Обґрунтування сутності теоретико-методологічних засад процесу регіоналізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Обґрунтування сутності теоретико-методологічних засад процесу регіоналізації

Розвиток глобалізації та інтеграції наприкінці минулого століття призвів до становлення більш складної міжнародної структури світового господарства, що, у свою чергу, стало підґрунтям для виникнення нових теорій та парадигм у світовій науці. Процеси, зумовлені глобалізацією, сприяли виникненню наукового дискурсу щодо теоретичних засад становлення регіональної економіки у складі просто. Так, трансформаційні процеси розвитку ЄС під впливом глобалізації у другій половині ХХ ст. призвели до появи двох моделей трансформацій держав у регіональному вимірі «Європа регіонів» та «Європа через регіони».

Процеси посилення регіонального аспекту в глобалізаційному Європейському просторі сприяли виникненню в 90-х роках минулого століття парадигми «нового регіоналізму».

Проблемам становлення нового регіонал зму в умовах глобалізації та інтеграції, осмисленню теоретико-методологічних засад цього поняття, у тому числі категоріального апарату присвячено праці вітчизняних дослідників, а саме: О. Білоруса, І. Бураковського, М. Бутка, Є. Василькова, А. Гальчинського, Б. Губського, М. Гетьманчука, І. Зварич, Т. Кальченка, Д. Лук'яненка, В. Новицького, Ю. Пахомова, В. Рокочої, О. Чугріни, В. Чужикова, Г. Щедрової, І. Яковюка й ін.

Неоднозначність тлумачення сутності понять «регіоналізація» та «регіоналізм», а також їх ототожнення ускладнює вивчення теоретико-методологічних засад становлення нового регіоналізму та спонукають до обґрунтування їхньої сутності.

Метою статті є удосконалення теоретико-методологічних засад становлення нового регіоналізму на основі дослідження тлумачення сутності поняття «регіоналізація». Для досягнення поставленої мети було: проаналізовано європейські моделі становлення регіональної політики ЄС в умовах глобалізації та інтеграції; досліджено поняття «регіоналізація»; дано авторське тлумачення поняття «регіоналізація».

Модель становлення регіональної політики ЄС «Європа регіонів» тривала з середини 70-х і до середини 80-х років ХХ століття. Вона супроводжувалася створенням спеціалізованих структурних фондів для подолання асиметричних диспропорцій у регіональному розвитку Співтовариства, у тому числі, таких як Європейський фонд регіонального розвитку, метою якого було подолання регіональних і структурних диспропорцій усередині Співтовариства. Але виділення квот цього фонду стало предметом постійних суперечок між державами Європейського Союзу, що спричинило у 1979 р. концептуальні зміни у роботі фонду, відмову від квотування та запровадження системи виділення ресурсів за встановленими критеріями на довгострокову перспективу. При цьому інтеграційні процеси дали можливість регіонам ЄС стати автономними суб'єктами глобальних відносин.

Період з середини 80-х років минулого століття і до початку нового характеризується процесом удосконалення регіональної політики ЄС, що ґрунтується на засадах солідарності та підкреслює необхідність економічної та соціальної єдності регіонів Співтовариства. Також відбуваються зміни пріоритетного фінансування у Європейському фонді регіонального розвитку. Так, з 1988 р. до 80% ресурсів фонду можуть бути спрямовані на сприяння розвитку і змін у структурі відсталих регіонів Співтовариства. У 1992 р. з підписанням Європейським Союзом Маастрихтського договору головним пріоритетом Співтовариства визначено економічне та соціальне згрупування регіонів та створено Фонд згрупування (Cohesion Fund), діяльність якого відповідає встановленим пріоритетам.

Це та інше сприяло становленню моделі «Європа через регіони», що об'єднало в собі результати отриманого досвіду та переваги різних форм проявів регіоналізму.

Регіональна політика розвитку набуває рис стратегії згрупування ЄС, що означає переплетіння регіональної та соціальної політики. При цьому вона спрямовується на формування нової активної ролі регіонів у розвитку Співтовариства. Парадигма нового регіоналізму спрямована на ефективне використання внутрішнього потенціалу регіонів за рахунок удосконалення інструментарію регіональної політики. На регіональній основі будується більшість глобальних моделей сталого розвитку, регіони розглядаються з позицій можливостей їх подальшого зростання та включення в глобальні процеси як сукупність утворень, розвивається взаємозв'язок між регіональними і глобальними партнерами на субрегіональному рівні тощо. Також поширюються процеси регіоналізації не тільки на рівні міжнародних регіонів, а й у складі самих держав, тим самим розвиваючи внутрішній потенціал власних регіональних суб'єктів.

Проте необхідно зауважити, що становлення парадигми нового регіоналізму досі вимагає теоретико-методологічного обґрунтування категоріального апарату. Так, неоднозначними залишаються тлумачення сутності поняття «регіоналізація».

Професор Мюнхенського університету І. Бек вважає, що «нова регіоналізація - це просторово-фрагментарна локалізація гуманітарної, економічної та інших видів діяльності, які узгоджуються в часі зі світовими ритмами суспільного життя, базуються у новітніх соціальних практиках - розробці нових технологій і продуктів (у т. ч. управлінських), створенні інформаційно-комунікаційної інфраструктури та розвиненої системи соціально-культурних послуг» [2]. Дослідник визначає регіоналізацію як різновиди діяльності інноваційної спрямованості, конкурентоспроможної на світовому ринку, враховуючи часові тренди суспільно-економічних змін.

Британські науковці Е. Томпсон та Д. Данкерлі тлумачать регіоналізацію як «процес передачі повноважень або обов'язків від центрального уряду до рівня регіональних адміністрацій, що передбачає визнання регіональних одиниць юридичними особами територіального самоврядування, які значно відрізняються своїми культурними, економічними або політичними умовами для їх підтвердження» [9, с. 114]. Визначаючи регіоналізацію процесом передачі владних повноважень від центральних органів влади регіональним адміністраціям, акцентується увага на соціокультурному аспекті регіоналізації.

Професор М. Бутко зазначає, що «світовий економічний розвиток характеризується збільшенням масштабів регіоналізації, що виявилося у збільшенні автономності й підвищенні ролі окремих регіонів у розвитку національних економік у цілому та, як наслідок, виникненням феномену «нового регіоналізму»» [1, с. 101]. Регіоналізацію можна розглядати як зміцнення економічних, соціальних, науково-технічних та інших зв'язків між територіями або державами; виникнення регіональних об'єднань держав» [1, с. 79]. Таким чином, учений акцентує увагу на ролі регіонів у світовій економіці та становленні «нового регіоналізму.

О. Молодцов вважає, що регіоналізація - «це певний механізм регіональної політики, спрямований на локалізацію економічних, управлінських, технологічних, соціокультурних змін, формування точкових соціальних практик (незалежно від регіональної належності), які відповідають світовим стандартам, діяльність яких базується на розвинутій інформаційно-комунікативній сфері інфраструктури, інформаційній взаємодії» [5, с. 53]. Науковець акцентує увагу на складових інформаційного суспільства та на механізмі регіональної соціально-економічної політики.

А. Макаричев обґрунтовує, що регіоналізація «полягає у перегляді методології регіональної політики, що не може бути обмежена уявленням про регіон лише як про адміністративно-територіальну одиницю; визначенні просторового поля нової регіоналізації, до якого мають увійти інформація, комунікація, розвиток людських та інтелектуальних ресурсів, мобільні фінансові потоки, узгодження міжрегіональних інтересів, формування сучасних соціальних практик та цінностей; розробці нової стратегії суспільного розвитку (регіоналізації) на основі формування інституцій інформаційного суспільства, що базуються на прийнятті владних рішень, орієнтованих на горизонтальну взаємодію органів влади з економічних, політичних, освітньо-наукових - громадськими структурами; забезпеченні стабільності законів та інституціональних структур, що гарантують демократію, верховенство закону, забезпечення прав людей, наявність діючої ринкової економіки тощо; створенні умов для повноцінного використання можливостей регіонів та міст як суб'єктів міжнародного права» [4, с. 324]. Досить розгалужене, але при цьому розмите визначення регіоналізації, що базується на становленні демократичного, інформаційного суспільства.

У своїй монографії П. Ворона стверджує, що новітня регіоналізація «є основним вектором цивілізаційного розвитку сучасного людства - інтеграції та диференціації, що передбачає виникнення міждержавних стосунків на рівні регіонів, особливо транскордонних» [3, с. 12]. Визначення зводить регіоналізацію до виникнення міждержавних відносин на рівні транскордонних регіонів, не враховуючи інших аспектів.

І. Свида визначає сутність регіоналізації як «інституційне оформлення районів з метою підвищення ефективності соціально-економічного розвитку та подолання регіональних диспропорцій, усунення адміністративних обмежень на переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили, а також більш повного використання внутрішніх ресурсів регіонів» [6, с. 159]. Автор акцентує увагу на інституційному оформленні утворених територіальних об'єднань. Погоджуючись з цим, необхідно наголосити, що це є важливим, але все ж таки не основним при утворенні територіальних утворень. Також є спірним твердження щодо того, що «регіоналізація розвивається завдяки децентралізації та делегуванню повноважень за владною вертикаллю, а в межах країни регіоналізація проявляється у збільшенні самостійності місцевих (регіональних) органів влади при реалізації стратегії сталого соціально-економічного розвитку держави» [6, с. 159]. На наш погляд, децентралізація і делегування владних повноважень є інструментами регіоналізму, а не регіоналізації та не головною рушійною силою розвитку самої регіоналізації.

Заслуговує уваги твердження автора, що «регіоналізацію можна розглядати як складний, суперечливий, але керований процес відносин між центром та периферією. При цьому центральна влада виступає активним суб'єктом у взаємовідносинах «центр - регіони» (останні є об'єктом), формує ієрархічну структуру та задає вектор регіональної політики [6, с. 159]. На нашу думку, відноситься до трактування сутності регіоналізму, що ще раз доводить методологічну необхідність розмежувань понять «регіоналізація» та «регіоналізм».

Також необхідно наголосити, що у процесі дослідження дискурсу щодо сутності поняття «регіоналізація» встановлено, що інколи науковці ототожнюють його з «регіо - налізмом». Так, О. Картунов та О. Маруховська визначають, що «регіоналізація є ідентичною регіоналізмові у ролі аспекту зовнішньополітичних реалій» [7, с. 330]. Інший дослідник, І. Яковюк, вважає ці терміни синонімами [8].

Отже, проведене дослідження сутності поняття «регіоналізація» доводить, що цей процес, пов'язаний з європейськими тенденціями глобалізації й інтеграції та притаманний більшості країн світу, полягає у визначенні регіонів як вагомих суб'єктів світової економіки. Регіоналізація, на наше переконання, - це насамперед певний процес, що підтверджується дискурсом щодо сутності цього поняття, який базується на принципі субсидіарності та децентралізації владних повноважень. Становлення нового регіоналізму під впливами глобалізації та інтеграції, розвитку транскордонного та міжрегіонального співробітництва сприяє регіоналізації та спонукає до посилення ролі регіонів як на світовому, так і на державному рівні.

На наш погляд, регіоналізацію необхідно розглядати як багатоаспектний та багатовимірний процес збільшення автономності та підвищення значимості регіонів на рівні різних територіальних утворень, що супроводжується інституційними змінами.

Список використаних джерел

регіоналізація територіальний конкурентний

1. Бутко М.П. Архітектоніка конкурентоспроможності регіонів України в контексті євроінтеграції: монографія / М.П. Бутко. - К.: АМУ, 2016. - 452 с.

2. Бэк У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма - ответы на глобализацию / У. Бэк; пер. с нем. - М.: Прогресс-Традиция, 2001. - 304 с.

3. Ворона П. Місцеве самоврядування України в контексті розвитку представницької влади: монографія / П. Ворона. - Полтава: ПУЕТ, 2012. - 342 с.

4. Макарычев А.С. Глобальное и локальное: меняющаяся роль государства в управлении пространственным развитием / А.С. Макарычев // Политическая наука: пространство как фактор политических трансформаций: сб. науч. тр. - М., 2003. - С. 314-326.

5. Свида І.В. Актуальні тенденції регіоналізації та їх роль в інтеграційних процесах / І.В. Свида // Науковий вісник Мукачівського державного університету. - 2015. - №13. - С. 157-160.

6. Ушакова Ж.С. Основні підходи до дослідження регіоналізму як об'єктивного процесу сучасної світової політики / Ж.С. Ушакова // Гілея: збірник наукових праць / голов. ред. В.М. Вашкевич. - 2009. - Вип. 19. - С. 321-334.

7. Thompson A. Regions, Regionalization and Regionalism in Contemporary Europe / Andrew Thompson // National and Ethnic Identity in the European Context. - Lodz, 2000. - Рр. 113-129.

Размещено на Allbest.ru