Особливості реалізації антикризової державної політики в розвинутих країнах світу та Україні

Теоретичні засади та заходи антикризової державної політики, а також вплив кризових явищ на неї вивчали такі вітчизняні та зарубіжні дослідники, як: О. С. Бабанін, Я. В. Белінська, Т. П. Богдан, В. М. Геєць, Е. Дюркгейм, Я. А. Жаліло, Л. Колінець, В. Д. Кривов, П. В. Круш, Є. С. Кузнецов, О. В. Манойленко, А.А. Олешко, К. Пріб, В. В. Рисін та ін. Проте, особливості реалізації антикризової державної політики в розрізі розвинутих країн розглянуто недостатньо та вимагають детальнішого вивчення.

Мета статті

Стаття присвячена дослідженню заходів та вивченню досвіду із реалізації антикризової державної політики розвинутих країн світу та обґрунтування можливостей та напрямів 'їх застосування в Україні.

Виклад основного матеріалу

Під кризою розуміють надзвичайне, найбільше загострення протиріч у соціально-економічній системі або організації, що загрожує 'її життєстійкості в навколишньому середовищі. Більшість науковців розглядає кризи виключно з негативної сторони [15, с. 61], оскільки ті, залежно від 'їхньої «стадії та глибини» [18, с. 14], завдають певної шкоди національним економікам, що змушує держави й представників бізнесу протидіяти цьому суспільному феномену, тобто перешкоджати йому. Проте, на думку І.В. Зятковського [12], наслідки кризи можуть бути як негативні для підприємства, так і позитивні. Крім того, вони здатні спричинити якісні та кількісні, зворотні та незворотні, довгострокові та короткострокові зміни в організації. Відтак, наслідки кризи можуть ініціювати оновлення організації чи її ліквідацію, послаблювати кризовий стан чи загострювати його.

В умовах кризи, основним у державному управлінні є розробка ефективної антикризової політики та програм оперативного реагування, впровадження в життя оптимальних процедур пошуку і узгодженого прийняття управлінських рішень на всіх рівнях, передбачення у цих процедурах реальних можливостей корегування управлінських помилок [19, с. 319].

Формування антикризової політики розвинутих держав відбувається на основі виважених рішень у сфері національної економіки, які будуть сприяти нарощуванню 'їх потенціалу, збалансованості міжгалузевих відносин, зниженню впливу зовнішніх і внутрішніх ризиків, реалізація яких може привести до створення кризових ситуацій [8]. Як зазначає А.А. Олешко, антикризове регулювання національної економіки -- це процес цілеспрямованого впливу органів державного управління на упередження, недопущення та мінімізацію негативних наслідків кризових явищ з метою забезпечення сталого економічного розвитку [5, с. 287]. Ми погоджуємося з автором А. А. Олешко, антикризове регулювання розглядається у двох аспектах [5, с. 240-246]: 1) як складова державного регулювання економіки, що являє собою сукупність методів, форм та засобів впливу держави на соціально-економічну систему з метою реалізації макроекономічних цілей; 2) як функція державного управління, що реалізується через проведення антикризової політики, спрямованої на вирішення проблем економічного розвитку.

Уперше антикризове регулювання на державному рівні почало застосовуватись в США під час Великої депресії 1930-х рр. Світова економічна криза 1929-1933 рр. стала найпотужнішою за своїми наслідками для світового господарства. Наприклад, сукупний обсяг промислового виробництва капіталістичного світу скоротився на %, виплавка сталі та чавуну зменшилася на %, видобуток вугілля на 31,0 %, зовнішньоторговельний оборот на 67,0 %. При цьому кількість безробітних становила 26 млн. осіб або 1/4 всіх зайнятих громадян. Водночас реальні прибутки зменшилися на 58,0 %, а вартість цінних паперів на біржах «впала» на 60,0-75,0 % [9].

В умовах прояву кризи та економічної нестабільності, розвинуті країни світу намагаються змінити ситуацію шляхом посилення державного втручання в економіку. Індикаторами успішності цих заходів можуть бути скорочений період рецесії та забезпечення умов для нарощення реального ВВП. Здатність економічних систем окремих країн надалі розвиватися в «агресивному середовищі», пристосовуватися до зовнішніх змін, до нових «правил гри, коли вони раптом змінюються... до утримання конкурентних переваг» формує поняття «стійкості» економіки [22, с. 66]. Стійкі економічні системи здатні забезпечувати стабільне економічне зростання і високий життєвий рівень населення, формувати оптимальні макроекономічні пропорції відтворення, що передбачають економне і раціональне використання ресурсів, налагодженість механізмів саморегуляції і управління, а також здатність швидко усувати загрози або пристосуватися до існуючих умов господарювання і ринкової кон'юнктури.

Для формування науково-обґрунтованої економічної політики та розробки механізму забезпечення стійкого розвитку національної економіки потрібен методичний підхід до визначення рівня стійкості національної економіки та оцінки її динаміки. Розрахунок параметрів стійкості тієї чи іншої сфери економіки здійснюється на основі показників економічної безпеки. На сьогодні в Україні апробовані дві Методики розрахунку рівня економічної безпеки України, розроблені Департаментом економічної стратегії Міністерства економічного розвитку і торгівлі: Методичні рекомендації щодо розрахунку рівня економічної безпеки України від 02.03.2007 та від 29.10.2013 року. За існуючими методиками розрахунку рівня економічної безпеки України визначено порогові та граничні значення макроекономічних показників, перевищення яких характеризує наростання відповідно несприятливих і загрозливих тенденцій функціонування національної економіки та свідчить про рівень стійкості відповідної сфери економіки. Найбільш істотними факторами макроекономічної дестабілізації в Україні є: динаміка і обсяг зовнішнього боргу, дефіцит бюджету, рівень накопичених національних заощаджень, динаміка і структура іноземного капіталу, відсутність товарної і географічної диверсифікованості експортно-імпортних потоків, неефективна галузева структура національної економіки [26, с. 28-35]. Зазначене дає підстави стверджувати, що державне регулювання в Україні потребує розробки нових ефективних механізмів у забезпеченні стійкості. Як зазначає А.О.Ходжаян, для усунення кризових процесів в Україні необхідно:

- усунути ризики розвитку на основі: зниження рівня зовнішньої заборгованості держави; забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності грошової одиниці; підвищення рівня географічної і товарної диверсифікації зовнішньої торгівлі; усунення дисбалансів банківської системи; зниження рівня матеріаломісткості та енергоємності виробництва; ліквідації деформованої галузевої і технологічної структури виробництва;

- забезпечити збалансованість макроекономічних відтворювальних пропорцій шляхом прискореної модернізації матеріально-технічної бази промислового виробництва; нарощування обсягів інвестиційних ресурсів і переорієнтації 'їх у ВИСО- котехнологічні сектори економіки; впровадження ресурсо- та енергозберігаючих технологій; зниження питомої ваги екологодеструктивних підприємств; вдосконалення системи фінансового обслуговування аграрного сектора на основі державної інвестиційної підтримки; зміни галузевої структури на користь високотехнологічних галузей; зміни секторальної структури в розрізі сфери послуг на користь освіти, науки, інформатизації, охорони здоров'я; досягнення збалансованості між споживанням і доходами, заощадженнями та інвестиціями, зовнішнім і внутрішнім попитом, реальними і фінансовими активами);

- сформувати оптимальну модель зовнішньоекономічних зв'язків шляхом зменшення залежності економіки країни від кон'юнктури зовнішніх ринків; зростання ємності внутрішнього ринку; формування дієвого механізму захисту і підтримки національних виробників на зовнішніх ринках [26, с. 28-35].

Антикризове регулювання держав виконує ряд функцій, до яких відносяться: передкризове регулювання, регулювання в умовах кризи, регулювання процесів виходу із кризи, стабілізація нестійких ситуацій, мінімізація втрат й втрачених можливостей, своєчасне прийняття рішень. Кожна із перелічених функцій має свої особливості, але у своїй сукупності вони характеризують антикризове регулювання в цілому як безперервний процес, що потребує наукового підходу до формування всіх його етапів з огляду на властивості економічної системи та на необхідність забезпечення сталого розвитку економіки [16].

Серед найбільш застосовуваних напрямів (заходів) антикризової політики розвинутих країн - є:

І. Підтримка фінансового сектору шляхом допомоги держави фінансовим установам з метою стабілізації роботи фінансово-кредитної системи [2, 25], включаючи:

1) рекапіталізацію банків (США, Австрія, Бельгія, Німеччина, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Португалія, Фінляндія, Угорщина, Данія, Швейцарія, Гонконг, Катар, ОАЕ, Саудівська Аравія, Казахстан);

2) надання стабілізаційних кредитів (США, Франція, Іспанія, Італія, Швеція, Норвегія, Великобританія, Угорщина);

3) заходи з реструктуризації банківської системи, включаючи сприяння об'єднанню банків або 'їх націоналізацію (Бельгія, Нідерланди, Португалія, Ісландія, Швеція, Великобританія, Ірландія);

4) заходи з розчистки балансів банків, включаючи надання держгарантій за проблемними активами (США, Канада, Німеччина, Іспанія, Італія, Великобританія, Данія, Швеція, Швейцарія, Японія, Корея, Австралія) [3].

II. Грошово-кредитна політика

2.1. Контроль за грошовими коштами банків.

2.2. Фінансова допомога реальному сектору економіки. Цілями цих заходів є стимулювання економічного зростання і розширення доступу до кредитних ресурсів; прагнення не допустити дефляцію (боротьба з інфляцією йде на задній план) [2, 25]:

1) зниження процентних ставок більшістю країн з побоювання дефляції (США, Канада, Швейцарія, Швеція, Норвегія, Данія, Великобританія, Австралія, Японія, Китай, Індія, В'єтнам);

2) підвищення процентних ставок. Деякі країни пішли цим шляхом (Угорщина, Ісландія, Білорусія);

3) зниження курсу національної валюти (Ісландія, Угорщина, Польща, В'єтнам, Корея, Бразилія, Мексика, Україна, Білорусія);

4) зниження норм резервування (Китай, Бразилія, Болгарія);

5) поява нових інструментів кредитування економіки аж до прямого фінансування центробанками державних бюджетів [3].

III. Вплив на реальний сектор шляхом стимулювання виробництва та експорту, інвестицій у виробництво.

3.1. Сприяння розвитку та впровадженню нових технологій.

3.2. Інвестиції в розбудову та модернізацію інфраструктури.

3.3. Підтримка зайнятості та безробітних.

3.4. Допомога малому та середньому бізнесу.

3.5. Підтримка міжнародної торгівлі [2, 31].

Серед цих заходів [3]:

1) підтримка окремих галузей, серед яких: автомобілебудування (США, Канада, Франція, Швеція, Китай); «Нова» енергетика та енергозбереження (США, Франція, Швейцарія); транспортна інфраструктура (Канада, Франція, Китай, Гонконг, Казахстан, Італія, Швейцарія, Тайвань); житлове будівництво (Канада, Великобританія, Китай, Аргентина, Казахстан, Корея); аерокосмічна, гірничодобувна, лісова промисловість (Канада); інноваційні технології (Китай, Казахстан); аграрнопромисловий комплекс (Китай,

Казахстан); експорт, Китай); авіаперевезення (Аргентина);

2) зниження податків - пряме або непряме (Німеччина, Франція, Швейцарія, Японія, Китай, Індія, Тайвань, Аргентина, Україна);

3) підвищення податків (Литва);

4) підтримка малого і середнього бізнесу (Німеччина, Греція, Італія, Великобританія, Японія, Китай, Казахстан, Угорщина);

5) створення спеціальних бюджетних фондів (Франція, Бразилія, Гонконг, Кувейт);

6) збільшення державних запозичень (Німеччина, Франція, Норвегія, Японія).

Для підкріплення антикризової державної політики в розвинутих країнах здійснювались:

- традиційні заходи (для збільшення ліквідності центральні банки зменшували процентні ставки рефінансування);

- не традиційні заходи (для збільшення ліквідності центральні банки купували державні та приватні цінні папери, спрощували умови та збільшували строки рефінансування, зменшували резервні вимоги).

Порівняльний аналіз реалізації антикризової державної політики України та розвинутих країн наведено в таблиці. Окрім того, за активної підтримки держави в реалізації антикризової політики країни через фіскальну і грошово-кредитну політику можливо послабити, а в деяких випадках усунути кризові явища.

Загалом економічна та фінансова статистика свідчать, що упродовж останніх 30 років економіка 17 провідних держав світу зазнавала негативного впливу 113 фінансових криз (37 - у 1980-х рр.; 42 - у 1990-х рр., а також 34 - у 2000-х рр.). Кризи фондового ринку становили близько 45,0 % від їх загальної кількості, кризи в банківській сфері - 38 %, валютні кризи - 17 %. Значного масштабу набула сучасна світова криза, що охопила фінансовий і реальний сектори економіки. Оприлюднений у січні 2008 р. звіт Світового банку зафіксував уповільнення зростання світової економіки в 2007 р. (+3,6 %) порівняно з 2006 р. (+3,9 %) [22].

Наслідки впливу кризових явищ для Європейського Союзу (ЄС) також мали значний вплив, 'їх явища в кожній країні мають свою специфіку прояву. Досить цікавим є досвід ЄС щодо ан- тикризового регулювання на державному рівні. Так, для підтримки фінансового стану країн ан- тикризовою політикою ЄС було прийнято ряд заходів: утворено Європейський Стабілізаційний Механізм (ЄСМ) у 2010 р.; запровадження програми фінансової підтримки; посилення бюджетної дисципліни; розширення програми кредитування та запровадження нових заходів з надання кредитів (див. рисунок).

Під Європейським Стабілізаційним Механізмом (ЄСМ) слід розуміти фінансово-стабілізаційний фонд, діяльність якого спрямована на досягнення фінансової стабільності в межах Єв- розони [10]. Антикризові програми і плани є найважливішими інструментами реалізації антикризової політики. Як показав досвід подолання глобальної фінансово-економічної кризи 20082009 рр., антикризові програми високорозви- нених країн включали переважно заходи фінансового регулювання і спрямовані на досягнення короткострокових цілей [20]. Вони були розроблені на 1-2 роки. Нехтування довгостроковими цілями розвитку та не усунення практики боргового фінансування сукупного попиту стали основними причинами їх фіаско.

В даний час антикризові аспекти державного управління економікою в різних країнах виражаються в різних формах. Досвід країн Європейського Союзу (ЄС) в цілому підтверджує, що регіональна політика в цих країнах практично спрямована на створення умов, що дозволяють регіонам повністю реалізувати наявні у них можливості стимулювання і збільшення 'їх внеску в розвиток національної економіки. Все більшого поширення в ЄС отримує спільне фінансування слаборозвинених районів для їх розвитку [23].

Антикризова державна політика інших країн направлена на:

1) Зменшення тиску для експортерів на іноземних ринках [2, 17]:

- посилення підтримки експортерів у Росії, Китаю, Білорусі шляхом відшкодування експортерам частини витрат на сплату відсотків за кредитами у національних банках;

- у багатьох країнах (Японії, Великій Британії, Аргентині, Бразилії, Китаї, США, Білорусі, Індонезії) збільшилася державна підтримка експортерів через надання гарантій для експорту (Велика Британія, Аргентина), кредитування експортерів у разі розширення їх бізнесу за кордоном (Японія), надання пільгових кредитів експортерам (США, Бразилія).

Порівняльний аналіз реалізації антикризових заходів державної політики України та розвинутих країн*

* Узагальнено автором за даними [2, 25] Примітки: ЄЦБ - європейський центральний банк.

У рамках Пакту про стабільність та зростання Єврокомісія ухвалила низку заходів про скорочення державних видатків та обсягу державного боргу. Кожній з країн з огляду на її економічну ситуацію надається певний термін для покращення макроекономічних показників. У разі недотримання вимог, до країни- порушниці вживатимуться санкції

Затвердження програми фондового ринку. Мета: відновлення перехідного механізму монетарної політики в межах валютної зони та досягнення цінової стабільності.

Затвердження Програми з купівлі облігацій. Мета: стимулювання кредитних інституцій для наданнякредитів своїм клієнтам шляхом викупу облігацій.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальна схема антикризової державної політики ЄС*