Державне фінансування вищої освіти як чинник розвитку економіки знань

The solution of the problem of financing the material and technical support of higher educational institutions will be a powerful instrument for development, which will, as a result, promote the quality of higher education as a factor in the development of the knowledge economy. It has been determined that in any model of university financing, funds should be directed, first of all, to updating the material and technical base (modern laboratories, research equipment, etc.) and paying for the work of the scientific and pedagogical staff (primarily, the leading scientists working in these educational institutions). Under such conditions it is possible to build world-class universities in Ukraine.

Key words: higher education; Government expenditures; knowledge economy; Budget financing of higher education; Lending to higher education; human capital.

Постановка проблеми та стан її вивчення. Масштабні реформи, що розпочато в Україні, обумовили необхідність переосмислення та пошуку нових форм і методів управління у сфері державних фінансів. Напрацювання підходів до управління не лише дохідною частиною бюджету, а й видатковою потребує дослідження сучасних механізмів, що знайшли своє відображення у світовій практиці, насамперед у країнах Європейського Союзу та ОЕСр Для вирішення складних соціально- економічних проблем, таких як розвиток промислового виробництва та економічне зростання, забезпечення освітою, фінансування науки, вирішення екологічних проблем, подолання безробіття тощо необхідно забезпечити системний підхід до реалізації реформ. Їх основою має бути науковий потенціал у різних сферах знань.

Однією з найбільш нагальних та гострих для нашої країни на сьогодні є проблема стимулювання економічного зростання на інноваційній основі, що обумовлює надання державного фінансування та підтримки розвитку освіти й науки. Характерні для країни складні фінансові обставини супроводжуються суттєвими бюджетними обмеженнями, і за таких обставин формування умов для синергії результатів державного управління, освітніх процесів і промислового потенціалу має стати фундаментом для забезпечення інноваційного розвитку економіки. Завдання є надскладним, проте актуальним, як ніколи.

В українському суспільстві сьогодні відбувається широка дискусія щодо справедливого розподілу бюджетних коштів на освіту, у т ч. дискутується можливість доступу приватних вищих навчальних закладів до бюджетного ресурсу, принципів розподілу - "гроші ходять за студентом", державного кредитування на здобуття вищої освіти тощо. Питаннями розвитку вищої освіти та становлення економіки знань займались провідні вітчизняні вчені: В. Александров, Ю. Бажал, С. Біла, Т Боголіб, В. Геєць, І. Грищенко, Т. Єфименко, Б. Кваснюк, С. Лондар, В. Семиноженко, І. Тарасенко, А. Чухно та інші. Поряд із цим, актуальним залишається наукове обґрунтування побудови ефективної системи фінансування, яка забезпечить високу якість вищої освіти як чинника розвитку економіки знань, що зумовлює актуальність статті.

Основною метою роботи є дослідження ролі державного фінансування вищої освіти як чинника розвитку економіки знань та формування підходів до моделі фінансування в нових умовах.

Виклад основного матеріалу. Економіка знань розкриває нові роль і місце інтелекту людини в сучасному суспільстві, вплив інформації як головної продуктивної сили та суб'єкта виробництва на розвиток економічної системи [1]. На сучасному етапі розвитку України система вищої освіти набуває особливого значення для побудови економіки знань. Стрімкі зміни в глобальному середовищі зумовили значні структурні зрушення в компетенціях глобальної конкуренції, серед яких основними стали знання, здатність до новаторства, якість людського капіталу [2]. Жорсткі зовнішні та внутрішні умови, що сформовані для України в сучасних умовах, обумовлюють пошук джерел зростання та переходу до нових сходинок технологічного укладу для країни. Провідні країни вже сьогодні побудували інноваційну модель розвитку економіки. За оцінками експертів, нові знання забезпечують 70-85 % приросту ВВП. Зокрема, у двадцяти розвинених країнах, де працює 95 % учених світу, прибуток на душу населення щорічно збільшується на 200 дол. США [3]. Високотехнологічний сектор сучасної промисловості є базою стратегічних переваг національних економік, де основою є освіта і наука. За результатами досліджень зарубіжних учених, темпи економічного зростання є вищими в країнах, де частка освічених людей більша [2]. Крім того, підвищення фінансування освіти на 1 % зумовлює зростання ВВП країни на 0,35 % [4].

Слід зазначити, що відповідно до рейтингу глобальної конкурентоспроможності 2016-2017 років Україна посіла 11 місце серед 140 країн за кількістю громадян, які здобувають вищу освіту [5]. Поряд із цим, досить низькою залишається якість вищої освіти, про що свідчить невизнання наших дипломів у переважній більшості розвинених країн світу. Крім того, надважливим питанням, що є вирішеним у провідних країнах світу, є взаємозв'язок наукових розробок з їх прикладним застосуванням, розбудова взаємозв'язку сфери науки, вищої освіти з економікою та суспільним розвитком. Такий зв'язок є новим для українських реалій, що формує необхідність узгодження реформ в освітній галузі України із тенденціями фінансування освіти і науки в міжнародній практиці.

У країнах ЄС вища освіта переважно фінансується з державного бюджету. Державне фінансування відображає традиційну модель фінансування, яка має на меті підтримку функціонування державної вищої освіти та забезпечення рівної можливості доступу до неї. Перевагами цієї моделі є активна та диверсифікована участь у вищий освіті у країнах з високим рівнем доходів та з великими фінансовими ресурсами [6].

Структура доходів державних вищих навчальних закладів у країнах Європи розподілена за такими основними напрямками: асигнування державного бюджету, що на європейському рівні становить від 50 % до 90 % загального доходу ВНЗ; вартість навчання, яку сплачують студенти (витрати домогосподарств), сума яких залежить від політики фінансування вищої освіти в державі. Згідно з дослідженням EUA12, європейські країни поділяються на дві основні категорії: перша категорія включає країни, де плата за навчання становить приблизно 5 % загального доходу (приклади: країни Північної Європи, Австрія, Бельгія, Чехія, Франція, Німеччина, Естонія), тоді як друга категорія включає країни, де плата за навчання становить приблизно 10 % від загального доходу а в деяких випадках і більше (наприклад, Угорщина, Ірландія, Італія, Нідерланди, Латвія, Польща, Словаччина, Іспанія, Великобританія); інші приватні джерела доходів: гранти на наукові дослідження, надання послуг у різних сферах, європейське фінансування та інші позабюджетні джерела. В окремих країнах ЄС такі джерела забезпечують до 10 % загальної суми фінансування вищої освіти.

Діяльність державних вищих навчальних закладів у країнах Європи фінансується як державними, так і приватними фондами. Значна частка державного фінансування у доходах вищих навчальних закладів (рис. 1) збільшує важливість методів та форм розподілу фінансування університетів.

Згідно з дослідженнями [7], розробленими на рівні ЄС, існує декілька основних форм залучення фінансових ресурсів університетами та різні методи розподілу їх фінансування. Основними з них є: (1) блок-грант (одноразова субсидія). Розподіл блок-грантів за формулою є основним методом розподілу державного фінансування державними вищими навчальними закладами та використовується в переважній більшості країн, включених, наприклад, до дослідження University autonomy in Europe [8]. Блок-грантове фінансування, визначене шляхом переговорів, використовується в деяких країнах, таких як Австрія, Німеччина та Іспанія. На практиці, однак, країна використовуватиме комбіновані методи для визначення розміру розподілу гранту (2) Бюджетне фінансування з постатейною розбивкою витрат, за якими університети отримують своє фінансування. Така форма фінансування широко застосовується у країнах Східної Європи: Болгарії, Греції, Литві, Латвії, Сербії та Туреччині, на Кіпрі [9].

Слід зазначити, що в останні роки у країнах Східної Європи спостерігається тенденція до збільшення фінансування на основі блок-грантів, а не на основі бюджетів із постатейною розбивкою, що обумовлює збільшення університетської автономії у використанні залучених доходів. Збільшення державного фінансування вищої освіти спостерігається в Німеччині, Норвегії, Швеції, Австрії, Бельгії (Фландрія) та Польщі. Поряд із цим, зменшення державного фінансування спостерігається у Греції та Угорщині. Безперечно, що збільшення обсягів фінансування залежить від рівня економічного розвитку країни. Також аналітики відзначають, що зміни у фінансуванні вищої освіти по-різному вплинули на діяльність університетів у всіх країнах ЄС. Скорочення фінансування наукових досліджень (research funding) були проведені у Словенії (більше 10 %), Іспанії, Греції та Ірландії. Зокрема, в останній із названих країн поточні скорочення фінансування наукових досліджень мали негативний вплив на здатність ВНЗ залучати та утримувати кращих дослідників і вчених. Поряд із цим, у Норвегії збільшили обсяги фінансування вищої освіти в частині підвищення кількості докторантів, що справило позитивний вплив [10]. У країнах ЄС державні видатки на вищу освіту коливаються у межах 3-0,8 % до ВВП. В Україні видатки на вищу освіту коливалися у межах 6,6 % у 2010 році до 1,9 % у 2016 році. Однак, слід зазначити, що у країнах ЄС значно вищою є частка приватних джерел фінансування освіти на відміну від України.

До останнього часу в Україні модель фінансування науки і освіти була сформована на основі історичного досвіду та мала маргінальний вигляд, адже не враховувала викликів сучасного світу та підходів до реалізації передових наукових проектів. Останні законодавчі зміни дещо вдосконалили нормативно-правове поле у сфері надання освітніх послуг та ведення наукової діяльності, проте інституційні зміни ще мають буті продовжені з урахуванням подальшої трансформації системи фінансування.

Від 2014 р. реформа у сфері вищої освіти в Україні тісно пов'язується з імплементацією та реалізацією нової редакції закону "Про вищу освіту" [11]. Цей закон, у розробці якого взяла участь широка академічна спільнота, спрямовується на наближення української сфери вищої освіти до сучасних європейських стандартів та відкриває шлях до розв'язання значної частини проблем вітчизняної вищої школи. Згідно зі статею 71 Закону України "Про вищу освіту" [12], фінансування державних вищих навчальних закладів здійснюється за рахунок коштів державного бюджету на умовах державного замовлення на оплату послуг із підготовки фахівців, наукових і науково-педагогічних кадрів та за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством, із дотриманням принципів цільового та ефективного використання коштів, публічності та прозорості у прийнятті рішень. Утім, вищезазначений закон не закладає підвалин ефективного, прозорого та достатнього фінансування системи вищої освіти України. Натомість має відбутися побудова ефективного фінансового механізму системи вищої освіти як елементу державної політики в галузі освіти, який буде складатись із відповідних методів, форм, інструментів та важелів. На сьогодні кількість студентів вищих навчальних закладів, які навчаються за рахунок державного бюджету становить менше половини від загальної кількості студентів ВНЗ (див. табл. 1).

Держава фінансує дуже розгалужену мережу навчальних закладів. Попри високий показник видатків на освіту як частки від ВВП, видатки на одного учня/ студента та заробітні плати освітян є низькими навіть порівняно з країнами Центральної і Південної Європи. Тож закономірно, що намагання скоротити державні видатки під час економічної кризи помітно зачіпає освітній бюджет. Міністерство освіти і науки виступає найбільшим адміністратором центрального бюджету і контролює 75,7 % центрального фінансування (22,9 % усіх витрат державного сектора), тоді як решта коштів розподіляється Міністерством охорони здоров'я (7,8 %) та іншими центральними урядовими органами (Міністерством аграрної політики та продовольства (7,1 %), Міністерством внутрішніх справ (2,9 %), Міністерством культури (2,5 %). Решта фінансових посередників, із числа органів державного управління, контролювали лише 4,0 % коштів бюджету країни, спрямованих на освіту. Але більш суттєву роль у розподілі коштів, спрямованих у систему освіти, відігравали регіональні та місцеві органи управління, що здійснювали пряме фінансування освіти за рахунок коштів місцевих бюджетів, які в 2,3 раза перевищували кошти з Державного бюджету.

Зауважимо, що відповідно до статті 41 Закону "Про вищу освіту" [11], державна цільова підтримка для здобуття вищої освіти надається у вигляді: повної або часткової оплати навчання за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів; пільгових довгострокових кредитів для здобуття освіти; соціальної стипендії; безоплатного забезпечення підручниками; безоплатного доступу до мережі Інтернет, систем баз даних у державних та комунальних навчальних закладах; безоплатного проживання в гуртожитку; інших заходів, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Порядок державного кредитування здобуття вищої освіти затверджений постановою Кабінету Міністрів

України "Про затвердження Порядку надання цільових пільгових державних кредитів для здобуття вищої освіти" [13]. Загальні обсяги пільгового довгострокового кредитування на здобуття освіти з початку ухвалення постанови наведено в таблиці 2.

Таблиця 1. - Кількість студентів ВНЗ за джерелами фінансування навчання