто віднести таке:

- по-перше, значне скорочення числа науковців, що були задіяні в системі академічної науки. Якщо у 1990 році їх нараховувалось 313 тис. осіб, то вже у 2013 році - 77,9 тис., тобто мало місце падіння числа вчених у чотири рази. Зрозуміло, що певна їх частина переходила у ВНЗ, бізнес, де створювалися свої, орієнтовані на відповідний попит структури, натомість значна частина фахівців відбувала на постійне місце проживання за кордон. їхній інтелект для української науки втрачався назавжди;

- по-друге, кількість докторів наук з 1991 року по 2013 рік зросла більш як удвічі попри традиційно низький міграційний показник для осіб цієї категорії. З одного боку, в Україні відкривалися спеціалізовані ради щодо захисту дисертацій за новими для країни спеціальностями, з іншого - цілком зрозумілою ставала ситуація (після розпаду СРСР), коли виникла нагальна потреба у створенні нових сучасних наукових досліджень та ліквідації певної частини тих, що орієнтувалися на так званий всесоюзний попит;

- по-третє, кількість кандидатів наук також зростала, проте меншими темпами (з періоду 1994 по 2014 рік збільшення становило 1,5 раза). Втім ця категорія науковців виявилася більш мобільною щодо міграції, ніж доктори наук. До того ж варто зазначити, що їхні комп'ютерні та лінгвістичні (мається на увазі знання іноземних мов) компетенції виявилися вищими. Неабияку роль відіграв також і вік кандидатів наук та їхнє сприйняття мобільності науковців в умовах глобалізації.

Період, що минув після набуття Україною незалежності, був непростим для визначення характеру інтелектуального потенціалу вітчизняної економіки, адже розмаїття думок подальшої комерціалізації інтелектуальної діяльності було вражаючим. Одні дослідники були глибоко переконані в тому, що важливою складовою науково-освітнього потенціалу є інтелектуальний потенціал українського державотворення і розвитку культури [2], натомість інші, як, приміром Ю. Богоявленська [3], наполягали на тому, що в умовах глобалізації найвпливовішим чинником інституційного та соціально-економічного розвитку має бути обов'язкова інтелектуалізація трудового потенціалу. Подібного погляду дотримується також й А. Квітка [4].

З інших позицій оцінювання вітчизняної інтелектуалізації підійшов український дослідник А. Колот, який спробував визначити місце України в процесі посилення значущості інноваційної праці та розвитку інтелектуального капіталу, у системі факторів формування економіки знань [5]. Інший економіст,

Сазонов, переконаний, що саме інформаційна справа є найважливішою частиною інтелектуалізації світогосподар- ского розвитку [6]. Зазначимо також, що цим автором ще у 2008 році були запропоновані надзвичайно важливі категорії застосування інформаційних систем, розроблення та впровадження інформаційних технологій фінансового аналізу діяльності підприємств, інформаційних моделей міжнародної маркетингової та комерційної діяльності, а також захисту інформації у світових інформаційних системах.

Не можна обійти той факт, що сучасна система наукової ідентифікації в Україні виглядає доволі диверсифікованою, адже окремі автори наполягають на узагальненні поняття «інтелект нації», державному забезпеченні інтелектуалізації навіть, на екзотеричності знань у системі визначення паралельної моделі національного інтелекту, як це свого часу зробили В. Ворона, В. Врублевський та Ю. Канигін [7], натомість інші вбачають найважливішим для дослідження - мі- крорівень, як це зробили харківські науковці К. Сердюков, Н. Гавкалова та М. Хохлов [8].

З-поміж багатьох сучасних підходів до визначення характеру інтелектуального потенціалу можна виокремити і той, що запропонувала І. Тараненко, яка розглядає інновації виключно через освіту. Відтак за цією дослідницею виходить, що інтелектуалізація світогосподарського розвитку є найважливішою складовою, як зазначає автор, глобалізаційно- інноваційної динаміки [9].

Слід зауважити, що останнім часом у структурі досліджень процесу інтелектуалізації в країнах СНД з'явилося, окрім аналізу патентної діяльності, чимало креативних аспектів. Так, російські дослідники О. Литун та С. Моісеєнко зазначають: «Простежується чіткий взаємозв'язок між основними цінностями, що визначають ефективність економіки нового типу: знання - креативність - інновації. Досягнення успіху у масштабній конкурентній боротьбі відтепер стає можливим лише для тих учасників економічних взаємин, які були спроможними трансформувати наявні навички і компетенції в інновації та успішно запровадити отримані нові знання у виробництві» [10, с. 1]. Тему креативізації інтелектуального капіталу продовжують у численних дослідженнях й інші науковці. Зокрема, А. Горн у своїй докторській дисертації, фокусуючи увагу на розвиткові ринку інтелектуально-креативних послуг, доволі чітко визначає векторну схему інтересів державного підприємства [11], щоправда, незрозуміло, чому при цьому абсолютно не враховуються інтереси приватного бізнесу. Іншу дослідницьку складову - інноваційно-практичний метод - було покладено в основу аналізу Г. Галетова та М. Черкасова [12]. Доволі оригінальною виглядає ідея російських науковців В. Мельник і А. Мельник, які висувають на перший план проблему інформаційної складової, яка, на їхню думку, має забезпечити формування нових інноваційних ідей і знань [13].

Цілісну модель інтелектуалізації креативного класу запропонували казахські науковці, яким вдалося її практично реалізувати при створенні науково-освітнього порталу «Аспондау», основними напрямами діяльності якого стали: координація креативного класу, проведення системних досліджень, експертиза та громадський контроль, розвиток зв'язків [14].

З огляду на сказане вище варто зауважити, що далеко не завжди вітчизняна статистика може надавати ті аналітичні дані, які потім можна активно використати для проведення міжнародних співставлень та подальшого компаративного аналізу, адже окремі показники розвитку (реалізації) інтелектуального потенціалу країни поки що залишаються не- зіставними з тим, що запроваджені в Євростаті. Ось чому

можливості вітчизняної аналітичної бази виглядають попри всі обставини доволі обмеженими. Разом із тим окремі показники, що використовуються в Україні, можуть вважатися такими, які лише з певними застереженнями можна застосовувати при проведенні міжнародних співставлень.

Варто зазначити, що протягом 1996-2014 років суттєвих змін зазнали пріоритети наукових і науково-технічних робіт, про що доволі яскраво свідчить їхня структура (див. табл.).

Таблиця. Зміни у структурі виконаних наукових та науково-технічних робіт, %

Розраховано автором за даними Державної служби статистики України [1].

* Без урахування тимчасово окупованої території АРК, м. Севастополь та частини зони антитерористичної операції.

Упродовж періоду, що розглядається, фактично залишилась домінуючою, зі слабкою тенденцією до зниження, питома вага наукових розробок, попит на які залишається найбільшим і порівняно з іншими - стійким. Натомість питома вага прикладних досліджень, які у 90-ті роки XX ст. посідали другу сходинку, суттєво зменшилися з 28,9 до 17,4%. Разом із тим підтримка фундаментальних досліджень суттєво зросла, що, з одного боку, говорить про вирівнювання наукових пріоритетів з країнами Європейського Союзу, проте з іншого - красномовно свідчить про те, що значна кількість прикладних досліджень перестала ідентифікуватися на традиційному рівні галузевих порівнянь і потроху перемістилися в тінь, тобто у так звану сіру економіку, якщо йдеться про вітчизняний чи закордонний бізнес, або ж в наднаціональні системи селектування інтелекту, що включає спеціальні грантові програми, поза вітчизняними науковими, або ж освітніми навчальними закладами. Зрозуміло, що така модель «інтелектуального донорства» не сприяє технологічному прогресу в Україні.

У цілому загальна динаміка суми витрат на інноваційну активність в Україні протягом 2000-2014 років ілюструє доволі строкату картину розвитку інтелектуально-інноваційного простору. Так, у 2000 році подібного роду відшкодування становили 1,76 млрд. грн., у 2011 році вони сягнули 14,3 млрд. грн., проте вже у 2014 році - 7,7 млрд., тобто мала місце тенденція скочування до рівня кризового 2009 року, загальні витрати на інновації в якому становили 7,9 млрд. грн. [1]. Зрозуміло, що у наведеній за 2014 рік статистиці відсутні дані по окупованій території АРК, м. Севастополя та частини зони антитерористичної операції.

Як відомо, важливою передумовою реалізації інтелектуального потенціалу будь-якої країни є використання інформаційно-комунікаційних технологій, які максимально прискорюють просування інновацій, забезпечують необхідний рівень їх оптимізації та за певних умов й комерціалізації новітніх технологічних і креативних розробок. Відтак, цілком логічним виглядає те, що розроблення та запровадження комп'ютерних технологій стало найважливішим свідченням готовності працівників інтелектуальної сфери до розвитку, кооперації, координації, а також формування рівноважної ціни на створювані творчі продукти. Зрозуміло, що й Україна в межах цього секторального світового ринку прагне отримати від подібного роду інформаційної глобалізації свої переваги.

За даними Державної служби статистики України та проведеного її співробітниками обстеження 44,1 тисячі підприємств (2014), було встановлено, що більшість з них (93,4%) використовували комп'ютери у своїй роботі, а 91% - до того ж має доступ до мережі Інтернет. Разом із тим на секторальному рівні мали місце значні диференціації в характері та напрямах комп'ютеризації виробничих процесів. Приміром, 98,2% підприємств, що здійснювали діяльність з надання послуг, були повністю комп'ютеризовані, також високий рівень комп'ютеризації мали ті компанії, які працювали у сфері інформації та телекомунікації (96,6%). Натомість рівень комп'ютеризації у сфері діяльності з тимчасового розташування і організації харчування дорівнював лише 87,6% [15, с. 1]. Наведені розрахунки доволі красномовно свідчать про існуючу відмінність у використанні комп'ютерів та інформаційних технологій порівняно з країнами ЄС, де подібного роду індикатор упритул наблизився до показника у 100%.

Зрозуміло, що просте розташування комп'ютерів та наявність доступу до Інтернету є важливою, але не вичерпною констатацією відповідного рівня якості створюваних нових видів технології на виробництві. Згадуване вище вибіркове дослідження підприємств продемонструвало й деякі інші переваги розширення інформаційно-комунікаційних технологій. Зокрема, було встановлено, що майже 60% (2014) підприємств України користувалися локальною комп'ютерною мережею, натомість розширену комп'ютерну мережу мало майже кожне шосте з них. Разом із тим лише кожне третє мало бездротовий доступ до своєї локальної комп'ютерної мережі, кожне четверте - використовувало власний внутрішній веб-сайт, що функціонував в корпоративній комп'ютерній мережі Інтернет [15, с. 1].

Як відомо, одним із напрямів посилення технологічності виробничих процесів в економіці країн-лідерів є застосування широкосмугового доступу. За цим індикатором (майже 50% підприємств, що були обстежені) Україна наблизилася до рівня нових держав - членів Європейського Союзу. Ці установи активно використовують xDSL канали, виділені канали, телевізійний кабель, лінії електропередач, супутниковий, стаціонарний бездротовий зв'язок тощо. У ході дослідження було встановлено, що лише кожне третє підприємство нашої держави мало мобільний широкосмуговий зв'язок та комутований доступ через телефонну лінію (Dial - Up або ISDN).

Висновки