Стратегічне регулювання соціально-економічної сфери: проблеми, цілі, пріоритети

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 338 (477)

Стратегічне регулювання соціально-економічної сфери: проблеми, цілі, пріоритети

Диха М.В.

к.е.н., доцент, Хмельницький національний університет

Постановка проблеми. Дослідження сучасних тенденцій розвитку або, скоріше, еволюції соціально-економічних систем, що перебувають під впливом не лише макроекономічних процесів, але й зазнають впливу економічного постмодерну, характерними ознаками якого є глобалізація, інформатизація, соціалізація економіки, вимагає відповіді на значну кількість теоретичних і практичних питань. Зокрема, необхідним є вирішення проблеми взаємодії й співвідношення «соціального» і «економічного» у процесі розвитку цієї системи, які визначають стан макроекономічної рівноваги. При цьому, незважаючи на всю важливість аналізу конкретно економічних параметрів на перший план повинен, на наш погляд, висуватися аналіз концептуальних стратегічних проблем регулювання соціально-економічної сфери як такої, у якій відбувається перетин інтересів конкретної особистості, суспільства, в цілому, й держави як носія влади та інституту управління, що вирішує, зрештою, різні завдання соціально-економічного розвитку. соціальний економічний регулювання

Аналіз наукових досліджень та публікацій. Напрацювання теорій державного управління на макроекономічному рівні і вироблення механізмів макроекономічного регулювання за кордоном розгорнулися із середини XX сторіччя й здійснювалися низкою зарубіжних науковців. До них належать дослідження Д. Белла, Г. Бенвеністе, Дж. Гелбрейта, Л. Йохансена, Дж. М. Кейнса, Я. Корнаї, В. Ойкена, П. Самуельсона, Дж. Стиглиця, Дж. Тобіна, О. Тоффлера, М. Фрідмена та ін. Відомими зарубіжними дослідниками проблем формування та функціонування держави добробуту є Т. Маршалл, Г. Еспін-Андерсен, Т. Тілтон, Н. Ферніс. К. Ерроу заклав основи теорії соціального вибору, став також одним із творців сучасної теорії загальної рівноваги.

Протягом років незалежності України у вітчизняній науці сформувалися напрями і уявлення про подальшу трансформацію українського суспільства, механізми макроекономічного регулювання, проблеми взаємодії у процесі макроекономічного регулювання «соціального» і «економічного». Вони знайшли своє відображення у роботах Н. Болотіної, А. Гальчинського, В. Гейця, Е. Лібанової, А. Новака, В. Савчука, В. Шевчука та ін. Проте, проблеми вибору шляхів та механізмів забезпечення соціально-економічного розвитку, окремі аспекти економічної і соціальної складової соціально-економічної сфери і нині залишаються дискусійними, що й визначило напрям дослідження.

Постановка завдання. На сучасному етапі розвитку людської цивілізації питання регулювання соціально-економічних процесів стають вирішальними з точки зору перспектив подальшого соціально-економічного розвитку. Для відповіді на складні питання, які постали перед державами в останні роки, економічна наука повинна вирішити теоретичну проблему макроекономічного регулювання в рамках діхотомії «соціальне» та «економічне», визначити стратегічні механізми розвитку соціально-економічних систем.

Безумовно, що при вирішенні цих теоретичних питань не може ставитися під сумнів соціальна спрямованість макроекономічного регулювання, але за рахунок чого може бути досягнутий соціальний прогрес, яким чином співвідносяться між собою «соціальні пріоритети» та «економічні можливості» держав, до якої міри держави можуть нарощувати соціальні видатки - це ті питання, на які повинна дати відповідь сучасна економічна наука.

Виклад основного матеріалу. Наявність певних соціально-економічних завдань є невід'ємною рисою розвитку сучасної держави, які визначаються різними соціально-економічними умовами й факторами. При цьому, практично всі сучасні держави висувають перед собою глобальне соціально-економічне завдання: підвищити добробут народу на основі використання різних інструментів, методів, тактик і стратегій державного регулювання.

Разом з тим, розуміння цієї стратегічної мети становить певну наукову абстракцію або, швидше, економічну й політичну декларацію, оскільки в сучасному науковому дискурсі відсутнє чітке бачення сутності державного регулювання соціально-економічної системи, яка являє собою структурний феномен життя суспільства, що визначає стан розвитку економічних об'єктів, фінансової сфери, торгівлі, промисловості і т. ін., у результаті взаємодії яких досягається певний соціальний результат (ефект) [13, с. 128].

Варто зазначити, що донині важливість досягнення соціального ефекту або, краще сказати, соціальної результативності економічного розвитку не ставиться під сумнів, досягнення соціальної ефективності випливає із сутності сучасного розуміння держави, що позиціонує себе передусім як соціальна держава (нім. Sozialstaat; англ. Welfarestate - держава загального добробуту, держава загального благоденства) [1].

Поняття «соціальна держава» уперше вжив у 1850 році Лоренц фон Штейн. Він включив до переліку функцій держави «підтримку абсолютної рівності в правах для усіх різних суспільних класів, для окремої приватної особи, що самовизначається за допомогою своєї влади». Держава за Штейном «зобов'язана сприяти економічному і суспільному прогресу всіх своїх громадян тому, що, врешті-решт, розвиток одного виступає умовою для розвитку іншого, і саме в цьому значенні говориться про соціальну державу» [10, с. 240].

Процес формування інститутів, які забезпечують соціальну спрямованість економічного розвитку та базуються на згаданих вище розробках, розпочався в країнах Європи ще у першій третині ХХ сторіччя.

Ідея держави загального добробуту переходить у практичну площину повсякденної економічної політики багатьох, насамперед, європейських держав починаючи з середини ХХ сторіччя, коли повоєнне відновлення та новий технологічний спосіб виробництва на основі розвитку науки і техніки почали приносити реальні та масово відчутні результати. Держава загального добробуту перенесла функцію забезпечення високого рівня життя усіх членів суспільства у розряд домінуючих. В основу механізму реалізації цієї функції було покладено принцип забезпечення розподільної або коригуючої справедливості, тобто перерозподілу благ між багатими та бідними на користь останніх.

Соціальна держава пройшла певний шлях розвитку. Відомі зарубіжні дослідники проблем формування та функціонування держави добробуту (Т. Маршалл, Г. Еспін-Андерсен, Т. Тілтон, Н. Ферніс) і вітчизняні науковці (В. Савчук та Н. Болотіна) виділяють три моделі держави добробуту [2, с. 9; 12, с. 117].

1. Позитивна держава - держава, яка проводить політику спрямовану на вирівнювання шансів на досягнення добробуту кожним громадянином шляхом гарантування всім рівних можливостей (США);

2. Держава соціальної безпеки - держава, яка проводить політику створення умов для повної зайнятості та отримання доходів не нижче прожиткового рівня (Великобританія);

3. Соціальна держава загального добробуту - націлює свою соціальну політику на забезпечення повної зайнятості, зменшення диференціації у рівнях доходів громадян, створюючи для цього розгалужену мережу державних та громадських соціальних служб (Швеція).

А. Новак у своїй монографії виділяє три основні типи сучасних ринкових економічних систем залежно від соціальної спрямованості [8, с. 231]:

1) країни «несоціальної» економіки (США, Японія, Австралія), в них рівень бюджетного перерозподілу в структурі ВВП становить 30-40%;

2) країни «соціально-орієнтованої» економіки (Німеччина, Великобританія, Італія), рівень бюджетного перерозподілу в ВВП - 40-50%;

3) країни «соціальної» економіки (Швеція, Данія, Угорщина), аналогічний показник становить більше 50%.

В усіх країнах Європейського Союзу функціонує соціально-орієнтована (соціальна) ринкова економіка - це особливий тип господарської системи, що характеризується набором соціально-економічних інститутів, які спрямовують функціонування усіх елементів цієї системи на реалізацію цілей соціальної справедливості, захищеності, високого рівня та якості життя [2, с. 31; 9, с. 384]. Але чітко розмежувати існуючі моделі соціальної політики в країнах Євросоюзу вельми складно, оскільки при цьому слід враховувати як певні спільні ознаки, так і специфіку різних країн.

Більшість науковців виділяють чотири моделі соціальної політики в сучасній Європі, погляди науковців щодо їх сутності збігаються, але існують деякі відмінності в назві. Так П. Шевчук виділяє такі моделі соціальної політики: соціально-демократична (скандинавська), консервативна (континентальна), ліберальна (британська) та католицька (південноєвропейська) [15, с. 280, 285]. Н. Болотіна до моделей соціальної політики відносить: скандинавську, континентальну, англосаксонську та середньоземноморську [2, с. 31]. Е. Лібанова вважає, що основними моделями соціально-ринкового господарства та відповідної їм соціальної політики є: скандинавська, континентальна, модель Беверіджа та середньоземноморська [9, с. 385].

Розглянемо детально кожну з чотирьох основних моделей соціально-економічної політики.

1. Скандинавська (соціал-демократична) модель. Основний принцип даної моделі полягає в тому, що соціальний захист - це право всіх громадян, забезпечене бюджетом країни. Соціальний захист повинен бути безперервним, охоплювати всі сфери життя людини, надавати їй можливість гідно жити. При цьому, він повинен бути гнучким, доступним і спроможним вирівнювати соціальні умови для усіх суспільних груп населення. Такий високий рівень соціального захисту досягається за рахунок значного перерозподілу національного багатства через бюджет (50-60% ВВП), високого рівня оподаткування та великої кількості державних службовців, що працюють в соціальних службах. Дана модель є типовою для скандинавських країн - Данії, Швеції, Фінляндії, Норвегії.

2. Континентальна (консервативна, модель Бісмарка). Центральним принципом моделі є соціальне страхування під державним наглядом, яке організовується та фінансується соціальними партнерами (роботодавцями та працівниками). Ключовим є принцип досягнень, за якого праця визначає подальше соціальне забезпечення, рівень якого є високим для працівників передових галузей. Щодо населення, яке не зайняте постійно або взагалі не працює, не залучене до страхових відносин, ступінь перерозподілу незначний, і воно змушене розраховувати на місцеві благодійні організації та громадську допомогу. Суспільство стратифікується на працюючих економічно незалежних і непрацюючих малозабезпечених громадян. Через бюджетну систему перерозподіляється приблизно 50% ВВП, уряд намагається підтримувати високу зайнятість. Максимально повно принципи цієї моделі реалізовані в Німеччині, Австрії, Франції.

3. Англосаксонська (ліберальна, модель Беверіджа). Базовим принципом цієї моделі соціальної політики є обмежена, але загальна відповідальність уряду за соціальне забезпечення всіх громадян. Модель ґрунтується на слаборозвиненому соціальному страхуванні та досить ефективних системах соціальних допомог. Кожен громадянин має право на страхову виплату або соціальну допомогу в критичних випадках (хвороба, пенсійний вік, пологи, смерть і т.д.), але держава гарантує лише захист мінімальних доходів. У наданні соціальних послуг висока частка належить приватним та громадським організаціям. Через бюджетну систему перерозподіляється від 40 до 50% ВВП, на ринку праці держава дотримується пасивної політики. Дана модель застосовується в англосаксонських країнах - Англії та Ірландії.

4. Південноєвропейська (середньоземноморська, католицька, рудиментарна). Основним принципом даної моделі є ідея взаємодопомоги, яка означає, що найближча інстанція завжди повинна намагатися вирішити можливі соціальні проблеми. Найближчою інстанцією є сам індивід, якщо він не здатен сам собі допомогти, то звертається по допомогу до родини та інших родичів, наступною інстанцією є сусіди та місцева громада, потім ідуть системи страхування та державний сектор. Соціальні функції активно виконують сім'я та громадські інституції. Через бюджетні системи перерозподіляється від 40 до 50% ВВП. Соціальна політика має переважно пасивний характер і орієнтована на компенсацію зниження доходів окремих категорій громадян. Така модель використовується в країнах Південної Європи: Іспанії, Італії, Греції.

П. Шевчук стверджує, що для спрощення можна оперувати двомодельною схемою. Так, на його думку, скандинавська модель є поліпшеним варіантом англосаксонської, а південноєвропейська - погіршеним консервативної [15, с. 284].

Україна, сприймаючи ідею «соціальної держави» як керівний принцип побудови національної економічної моделі, обрала для себе в якості зразка «скандинавську» модель організації соціально-економічної системи та соціально-економічної політики.

Разом з тим, безумовно приваблива ідея «соціальної держави» на початку ХХІ сторіччя, багато в чому дискредитована й втратила свою соціально-економічну привабливість, по-перше, у зв'язку з декларативністю економічної і політологічної концепції (Україна, Росія), по-друге, через уведення економічної концепції до розряду абсолюту, безальтернативної парадигми економічного розвитку (США, Греція, Італія), що зрештою спричинило фінансово-економічну кризу, що почалася у 2008 році, триває і в наш час. Уряди ряду європейських країн запроваджують політику «суворої економії». У принципі, сьогодні сформувалася нова економічна реальність, коли цілі макроекономічного регулювання зміщуються від проблем споживання і заощадження убік проблем знаходження балансу між споживанням, заощадженням і виробництвом.

Багато в чому дискредитація ідей «соціальної держави», поява нової парадигми, що визначає завдання макроекономічного регулювання, пов'язані з невідповідністю теорії державного управління економічним реаліям, що склалися у світі й в Україні наприкінці ХХ - на початку ХХІ сторіччя. У зв'язку із цим необхідно визнати, що економічна наука не змогла виробити чітких рекомендацій з даної проблеми. Проте, необхідність державного регулювання соціально-економічної системи не може підлягати ревізії, оскільки об'єктивні зовнішні ефекти (екстерналії) сьогодні не зменшуються, а лише зростають.

Разом з тим, мабуть, доцільно буде не протиставляти «соціальне» та «економічне» в державному управлінні макроекономічними процесами і не ототожнювати державне управління і регулювання, а вважати, що державне управління за правовою сутністю є регулятивною діяльністю і характеризує регулювання соціально-економічної системи як невід'ємний елемент управлінської діяльності, одну із загальноуправлінських функцій.

Також варто зазначити, ще в 70-х роках ХХ сторіччя енергетична, сировинна й екологічна криза підірвала основи теорії масового виробництва й споживання, поставила під сумнів перспективу подальшого економічного зростання. Скінчилися часи дешевих природних ресурсів, протиставлення людини природі, безвідповідального ставлення до навколишнього середовища. Одними з перших на ці проблеми звернули увагу члени Римського клубу, що об'єднує видатних учених, бізнесменів і державних діячів, які у 1972 році підготували доповідь «Межі зростання», обґрунтувавши також привабливу, однак таку, що практично не може бути реалізована в ринковій економіці, теорію або стратегію «сталого розвитку», у якій повинні гармонійно поєднуватися екологічні, соціальні й економічні цілі суспільства, при цьому, економіці у даній концепції відведено аж ніяк не головну роль [14].

Ретроспективний аналіз основних теоретичних підходів до проблем управління процесами соціально-економічного розвитку показує, що, ігноруючи об'єктивні економічні закони, всі вони в питаннях механізмів, цілей, меж державного втручання в ці процеси останнім часом спиралися на пріоритет споживання над виробництвом, пріоритети соціального ефекту над економічною доцільністю що, зрештою, призвело до економічних перекосів, порушення макроекономічної рівноваги.

Як відомо, рівновага на ринку факторів виробництва показує, що всі виробничі ресурси, які надходили до нього, знайшли свого покупця, а граничний дохід власників ресурсів, який формує попит, дорівнює граничному продукту кожного ресурсу, що формує пропозицію. Рівновага на грошовому ринку характеризує ситуацію, коли попит на гроші дорівнює їх пропозиції. Саме за такої рівноваги створюються умови для ефективного розвитку суспільного виробництва, якщо ж така рівновага порушується, то сфера грошового обігу дестабілізується і у виробництві виникають певні труднощі. Тому в сучасній ринковій економіці держава через свою банківську систему намагається створювати таку ситуацію на грошовому ринку, яка б характеризувалась його стійкою рівновагою, або ж наближалась до неї. Таким чином, загальна макроекономічна рівновага - це збалансований розвиток усіх сфер економічної системи. Макроекономічна рівновага передбачає досягнення пропорційності як доцільності, впорядкованості та відповідності відтворюваних зв'язків, сторін та фаз. При цьому локальні, окремі пропорції взаємопов'язані, доповнюють одна одну і зумовлюють збалансований розвиток усієї економічної системи, або рівновагу.

Разом з тим, початок ХХІ сторіччя привніс істотні зміни до соціально-економічної конструкції: зростання соціальних витрат, орієнтування держав на соціальні пріоритети призвели до того, що покупці одержали унікальну можливість задовольняти свої потреби за рахунок коштів, реально ними не зароблених, а отриманих у вигляді різних соціальних благ. У свою чергу, виробники планували свої обсяги продажів на рівні постійно зростаючих запитів/планів покупців. Однак, у той момент, коли реальні можливості держав з фінансування соціальної сфери досягли своєї межі (через обмеженість ресурсів) і купівельна спроможність знизилася, відбулося падіння обсягів збуту товарів та послуг і, як наслідок, - криза на фінансовому ринку, ринку цінних паперів, врешті-решт 2008 рік приніс світу глобальну фінансово-економічна кризу.

Також варто зазначити, що фінансово-економічна криза сигналізувала про те, що грошова емісія, запозичення, які спрямовуються державами на соціальні видатки («проїдання») порушують макроекономічну рівновагу.

Загострення фінансово-економічної кризи в Європі було пов'язано/супроводжувалось із твердою політикою скорочення соціальних витрат (яка, до речі, викликала сплеск акцій протесту проти «антикризових» антисоціальних реформ), що фактично перекреслює якщо не всі, то більшість досягнутих, починаючи з 1945 року, завоювань європейських робітників. Фактично йдеться про зламування і демонтаж усієї європейської соціальної системи, заснованої на інтеграції ринково-капіталістичних і патерналістсько-соціалістичних принципів, про крах «суспільства загального благоденства» і про різке загострення соціальних протиріч. Проте, дискусійним залишається питання про те, чи є урізування соціальних витрат дійсно спробою перебороти наслідки кризи або, навпаки, криза стала лише приводом (а, можливо, навіть й інструментом) для демонтажу соціальної держави на користь фундаменталістсько-ринкової неоліберальної моделі. Варто погодитись із дослідниками, зокрема, С. Строевим [11], що другий варіант здається більш ймовірним.

Україна також, позиціонуючи себе як соціальна держава, взяла на себе тягар соціальних витрат, заважкий для нашої економіки. Згідно чинного законодавства із державного бюджету фінансується багато пільг, які могли б бути спрямовані на інфраструктурні проекти. Хоча, заради справедливості, відзначимо, що Україна не є лідером за розміром соціальних видатків (див. табл. 1, табл. 2).

Таблиця 1. Динаміка ВВП та частки соціальних видатків у ВВП деяких країн світу у 2007 - 2011 роках, складено за даними [16, 17]

Таблиця 2. Динаміка ВВП та частки соціальних видатків у ВВП України у 1999 - 2011 роках, складено за даними [4]

Аналізуючи дані, представлені у таблиці 1 можемо відзначити, що обов'язки держав виконувати свої соціальні зобов'язання при падінні обсягів ВВП спричинило зростання частки соціальних видатків у 2009 році. У 2010 - 2011 роках частка соціальних видатків у ВВП у більшості країн була відносно стабільною.

Аналізуючи дані таблиці 2 бачимо, що немає стійкої кореляції між зростанням/зменшенням обсягів ВВП і збільшенням/зменшенням частки соціальних видатків у ВВП України.

У 2012 році в Україні було передбачено на 2,9 млрд. грн. більше соціальних виплат окремим категоріям громадян у порівнянні з 2011 роком. У цілому, в Законі «Про Державний бюджет України на 2012 рік» видатки для Міністерства соціальної політики України було передбачено в сумі 53 519 177,2 тис. грн.. Разом з тим варто зазначити, що у тому ж документі видатки для Міністерства економічного розвитку і торгівлі України передбачено в сумі 3 178 223,4 тис. грн. [5].

Згідно Закону «Про внесення змін до закону України «Про державний бюджет України на 2012 рік» збільшено дохідну і видаткову статті на 33,35 млрд. грн.: до 366,167 і 391,356 млрд. грн. відповідно; 18,2 млрд. грн. додаткових доходів повинно бути направлене на фінансування соціальних ініціатив Президента [6].

Можливість такого підвищення доходів в уряді пояснюють зростанням (в I кварталі 2012 року) економічної активності, внутрішнього попиту і збільшенням позитивного результату діяльності українських суб'єктів господарювання.

Зважаючи на позитивну макроекономічну динаміку, переглянутий план дохідної частини держбюджету можна вважати оптимістичним. Проте, немає жодних гарантій, що така позитивна динаміка збережеться до кінця 2012 року, неподаткові надходження сьогодні спрогнозувати складно. При цьому, є ризик того, що дохідна частина буде недовиконана. І тоді уряду доведеться або шукати додаткові джерела фінансування (наприклад, у вигляді приватизаційних надходжень та/або позапланових запозичень), або «притримувати» витрати (згідно рішення Конституційного суду від 25.01. 2012 року № 3-рп/2012 Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави). Проте, останнє сприймається дуже гостро суспільством, підтвердженням цього є зростання протестних настроїв із приводу невиплати/перегляду розмірів соціальних виплат (протестні акції чорнобильців тощо).

З іншого боку, підвищення соціальних витрат посприяє деякому зростанню споживання, що потребуватиме/обумовить зростання виробництва, яке обумовить економічний розвиток національної економіки (в разі споживання національних товарів, послуг). Але можливі певні негативні впливи/прояви. Адже ці витрати можуть спричинити зростання інфляції, погіршення сальдо торговельного балансу в результаті збільшення імпорту (в разі зростання попиту не на вітчизняні, а на імпортні товари та послуги), яке до речі останні сім років від'ємне, зокрема, у 2011 році склало -14,2 млрд. дол. США [4] та державного боргу.

Разом з тим, держава цілком змогла б забезпечити додаткове надходження фінансових ресурсів до бюджету в запланованих обсягах, але переважно за рахунок посилення методів податкового адміністрування в рамках анонсованої боротьби з тіньовою економікою, в рамках детінізації економіки. В принципі, сам процес виведення підприємницької діяльності з тіні - явище позитивне. Але в реаліях нашої країни воно супроводжується жорстким адміністративним тиском фіскальних органів на суб'єкти господарювання. В результаті, з бізнесу вимиваються кошти, які могли б піти на розвиток. У той же час, держава має намір використовувати кошти на соціальні ініціативи, тобто фактично «проїсти». Такий підхід здатний лише погіршити і без того далеко не райдужні перспективи зростання української економіки в найближчому майбутньому.

Отже, можна сказати, що система перерозподілу доданої вартості доволі сумнівна з економічного погляду, оскільки соціальні потреби повинні вирішуватися за рахунок розвитку економіки.

Проблема загострюється ще й тим, що кількість пенсіонерів в Україні збільшується, що в свою чергу також призводить до підвищення навантажень на бюджет. Сьогодні один працюючий - утримує одного пенсіонера, а після припинення трудової діяльності осіб, що народилися в післявоєнні роки, цілком може статися, що на 20 мільйонів пенсіонерів в Україні буде значно менше 15 мільйонів «платників пенсійних внесків». В Україні, за оцінками експертів, в 2040 році на 1000 працюючих буде 1200 пенсіонерів [7, с. 4].

В таких умовах державі, безумовно, потрібно активно залучати до пенсійного забезпечення недержавні пенсійні фонди; в умовах високого рівня старіння населення головним пріоритетом державної соціальної та демографічної політики має бути не лише стимулювання народжуваності, а й продовження повноцінної економічної і соціальної активності населення старших вікових груп, що сприятиме забезпеченню рівноваги між економічним і демографічним розвитком суспільства.

В цілому, соціальна політика не є ефективною, відсутність відчутного для більшості населення покращення життя в Україні значною мірою пов'язана з невідповідністю проведених реформ реальним умовам, які склалися в країні; не зважаючи на всі зусилля держави протягом останніх десяти років частка бідного населення в Україні становить близько 25% [3].

Сьогодні стратегічною метою макроекономічного регулювання, а точніше державного регулювання соціально-економічної системи є знаходження розумного балансу між витратами на її складові. Соціально-економічний розвиток має базуватися на основі оптимальної у сучасних реаліях макроекономічної моделі взаємодії держави і суспільства, відповідно до якої: 1) держава повинна вести активну соціальну політику відносно інвалідів, непрацездатних, безробітних, багатодітних, інших прошарків населення, які в соціальному плані є мало захищеними, при цьому, не претендуючи на роль її єдиного суб'єкта, розвиваючи інститути соціального партнерства; 2) мають бути створені умови для економічної результативності індивідуумів (суб'єктів господарювання), які повинні бути відповідальними за свій добробут, добробут своїх сімей та інших членів суспільства.

У контексті регулювання макроекономічних процесів держава не повинна витрачати суспільні ресурси, імітуючи добродійність приватної особи, що витрачає особисті кошти. Будучи найважливішим інститутом суспільства, вона «відповідальна» за колективні інтереси, реалізація яких вимагає бюджетних ресурсів. Йдеться саме про суспільний інститут, а не про персоніфікованого суб'єкта, що приймає «державні рішення». Задоволення потреб суспільства, досягнення поставлених цілей - це той механізм, що перетворює державні витрати на інвестиції, незважаючи навіть на те, що не всі суспільні інтереси можна виразити в термінах економічного зростання. Перехід від «держави-мецената» до «держави-інвестора» має стати, на погляд автора, домінантою модернізації української соціально-економічної політики.

Таким чином, у сучасних умовах недостатньо зводити роль держави як суб'єкта макроекономічного регулювання до підтримки балансу сукупного попиту та сукупної пропозиції, а тим більше розглядати її лише як арбітра вільної ринкової координації (регулювання) всіх макроекономічних процесів/показників. Сьогодні функції державної участі в економічному житті повинні розглядатися з погляду впливу такої діяльності на соціальну сферу на основі економічного зростання, але аж ніяк з позицій досягнення соціального ефекту та тимчасового підвищення добробуту населення за будь-яку ціну.

Висновки. Таким чином, аналіз проблем регулювання соціально-економічних процесів призводить до декількох принципових висновків. По-перше, існуючі теоретичні положення щодо створення «суспільства добробуту» цілковито вичерпали себе. Сучасні держави вже не спроможні забезпечувати економічне зростання виключно через стимулювання попиту на засадах соціального популізму. По-друге, тільки прагматичні підходи до регулювання національної економіки, ефективна стратегія соціально-економічного розвитку держави сприятиме економічному зростанню та поширенню соціальної результативності.

Література

1. Акмалова А.А. Предыстория и история социального правового государства / А.А. Акмалова, В.М. Капицын // Социальное и пенсионное право. - 2008. - № 1. - С. 11-14.

2. Болотіна Н.Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні / Н.Б. Болотіна. - К.: Знання, 2005. - 381 с.

3. Бідність в Україні та пропозиції профспілок щодо її подолання» Аналітична записка 2011. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.fnpk.org.ua/index_web_files/Analitika_2011.htm

4. Статистична інформація. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

5. Закон України «Про Державний бюджет України на 2012» від 22.12.2011 р. № 4282-VI [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=41157.

6. Закон України «Про внесення змін до закону України «Про державний бюджет України на 2012 рік» від 12.04.2012 р. № 4647-VI [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4647-17

7. Макарова О. Демографічні проблеми і соціальна політика / О. Макарова // Праця і зарплата. - 2007. - № 45. - С. 4.

8. Новак А.Я. Як підняти українську економіку: [монографія] / А.Я. Новак. - [ 2-ге вид.]. - К.: «Гнозіс», 2007. - 344 с.

9. Перехідна економіка: підручник / [В.М. Геєць, Є.Г. Панченко, Е.М. Лібанова та інші]; за ред. В.М. Гейця. - К.: Вища школа, 2003. - 591 с.

10. Социальное государство: в кн. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник в 4-х томах. Т. 1. / отв. ред. Б.А. Страшун. - М.: Изд-во БЕК, 1999. - 246 с.

11. Строев С.А. Итоги 2010 года: экономический и социальный кризис в Европе [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://kprf.ru/international/86493.html.

12. Трансформаційна економіка: навч. посіб. / [В.С. Савчук, Ю.К. Зайцев, І.Й. Малий та ін.]; за ред. В.С. Савчука, Ю.К. Зайцева. - К.: КНЕУ, 2006. - 612 с.

13. Шайо А. Экономическая эффективность и возможности ее оценки. - М.: Прогресс, 1999. - 452 с.

14. Шаститко А.Е. Что нас ждет за пределами роста // Вестн. Моск. ун. Сер. Экономика. - 1997. - № 6. - С. 3-22.

15. Шевчук П.І. Соціальна політика / П.І. Шевчук. - [ 2-ге вид.]. - Львів: Світ, 2005. - 400 с.

16. Real GDP growth rate - volume Percentage change on previous year [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://epp.eurostat.ec.europa.eu/tgm/table.do?tab=table&init =1&plugin=1&language=en&pcode=tsieb020

17. Social benefits (other than social transfers in kind) paid by general government % of GDP [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://datamarket.com/data/set/1ado/social-benefits-other-than-social-transfers-in-kind-paid-by-general-government#!display=line

Размещено на Allbest.ru