Галузеві структурні трансформації в Україні у контексті постіндустріального економічного розвитку

О.М. Ляшенко [4], О.І. Амоші, В.П. Вишнев- ського, Л.О. Збаразської [5]. Попри це, виникає потреба в акцентуванні уваги не лише на питаннях міжсекторальних галузевих пропорцій та їх відповідності вимогам постіндустріального суспільства, але й на якісних характеристиках таких галузевих трансформацій.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Зважаючи на перспективи подальшого економічного розвитку України на засадах постіндустріалізму, руху у напрямку інтеграції з ЄС, необхідно виокремити основні сучасні тенденції галузевих структурних зрушень у національній економіці України та окреслити напрями подолання наявних невідповідностей як у кількісній площині, так і у якісній.

Мета статті полягає в аналізі сучасного стану галузевої структури національної економіки України, з'ясуванні головних перепон на шляху її постіндустріальних трансформацій.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити низку завдань:

-- зіставити й проаналізувати галузеву структуру національних економік розвинених країн та України;

-- встановити головні причини сповільнення постіндустріального розвитку України.

Виклад основного матеріалу дослідження. Упродовж останніх двох з половиною десятиліть для України залишається актуальним питання структурної трансформації національної економіки відповідно до сучасних вимог постінду- стріального суспільства та економічного розвитку інноваційного типу. За часи незалежності України найбільш технологічно деградували великі високотехнологічні комплекси (електронна промисловість, радіоелектроніка, верстатобудування, приладобудування тощо), потенціал яких мав би стати підґрунтям економічного розвитку країни [1, с. 97].

Як відомо, «узагальненою характеристикою, яка відображає якісний рівень розвитку країни загалом, є галузева структура національної економіки» [3, с. 28]. Від ступеня розвиненості та ефективності економічної структури залежить стабільність розвитку економіки. Зміни структурних пропорцій економіки здатні вплинути на економічне зростання країни та добробут її народу [2, с. 21]. А отже, важливо з'ясувати, наскільки характер змін галузевої структури економіки України відповідає загальносвітовим постіндустріальним тенденціям, завданням економічних перетворень у площині євро- інтеграційній і, зрештою, сприяє підвищенню загального рівня конкурентоспроможності національної економіки на глобальному рівні.

Загальновідомими класичними напрямами дослідження структури національної економіки є такі:

Аналіз галузевих структурних зрушень значно виграє, якщо не лише розглядати частку, яку формує кожен сектор економіки у ВВП країни, але й досліджувтаи за питомою вагою зайнятих працівників у кожному з них (табл. 2).

Таблиця 2 Трисекторна структура ВВП країн ЄС та України за часткою зайнятих працівників, % [6]

На тлі розвинених країн показник зайнятих працівників у промисловому секторі України цілком вписується в наявні пропорції. Це притому, що частка індустріального сектору України вища, ніж представлених тут країн. Частка зайнятих у сільському господарстві України на 1,9--4,5% перевищує відповідні частки розвинених країн і на 0,8% перевищує частки країн ЄС. І це притому, що частка аграрного сектору у ВВП України у 2016 р. на 12,2--13,8% перевищувала відповідні частки країн «Великої сімки».

Помітне відставання за питомою вагою зайнятих у секторі послуг на 15,7% від Великобританії і лише на 5,3% від країн ЄС переконує у перспективності розвитку цієї галузі в Україні як за масштабами надаваних послуг, так і за показниками зайнятості. З іншого боку, наявні пропорції у вітчизняному секторі послугзасвідчують його високу трудомісткість і невисоку технологічність.

Розглянуті галузеві структурні співвідношення, а особливо тенденції у їх динаміці переконують у тому, що загалом економіка України набуває тих форм, які характерні для економік розвинених країн світу. І дещо вища частка промисловості у структурі вітчизняної економіки не є її негативною ознакою у постінду- стріальному розумінні, а швидше навпаки. Як переконує звіт ООН з промислового розвитку у 2016 р., у стійкому довгостроковому розвитку національних економік важлива роль відводиться структурним змінам, серед яких промисловість відіграє ключову роль. З одного боку, промисловість не лише підвищує ефективність економіки, але й створює робочі місця на етапі її становлення. З іншого боку (що не менш важливо), промисловість спонукає до технологічного розвитку та інновацій. Як наслідок, змінюються економічні структури, переважно від трудомісткої до капіталомісткої і технологіч- номісткої діяльності. Тоді як передчасна деін- дустріалізація може бути серйозною загрозою зростанню в країнах, що розвиваються, пригнічуючи потенціал зростання виробництва. І навпаки, розвинений індустріальний сектор економіки забезпечує високий рівень доходів на душу населення, сприяє розширенню спектру послуг і появі бізнес-послуг, стимулює розвиток інформаційних технологій, що, зрештою, забезпечує динамічність економічної системи та її зростання [8, с. 2]. Розуміння переваг інноваційного розвитку стимулює приватні корпорації до збільшення обсягів фінансування інновацій (у 30 країнах-лідерах 72,5% інновацій профі- нансовано корпоративним сектором). У програмних документах США, Японії, країн-членів ЄС технологічні новації визначено фундаментальними атрибутами розвитку [4, с. 260].

Сьогодні ЄС намагається переломити негативні тенденції зменшення ролі промисловості в країнах-членах і забезпечити до 2020 р. зростання її частки на 4% у ВВП. Це має стати результатом відновлення рівня інвестицій (валових нагромаджень та вкладень в устаткування), розширення торгівлі товарами на внутрішньому ринку ЄС та значного зростання обсягів експорту продукції малих і середніх підприємств до третіх країн [5, с. 4].

І якщо на рівні кількісних показників структурних змін в Українській економіці можна говорити про їх відносний постіндустрі- альний характер, то на якісному рівні ситуація бачиться набагато складнішою. Так, спостерігаються накопичення технологічної відсталості та застарілість виробничих потужностей, рівень зносу яких за останні 15 років подвоївся і зріс із 43,7% у 2000 р. до 83,5% у 2014 р., зокрема в промисловості з 48,8% до 60,3% відповідно [9, с. 252]. 26 років тому Україна володіла потужним промисловим потенціалом. Більш розвинена зараз Польща рівнялась тоді за рівнем життя з Україною. Розвивався й сектор наукових розробок. Це забезпечувало відносний рівень стабільності до 2008 р. (наприклад, ВВП України зростав швидше, аніж у Польщі). У цей час світ переходив на новий науково-технічний рівень, а українська економіка не модернізувалась. «Майже трирічний тренд спаду інвестиційної активності (з ІІ кварталу 2013 р. по ІІІ квартал 2015 р.) характеризувався критичним зниженням валового нагромадження основного капіталу в економіці країни. Несприятливий інвестиційний клімат, посилений зовнішньою агресією, обмежив можливості нарощення іноземних інвестицій у країну, за рахунок яких у 2015 р. профінансовано лише 3,0% капітальних вкладень (2,0% у І кварталі 2016 р.). Посилення дисбалансу між споживанням та інвестуванням зумовлює довгострокові ризики економічного відновлення» [4, с. 247--248]. Подолання інноваційно-технологічного розриву з іншими країнами все ще залишається екзис- тенційним викликом для економічного розвитку України. У Глобальному індексі інновацій у 2014--2015 рр. Україна утримує 63--64 позицію, що набагато нижче від рівня як розвинених країн регіону, так і багатьох країн з ринками, що розвиваються (зокрема, Вірменії, Туреччини, Білорусі, Росії) [4, с. 261].

Як відомо, у постіндустріальній економічній системі головним є не винахід, а інновація, тобто здатність застосовувати досягнення науки. Тому для того, щоб створити економіку інновацій, мало просто розвивати науку. Потрібна вільна ринкова економіка, за якої інвестори відчувають себе захищеними від корупції та податкового тиску, а отже, не бояться витрачати кошти на нові проекти. У корумпованій олігархічній державі немає потреби застосовувати інновації, аби перемагати конкурентів, адже важливіше отримувати преференції від влади. Отже, працювати вченим стає невигідно, тому талановиті люди обирають інші професії і напрями своєї діяльності [10].

Динаміка кадрового потенціалу української науки сьогодні є абсолютно протилежною європейським та загальносвітовим тенденціям її розвитку. Головним показником, за допомогою якого порівнюють можливості різних країн до інноваційного розвитку їх економік, є чисельність дослідників на один мільйон населення. «У 2013 році в середньому по країнах ЄС цей показник становив 3 359 осіб. При цьому керівництво Євросоюзу, проаналізувавши можливості прискорення інноваційного розвитку, дійшло висновку, що цього недостатньо, і поставило завдання залучити до науки Європи додатково щонайменше 3 млн. дослідників. Це світова тенденція: як інформує доповідь ЮНЕСКО, за 5 років чисельність наукових працівників у світі збільшилася з 2007 року на 20%, сягнула вже 7,8 млн. осіб» [11]. В Україні ж чисельність дослідників на мільйон населення стала у 2,6 рази меншою, ніж у ЄС. До того ж у загальній чисельності зайнятого населення України у 2014 р. науковці становили лише 0,49%, тоді як у1990 р. вони становили 1,16%. У Фінляндії ця частка сягає 3,2%, у Данії -- 3,2%, у Швейцарії -- 2,66%, у Норвегії -- 2,56%, у Словенії -- 2,27%. У середньому в країнах ЄС цей показник у 5-6 разів вищий за український. І це притому, що на початку дев'яностих Україна мала приблизно такий же рівень забезпечення вченими-дослідниками, як і провідні країни Європи [11].

Не менш проблемне питання постіндустрі- ального розвитку економіки України становлять її компанії у державній формі власності, ефективність функціонування яких є досить сумнівною, адже вони не лише обтяжують її бюджет, відволікаючи кошти від фінансування інновацій, розвитку науки та модернізації виробничих потужностей, але й гальмують процеси формування ринкових відносин, сумлінної конкуренції, розвитку демократії. Сьогодні державний сектор за офіційними даними Міністерства економічного розвитку і торгівлі України налічує 3 458 компаній. У розвинених країнах ситуація зовсім інша. Так, у Норвегії державі належать 68 компаній, у Франції -- 50, в Швеції -- 49, у Великобританії -- 17 [12].

Так, за підсумками 2012--2013 рр. збиток ТОП-100 компаній склав 28 млрд. гривень, що практично дорівнює бюджету Міністерства оборони України в 2016 р. З усіх держкомпаній працюють лише 1 801, інші перебувають у стадії ліквідації або існують лише формально [12]. Проблема не тільки у цьому, але й у питаннях ефективного управління такою великою кількістю державних підприємств. Йдеться не стільки про керівництво з боку держави, скільки про ефективний менеджерський апарат безпосередньо на самих підприємствах. А з огляду на ще радянські традиції в управлінні державним сектором та їх вражаючу інертність ці держкомпанії і надалі залишатимуться неефективними, гальмуючи процеси економічного розвитку в усіх секторах національної економіки України. Вирішення цього болючого питання бачиться у їх приватизації приватними інвесторами. У державній власності варто залишити лише стратегічно важливі підприємства.

Висновки. Виходячи з результатів здійсненого аналізу вітчизняних галузевих структурних трансформацій у контексті їх відповідності сучасним постіндустріальним тенденціям розвитку, можна зробити висновок про те, що, по-перше, кількісні галузеві структурні співвідношення головних секторів економіки України та характер їх динаміки переконують у тому, що загалом економіка України набуває тих форм, які характерні для економік розвинених країн світу. Дещо вища частка індустріального сектору у структурі вітчизняної економіки не є її негативною ознакою у постіндустріальному розумінні, а цілком відповідає баченню західними науковцями розвинених країн напрямів забезпечення довгострокового стійкого економічного розвитку. Адже промисловість не лише сприяє підвищенню ефективності економіки та створенню робочих місць, але й спонукає до технологічного розвитку та інновацій, наслідком яких є заміна трудомістких видів діяльності на капіталомісткі та технологічно місткі; сприяє розширенню спектру послуг і появі біз- нес-послуг, стимулює розвиток інформаційних технологій та, зрештою, забезпечує динамічне зростання економічної системи. По-друге, якісні характеристики галузевих структурних зрушень за своїми особливостями і тенденціями суттєво відрізняються від принципових вимог постіндустріального розвитку. Найгострішими серед них є такі: низький рівень інноваційно- технологічного розвитку в усіх секторах економіки України, наявність негативної динаміки у формуванні науково-дослідницького потенціалу країни, значна кількість державних компаній в усіх галузях економіки.

Перспективи подальших досліджень полягають у чіткому встановленні пріоритетних напрямів розвитку галузевої структури економіки України у контексті світових постінду- стріальних тенденцій з урахуванням як кількісних галузевих співвідношень, так і якісних трансформацій, що повинні супроводжувати цей процес.