Сучасні тенденції формування та розвитку валютних союзів

Джерело: доповнено та модифіковано за [3]

У 1983 р. замість ECCA створюється Східно-карибський центральний банк (Eastern Caribbean Central Bank, ECCB) із головним відділом на о. Сент-Кітс, а інтеграційне об'єднання стали називати Східнокарибським валютним союзом (Eastern Caribbean Currency Union, ECCU). Його перелік учасників із часом змінювався і нині включає шість незалежних держав (Антигуа і Барбуда, Домініка, Гренада, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадіни) та дві заморські території Великої Британії (Ангілья та Монтсеррат).

Членство в ECCU передбачає розподіл доходів від сеньйоражу пропорційно до частки країни у використанні валюти, участь у багатосторонній системі клірингу та міжбанківських платежів, залучення до регулятивної та наглядової систем. Держави ECCU також є ядром низки інших інтеграційних блоків, зокрема економічного союзу Організації Східнокарибських держав (Organisation of Eastern Caribbean States, OECS), спільного ринку Карибської співдружності, КАРІ- КОМ (Caribbean Community, CARICOM) та Асоціації Карибських держав (Association of Caribbean States, ACS).

Серед держав центральної та західної частини Африки в 1945 р. створено два окремих валютних союзи, які часто колективно називають Зоною франка КФА (фр. franc CFA) (історію створення та розвиток обох союзів детально досліджують П. Мейсон та К. Паттілло [6]).

Перший союз, Західноафриканський економічний і валютний союз, ЗАЕВС (фр. Union Economique et Monetaire Ouest Africaine, UEMOA), об'єднує вісім держав: Бенін, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісау, Кот-Д'Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того.

Інше об'єднання, Економічна та валютна співдружність Центральної Африки, ЕВСЦА (фр. Communaute Economique et Monetaire de l'Afrique Centrale, CEMAC), включає шість держав: Камерун, ЦАР, Чад, Республіку Конго, Екваторіальну Гвінею і Габон.

Обидва союзи функціонують окремо, але загалом ідентично. Їх центральні банки були засновані лише в 1959 р., до цього ж часу протягом десятиліття держави не мали власних монетарних інститутів, а право емісії делегувалося приватним банкам (із 1955 р. були створені монетарні установи під контролем уряду Франції, які мали емісійні привілеї до 1959 р.). Валюти - західно- африканський і центральноафриканський франки КФА - є еквівалентними за вартістю, однак не є легальними платіжними засобами поза межами союзу-емітента (хоча на практиці прийнята їх взаємозамінність). До 1999 р. курс франка КФА був фіксований до курсу французького франка, тепер - до євро.

Операційний механізм у державах Зони франка КФА значною мірою відрізняється від систем, які беруть витоки з британських колоніальних валютних рад. Так, валютні союзи на основі франка (КФА) на відміну від колишніх колоній Великої Британії у Східній Африці не розірвали зв'язків із Францією після отримання політичної незалежності в 1960-х роках. Обидва центральні банки

ведуть операційні рахунки із Французьким казначейством, де зберігаються іноземні резерви членів альянсів. Більше того, конвертованість франків КФА забезпечується через механізм овердрафту по операційних рахунках: Французьке казначейство слідкує, щоб на рахунках знаходилося не менше 65% загальних резервів союзів, щоб резерви не були нижчими 20% усіх безстрокових зобов'язань країн, а баланс операцій по рахунках був позитивним.

Регіон КФА пов'язаний із Францією не лише через банківську систему, але й через інструменти політики нагляду, торговельних відносин, фінансової допомоги та військової підтримки. Представники Франції беруть участь у заходах монетарної політики ЗАЕВС та ЕВСЦА і встановлюють лімітина позики центральних банків урядам країн - членів союзу. Рівень внутрішньорегіональної торгівлі країн Зони франка КФА незрівнянно низький порівняно з іншими валютними союзами [7; 6]; частка Франції у зовнішньоторговельній структурі є значною, але переважно не перевищує 40% зовнішньоторговельного обороту. Звичайно, такий високий рівень взаємозв'язків із Францією підвищує потенційні втрати від виходу із монетарних союзів, що робить їх стійкішими.

Найбільш наглядним прикладом монетарного об'єднання є Економічний і валютний союз ЄС, ЕВС (Economic and Monetary Union, EMU), перші офіційні кроки до якого відбувалися в 1960-х роках (табл. 2).

Таблиця 2. Генезис європейської монетарної інтеграції

Джерело: складено на основі [8; 9]

У 1962 р. Комісія ухвалила так званий Меморандум Марджоліна, що може вважатися формальним стартом монетарної інтеграції в Європі. Даний Меморандум став приводом для дискусії про введення спільної валюти а також передбачав уведення низки заходів монетарної співпраці. Курси валют країн - членів Європейської економічної спільноти (ЄЕС) ніколи не були прямо фіксованими, незважаючи на прив'язку їх усіх до долара США. У згаданий період стабільність валютних курсів усе ще гарантувалася Бреттон-Вудською угодою, тому не було нагальної потреби в новому інституційному регулюванні для європейських валют. Згідно з умовами Меморандуму, у 1964 р. був створений Комітет управителів із представників національних центральних банків країн ЄЕС. Упродовж років важливість Комітету для розроблення та впровадження заходів монетарної співпраці поступово зростала. Саме ним було підготовлено перший варіант Статуту Європейського центрального банку в 1990 р.

До кінця 1960-х років міжнародне середовище зазнало значних змін, викликаних стійким дефіцитом поточного рахунку платіжного балансу США та появою інфляційного тиску, що підсилювався першим «нафтовим шоком». Бреттон-Вудська система зазнала краху в 1971 р., а до того серед країн ЄЕС, які проводили розрізнену економічну політику, почалося протистояння валютних курсів і навіть нависла загроза розпаду митного союзу та спільного аграрного ринку. Для подолання зазначених викликів був розроблений так званий Звіт Вернера, який передбачав досягнення економічного та валютного союзу впродовж декількох етапів до 1980 р. І хоча остаточна ціль, яка полягала в створенні монетарного союзу, так і не була досягнута вчасно, проте деякі елементу Звіту таки були імплементованими. Так, у 1972 р. була запроваджена «валютна змія» узгодженого режиму коливань валютних курсів для країн ЄЕС. Країни - члени МВФ, згідно зі Смітсонівським договором, зобов'язувалися підтримувати коливання курсів власних валют відносно долара США в діапазоні ±2,25% (так званий «тунель»), країни ж ЄЕС додатково дозволили взаємне коливання курсів між собою у вужчих межах - до ±1,125% («міні-тунель», чи «змія»), - запровадивши систему, відому під назвою «змія в тунелі». Заради справедливості варто відзначити, що такий режим виявився недовговічним: у 1973 р. країни ЄС скасували ліміти коливань відносно долара (тобто «змія» вийшла за межі «тунелю») та розширили діапазон взаємних флуктуацій до ±2,25%. Загалом до кінця 1970-х років лише п'ять із дев'яти країн ЄЕС стабільно притримувалися режиму «змії» (Німеччина, Данія та країни Бенілюксу), решта ж відмовилася від нього раніше.

Із плином часу монетарна співпраця ставала все тіснішою, а зовнішня та внутрішня валютна стабільність почала відігравати важливу роль. Спостерігається конвергенція рівнів інфляції, зменшується надмірна волатильність курсів, розвиваються торговельні відносини та покращується загальний економічний стан залучених країн. Однак брак фіскальної конвергенції залишається джерелом протистоянь, адже в деяких країнах спостерігається серйозний дефіцит бюджету.

Європейська валютна система (ЄВС) проіснувала з 1979 р. до введення євро в 1999 р. Курс валют базувався на ЕКЮ, вартість якого визначалась як середня зважена курсів усіх дванадцяти залучених на той момент валют. І хоча жодна з валют формально не вважалася якорем, проте німецька марка та Бундесбанк були беззаперечним центром ЄВС. Протягом цього періоду можна виділити чотири основні фази та кілька періодів турбуленцій.

Перша фаза тривала з 1979 по 1985 р. і відзначалася все ще наявністю контролю ринку капіталів на місцях та значними відмінностями в рівнях інфляції, бюджетного дефіциту та державного боргу поміж країн. Номінальна конвергенція так і не була досягнута. Через фіксовані курси валют виникали тривалі дисбаланси, котрі вимагали частих уточнень офіційних паритетів, що періодично викликало запитання доцільності введення Європейського механізму регулювання валютних курсів (ERM).

Друга фаза тривала з 1986 по 1991 р. Протягом цього періоду деякі (але не всі) члени ЄВС зуміли вгамувати інфляційні процеси та довести їх до німецького рівня (взагалі протягом цього періоду ЄВС часто називали Зоною німецької марки). Кількість уточнень паритетів валют знизилася, контроль руху капіталів був послаблений та згодом заборонений у 1990 р. Ураховуючи так звану «неможливу трійцю» (одночасне досягнення вільного руху товарів та факторів виробництва, автономії монетарної політики і фіксованих валютних курсів), усі центральні банки ERM де-факто відмовилися від незалежної монетарної політики.

Третя фаза ЄВС тривала від вересня 1992 р. по березень 1993 р. та ознаменувалася чи не найбільшою кризою всього механізму ЄВС. Дисбаланс паритетів продовжував зростати (хоча й меншою мірою, ніж у минулому) через неспроможність деяких країн угамувати інфляцію. Надто жорстка політика Бундесбанку, голосування на референдумі в Данії проти Маастрихтського договору та переоцінка деяких валют, які привели до численних спекулятивних атак, майже знищили ЄВС. Велика Британія та Італія змушені були покинути ERM (Італія повернулася в 1996 р.), а його межі флуктуації розширили від ±2,25 до ±15%.

Четверта фаза тривала до запуску євро, давши змогу принципам фіксованих курсів валют продовжити функціонування (хоч і на значно м'якших умовах). 11 країн ЄЕС безповоротно зафіксували курси своїх валют для переходу на євро. У січні 1999 р. був запроваджений ERM II (валютам дозволялося коливатися в межах ±15% щодо курсу євро), який передбачав скасування кошика ЕКЮ та введення євро як валюти-якоря.

Із 1999 р. можна де-факто вести мову про існування Економічного та валютного союзу ЄС (ЕВС): євро вводиться спершу в безготівковий, а з 2002 р. - у готівковий обіг. Інституційне регулювання монетарної політики здійснюють ЄСЦБ та ЄЦБ. До 11 країн-ініціаторів поступово долучаються ще вісім країн, формуючи зону євро.

Сьогодні, крім країн ЕВС, євро також використовується шістьма країнами поза межами ЄС та чотирма заморськими територіями країн ЄС. Курси валют 22 країн за межами зони євро прив'язані до євро. Євро стало другою за обсягами світовою резервною валютою (його частка перевищує 20% світових резервів).

Останні роки виявилися дуже складними для ЕВС: боргова криза, яка спіткала Ірландію, Португалію і особливо Грецію; ефект Брекзіт - ці та інші події дають підстави євроскептикам говорити про колапс усієї системи євроінтеграції. Натомість робляться спроби реформувати архітектуру ЕВС (перший етап реформ завершився у 2015 р., другий етап, так званий «Звіт п'яти президентів», запланований на період 2015-2025 рр.).