Соціальне інновування: сутність, проблеми, шляхи результативного здійснення

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

В останнє десятиріччя ХХ ст. і в значній мірі з переходом у ХХІ ст. в індустріально розвинених країнах практично всі сфери життєдіяльності людини поступово охоплювалися інновуванням. Але з часом ставало все більш зрозумілим, що виключно його техніко-технологічне спрямування є недостатнім для подолання викликів сучасного суспільства. Для становлення інституту соціальної держави, яка розбудовується на теренах України і її ефективного функціонування, потрібне принципово нове наповнення процесів інновування, спроможне творити зміни не тільки в економічній сфері, а й в соціальній і сприяти тим самим формуванню цивілізаційної якості життя, гідного людини. Воно ідентифікується з соціальними аспектами розвитку.

Треба підкреслити, що питання соціального інновування в зв'язку з переорієнтацією вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку стали однією з головних тем проблемно-орієнтованих досліджень. Але в цілому процеси соціального інновування, як основне наповнення інноваційної моделі забезпечення суспільного поступу, не є новими категоріями для науки.

Теоретичні основи інновування в соціальній сфері запропоновані на початку ХХ ст. всесвітньо відомим соціологом П. Сорокіним [1]. Природно, що його напрацювання були доповнені і розвинені вченими економічно розвинених країн в контексті конституційного проголошення ними соціальних держав після Другої світової війни.

На пострадянському просторі розбудова концепції соціальної держави здійснюється дещо за протилежним відносно західних країн інверсійним принципом з певним відкочуванням від масштабної соціалізації за рахунок державного фінансування. В контексті подібної специфіки в середовищі вітчизняних науковців теж почав виокремлюватися шерег представників, які започаткували дослідження з соціального інновування, як то Л. Антонюк, А. Поручник, В. Савчук [2], Л. БойкоБойчук [3], Е. Кучко [4], Н. Летуновська [5], І. Мейжис [6], О. Сандига [7], Л. Федулова [8] та ін.

Однак за всієї значущості розробок щодо соціального інновування, запропонованих вищезазначеними авторами, та оцінки їх потенційної спрямованості на активізацію дій з забезпечення соціальної динаміки, потрібно констатувати звужене відтворення змісту цієї категорії та зосередженні уваги на окремих інструментах впливу на суспільний поступ без розкриття механізмів генерації інноваційного потенціалу, а також певної віддаленості від врахування особливостей досягнення соціальності в системі ринкового господарювання. Більш того, в тлумаченнях сутності соціального інновування і його суб'єктно-об'єктного наповнення виявлено ряд принципових неточностей, а подекуди і помилкових підходів, не усунувши які, важко розраховувати не тільки на теоретичний прорив, а й на ефективне практичне здійснення на національних теренах.

Керуючись нагальними вимогами посилення соціальної компоненти в забезпеченні суспільної динаміки, в межах даної статті нами було поставлено за мету визначитися з сутністю соціального інновування, обґрунтувати кінцевий результат цього процесу та розкрити джерельну базу його безперервного здійснення, а також виокремити суб'єктно-об'єктні взаємовідносини, за врахування яких можливо започаткувати системні зміни і звузити рамки асоціальної практики програмування соціально-економічного розвитку на національних теренах.

Наукове та й практичне використання терміну «інновування» відносять до початку ХХІ ст. у зв'язку зі зростаючою необхідністю переведення економіки від сировинного до інноваційного типу розвитку. Оскільки послаблення сировинного характеру експорту і зниження матеріаломісткості продукції в найбільшій мірі зачіпало питання розвитку таких країн як Росія і Україна, саме для них є характерною лексикографічна фіксація слова інновування. При цьому в російських виданнях [9; 10] автори не наводять тлумачення сутності терміну «інновування». Такий же підхід виокремився і в українських фахових виданнях. Так, О. Лозовицький констатує, що «сьогодні реальний стан системи управління не відповідає вимогам універсальної технології інновування управлінської ситуації» [11, с. 5]. Приблизно у такому ж ракурсі В. Гошовська й Л. Пашко акцентують увагу на тому, що «на сучасному етапі професійної діяльності у сфері державного управління магістри державного управління зобов'язані володіти: теорією та методикою науки... інновування як об'єкта, так і суб'єкта управління» [12, с. 19]. Проте при викладенні теорії, методики та технології інновування сутність останнього не розкривається і не зовсім зрозумілими постають нагальні вимоги.

Більш того, з точки зору категорій інноваційного аспекту розвитку викликає масу питань прирівнювання досить близьких у змістовному відношенні понять, а саме «інновування» та «інновація». Мова йде про їх ідентифікацію з таким поняттям як процес. Так, Д.О. Крикуненко кваліфікує інновації як «впровадження нової техніки, технологій, організації виробництва і т. ін.» [13]. Н.Т. Тверезовська і Н.Г. Шарата надають їм якості «процесу створення, поширення й використання засобів (нововведень) для розв'язання. проблем» [14]. А вчені О.І. Дідченко і О.Ю. Бибочкіна пропонують розуміти під інноваціями «зміни у всіх сферах життєдіяльності» [15].

Беззаперечно, іменники інновація та інновування мають спільне походження. Але семантика кожного з них має свої особливості, зумовлені належністю цих слів до відмінних словотвірних моделей, семантичними відмінностями словотвірних афіксів, морфологічними відмінностями цих слів та специфікою різних контекстуальних оточень, у яких вони можуть використовуватися. Між тим утворення іменників шляхом приєднання до основи суфікса (-ання) це продуктивна словотвірна модель, яка використовується в сучасній українській мові при творенні субстантивів із значенням процесуальності, на противагу суфіксові (-ція), що може вказувати, як правило, на статичну ознаку.

Неадекватне, а то і непрофесійне сприйняття категорій інновація та інновування не тільки гальмує, а й підтримує пасивність та непослідовність органів влади та управління в переході на інноваційний шлях розвитку, що стає перешкодою в реалізації стратегічного курсу держави на результативну соціалізацію економіки.

Прагнення пізнати сутність поняття «інновація» демонструють ті автори, які переносять акценти на нього як складне словотворення. Справа в тому, що слово інновація потрапило в сучасну українську мову під впливом англійського «innovation», набувши морфологічних ознак латинського прототипу цього словainnovatio, що виник шляхом додавання префікса inі суфікса -tio до основи латинського прикметника novus «новий». Керуючись етимологією терміна «in», як змін «зсередини» [16], інновацію можна кваліфікувати результатом удосконалення будь-якого існуючого об'єкта. Інновація постає не щойно створеною новацією, а якісно перетвореним, відомим раніше зразком. Саме на цьому аспекті акцентував увагу Й. Шумпетер при визначенні сутності інновацій, наголошуючи на тому, що вони являють собою «нову якість або властивість засобів виробництва, які можна отримати шляхом удосконалення існуючого устаткування» [17, с. 282].

Тоді виникає питання про зв'язок категорій інновація та інновування. За простою логікою, якщо інновація є статичним тобто результативним явищем, а інновування процесуальною дією, то в первому наближенні інновація постає результатом процесу інновування.

Але абсолютизувати інновацію як продукт в позитивах однозначності неможливо із-за того, що результат інновування може бути пов'язаним з невдалими управлінськими рішеннями та неадекватною реакцією на суспільні зміни.

Відтворюючи ці можливі інсинуації, Ю. Яковець виділив серед них псевдоінновації та антиінновації і відніс до перших ті, що пов'язані з хибними шляхами людської винахідливості, а до других ті, що мають реакційний характер і обумовлюють зворотний рух у тій чи іншій сфері національної економіки [18, с. 9-19]. А. Никифоров та І. Прядко подібну потенційно можливу колізію з результатом інновування описали характеристикою «псевдоінновація», яка сформована «на оманливих шляхах людського винахідництва й підприємництва...» [19, с. 67; 20, с. 81]. Отже, очевидним є факт того, що результатом інновування виступає не інновація, і не її впровадження, а досягнення бажаних змін.

Відповідно до зазначеного, на наш погляд, інновацію слід тлумачити як удосконалений діючий або використовуваний в минулому, але актуалізований в сучасний період об'єкт (засіб, інститут) прямої або опосередкованої ним зміни у соціумі з метою активізації людської діяльності по задоволенню потреб. Щодо інновування, то воно являє собою цілеспрямований складний процес по відбору зразка, проектуванню на його основі удосконалення, формування інновації і її впровадження з отриманням ефективного суспільного результату.

На тлі визначеності сутності інновацій та інновування стає методологічно можливим сформувати поняття «соціальна інновація» та «соціальне інновування», сконцентрувавши увагу на сполучені з ними слова «соціальний».

Щодо слова «соціальний», то розробка його змісту на засадах першості належить, на наш погляд, класикам політичної економії К. Марксу та Ф. Енгельсу. У зверненні до їх теоретичної спадщини не існує будь-якого політичного підтексту, а лише врахування нагадування відомих вчених М. Хардта і А. Негрі, які констатували, що «... неможливо позбавитися відчуття, ніби вони до нас уже побували там, куди ми лише добралися» [21, с. 180].

Для розуміння різноаспектного тлумачення змісту і природи соціального у спадщині К. Маркса і Ф. Енгельса слід, на наш погляд, скористатися методологічним підґрунтям, закладеним у вживанні ними таких понять як «суспільний» (gesellschaftlich) і «соціальний» (sociales). Якщо першому надавалася перевага при розгляді проблем суспільства загалом, то другому виключно у випадку відображення відносин економічних суб'єктів між собою, щодо власного становища, розподілу створеного продукту, умов життєдіяльності тощо. Проте використання цих двох понять для розуміння однієї і тієї ж категорії не подається К. Марксом і Ф. Енгельсом окремо, а у зв'язку з вирішенням відповідних проблем економіки. До того ж не існує єдиного їхнього дослідження, у якому б наводилося розуміння та вирішення соціальних питань в кожен історичний період.

Природно, що з розгортанням демократизації суспільного життя та відцентрових процесів, наслідком чого стало проголошення незалежності радянськими республіками наприкінці 90-х років ХХ ст., актуалізовалося питання сутності «соціального». Проте нормативізація терміна «соціальний» значно не змінилася.

На наш погляд, найбільш зрозумілим і прийнятним для реалій розбудови соціалізованого суспільства є результати дослідження швейцарського економіста Г. Бортіса. Визначаючи суть соціального, він виокремив суспільні страти по вертикалі і по горизонталі. При диференціації населення по вертикалі соціальне ідентифікується «як взаємозв'язок між нерівними, недосконалими і тому взаємозалежними індивідуумами, які потрібні один одному для того, щоб бути в змозі досягти спільних цілей, включаючи суспільство загалом», а при диференціації по горизонталі як «. взаємозв'язки та взаємодія між формально рівними, автономними та самодостатніми індивідуумами та колективами» [22, с. 59].

Як наукова категорія «соціальні інновації» мають відображати відносини між суб'єктами економіки стосовно вдосконалення інститутів і інституцій регулювання соціальної динаміки і їх впровадження в різні сфери національної економіки, які потенційно спроможні змінити соціальність, тобто гетерогенні відносини у суспільстві, відповідно до цивілізаційних стандартів. На нашу думку, адекватно часу було б доцільно ідентифікувати соціальні інновації на макрорівні з рішеннями, здатними змінити безпосередньо чи опосередковано вибірково зафіксовані інститути в різних секторах національної економіки країни на відповідному етапі соціалізаційних перетворень з обов'язковою позитивізацією добробутних позицій індивідів або домогосподарств.

У поданій інтерпретації соціальні інновації постають як рішення, потенційно спрямоване на ліквідацію інституційних розривів у сфері соціалізації. Подібний більш поширений і конкретизований концепт соціальних інновацій до український реалій вимагає відповідної трансформації політичної, економічної та соціальної систем будь-якої країни і об'єктивно зумовлює необхідність формування сучасної моделі управління суспільним розвитком, адекватної логіці реальних суспільних трансформацій без втрати позитивних здобутків минулого.

З визначеністю сутності соціальних інновацій постає потреба апелювання до змісту національної політики забезпечення соціальності у розвитку та виявлення деструкцій у механізмі її формування й реалізації. Безумовно, соціальна політика це не просте програмування соціальних дій, оскільки вона охоплює не тільки соціальну інфраструктуру, а й економічну складову життєзабезпечення. Водночас не слід виключати методологічні можливості врахування факту сповідування в соціальній політиці системи пріоритетів, за якими вона різниться набором заходів і інструментів відповідно до етапу цивілізаційного поступу.

Надалі більш ґрунтовно розглянемо конструкт соціальних інновацій. Як відомо суб'єктом розвитку є індивіди та соціальні спільноти. При цьому вони є і об'єктами розвитку. Поєднання в одній особі суб'єкта і об'єкта в кожний конкретний проміжок часу дозволяє суб'єкту поширювати межі свого функціонування і, ставши об'єктом змін, отримати можливість свідомо застосовувати більш результативні організаційні засоби соціалізації інноваційного характеру. Проте фіксуємо наявність невідповідності усталених теоретичних конструкцій соціального характеру змінам реальності. Перш за все, той природний процес, в якому функціонує суб'єкт, з часом наповнюється певними труднощами і протиріччями, які стають обтяжливими для нього й інших суб'єктів. На протидію їм суб'єкт займає особливу позицію і прагне здійснити надбудову над ним, тобто сконструювати над природним процесом штучний, спрямований на більш плідні організуючі основи основних соціальних відносин. У найпростішому відтворенні висловленого людська діяльність спрямована на процеси об'єднання й роз'єднання рушійних сил, задіяння потенцій яких у соціальноекономічні процеси має альтернативи. З цього випливає, що соціальна інновація не може формуватися апріорно, оскільки значною мірою залежить від випадковостей і підпадає під вплив непередбачуваних обставин. Якщо бути до кінця коректним, то суб'єкт вторгнення в неприйнятну часу реальність своїми діями має зберегти асиметричний баланс частин, тим самим створити простір для нарощування продуктивних здатностей складових та зміцнення не тільки соціального цілого, а й системи їх взаємодії з іншими компонентами економічної системи.

Соціальні інновації як ядро інноваційної економіки утверджуються на національних теренах в перехідний період відповідно до того, що суб'єктом соціальних змін у процесі їх альтернативного конструювання приймається за матеріальну мету. Є всі підстави вважати, що соціальні інновації передують технікотехнологічним нововведенням. У цьому ракурсі соціальні інновації слід розглядати як драйвер нового формату інноваційної економіки і перспективною науковою течією, здатною змінити канонічні уявлення про інноваційні процеси в трансформаційній економіці .

Ці положення щодо формування конструкту соціальних інновацій набувають особливої ваги під час здійснення соціального інновування, яке як інноваційний процес являє собою складний комплекс робіт, що включає визначення об'єкта удосконалення, здійснення аналітичних процедур, соціальне наповнення інновації, впровадження соціальної інновації, контроль за її впливом на соціальні зміни. Соціальне інновування є сукупністю практичних дій держави, юридичних осіб і громадян щодо реалізації соціальних інновацій і отримання соціальних змін, результативність яких залежить від об'єктивного визначення сфер економіки, які потребують соціалізації в даний момент часу, і оконтурення відповідних їм соціальних удосконалень. У відповідності з цим соціальне інновування можливе виключно у певному соціальному просторі та в рамкових межах підтримки конкретної соціальної групи, яка усвідомлює необхідність удосконалення того чи іншого соціального інституту, готова забезпечити сприйняття його нового конструкту іншими соціальними прошарками та генерувати нові похідні форми більш адекватні часу і імперативам соціалізації.

З позицій соціального інновування національна економіка являє собою певним чином організовану спільноту суб'єктів і об'єктів, об'єднаних сукупністю зв'язків і відносин. Суб'єктом інновування є людина. Соціальним суб'єктом, відповідно, може визнаватися окрема особа, соціальна група, чи будь-яка інша спільнота, яка виявляє активність у соціальному інновуванні. Справа в тому, що як в окремих індивідів, так і їх спільнот складаються свої специфічні уявлення про суспільні деструкції і закономірно про дії щодо їх усунення через соціальні зміни. Суб'єктність є інтегральною оцінкою можливостей індивіда або будь-якої спільноти самостійно діяти у сфері соціального прогресування. При цьому потрібно врахувати й те, що суб'єктність має рацію лише у випадку, коли соціальне інновування зачіпає інтереси інших людей. До того ж має існувати безліч варіантів соціальних інновацій, із яких суб'єкт має обирати найбільш прийнятний за наслідками. Від того, до якого суб'єкта прив'язане соціальне інновування, залежить його масштабність, а також міра персоніфікації. За звичайною логікою соціальне інновування передбачає не лише наявність суб'єкта, а й об'єкта, у взаємодії з яким реалізуються новаційні рішення. Оскільки об'єктом інновування із соціальним підтекстом є людина, то зміни її соціального стану проходять безпосередньо або через стосунки, цінності, інститути, інституції. Звідси беруть початок зміни, на яких базується діяльнісне соціальне інновування, спрямоване на певні об'єкти. Спочатку суб'єкт проводить дії над об'єктом, після чого всі процеси відбуваються в середовищі цього об'єкта.

Соціальне інновування як суспільний процес вимагає певної організації виробництва, розподілу, обміну і споживання. Сутність розподільчих відносин полягає в забезпеченні об'єктам соціального інновування відповідних добробутних позицій; відносин обміну в підтриманні соціальної рівноваги, а відносин споживання у життєзабезпеченні. Тому в цьому контексті соціальне інновування розгортається в площині таких об'єктів, як продуктивні сили, виробничі відносини і господарський механізм. Продуктивні сили є матеріально-речовою основою економіки. Вони, власне, охоплюють усі ресурси, які використовуються в господарській діяльності. За загальноприйнятою методологією ресурси поділяються на матеріальні і людські. Основним елементом продуктивних сил, безумовно є люди, які активно взаємодіють із природою і перетворюють її. Є сенс розглядати соціальні інновації за цим об'єктом у контексті нових способів формування і підтримки людського потенціалу, стану і умов використання засобів праці. Потенціал продуктивних сил набуватиме позитивних змін при інновуванні системи організації науки й упровадженні наукових результатів у сфери підвищення продуктивності праці, більш раціональному використанні природних ресурсів без забруднення довкілля і удосконаленні інформаційного забезпечення управління. Як би там не було, але продуктивні сили однією стороною обернені до природи, а іншою до економічних відносин, суть яких відображається в процесі матеріального виробництва шляхом використання виробничих ресурсів, зміни оцінки внеску у результати виробництва, удосконалення функціонування банків, ринків, надання державою суспільних послуг. Виробничі відносини, як форма розвитку продуктивних сил, потребують інновування.

У рамках запропонованого конструкту системи інституцій і інститутів, які мають підпадати під соціальне інновування, розгортаються і реалізуються процеси і відносини із забезпеченням логічного зв'язку між виробництвом, розподілом, обміном і споживанням. Соціальне інновування економічних відносин полягає в забезпеченні прогресування тих із них, які сприяють проникненню соціальних мотивів у всі сфери суспільного життя. Під соціальним інновуванням продуктивних сил ми розуміємо процеси надання їм якостей відповідності імперативам людино-центричного розвитку. Щодо господарського механізму, то соціальні інновації наповнюють його елементами, що дають можливість забезпечити цивілізаційний статус людини й узгодити її індивідуальні інтереси з інтересами колективу, у якому вона здійснює трудову діяльність, групи людей певної території, на якій вона мешкає, і суспільства в цілому. Особливу вагу з погляду організаційного аспекту соціального інновування несе структурна збалансованість конструкту можливих для впровадження соціальних інновацій. Ідеться про простір та дії для прогресуючого нарощування різнопланових характеристик. Конче значущим є розуміння системного поєднання складових продуктивних сил, виробничих відносин і господарського механізму для врахування можливих впливів під час впровадження соціальних інновацій у значні частини або навіть один елемент блоків. У цьому сенсі досить важливим щодо формування результатів соціального інновування є управління, оскільки саме воно на підставі достовірної інформації віднаходить у різноманітті об'єктів соціального впливу такі з них, які спроможні максимально змінити соціум. Якщо погодитися з таким розумінням управління процесами соціального інновування, то стає очевидною проблема фіксації його наслідків.

Інновації соціального характеру як свідомо організовані удосконалені нововведення для забезпечення відповідних змін щодо посилення соціальної мобільності в країні загалом потребують централізованого ініціювання для створення мотиваційного поля і контроля змін у бажаному напрямі.

Оскільки соціальне інновування пов'язане з формуванням конструкту відповідних інновацій та їх впровадженням у соціальну практику, воно є процесом і має бути керованим. Але для здійснення реальної практичної діяльності щодо управління соціальним інновуванням такого загального висновку недостатньо.

Спробуємо розглянути проблему управління соціальним інновуванням більш ґрунтовно. Потреба в соціальних перетвореннях впливає як на соціальні інститути, викликаючи необхідність їх відповідних змін, так і на соціальні інституції, вимагаючи від них більш високої активності в соціальній стандартизації життя населення за зразками високорозвинених країн. інноваційний прожитковий соціальний економічний

За такого сприйняття соціального інновування вважається обов'язковим, щоб будь-яка зміна соціальних інститутів віднайшла адекватне відтворення в соціальних інституціях.

Співвідношення інститутів і інституцій, а отже, об'єкта і суб'єкта управління слід розуміти не як повну ідентичність, а як досягнення і збереження об'єктивно необхідної пропорційності.

Викладений інноваційний спосіб мислення для його втілення в соціальну практику вимагає специфічного підходу до організації соціального інновування. Постановка проблеми в подібному організаційному ракурсі пов'язана з внесенням у процес соціального інновування елементів стабільності й істотного перетворення тим самим цілей, функцій і характеру його регулювання. На відміну від соціальних змін, які виникають спонтанно, кероване соціальне інновування передбачає впровадження механізму їх ініціювання і контролю за впровадженням і результативністю.

На наш погляд, соціальне інновування як безперервний повторюваний процес у найбільш простому, але об'єктивному відтворенні формується з трьох фаз. У житті ми маємо справу не стільки з реальними соціальними об'єктами й інститутами, скільки з інформацією про них. Тому в першій фазі, яку можна назвати аналітичною, за визначенням А. Маршалла: «... предметом вивчення є факти, які можна спостерігати, і величини, які можна виміряти й зафіксувати» [23, с. 83].

У контексті цих вимог формується блок кількісних і якісних характеристик, оптимізується їх набір, визначаються їх зміни і деструктиви в них. У цій фазі виявляються соціальні інститути, які потребують змін. При цьому обов'язково враховується той факт, що будь-яка зміна протиставляє діючі соціальні інститути модернізованим. Проведені дослідження свідчать про необхідність у цій фазі ще однієї дії. Мова йде про оцінку результативності соціального інновування. Момент оцінювання фіксує процес порівняння з параметрами, закладеними в проект.

Друга фаза пов'язана з формуванням конструкту соціальних інновацій з урахуванням аномальних соціальних відхилень від впровадження соціальних інновацій в минулому циклі соціального інновування. На підтвердження цієї вимоги можна навести вислів професора Массачусетського технологічного інституту Джея Форрестера, за яким «динаміка визначається не лише станом системи в деякий момент часу . але і особливостями розвитку системи на попередніх етапах» [24, с. 19].

До того ж ця фаза є вихідним пунктом як для моделювання соціальних інновацій, так і їх впровадження і поширення тобто дифузії. Безперечно, на цьому креативному етапі потенційно може бути запропоновано безліч удосконалень діючих інститутів, а отже, сформовано пучок соціальних інновацій. Проте їх масовість свідчить лише про усвідомлення потреби суспільства в соціальних змінах і не більше. Переведення усвідомлення в розряд проекту потребує такої дії, як селекція або фільтрація. Справа в тому, що при інновуванні виникають різні за спрямованістю, природою, характером, величиною та мірою соціальності ефекти в різних сферах соціалізації економіки, й інколи зовсім не ті, які приймалися за базові.

Сама логіка процесу соціального інновування така, що тільки з позицій нового, більш досконалого, можна в міру досягнутого змінити соціальну архітектоніку суспільства. З цього приводу відомий філософ М. Бердяєв наголошував, що «основна помилка полягає в поясненні творчої новизни з минулого, в той час як вона пояснювана лише з майбутнього» [25, с. 504]. Відповідно до цієї вимоги постає питання щодо якості новизни, закладеної в соціальну інновацію, що викликає подвійність соціального прогресування по вісі «минуле майбутнє». Мова йде про механізм посилення результативності соціального інновування і відтворення довготривалої і поточної спрямованості.

Цілком очевидним є те, що будь-яка соціальна інновація є інформаційним конструктом. Ми маємо на увазі соціальні стандарти, норми споживання, норми забезпечення тощо. Залежно від того, на якій інформаційній базі створюється соціальна інновація і яка інновація приймається до впровадження, не тільки формується стратегія цивілізаційного поступу, а й забезпечується швидкість соціальної еволюції на національних теренах. Саме інструментарій конституціювання соціальних аспектів суспільної динаміки забезпечує якість і повноту контурів соціального інновування.

Сьогодні в практиці задіяння потенціалу соціального інновування всі процеси у відповідних фазах проходять в рамках так би мовити контуру «І», який відтворює стратегічну модель «інновування із запізненням», тобто «від минулого».

Параметри соціальної інновації удосконалюються відносно діючих шляхом їх нарощування або зменшення незалежно від ступеня їх відповідності нормам життя гідного людини. Це, так би мовити, «наздоганяльний» тип запровадження соціальних інновацій, не спроможний забезпечити досягнення цивілізаційних стандартів життя в найближчій перспективі.

За визначенням Тейяра де Шардена, наближення в соціальному інновуванні до вимог забезпечення соціальності передбачає «здатність бачити не лише в просторі, не лише в часі, а й у протяжності» [26, с. 226]. Є всі підстави до переходу при здійсненні соціального інновування на стратегію за іншим контуром «ІІ», тобто «з забезпеченням випередження» або «від майбутнього».

Мова йде про прийняття за віху, до якої прагнуть, певного ідеального розрахункового значення соціального параметру або здобутків розвинених країн. Природно, що моделювання соціальних інновацій за зразками розвинених країн певною мірою є досить дискусійним процесом. По-перше, вони не мають універсального характеру, а подруге, в найближчій перспективі вони недосяжні для нашої країни. Досить прагматичним у цьому контексті є застереження М. Бердяєва, за яким «в нашому часі всі соціальні досягнення відносні і можуть означати удосконалення, але не досягнення досконалості» [27, с. 337]. Тим не менше, навіть ставлячи під сумнів можливості залучення недосяжних західних здобутків соціального характеру для розгортання довгострокової стратегії соціального інновування, вони можуть слугувати орієнтиром для започаткування руху за зміну добробуту на краще. Акцентування на

інструментальних потенціях залучення так би мовити соціального ідеалу характерне і для канадського вченого Ганса Сел'є, на думку якого: «ідеали створюються не для того, щоб їх досягати, а для того, щоби вказувати шлях» [28].

На наш погляд, зорієнтованість у регуляторній політиці щодо соціального інновування на досягнутих результатах позбавляє державу обґрунтованої на тривалий термін карти соціального прогресування. Немає сумнівів у тому, що протилежний підхід із залученням для формування конструкту соціальних інновацій поточних здобутків високорозвинених країн формує колію національного соціального руху.

Проте не можна не помічати того, що потрібно постійно не тільки унормовувати, а й упорядковувати рух до стандартів життя гідних людини.

У найбільш узагальненій інтерпретації подана вимога може бути реалізованою в регуляторній практиці соціального інновування шляхом поєднання контурів «І» і «ІІ» в інтегрованому контурі (ІІІ) як двох стратегії різнозмістовного формування конструкту соціальних інновацій.

Було б поспішним, якби ми запропонували інтеграцію контурів конструювання соціальних інновацій як уже сформовану, відносно цілісну концепцію. Усе це вимагає нового соціального мислення, але і в такому несформованому стані простежуються підвалини методологічної платформи забезпечення керованого соціального інновування.

Впровадження соціальної інновації не означає її негайний успіх. Тому третя фаза передбачає супроводження цього процесу через моніторинг (аудит) і визначення збігання реального впливу на соціальні зміни з проектним. Мова йде про безупинне спостереження, тобто постійний збір і аналіз інформації про вплив впровадженої соціальної інновації протягом усього періоду її дії на підвищення активності найманих працівників і соціальної відповідальності представників бізнесових структур у різнобічному спектрі питань і зміни у зв'язку з цим добробуту працюючого населення, а також посилення позицій держави в підтриманні представників прошарку, який неспроможний до самозабезпечення. Власне у цій фазі проходить діагностика перетворення можливостей, привнесених соціальною інновацією, в дійсність, тобто констатація або спростування факту переходу економічної системи до іншого параметричного стану. У разі підтвердження позитивних змін впроваджена соціальна інновація доопрацьовується в деталях, а в іншому випадку підпадає під більш радикальні удосконалення.

Однак у національному просторі проблема полягає не в змістовному наповненні категорії інститут, а зовсім в іншому. Процес інституціоналізації соціальної ринкової економіки в Україні, безумовно, має свою специфіку. Проте є всі підстави для визначення характеру формування інституціонального середовища не тільки як спонтанного, а й непослідовно суперечливого. Мова йде про руйнування конструктів, створених і діючих за радянських часів інститутів, і відсутність дій стосовно формування їх нових ефективних моделей, відповідних ринковим умовам. Подібні, певною мірою неефективні з точки зору розвитку економіки, а то й спотворені форми інституційних норм, які утворюються на рівні господарських відносин різних суб'єктів і не сприяють реалізації сутності їх введення в регуляторну практику, дістали назву інституційних пасток. Базою формування інституційних пасток у цьому ракурсі є зорієнтованість на помилкову мету або стандарти, а також змішування цілей та засобів їх досягнення.

Поліфункціональними сприймаються інституційні пастки, сформовані на основі необґрунтованого встановлення прожиткового мінімуму, мінімального рівня заробітної плати та споживчого кошику, пільг для деяких категорій громадян, системи соціального захисту і соціального забезпечення для тих, хто ще або вже неспроможний до самозабезпечення, зміни підходів до надання суспільних послуг тощо при переході до ринкового механізму активізації економічної діяльності. Мало хто з політичної та урядової еліти акцентує увагу на мірі їх наближення до цивілізаційного рівня, а якщо такий не встановлено, то до міжнародних норм чи здобутків розвинених країн. Як наслідок, прийняті до реалізації на різних рівнях програми соціального інновування виявляються неспроможними згідно із закладеними в них потенціями впливу забезпечити позитивну соціальну динаміку й адекватно реагувати на допущені деструктивні аспекти в цьому контексті. Принциповість подібного упущення віднаходить аргументацію як у нарощуванні міри відставання соціальних позицій населення України від цивілізаційного поступу розвинених країн світової спільноти, так і в консервації асоціальних аспектів в управлінні соціальним розвитком. Є всі підстави кваліфікувати прийняті до уваги і реалізовані в національному просторі мінімальні державні соціальні стандарти і гарантії на базі діючих значень прожиткового мінімуму суттєво заниженими. Оскільки ж вони пов'язані з прожитковим мінімумом, то необхідно оновити підходи до його розрахунку і реалізувати надані йому відповідними законодавчими актами якості базового соціального стандарту. Ця проблема не є новою. Питання осучаснення прожиткового мінімуму, тобто доведення його рівня до значень, достатніх для кваліфікації життя гідного людини, ставиться на всіх рівнях державного управління і громадського життя.

Можна стверджувати, що щорічно встановлюваний показник прожиткового мінімуму як новаційний інститут, дезорієнтує в політиці регулювання доходів населення через його невідповідності соціальному призначенню держави та сучасним реаліям життя. Справа в тому, що за допомогою цього стандарту встановлюється кількість бідного населення, у якого доходи менші за величину прожиткового мінімуму [29]. Відповідно до цієї методики держава конституційно гарантує громадянам різного соціально-економічного статусу споживання матеріальних і духовних благ у межах прожиткового мінімуму повністю і створення стабільних умов нарощування життєвого рівня населення шляхом самореалізації особистісного потенціалу в умовах прийнятого механізму господарювання. Подібна державна гарантія у своїй спрямованості на зменшення прошарку бідних в умовах обмеженості бюджетних ресурсів реалізується більшою мірою в політичному аніж економічному контексті. Штучна мінімізація, а не оптимізація показника прожиткового мінімуму, призводить взагалі до неприйнятно низьких рівнів інших похідних від нього соціальних гарантій і консервує бідність в країні. Гостро стоїть питання і стосовно реалізації вимоги щодо виходу при розрахунках прожиткового мінімуму з хибного кола зорієнтованості на одну людину і необхідності врахування того факту, що самотність є суспільною аномалією. Життєві реалії пов'язуються з утримуванням за дохід на рівні прожиткового мінімуму неповнолітніх дітей, а інколи і осіб похилого віку. Орієнтиром до запровадження подібної новації слугує досвід ЄС, за яким прожитковий мінімум визначається як «рівень заробітної плати, достатній для задоволення основних життєвих потреб сім'ї середнього розміру в конкретній економіці» [30, с. 234].

Наведені деструктивні соціальні інновації свідчать про асоціальність цільових настанов інститутів і інституцій управління та регулювання, які утримують соціальні позиції населення навіть не в стагнації, а в площині рецесії. Беззаперечно, для забезпечення керованої динаміки до соціальних вершин слід в умовах інноваційної моделі.

Література

1. Сорокин П.А. Социальная и культурная динамика / П.А. Сорокин; Пер. с англ. М.: Астрель, 2006. 1176 с.

2. Антонюк Л.Л. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації: монографія / Л.Л. Антонюк, А.М. Поручник, В.С. Савчук. К.: КНЕУ, 2003. 394 с.

3. Бойко-Бойчук Л.В. Поняття «соціальна інновація»: типи визначень, приклади застосування / Л.В. Бойко-Бойчук // Наука і інновації. 2009. Т.5. № 5. С. 94-99.

4. Кучко Е.Е. Социальные инновации: подходы к определению и классификации / Е.Е. Кучко // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи. 2011. № 941. С. 27-33.

5. Летуновська Н.Є. Роль соціальних інновацій у діяльності вітчизняних підприємств.

6. Мейжис І.А. Соціальні інновації в українській сучасності / І.А. Мейжис // Наукові праці. Соціологія. 2012. Вип. 172. Т. 184. С. 61-67.

7. Сандига О.І. Сучасні концепції інноваційного розвитку.

8. Федулова Л.І. Соціальні інновації в системі соціально-економічних відносин.

9. Мигита В.А. Инновирование современных хозяйственных систем в крупных городах: теоретико-методологический аспект / В.А. Мигита // Вестник ТГУ. Гуманитарные науки. Экономика. 2008. Выпуск 4(60). С. 373-378.

10. Идрисова А.Р. Инновирование государственного управления: клиентоориентированные технологии / А.Р. Идрисова // Актуальные проблемы экономики и права. 2009. № 3. С. 38-42.

11. Лозовицький О. Теорія управління основа розвитку системи сучасного державотворення в Україні / О. Лозовицький // Публічне управління: теорія та практика. 2011. № 2. С. 4-12.

12. Гошовська В. Кафедра парламентаризму та політичного менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України: місія та пріоритети діяльності / В. Гошовська, Л. Пашко. // Вісник державної служби України. 2014. № 1. С. 1520.

13. Крикуненко Д.О. Проблеми впровадження інновацій на підприємствах.

14. Тверезовська Н.Т. Роль інновацій у розбудові вищих навчальних закладів.

15. Дідченко О.І. Сутність та класифікація інновацій.

16. Азгальдов Г.Г. Интеллектуальная собственность, инновации и квалиметрия / Г.Г. Азгальдов, А.В. Костин // Экономические стратегии. 2008. № 2 (60). С. 162-164.

17. Шумпетер Й.А. Теория экономического развития: исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры: монография / Й.А. Шумпетер. М.: Прогресс, 1982. 455 с.

18. Яковец Ю. Многоликость инноваций / Ю.Яковец // Эпохальные инновации ХХІ в. М.: Экономика, 2004. 444 с.

19. Никифоров А.Є. Інноваційна діяльність: теорія і практика державного управління: монографія / А.Є. Никифоров. К.: КНЕУ, 2010. 420 с.

20. Прядко І.В. Концептуальні основи дослідження сутності поняття «інновація» / І.В. Прядко // Технологический аудит и резервы производства. 2014. № 2/2 (16). С. 20-26.

21. Хардт М. Множество. Война и демократия в эпоху империи / М. Хардт, А. Негри ; пер. с англ. М.: Культурная революция, 2006. 559 с.

22. Бортіс Г. Інституції, поведінка та економічна теорія: Внесок до класико-кейнсіанської політичної економії: пер. з англ. / Г. Бортіс. К.: КиєвоМогилянська академія, 2007. 560 с.

23. Маршалл А. Принципы экономической науки; в 3 т. / А. Маршалл; пер. с англ. М.: Прогресс, 1993. Т. 1. 415 с.

24. Форрестер Д. Мировая динамика: пер. с англ. / Д. Форрестер. М.: АСТ ; СПб.: Terra Fantastica, 2003. 379 с.

25. Бердяев Н.А. Дух и реальность / Н.А.Бердяев. М.: ООО «Издательство АСТ»; Харьков: «Фолио», 2003. 679 с.

26. Тейяр де Шарден П. Феномен человека: сб. очерков и эссе / П. Тейяр де Шарден ; пер.с франц. . М.: АСТ, 2002. 553 с.

27. Бердяев Н.А. Опыт парадоксальной этики / Н. А. Бердяев. М.: ООО «Издательство АСТ»; Харьков: «Фолио», 2003. 701 с.

28. Селье Г. Стресс без дистресса

29. Про затвердження «Методики комплексної оцінки бідності»: наказ Міністерства соціальної політики України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Міністерства фінансів України, Державної служби статистики України, НАН України від 08.10.2012№ 629/1105/1059/408/612.

30. Арріго Д. Глосарій із трудового права та соціально-трудових відносин (з посиланням на досвід Європейського Союзу) / Д. Арріго, Д. Касале. К.: International Labour Office, 2006. 432 с.

Размещено на Allbest.ru