Проблемам державного втручання у ринкові відносини суб'єктів інвестиційного процесу на основі застосування державою різних регулюючих важелів присвятили свої праці відомі сучасні українські науковці, зокрема: О.В. Гаврилюк, Ю.В. Кіндзерський, Т.В. Майорова, О.Г. Мітал, О.М. Пєтухова, А.А. Подлевський, І.М. Цур - кан та ін. Разом із тим деякі зарубіжні дослідники, зокрема А.Р. Арнольд, А. Дамодаран, Л. Герцог, К.А. Фрут, Д. Сто - уелл, Дж.В. Салакьюз, у своїх працях акцентували багато уваги на адекватній побудові ринкових відносин між суб'єктами інвестиційного процесу, де значну роль відіграє їх взаємодія з окремими державними інститутами.

Проте поза увагою українських та зарубіжних науковців залишилися питання формування інституційно-організаційного механізму державного регулювання інвестиційного процесу як комплексної взаємодії держави з учасниками інвестиційного ринку на основі застосування державою регулятивних інструментів прямого та непрямого впливу на інвестиційний процес, де держава може виступати як регулятор, інвестор та стимулятор.

Метою даної роботи є дослідження характеру взаємозв'язку між державними інститутами та суб'єктами ринкових відносин через застосування державою регулятивних інструментів впливу на інвестиційний процес.

Результати дослідження

Ринок як найбільш ефективна форма організації та функціонування економічних відносин є важливим фактором збільшення зацікавленості суб'єктів господарювання у виробництві високотехнологічної інноваційної продукції на основі інвестиційної діяльності. Інвестиційний ринок являє собою сукупність економічних відносин між продавцями та споживачами інвестиційних товарів та послуг і структурується як ринок інвестицій та ринок інвестиційних товарів [1, с.9-10; 2, с.15].

Ринок інвестицій характеризується пропозицією інвестицій із боку інвесторів, що виступають як продавці, і попитом (потенційним або реальним) на інвестиції з боку потенційних учасників інвестиційного процесу, які виступають у ролі покупців. Потенційний попит виникає за відсутності конкретних намірів юридичної або фізичної особи за наявності доходу спрямовувати його на інвестування, тоді як реальний попит на інвестиції характеризується реалізацією конкретних намірів суб'єктів інвестиційного процесу на ринку. Врівноваження інвестиційних попиту та пропозиції відбувається через процес ціноутворення, коли обмін здійснюється на основі досягнення ринкової рівноваги. Продажу інвестиційного капіталу на ринку інвестицій відповідає ринок інвестиційних товарів (об'єктів інвестування), які існують як у грошовій, так і в натурально-речовинній формі. Основним фактором, який визначає обсяги інвестиційних товарів у ринковому обороті, є їх сукупна пропозиція, що протистоїть інвестиційному попиту. Однак рівність інвестиційних попиту й пропозиції витримується лише в масштабах ринку в цілому. Розбіжності між конкретними попитом і пропозицією регулюються ринком через реакцію цін за надлишку або нестачі певного виду інвестиційного товару [3, с.336-338].

Рівновага інвестиційного ринку відіграє визначальну роль у забезпеченні ефективності інвестиційного процесу, однак не гарантує задоволення потреб споживачів. Державне регулювання тут може розглядатися як складова частина відтворювального процесу, об'єктивна необхідність якої пояснюється наявною потребою у вирішенні економічних і соціальних проблем, чого не забезпечує механізм ринкового саморегулювання.

В організаційному сенсі державне регулювання є важливим фактором інституційного впливу на інвестиційний ринок і розглядається як система заходів, за допомогою яких держава встановлює певні вимоги до юридичних та фізичних осіб через інституційно-організаційні інструменти: нормативно-правові акти, формальні і неформальні правила, а також через ринкові інститути саморегулювання, яким державою делеговано певні регуляторні повноваження. Тобто державне регулювання являє собою, по суті, набір здійснюваних державними інститутами функцій, спрямованих на регулювання діяльності учасників ринкових відносин в зоні її впливу [4; 5; 6, с.25, 53-55].

З огляду на викладене, державне регулювання інвестиційного процесу передбачає два основних методи: економічний, що охоплює економічні аспекти, які впливають безпосередньо на ринкові рішення, та адміністративний, що охоплює адміністративні аспекти впливу на інвестиційний ринок. На основі економічного методу регулювання держава регулює економічні відносини на ринку, зокрема через системи оподаткування і ціноутворення (наприклад, установлюючи максимальні або мінімальні ціни/тарифи), досягаючи зміни співвідношення цін на ринкову продукцію. За допомогою адміністративного методу регулювання держава виконує наглядові (контролюючі) функції, здійснює дозвільний вплив щодо встановлення способів, місця і часу організації чи ведення діяльності, правил ліцензування, стимулювання.

У цілому теорія державного регулювання інвестиційного процесу використовує комплекс інструментів, які здатні забезпечувати ефективність регулювання кон'юнктури інвестиційного ринку, що має відповідати основним макроекономічним параметрам розвитку національного господарства [7].

Моніторинг і контроль над протіканням інвестиційного процесу держава, приймаючи відповідні рішення стосовно застосування тих чи інших інституційних заходів щодо впливу на інвестиційний процес, здійснює через інституційно-організаційний механізм (рис.1).

Методологічною основою наукового підходу до побудови цього механізму виступає об'єктивна дихотомія "держава - ринок (інвестиційний ринок)".

У такому разі інституційно-організаційний механізм державного регулювання інвестиційного процесу можна представити як сукупність контролюючих та регулюючих заходів держави, які здійснюються через державні інститути й спрямовані на розв'язання певних суперечностей, подолання чи попередження проблем, які існують або можуть виникнути на інвестиційному ринку.

Як видно з рис. 1, держава, здійснюючи контроль над протіканням інвестиційного процесу, виступає в ролі регулятора відповідно до розроблення та затвердження нормативно-правових документів.

Хоча держава також може виступати в ролі як інвестора, інвестуючи бюджетні кошти безпосередньо в реальний і фінансовий сектори економіки, так і стимулятора, здійснюючи стимулюючий вплив на хід інвестиційного процесу.

Можна вважати, що держава проводить інвестиційну політику у двох формах: по-перше, шляхом формування та розподілу за галузями, регіонами, програмами і проектами державних інвестицій (законодавчі й виконавчі органи влади формують державний бюджет, позабюджетні державні фонди і спеціальні бюджети розвитку, розробляють програми, напрями інвестування, визначають обсяги державних інвестицій на основі розподілу і перерозподілу інвестиційних ресурсів (пряме регулювання)); по-друге, за допомогою економіко-правових інструментів стимулюючого впливу на національних та іноземних інвесторів щодо активного залучення й ефективного включення їх капіталу в інвестиційний процес (непряме регулювання).

Питання щодо визначення пріоритетів або ефективних напрямів вкладання інвестицій вирішується шляхом здійснення лише науково обґрунтованого й економічно вигідного спрямування інвестицій, обмеження підтримки збиткових і малорентабельних державних підприємств, заміщення повного бюджетного фінансування інвестиційних проектів частковою участю держави, фінансування проектів за рахунок випуску та розміщення цінних паперів та ін. [8, с.41-42].

Рис. 1. Інституційно-організаційний механізм державного регулювання інвестиційного процесу

Джерело: розроблено автором

Як правило, прямий вплив держави на інвестиційний процес здійснюється на основі вкладення бюджетних коштів в охорону навколишнього середовища, соціальний захист, грошові реформи, антимонопольні заходи. Світовий досвід показує, що за умов економічної кризи в країні роль прямого державного регулювання зростає, а в сприятливих економічних умовах необхідність у прямому впливі держави на інвестиційний процес зменшується, що дає змогу зосередити увагу на опосередкованому регулюванні інвестиційного процесу.

Запровадження інвестиційних стимулів передбачає застосування податкових преференцій, які полягають у диференційованому оподаткуванні прибутку та доданої вартості з погляду як різних ставок податків, так і різних умов їхньої сплати. Тут значну роль відіграє бюджетно - податкова політика держави, тобто комплекс заходів, спрямований на забезпечення стійких податкових надходжень до бюджету, на основі яких формується відповідна частка фінансування інвестицій. Завдяки бюджетно-податковій політиці держава може реально забезпечити дієвумотивацію суб'єктів інвестиційного процесу [19, с.505; 20, с.265].

Регулятором інвестиційного процесу на основі реалізації бюджетно-податкової політики є інститут бюджетно - податкового регулювання (в Україні - Державна фіскальна служба).

Завдяки перерозподілу ВВП державні видатки забезпечують функціонування державного сектору, охорону громадського порядку та оборону, розвиток науки й освіти, медицини тощо. Від внутрішньої структури і динаміки ВВП безпосередньо залежить обсяг інвестиційних ресурсів. За рахунок зростання державного боргу також може стимулюватися сукупний попит у країні та створюватися умови для інвестування в економічне зростання. Водночас надмірний і довготривалий дефіцит державного бюджету є початком майбутнього гальмування інвестиційної активності в економіці [12, с.178; 18].

Державна підтримка інвестиційного процесу для промислових підприємств передбачає застосування різних інструментів, наприклад: за рахунок відстрочки/роз - строчки по сплаті податкових платежів; надання бюджетних інвестицій та гарантій; застосування основних (ставка оподаткування прибутку; податкові пільги; прискоренаподаткова амортизація, яка дає можливості підприємству швидше, ніж на те розрахована податкова норма, відтворювати вартість основних засобів та оновлювати їх) і додаткових (терміни сплати, порядок перенесення отриманих збитків, створення спеціальних (вільних) економічних зон та територій пріоритетного розвитку, податкові угоди з іншими країнами) важелів бюджетно-податкової політики [10, с.15-16, з0; 21, с.136].

Отже, обґрунтована частка бюджетного фінансування інвестицій у структурі бюджету має генерувати позитивний вплив на процес інвестування. Інвестиційний процес потребує державної підтримки, а отже, й залучення державою інвестиційних ресурсів. Це вимагає підвищення якості адміністрування податків, зборів та обов'язкових платежів до бюджету і створення достатніх фінансових ресурсів для бюджетного інвестування.

Згідно з Податковим кодексом України від 02.12.2010 № 2755^1 [22], для суб'єктів інвестування встановлюються такі інвестиційні податкові преференції, як інвестиційні податкові пільги, тобто зменшення зобов'язань зі сплати податку на прибуток підприємства на суму здійснених ним інвестицій у модернізацію діючих чи створення нових виробництв без стягування у майбутніх податкових періодах цієї суми.

Водночас український дослідник Ю.В. Кіндзерський [19, с.495-496] виділяє такі інвестиційні податкові преференції:

інвестиційний податковий кредит як зменшення податкових зобов'язань із податку на прибуток підприємства на певний період на суму здійснених ним інвестицій у модернізацію та розширення виробництва з поверненням цього кредиту в майбутніх податкових періодах (вартість становить близько 1/2 ставки рефінансування центрального банку на рік надання чи 1/3 середньозваженої ставки комерційних банків за довгостроковими кредитами на інвестиційні цілі);

інвестиційна податкова премія, яка вводиться як одноразове, погоджене з податковим органом зменшення зобов'язання з податку на прибуток на суму, що перевищує згадані інвестиційні витрати підприємств із допустимим розміром, не більшим від п'ятої частини обсягів інвестицій.

Як бачимо, у Податковому кодексі України не реалізована ідея ефективного стимулювання інвестиційного процесу. Так, не передбачено застосування інвестиційного податкового кредиту й інвестиційної податкової премії до суб'єктів господарювання, які здійснюють інноваційно - інвестиційну діяльність. Окрім того, важливою є така особливість: оскільки інвестиційний процес, як правило, має довгостроковий характер, вищеназвані інструменти його податкової підтримки не є синхронними щодо нього. Наприклад, звільнення від оподаткування доходу у вигляді надходження інвестицій стосується лише моменту їх отримання від донора та не створює стимулюючих умов у подальшій реалізації інвестиційного проекту реципієнтом. Для ефективної реалізації інвестиційного проекту необхідна зміна інтенсивності державної податкової підтримки на різних етапах життєвого циклу інвестицій у рамках надання певних податкових пільг. Так, найбільша інтенсивність застосування податкових пільг є доцільною на етапі впровадження, коли інвестиції ще не дають віддачі. У міру утворення і збільшення доходу від реалізації інвестиційного проекту фінансові показники діяльності підприємства-реципієнта покращуються, що дає змогу зменшити інтенсивність надання державою податкової підтримки.

Поряд із первинним інвестуванням великого значення набуває створення заохочувальних умов для реінвестування прибутку, отриманого від інвестиційної діяльності. Сутність такої податкової пільги полягає у вилученні з бази оподаткування частини прибутку шляхом її зарахування до неоподатковуваних резервних фондів для фінансування в майбутньому інвестиційних потреб. Застосування державою цього інструменту має такі ознаки стимулюючого впливу:

- адаптованість механізму для вибіркового і загального підходу;

- здатність механізму резерву забезпечити пряму мотивацію до інвестиційної діяльності;

- створення опосередкованої зацікавленості підприємств через збільшення оборотного капіталу, збільшення масштабів діяльності, а також прискорення темпів нагромадження фінансових ресурсів для майбутніх інвестицій [15, с.54].

Найбільші резерви податкового регулювання інвестиційного процесу містяться в оподаткуванні прибутку підприємств та встановленні плати за землю. Щодо стимулювання залучення прямих іноземних інвестицій особливого значення набувають інструменти податкового стимулювання, вбудовані в конструкцію податку на додану вартість та мита. Спеціальний податковий режим може застосовуватися у спеціальних (вільних) економічних зонах та територіях пріоритетного розвитку [20, с.266].

Основною причиною необхідної вибірковості об'єктів державної підтримки пріоритетних із позицій національної економіки інвестицій є обмеженість фінансових ресурсів держави, що виключає застосовування податкових преференцій до будь-яких інвестицій. Визначальним критерієм для надання податкових пільг має стати дійсно інноваційний характер інвестицій, який оцінюється за системою кількісних та якісних параметрів "інноваційності" проектів і прозорим механізмом їх кваліфікації [12, с.223; 20, с.266-267].

Таким чином, бюджетно-податкова політика держави спрямована на широке охоплення діяльності національних виробників, що впроваджують інновації, мотивує першочергове інвестування в інноваційні проекти та забезпечує рівність умов для всіх суб'єктів інвестиційного процесу. Відповідно, податкова підтримка інвестицій має носити системний характер.

Інноваційна політика є інвестиційною політикою, зорієнтованою на інноваційний розвиток країни як система заходів, забезпечуючих упровадження інноваційних технологій за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки.

Формуючи цільові завдання інноваційної політики, держава спирається на об'єктивні потреби розвитку реального сектору економіки, у тому числі й через інструменти амортизації, шляхом розроблення сучасних економічно обґрунтованих норм і правил нарахування амортизації та встановлення певного порядку використання амортизаційного фонду. Йдеться, насамперед, про встановлення груп основних засобів та граничних строків їх використання у межах групи для підвищення ефективності процесу відтворення об'єктів реального інвестування. Сюди відносяться також об'єкти капітальних вкладень (у нове будівництво, на реконструкцію, розширення, технічне переозброєння діючих підприємств), об'єкти комерційної нерухомості, цілісні майнові комплекси та ін. [9, с.71-72; 10, с.30].

Інтенсивний фізичний, а особливо моральний знос основних засобів у сучасних умовах виробництва вимагає від держави реалізації гнучкої амортизаційної політики, що здатна прискорювати темпи та характер відтворення основних засобів, тобто заохочувати високу швидкість їх оновлення. У такому разі формується додаткове джерело фінансових ресурсів на постійній основі, що досягається відповідними податковими пільгами та збільшенням обсягу чистого прибутку тих підприємств, які здійснюють прискорену амортизацію та списання капітальних активів. Тобто йдеться про стійке фінансування простого й навіть розширеного відтворення основних засобів (ефект Лахмана-Рухті) і, як наслідок, підвищення інвестиційної привабливості економіки [1, с.12; 11, с.46].

Окрім того, велике значення у здійсненні інвестицій як фактора модернізації економіки в умовах глобалізації має залучення кредитів. Стимулююча роль держави реалізується в політиці заохочення банківського кредитування, тобто в грошово-кредитній політиці, на основі створення доступних для суб'єктів господарювання кредитних ресурсів. Завдяки грошово-кредитній політиці держава регулює грошовий обіг, впливаючи на процес інвестиційної капіталізації банківської системи, що відображається на обсягах вільних фінансових ресурсів у потенційних інвесторів, зростання яких сприятиме збільшенню обсягів інвестування [12, с.226; 13, с.39].

На основі грошово-кредитної політики держава регулює інвестиційний процес через центральний банк (в Україні - Національний банк) шляхом регулювання попиту і пропозиції на позикові кошти.

Залежно від стану економіки центральний банк проводить грошово-кредитну політику у формі кредитної рестрикції або кредитної експансії.

Кредитна рестрикція (політика "дорогих грошей") проводиться під час інвестиційного буму для стримування інвестиційної активності, на основі чого відбувається подорожчання кредитних ресурсів, що змушує інвесторів вкладати кошти лише в найбільш ефективні проекти, а також сприяє зростанню державних інвестицій. При цьому застосовуються заходи ринкового гальмування інвестиційних намірів підприємств шляхом збільшення норми страхових резервів банків, продажу державних цінних паперів, підвищення облікової ставки Центрального банку [14, с.6; 15, с.27].

Кредитна експансія (політика "дешевих грошей") є інтенсивним засобом розширення кредитних операцій, яке здійснюється за низького рівня інвестиційної активності економіки в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку. Сюди відносяться: зниження офіційних ставок центральних банків і розширення лімітів на їх облікові та ломбардні операції; зменшення норми страхових резервів, частина яких вивільняється для інвестицій; зміна норм обов'язкових резервів; купівля державних цінних паперів у приватних інвесторів на відкритому ринку; зменшення ціни (відсотків) кредитних ресурсів Центрального банку; скасування кількісних обмежень на кредити та ін. [16, с.49; 17, с.27; 18].

Прямі іноземні інвестиції є значним фактором розвитку інвестиційних відносин між банками та суб'єктами господарювання. Вони займають особливе місце серед форм міжнародного руху капіталу, оскільки на відміну від портфельних іноземних інвестицій прямі іноземні інвестиції не є чисто фінансовими актами, здійснюються у вкладання капіталу у засоби виробництва, землю та інші інвестиційні об'єкти із забезпеченням управлінського контролю процесу реалізації й експлуатації інвестиційного проекту. Повноваження щодо залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації шляхом укладення з ними чи їх посередниками відповідних угод покладені на інститут майнового регулювання (в Україні - Фонд державного майна), який сприятиме створенню нових підприємств, у тому числі й з пайовою участю іноземних інвесторів (спільні підприємства), і виступає як уповноважений орган державної влади, що стимулює розвиток міжнародного інвестування. Цей інститут створює умови для розвитку конкуренції виробників, сприяючі зниженню рівня монополізації на інвестиційному ринку з урахуванням вимог законодавства про захист економічної конкуренції, контроль над дотриманням якого здійснює інститут цінового регулювання (в Україні - Антимонопольний комітет) [17, с.28-29; 23, с.1-2; 24, с.7].

Окрім того, виходячи із зарубіжного досвіду, стимулювання залучення іноземних інвестицій є функцією й інших державних органів, які надають різного роду підтримку підприємствам-реципієнтам і донорам, наприклад:

інституту, який регулює зовнішньоекономічні відносини - інфраструктурна та проектна підтримка у наданні землі, будівель і споруд для безкоштовного користування або за пільговими умовами; субсидій на користування енергетичними ресурсами; транспортних грантів; пільг щодо фрахту; грантів на ресурсо- і природозберігаюче обладнання; грантів проектів, орієнтованих на підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів, поліпшення умов праці; сприяння у розробленні техніко-економічних обґрунтувань проектів; грантів на проведення науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;

інституту, що регулює монетарну і банківську сферу - фінансово-кредитна підтримка у вигляді безпроцентних і пільгових кредитів, інвестиційних гарантій їхнього надання;

інституту бюджетно-податкового регулювання - податкова підтримка: зниження ставки оподаткування прибутку, податкові угоди з іншими країнами, скасування оподаткування реінвестицій, дозвіл прискореної амортизації, податкові кредити, звільнення від митних платежів імпорту обладнання та/або сировини тощо [7; 25, с.4; 26].

Міжнародне інвестування забезпечує здатність суб'єкта господарювання ефективно використовувати не лише власні, але й інтернаціоналізовані ресурси. При цьому зовнішнє середовище формує канали передачі фінансових і матеріальних ресурсів, науково-технологічних і організаційно-економічних інновацій, від чого значною мірою залежить формування національного інвестиційного клімату. Досвід показує, що досягнуте за допомогою прямого іноземного інвестування зростання продуктивності праці та зовнішній ефект від передачі технологій формують позитивну динаміку показників розвитку національних підприємств та економіки приймаючої країни [24, с.13; 27, с.2-3]. Позитивний вплив прямих іноземних інвестицій можливий лише за наявності чіткої програми розвитку та продуманої політики взаємодії між іноземними інвесторами та національними підприємствами.

У сучасній глобальній економіці прямі іноземні інвестиції пов'язані з діяльністю транснаціональних корпорацій (ТНК) на світовому ринку, включаючи підприємства в зарубіжних країнах для виробництва і збуту продукції, швидкого розповсюдження нових товарів і технологій у міжнародному просторі. Щодо можливих негативних впливів прямих іноземних інвестицій, то тут важливим є реалізація державою захисних функцій на основі розроблення стратегії економічної безпеки країни, які належать, як правило, до повноважень інституту бюджетно-податкового регулювання. Як інструменти захисту вводяться, наприклад, високі митні ставки на імпортні товари, спеціальні податки на іноземні інвестиції, обмеження або заборона ввезення окремих видів товарів до країни, субсидування національних інвесторів та експорту національних товарів.

Висновки