Пріоритети політики зниження соціальної вразливості

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сьогодні системи соціальної підтримки багатьох європейських країн (за винятком найбільш розвинених) відчувають значне напруження, обумовлене демографічними чинниками, уповільненням економічного зростання, значними масштабами безробіття. У той же час скорочуються бюджетні можливості, що призводить до необхідності запроваджувати заходи жорсткої економії коштів на соціальну підтримку. У порядку денному дій урядів більшості країн ЄС розглядаються питання підвищення ефективності соціальних видатків та ефективності надання соціальних послуг.

Але ситуація в Україні, навіть на фоні несприятливих європейських тенденцій, виглядає занадто драматично. За сучасних кризових умов населення України гостро відчуває нестабільність -- у сім'ях, особистій безпеці, у соціальному оточенні, а також у глобальній політиці. Певне покращання ситуації після кризового 2008 року, у 2014 р. було підірвано новою хвилею суспільно-політичної та економічної кризи, яка швидко зруйнувала попередні досягнення. Соціальна нерівність у країні значно поглибилась, погіршився стан соціального оточення. У такій ситуації найбільше постраждали соціально вразливі групи населення: сім'ї з дітьми, люди, які живуть у злиднях, особи похилого віку, люди, які мають низьку конкурентоспроможність на ринку праці. Сьогодні майже 60 % українців опинилися за межею прожиткового мінімуму (розрахованого за поточними цінами), зросла злочинність, поглибилось відчуття незахищеності.

Водночас в Україні зростає чисельність категорії людей, які живуть виключно за рахунок соціальної допомоги і не намагаються шукати вихід зі стану бідності. З одного боку поширення цього явища пов'язане із неспроможністю таких людей до самостійного виходу з ситуації, з іншого боку -- чинне законодавство, що регламентує правила виплат малозабезпеченим сім'ям, не стимулює активності отримувачів допомоги.

Метою статті є визначення ключових напрямів формування активної соціальної політики, спрямованої на підвищення спроможності соціально вразливих груп та зниження ризиків вразливості у суспільстві.

Вразливість не є чітко визначеним поняттям. Цим терміном послуговуються фахівці різних сфер знань (соціологи, демографи, психологи, економісти, екологи, медики тощо), трактуючи його відповідно до особливостей власної діяльності. Вразливість може стосуватися окремих людей, груп людей, спільнот, організацій, суспільства, екологічних систем. І виражається вона у нездатності протистояти певним стресовим ситуація. Тою чи іншою мірою соціально вразливими є всі люди перед природними катаклізмами або техногенними катастрофами. Вразливість значних груп населення підвищується у періоди економічного спаду або політичної нестабільності. Проте для розробки політики як правило виокремлюють групи, які піддаються більшим ризикам вразливості, ніж всі інші.

Дослідження соціальної вразливості часто пов'язані із дослідженнями соціальних ризиків. Багато робіт зарубіжних учених присвячено дослідженням соціально-екологічних чинників вразливості. Наприклад, вразливість досліджується спільно зі стійкістю соціально-екологічних систем, оскільки вразливість відображає міру здатності системи протистояти (залишатися цілісною) різноманітним стресовим явищам (Нил Аджер (W.N. Adger) [1]). У ряді публікацій розглянуто взаємозв'язок між поняттями ризик, вразливість та управління ризиками у контексті їх використання у політиці соціального захисту Дж. Алванг (J. Alwang), П.Б. Зигель (P.B. Siegel) [2].

Питанням бідності, соціальної вразливості і підвищення ефективності соціальної підтримки присвячено доволі значну кількість публікацій вітчизняних учених, які розглядають особливості соціальної вразливості у періоди економічних криз, виокремлюють групи підвищеної соціальної вразливості, пропонують напрями політики щодо зменшення соціальної вразливості, наприклад, Л.Г. Стожок (L.G. Stozhok ), Є.Є. Савін (E.E. Savin), О.Ф. Новікова (O.F. Novikova), М.М. Ружен- ський (M.M. Ruzhenskyi), С.І. Бандур (S.I. Bandur) [3--10].

Найбільш гострими проявами уразливості є дискримінація та бідність. За даними дослідження Київського міжнародного інституту соціології, у 2015 р. в Україні 9 % респондентів відчували упереджене ставлення до себе протягом останнього року. «Трьома найбільш розповсюдженими видами дискримінації, на думку респондентів, є дискримінація за віком (11 %), сексуальною орієнтацією (10 %) та інвалідністю (7 %). Найменше проявляється дискримінація за ознакою статі (3 %)» [11]. Найбільше від дискримінації потерпає бідне населення. Вони найчастіше виділяють дискримінацію за віком -- 21 %, на другому місці -- дискримінація за інвалідністю -- 15 %. Серед респондентів цієї групи 17 % відчували дискримінацію протягом останнього року.

Найбільш масштабні форми уразливості переважно пов'язані із бідністю, тобто відсутністю необхідних ресурсів для забезпечення задовільного способу життя, що є прийнятним у конкретному суспільстві та у певний період часу. Проте стан відносно коротких періодів зниження доходів, коли людина (або сім'я) може їх компенсувати за рахунок власних заощаджень або майна не може вважатися станом бідності. Також не може вважатися бідністю, якщо такий спосіб життя люди обирають добровільно (наприклад із філософських мотивів). Тобто стан бідності характеризується досить тривалою відсутністю ресурсів, і людина не в змозі компенсувати їх за рахунок власних можливостей.

Основними чинниками бідності на індивідуальному рівні, як правило, є низька освіта та втрата працездатності. Дослідження залежності між розміром заробітної плати, рівнем освіти та статтю доводять, що ризику бідності більше піддаються (через низький рівень заробітної плати) жінки з низьким рівнем освіти (рис. 1).

Найбільш вразливою щодо бідності групою населення України є багатодітні сім'ї. За самооцінкою своїх доходів [12], понад 14 % загальної кількості багатодітних сімей (які мають три та більше дитини) у 2015 р. повідомили, що їм не вистачало навіть на достатнє харчування. Багатодітні сім'ї складають переважну частину отримувачів державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям. За даними Державної служби статистики, у загальній кількості осіб, врахованих для призначення допомоги, 60 % складають діти. Але суттєвим чинником соціальної вразливості є також вік людини.

Рис. 1. Рівень заробітної плати залежно від статі та рівня освіти (за 100 % прийнято заробітну плату чоловіків, які мають освіту нижче за повну середню)

прожитковий бідність працездатність

Крім загальних об'єктивних проблем старіння, пов'язаних із погіршенням стану здоров'я та фізичної активності, вразливість цього контингенту залежить від стану їх соціальної захищеності. Аналіз стану громадян похилого віку вказує на те, що у період економічного спаду вони виявилися ледве не найбільш вразливою групою населення (напевно після багатодітних сімей). За даними Пенсійного Фонду, станом на 1 січня 2017 р. середня пенсія в Україні становила 1828 грн. Навіть враховуючи усі субсидії та пільги, розміри доходів пенсіонерів не здатні забезпечити навіть мінімальних стандартів життя.

Соціальна уразливість також може бути пов'язана із місцем проживання. Найбільш уразливими щодо забезпечення можливості підтримувати певні стандарти життя, як правило, є мешканці сіл та малих міст. Зі зменшенням розміру населеного пункту звужуються можливості отримання соціальних послуг, обмежується свобода вибору, знижується якість. Найбільша різниця між містом і селом у сфері економічних депривацій спостерігалася у можливості обладнати житло водогоном, ванною або душовою кімнатою, а також туалетом зі зливом всередині житла (частки сільських домогосподарств, які потерпали від таких позбавлень, були в 7,1--5,4 рази більшими, ніж серед міських). Більше половини сільських домогосподарств потерпали від відсутності закладів, які надають побутові послуги (серед міських -- 6 %), 40 % -- від незабезпеченості населеного пункту послугами швидкої медичної допомоги (3 %), 26 % -- від відсутності поблизу житла медичної установи (6 %), 23 % -- від відсутності регулярного щоденного транспортного сполучення з іншим населеним пунктом із більш розвиненою інфраструктурою [13]. Кризовий стан багатьох малих міст також обумовлює соціальну вразливість їхніх мешканців. Стагнація виробництва, депресивний ринок праці, зношена інфраструктура обумовлюють низькі доходи та вкрай незадовільну якість життя більшості населення таких міст.

Специфічною соціально вразливою групою населення України є внутрішньо переміщені особи із зони проведення антитерористичної операції (АТО). Окрім загальних проблем, притаманних місцям їх теперішнього перебування, специфікою їхнього стану є раптові матеріальні втрати, психологічні травми, відчуття нестабільності.

Опинившись у стані бідності, людина, як правило, потребує допомоги. У більшості цивілізованих країн світу існують спеціальні види допомоги бідному населенню. Найчастіше держава встановлює офіційну межу бідності, тобто розмір середньодушового доходу, який дає підставу для отримання допомоги. Ситуація з бідністю в Україні є доволі складною: значні масштаби її поширення поєднуються із гострим дефіцитом фінансового ресурсу для надання допомоги. Така ситуація змусила уряд практично «заморозити» величину основного соціального стандарту -- прожиткового мінімуму, який є орієнтиром для встановлення розміру адресної допомоги малозабезпеченим сім'ям та деяких інших видів соціальної допомоги.

Таким чином, реальні розміри допомоги значно знизилися, що не могло не вплинути на матеріальне становище вразливих верств. Чергова серія збільшення тарифів на житлово-комунальні послуги (ЖКП) також спричинила значне зростання потреби у житлових субсидіях. За даними Державної служби статистики України, близько 7,7 млн домогосподарств України (або 44 % їх загальної кількості) у 2016 р. отримало субсидії. Частка домогосподарств, які отримували субсидії у лютому 2017 р., становила 42,3 %, але у деяких регіонах цей показники перевищував 60 %, наприклад у Сумській і Полтавській областях (62,6 % та 61,4 % відповідно). Це безперечно є свідченням неспроможності значної кількості українських сімей до самостійного забезпечення основних життєвих потреб.

Проблемою є не лише значні масштаби бідності, але й довга тривалість перебування у такому стані, що загрожує соціальним відторгненням, обмежує можливості нормального відтворення працездатності, погіршує здоров'я внаслідок неможливості підтримувати здоровий спосіб життя. Утворення анклавів застійної бідності супроводжується деструктивною зміною психології людини, демотивацією до трудової діяльності, формує явище спадкової бідності.

Чинниками, які підвищують соціальну вразливість в українському суспільстві є низька соціальна згуртованість, погане державне управління, слабкість і неефективність суспільних інститутів. Найгіршим показником, що характеризує слабкість суспільних інститутів, є індекс сприйняття корупції. Корупція в Україні насправді перетворилась у національне лихо. Адже за визнанням Конвенції Ради Європи, поширення цього явища «загрожує верховенству закону, демократії, правам людини, підриває принципи належного державного управління, рівності та соціальної справедливості; протидіє конкуренції; гальмує економічний розвиток; загрожує стабільності демократичних інститутів та моральним підвалинам суспільства» [14]. Тобто це явище підвищує уразливість усього українського суспільства.

Крім чинників внутрішнього характеру необхідно зважати на дію глобальних чинників. Найбільшою мірою соціальна вразливість притаманна бідним країнам. Скорочення явища вразливості як правило, відбувається там, де спостерігається стале економічне зростання та покращання якості життя. Поглиблення нерівності між багатими та бідними країнами, яке відбувається у сучасному світі, провокує потрапляння значної чисельності їх населення у стан соціальної вразливості. Україна зараз також потерпає через залежність від зовнішніх інтересів і перебуває у невигідній економічній позиції. Цей фактор необхідно враховувати як у внутрішній, так і у зовнішній політиці держави.

Політика щодо управління ризиками вразливості (зменшення вразливості / захисту вразливих верств) може базуватися на проактивних або реактивних стратегіях. Ці стратегії можуть бути використані на рівні окремої особи (або домогосподарства), на рівні громади або на загальнонаціональному рівні. Реактивні стратегії передбачають здійснення певних дій під впливом зовнішніх обставин. Більш популярним у термінах політики соціального захисту у даному випадку є термін «пасивна політика».

Проактивна (або активна) політика спрямована на попередження соціальних негараздів, наприклад потрапляння у стан бідності або соціального виключення.

Якщо йде мова про загальнонаціональний рівень, то, згідно з теоріями суспільного договору, людина має отримувати від суспільства (держави) певні блага взамін на виконання зобов'язань щодо дотримання законів, сплати податків тощо. Найбільш відомим документом глобального значення, де йдеться про обов'язки людини, є Загальна декларація прав людини, у ст. 29 якої зазначено: «Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи» [15].

Зазвичай державна політика прагне до дотримання балансу між інтересами окремої людини та суспільства в цілому. Для виконання своїх зобов'язань людина повинна мати певні можливості, які, як правило, забезпечуються сучасними державами: право на безпеку, працю. У конституціях деяких країн праця визнається не лише правом, але й обов'язком (Італія, Іспанія, Греція). Наприклад, у конституції Італії 1947 р. у першій статті Італія визначається як «демократична республіка, яка заснована на праці». Кожний громадянин відповідно до своїх можливостей або за своїм вибором зобов'язаний здійснювати діяльність або виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному прогресу суспільства. Проте, обов'язок працювати -- це моральне зобов'язання, оскільки за його невиконання не настає будь-яка юридична відповідальність. Отже, пріоритетним напрямом соціальної політики має стати забезпечення повної зайнятості, оскільки її соціальна цінність виходить далеко за межі матеріальної винагороди. Всеохопний доступ до гідної праці є ключовим елементом формування життєстійкості та прогресу у масштабах суспільства.

Державна політика та мережа соціальної підтримки на рівні громад здатні суттєво впливати на життєздатність людей та їхню спроможність протидіяти кризовим явищам в економіці. Люди, незалежно від місця проживання і статків, повинні мати доступ до основних соціальних послуг -- освітніх, медичних, комунальних. Всеохопне надання цих послуг має забезпечити збереження та розвиток соціальних компетенцій та зменшити економічну уразливість.

Підвищення ефективності системи соціального захисту має базуватися на активізації працездатних осіб, сприянні соціальної адаптації вразливих сімей і підвищенні їх спроможності до виходу зі стану бідності. Засоби, що застосовуються для попередження або виходу зі стану бідності -- це програми підвищення освіти, набуття певної кваліфікації. Такі програми мають стимулювати бідних до більш активної життєвої позиції, створити умови для їх самостійного виходу зі скрутного становища. Проте за умов слабко розвиненого ринку праці із дефіцитом робочих місць такі заходи не змінюють ситуації, оскільки навіть отримавши професію людина не може знайти робоче місце. Парадоксальним є той факт, що попри економічний спад статистика ринку праці України не фіксує зростання рівня безробіття. Вже тривалий час він є майже незмінним і не надто високим (за 9 місяців 2016 р. -- 9,2 %, за 2015 р. -- 9,1 %, за 2014 р. -- 9,3 %). Разом з тим викликає побоювання низький рівень економічної активності населення, який останніми роками (2013--2015 рр.) ще скоротився -- з 64,9 % до 62,4 %. Отже, майже 30 % населення працездатного віку не є економічно активними. У ще достатньо активній віковій групі (50--59 років), неактивними є 25 % чоловіків та 39 % жінок. Високою також є економічна неактивність сільської молоді 25--29 років -- майже 25 % [16]. Серед осіб, врахованих для призначення допомоги малозабезпеченим сім'ям, майже 37 % є працездатними особами. Очевидно це є ті групи, що потенційно мають здатність до праці, але є соціально вразливими щодо отримання підходящої роботи.

Для того, щоб будувати політику активізації щодо соціально вразливих верств необхідно визначити, які існують бар'єри для їхньої зайнятості. Їх умовно можна поділити на дві групи:

1) слабкі та розбалансовані ринки праці з низьким рівнем оплати праці;

2) відсутність мотивації або здібностей у непрацюючих працездатних.

Відповідно, мають бути реалізовані такі дві групи напрямів політики:

1) створення робочих місць, підвищення стандартів оплати праці; підтримка малого та середнього бізнесу;

2) створення мотиваційних механізмів підвищення економічної активності; запровадження програм навчання та набуття необхідної кваліфікації для соціально вразливих груп.

Освіта є одним з основних, і, напевно, найбільш ефективним засобом управління ризиками бідності. Як правило, діти з бідних сімей не отримують необхідного рівня освіти, який забезпечував би їх конкурентоспроможність на ринку праці, і це значно обмежує їхні можливості щодо виходу зі стану бідності. Саме тому політика всеохопної базової освіти належного рівня є запорукою добрих стартових можливостей для дітей із бідних сімей. Для активізації непрацюючих працездатних отримувачів соціальної допомоги мають бути запроваджені спеціальні освітні програми.

Іншим чинником демотивації економічної поведінки є умови та правила виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям. Зараз складається така ситуація, що різниця між розміром цих виплат та розміром заробітку, на який може претендувати отримувач допомоги у разі працевлаштування, є зовсім несуттєвою, і як правило, при виборі між працею та пасивним отриманням допомоги працездатні непрацюючі отримувачі допомоги обирають останнє. Вадою системи соціальної підтримки є також відсутність комплексного підходу до роботи з отримувачами допомоги. Тобто допомога призначається за наявності формальних ознак, які дають на неї право, і майже ніколи не виконується робота з активізації таких контингентів щодо пошуку виходу зі скрутного становища власними силами. Це також провокує до консервації контингентів отримувачів і обумовлює їх тривале перебування у програмі допомоги. Проте, у світі існує доволі успішний досвід застосування механізмів активізації отримувачів соціальної допомоги, який доцільно було б адаптувати для України. Однією з перших на систему обумовленої соціальної допомоги перейшла Франція ще у 1980-х рр., запровадивши підписання контракту активної адаптації для отримувачів адресної соціальної допомоги. Починаючи з 1990-х рр. перехід до системи обумовленої соціальної допомоги прослідковується в більшості європейських країн. Хоча стратегії країн є різними, як правило, вони поєднують вимогу обов'язкової участі у програмах зайнятості та застосування санкцій, спрямованих на зміну поведінки отримувачів допомоги. Серед країн, які утворились після розпаду Радянського Союзу, є цікавим досвід Казахстану, де з 2013 р. триває робота щодо запровадження соціальних контрактів, які можуть передбачати підтримку у підвищенні кваліфікації та перенавчанні, працевлаштування у інфраструктурні проекти, сприянні розвитку підприємництва тощо.

Висновки. Виходячи із специфіки проявів та передумов формування соціальної вразливості в Україні можна зробити висновок про доцільність запровадження добре продуманої політики активізації, яка сприятиме зростанню зайнятості, більш ефективному функціонуванню ринку праці, збільшенню надходжень до бюджету, і, як наслідок, -- скороченню масштабів та глибини бідності. Така політика має набагато більше переваг, ніж пасивна політика грошової підтримки бідних сімей. Вона здатна значно зменшити соціальну вразливість принаймні тих груп населення, які мають спроможність до праці. Для запровадження механізмів активізації необхідно здійснити такі дії: внести зміни до чинного законодавства, що регламентує умови виплати соціальної допомоги, які передбачатимуть обов'язкову участь у програмах активізації для працездатних отримувачів допомоги малозабезпеченим сім'ям. Такі програми мають передбачати як власне працевлаштування, так і участь у громадських роботах, неоплачуваній соціальній діяльності, мотиваційні тренінги тощо. Водночас потрібно розширювати можливості місцевих ринків праці до забезпечення зайнятості цим контингентам населення.

Література

1. Adger W.N. Vulnerability // Global Environmental Change. -- 2006. -- № 16. -- Р. 268--281.

2. Alwang J., Siegel P.B. et al. Vulnerability: a view from different disciplines / Social Protection Unit, Human Development Network, The World Bank; Social Protection Discussion Paper, Washington, D.C., 2001. - Series No. 0115.

3. Стожок Л.Г. Соціальна вразливість та її особливості в період кризи // Формування ринкової економіки : зб. наук. пр.; М-во освіти і науки України, ДВНЗ «Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана»; редкол.: О.О. Беляев (відп. ред.) [та ін.]. -- Київ : КНЕУ, 2010. -- Спец. вип: Соціально-трудові відносини: теорія та практика : у 3 т. -- Т 2. -- С. 353--361.

4. Савін Є.Є. Державна політика щодо захисту найбільш вразливих верств населення: перспективи розвитку // Актуальні проблеми державного управління. -- 2013. -- № 1 (43). -- С. 392.

5. Новікова О.Ф. Соціально-економічна захищеність особи в Україні: проблеми виміру та шляхи розвитку / Зб. матеріалів, підготовл. до міжнар. наук.-практ. конф. «Соціально-економічна захищеність населення України» (Київ, 31 травня -- 1 червня 2001 р.); Редкол.: Осауленко О.Г та ін.; Передмова О. Завальної. -- Київ, 2001. -- С. 112--194.

6. Соціальна відповідальність: теорія і практика розвитку: монографія / [А.М. Колот, О.А. Грішнова та ін.]; за наук. ред. д-ра екон. наук, проф. А.М. Колота. -- Київ : КНЕУ, 2012. -- 501 с.

7. Реут А.Г. Система соціальних послуг для вразливих верств населення: новітні тенденції та інновації // Демографія та соціальна економіка. -- 2008. -- № 1 (9). -- С. 190.

8. Черенько Л.М. Нові форми бідності в Україні: основні прояви та оцінка масштабів явища // Демографія та соціальна економіка. -- 2015. -- № 1 (23). -- С. 11--21.

9. Руженський М.М. Працевлаштування як форма соціального захисту населення // Ринок праці та зайнятість населення. -- 2013. -- № 2. -- С. 8--11.

10. Бандур С.І. Розвиток робочих місць -- стратегічний напрям модернізації економіки України // Ринок праці та зайнятість населення. -- 2012. -- № 2. -- С. 3--7.

11. Чи існує проблема дискримінації в Україні? / Київський міжнародний інститут соціології; Прес-реліз, 2016.

12. Самооцінка домогосподарствами України рівня своїх доходів / Державна служба статистики України, 2016.

13. Самооцінка домогосподарствами доступності окремих товарів та послуг (за матеріалами вибіркового опитування домогосподарств у жовтні 2015 року) / Державна служба статистики України, 2015.

14. Конвенція про цивільно-правову відповідальність за корупцію / Рада Європи; Серії європейських угод № 174. -- Страсбург, 1999.

15. Загальна декларація прав людини / Верховна рада України.

16. Економічна активність населення України / Державна служба статистики України, 2016.

Размещено на Allbest.ru