Дослідженням ринку освітніх послуг продовжує займатися значна кількість закордонних і вітчизняних вчених, зокрема О. Карпюк, В. Кожухар, О. Кратт, К. Корсак, Х. Ламперт, В. Лозовий, С. Мамонтов, Т. Оболенська, І. Романова, Б. Саймон, Л. Хижняк. Найбільш поширеними є праці, присвячені вивченню питань, пов'язаних із реалізацією освітніх послуг вищої школи [1; 6; 8; 11; 13; 15; 20]. У меншій мірі висвітлюються проблеми ринку освітніх послуг взагалі. Недостатньо уваги приділяється комплексному підходу при розгляді функціонування ринку освітніх послуг як сукупності організаційно взаємопов'язаних між собою технологічних ланок (дошкільний заклад - загальноосвітній навчальний заклад - вищий навчальний заклад (ВНЗ)).

Ринок освітніх послуг - це та сукупність відносин, яка виникає із приводу купівлі-продажу освітньої послуги, що в результаті цього стає товаром. Більшість вчених, що займаються дослідженням питань, пов'язаних із ринком освітніх послуг, вважають, що на даному ринку об'єктом купівлі-продажу є не сама освітня діяльність, як процес набуття знань, а освітня послуга (її результат), що включає у себе комплекс матеріальних та нематеріальних ресурсів, необхідних для процесу навчання.

Розглядаючи фактори формування ринку освітніх послуг, О. Карпюк класифікує їх за ступенем впливу людини (суб'єктивні та об'єктивні фактори), рівнем впливу на ринок освітніх послуг (зовнішні та внутрішні), характером впливу на ринок (позитивні; негативні); функціональною ознакою (соціально-економічний, політико - правовий, соціально-психологічний фактори; глобалізація та інтернаціоналізація тощо) [3].

Підсумовуючи інформацію, наведену у розглянутій вище класифікації, слід зазначити, що ринок освітніх послуг є доволі складним і багатогранним об'єктом. На нього впливає значна кількість як економічних, так і культурних, історичних, політичних, демографічних і інших факторів. Крім того, в Україні поступово продовжують трансформуватися функції держави на освітньому ринку. Як вважає Л. Хижняк, в нашій державі "відбулося подолання монополії держави на університетську освіту і перехід до суспільно - державної освітньої системи, в якій особа, суспільство і держава є рівноправними партнерами і яка покликана створювати сприятливі обставини для вільного, творчого розвитку особистості" [20]. Схожі тенденції спостерігаються в дошкільній, середній та професійно-технічній освіті.

Найскладнішим для досліджень є ринок освітніх послуг вищої школи, який акумулює в собі досягнення та недоліки освіти попередніх ланок (дошкільної, середньої та, інколи, професійно - технічної). Складність функціонування такого ринку полягає ще й в тому, що він напряму пов'язаний із ринком праці, адже для освітньої галузі фактично цей ринок являється ринком кінцевого споживання результатів діяльності всього ланцюга учасників освітнього ринку.

Частина дослідників [1; 6; 9; 13; 16; 22; 23] сходяться на думці, що ВНЗ діє на двох ринках - ринку освітніх послуг, з одного боку, і ринку праці - з іншого. Особливо ця теза характерна для вищих і професійно-технічних освітніх закладів.

У зв'язку з цим виникають суттєві колізії в ідентифікації продукту такої діяльності (випускник або власне освітня послуга). Так, О. Сагінова [16, с.57] визначає продукт ВНЗ як комплекс різних товарів і послуг, що включає кілька елементів: власне освітні послуги; супутні послуги: послуги гостинності, туризму і конференц-туризму; консалтингові послуги; організаційно-управлінські послуги; рекрутингові послуги; товари, які супроводжують і забезпечують процес навчання. Обгрунтовуючи свою позицію, вона зазначає, що приріст кваліфікації, отриманий студентом у результаті споживання освітніх послуг (так само, як і випускник), не може бути продуктом ВНЗ, так як залежить не тільки від якості пропонованих послуг, але і від вкладу самого студента, його мотивації і рівня підготовки. Аналогічної точки зору дотримуються і інші дослідники [5; 12]. Дещо іншою є точка зору А. Бравермана, для якого продуктом діяльності ВНЗ є випускник [2]. Схожими є наукові погляди О. Кратта, який вважає, крім того, що "індивіди одержують вищу освіту не для особистого споживання, а для наступного продажу кваліфікації на ринку праці" [6, с.97], тобто ринковим експертом, що оцінює якість отриманого "продукту" освітніх послуг, є працедавець.

Ринок освітніх послуг у контексті розвитку ринкових відносин трактується, зазвичай, як сфера обігу чи система економічних відносин із приводу купівлі-продажу освітніх послуг і, якщо розглядати освіту як елемент ринкової економіки, то обов'язковими її атрибутами є продавець, покупець та товар.Л. Хижняк пропонує, окрім загальновизнаних продавців та споживачів товару, до складу учасників ринку освітніх послуг віднести законодавство, відповідні громадські органи, піар і форми суспільного нагляду за університетами [21], тобто інституційну інфраструктуру освітнього ринку. Вони, на думку автора, виступають механізмами, за допомогою яких освітня послуга просувається на ринок та забезпечує ефективне функціонування і розвиток університетів.

Продавцями на ринку освітніх послуг є університети та інші заклади освіти. Покупцями (споживачами) виступають абітурієнти, їх батьки, котрі обирають навчальний заклад у залежності від цілого ряду умов і параметрів; роботодавці, що оплачують навчання своїх співробітників, та підприємства, організації і установи, що наймають випускників [14].

Економісти-маркетологи, які займаються дослідженням ринку освітніх послуг, мають різні точки зору щодо визначення попиту на ринку освітніх послуг. В наукових колах до цих пір постає питання про зміст і природу попиту на освітні послуги навчальних закладів. Так, зокрема Г. Міщенко, характеризуючи попит на послуги ВНЗ, використовує терміни "споживач", "покупець", "клієнт" у таких значеннях. До споживачів він відносить безпосередніх одержувачів продуктів чи послуг ВНЗ (студентів; опосередковано підприємства та організації, які наймають їхніх випускників; співробітників і робітників інших компаній; інші ВНЗ; персонал навчального закладу і працівників різних галузей, як учасників освітніх програм ВНЗ; читачів підручників та посібників тощо). У якості покупця виступає той, хто приймає рішення про придбання освітнього продукту чи послуги (батьки чи самі здобувачі). При цьому організації, які оплачують навчання свого співробітника, уряд, який замовляє у ВНЗ певну програму підготовки керівників-менеджерів не можуть бути віднесені до покупців освітніх продуктів ВНЗ, оскільки вони сплачують вартість не саміх освітніх програм, а вартість робочої сили. Найбільш містким терміном є поняття "клієнт", яке включає всіх можливих споживачів та покупців, а також інші контактні аудиторії, які прямо чи опосередковано зацікавлені в діяльності ВНЗ (фонди, які фінансують освітні проекти і програми; журналісти, які пишуть на теми освіти і професійної підготовки; агентства по працевлаштуванню, які збирають дані про випускників ВНЗ та їх професійну кар'єру; постачальники навчальної літератури, підприємства і організації, які наймають випускників ВНЗ тощо; самі випускники [11]. Таке широке тлумачення терміну "клієнт" не співпадає із загальновизнаним, що використовується в економічній та маркетинговій літературі, де клієнтом виступає "приватна особа, підприємство або організація, які отримують професійні послуги від іншого підприємства, організації або приватної особи" [10, с.170], тобто базовим критерієм віднесення будь-якого учасника ринкових відносин до складу клієнтів є те, що організація йому надає послуги, а не навпаки. Тому, наприклад, якщо "журналісти, які пишуть на теми освіти" роблять це на замовлення освітньої організації, то не вони є клієнтами освітньої організації, а навпаки, освітня організація є клієнтом такого джерела ЗМІ. У випадку, якщопредставникЗМІ проводить самостійне дослідження, то в такому випадку він відноситься до контактної аудиторії освітньої організації. Таким чином, споживачами, а, отже, і тими, хто формує попит на продукти діяльності освітніх закладів, є діти, учні, студенти; опосередковано підприємства та організації, які наймаютьїхніхвипускників; працівники інших організацій різних форм власності та видів діяльності, інші навчальні заклади, персонал навчального закладу, як учасники освітніх програм; користувачі продуктів, вироблених освітнім закладом (навчальна та наукова література, ноу-хау, винаходитощо). Певна особа (учень, студент, слухач тощо) є безпосереднім споживачем освітніх послуг, хоча споживач не завжди є одночасно й покупцем. Покупця освітніх послуг можна розглядати як джерело фінансування. Відповідно можна виділити наступні джерела фінансування: власні кошти споживачів (їхніх батьків), кошти юридичних і фізичних осіб, а також кошти держави, яка оплачує навчання студентів за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, міністерств і відомств. Освітня організація, клієнти, споживачі, покупці освітніх послуг, конкуренти, постачальники, контактні організації освітньої організації виступають у якості учасників ринку освітніх послуг (табл.1).

Як засвідчують дані [17; 18], кількість освітніх закладів всіх видів (за винятком дошкільних закладів, кількість яких зростає) як України, так і Рівненської області, зменшується за період дослідження. Динаміка кількості дошкільних закладів є позитивною як в Україні, так і в Рівненській області. Крім того, в Рівненській області незмінною є також кількість професійно-технічних навчальних закладів. Стверджуючи це, ми не враховуємо спадну в цілому по Україні тенденцію 2014 та 2015 років, яка пов'язана виключно з тим, що у статистичну базу не були включені освітні заклади всіх видів, які перебувають на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції. Негативна динаміка кількості певних видів навчальних закладів (в першу чергу це стосується вищих та загальноосвітніх навчальних закладів) спричинена насамперед несприятливою демографічною ситуацією в країні з точки зору народжуваності у відповідних роках досліджень, про що свідчать статистичні дані. Позитивна динаміка народжуваності у 2011.2013 роки навпаки спричинила збільшення дошкільних освітніх закладів [4; 17; 19].

Навіть не зважаючи на всі заходи, які були реалізовані урядом для підвищення рівня народжуваності (наприклад, впровадження одноразової допомоги при народженні дитини, збільшення допомоги по догляду за дитиною до трьох років), Україна так і не змогла вийти на рівень показників доперебудовної, коли у 1990 році народилося 657200 осіб. Зважаючи на несприятливу макроекономічну ситуацію в країні, зниження платоспроможного попиту населення, можна прогнозувати зниження цього показника у 20162017 р. р. Попередні дані Державної служби статистики України підтверджують цю тезу, згідно з якими за січень-жовтень 2016 року в Україні народилось лише 332194 особи, що на 15891 особу (або 5%) менше, ніж за аналогічний період 2015 року (348085 осіб). Ідентична ситуація спостерігається і в Рівненській області (відповідно, 13142 та 13623 особи) [4; 17; 19].

Динаміка народжуваності дає можливість стверджувати про те, що наступні роки конкуренція на ринку освітніх послуг як України, так і Рівненщини буде наростати, що обумовлено спадною тенденцією кількості потенційних споживачів освітніх послуг.

Таблиця 1 - Учасники ринку освітніх послуг

(Джерело: напрацювання власне)

Таким чином, на підставі власного дослідження ринку освіти Рівненщини та наукових джерел за темою дослідження можна виділити такі особливості у розвитку ринку освітніх послуг України в цілому та Рівненщини зокрема:

зменшення місткості ринку освітніх послуг у 2016 році обумовлено зниженням народжуваності 2013.2015 роки (послуги дошкільної освіти) та низькою народжуваністю 2000.2002 роки (послуги професійно-технічної та вищої освіти);

підвищення вимог вітчизняного ринку праці до професійних якостей кандидатів на роботу;

швидке старіння здобутих знань, обумовлене інтернаціоналізацією та глобалізацією ринків, орієнтуванням України на економіки розвинутих країн світу, для Рівненщини - близькістю до європейських ринків та можливості працевлаштування за кордоном;

диференціація форм і видів освітніх послуг, яка обумовлена появою нових ринкових потреб (наприклад, навчання мовам та інформаційним технологіям), нових сегментів ринку (наприклад, online освіти, навчання людей середнього віку) тощо;

переважання державної форми освіти у всіх секторах освітнього ринку;

збільшення відкритості вітчизняних освітніх закладів, підвищення рівня їх міжнародної співпраці;

підвищення громадянської активності, яке активізувало участь в управлінні освітніми закладами споживачів та покупців їх послуг (дошкільних, загальноосвітніх - батьківських рад, професійно-технічних та вищих - студентської молоді);

запровадження у навчальні технології нових форм і методів навчання тощо.

Враховуючи зниження платоспроможного попиту населення, нестабільну макроекономічну ситуацію, спричинену проведенням АТО та несприятливою динамікою народжуваності можна прогнозувати, що у перспективі місткість ринку освітніх послуг України в цілому та Рівненщини, зокрема, буде зменшуватися. Це, в свою чергу, спричинить підвищення інтенсивності конкуренції освітніх послуг всіх видів. Для утримання конкурентних позицій освітні заклади повинні уже сьогодні розробляти та впроваджувати заходи, які могли б сприяти підвищенню їх конкурентоздатності.

Перспективним напрямком активізації вітчизняного ринку освітніх послуг міг би стати активний вихід України із пропозицією освітніх послуг (особливо вищої освіти) на міжнародний ринок, адже місткість його є достатньо високою (близько 100 млрд. доларів). За даними ЮНЕСКО, на світовому ринку освітніх послуг присутні ВНЗ понад 140 країн [8]. Навчання іноземних студентів також вигідне для економіки країни в цілому. За статистикою іноземний студент витрачає приблизно п'яту частину власних витрат у країні перебування на навчання, і чотири п'ятих - на проживання, харчування, розваги тощо [8].

Українські ВНЗ мають достатній потенціал для конкурентної боротьби за частку ринку освітніх послуг. За даними МОН України, у 187 ВНЗ України здобувають освіту 65 тис. студентів зі 146 країн світу, проте частка України на міжнародному ринку освіти за чисельністю іноземних студентів є дуже низькою - 1,5 % [8].

Крім того, враховуючи глобалізаційні процеси, присутні у світовій економіці, а також обраний курс нашої держави на євроінтеграцію, можемо прогнозувати, що роль економіки знань в суспільному виробництві України буде зростати.

Висновки