Ретроспективний аналіз особливостей соціалістичної моделі економічного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ОСОБЛИВОСТЕЙ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Трофимова В.В.

Анотація

соціалістичний модель економічний розвиток

У статті розглянуті особливості соціалістичної моделі економічного розвитку на базі ретроспективного аналізу певних сфер функціонування економік СРСР та КНР. Розкрито особливості ключових компонент соціалістичної моделі. Виявлені передумови реалізації позитивного та негативного сценаріїв соціалістичної індустріалізації.

Ключові слова: національна економічна модель, соціалістична модель, імпортозаміщувальна індустріалізація, модернізація, монополія зовнішньої торгівлі, соціалізація, екстенсивний тип розвитку, інтенсивний тип розвитку, ринкова економіка.

Annotation

Peculiarities of socialist model of economic development are discussed in the article basing on retro analysis of certain spheres of China and USSR economies. Main features of socialist model key components are argued. Factors of positive and negative socialist industrialization scenarios are developed.

Постановка проблеми

Реалізація соціалістичної моделі економічного розвитку дозволила вирішити ряд завдань, які стояли перед державами на певному етапі розвитку. Основними досягненнями соціалістичної моделі стали значне підвищення рівня освіченості та інтелектуалізації нації, досягнення гендерної рівності, високого рівня соціального захисту, перетворення аграрної країни на індустріальну, налагодження міжнародних інтеграційних зв'язків. Разом з тим, виключення з процесу економічного розвитку та штучне обмеження кластеру ключових компонент, які є базовими інститутами ринкової економіки (ринкове саморегулювання, власність, корпоративна система), призвели до деформації соціалістичної моделі та її самознищенню. План реформування радянської економіки під керівництвом М. Горбачова на протязі 1985 -1991 рр. радикально змінювався десять разів, проте жодного разу не малася на меті поступова інституційна перебудова ключових компонент радянської економіки [1]. Феномен соціалістичної моделі 20 ст. потребує глибокого осмислення та виважених висновків.

Тривалий проміжок часу, що минув після падіння системи соціалізму, дозволяє об'єктивно оцінити особливості та потенціал соціалістичної моделі економічного розвитку. При аналізі в межах даної статті нами зверталася увага як саме в соціалістичній моделі використовувалися резерви, які присутні в тій або в іншій мірі у кожній країні: це, у першу чергу, трудові ресурсі країни (кількість та рівень кваліфікації працездатного населення), ресурсний потенціал, який визначається наявністю мінеральних резервів і, що особливо важливо в сучасних умовах, газових та нафтових родовищ, також фінансових резервів населення, які при створенні комплексу умов можуть трансформуватися в державні. В якості прикладів нами будуть розглянуті соціалістичні моделі економічного розвитку на прикладі СРСР та КНР.

Аналіз останніх досліджень

У дослідженнях соціалістичної моделі економічного розвитку умовно можна виділити два етапи: радянський та пострадянський. На першому етапі, за часів існування СРСР особливістю досліджень соціалістичної моделі була наявність двох антагоністичних шкіл -соціалістичної, яка мала обгрунтувати перевагу соціалістичної моделі розвитку, та капіталістичної школи. Західні вчені, з одного боку, в межах компаративного підходу прагнули довести неконкурентоспроможність соціалістичної моделі у порівнянні із капіталістичною моделлю, з другого боку, розуміли схожість певних компонент обох моделей та розглядали шляхи їх зближення, зокрема у сфері соціалізації економіки. Щодо цих питань велася палка полеміка на шпальтах таких видань, як «Журнал компаративної економіки (Journal of comparative economics)», що видавався з 1977 р., журнал «Світовий розвиток (World development, з 1977 р.)». У 1993 р. іноземні вчені та вчені з пострадянських країн отримали можливість обговорювати дискусійні проблеми трансформаціії соціалістичної моделі у журналі «Комуністичні та посткомуністичні студії (Communist and Post-communist Studies)».

Дослідженню соціалістичної моделі економічного розвитку та особливостям її пострадянської трансформації присвячено наукові праці Я. Корнаї [2; 3], П. Сутела [4], М. Лавінь [5], Дж. Хардт, К. Макмиллан [6], Дж. Монтіас [7], М. Бліні [8], П. Рутланд [9], Ч. Вільбер [10], Дж. Файвел [11], Л. Яньмей [12], І. Макото [13], Я. Джефріс [14], Ф. Адаман та П. Девайн [15], Р. Шлак [16]. Механізми економічного зростання у СРСР досліджували Дж. Офер [17], Р. Девіс [18],, П. Кенез [19], М. Макколі [20]. Окремі елементи соціалістичної моделі досліджують П. Волес (оподаткування в соціалістичній економіці) [21], І. Фітцеджеральд (функціонування ринку) [22], Дж. Брада (індикативне планування) [23], Д. Нуті (інвестиційний процес) [24]. Наукові праці вітчизняних вчених за часів СРСР, зокрема Васильєвої Р.Х. [25], Будкіна В., Лукашенко В. [26], Булаш М.О.[27], Климка Н.Г. [28], Вишневецького Й.А., Федорищевої Л.І., Ганжі Л.М. [29] автор розглядає як цінне джерело фактологічної та статистичної інформації, проте слід відзначити ідеологічну обмеженість цих праць, яка зумовила неможливість розвитку наукових доробок щодо механізмів реформування соціалістичної моделі у напрямку впровадження у господарську практику елементів ринкового господарства. У переважній більшості підручників з економічної теорії та політекономії, що видані в країнах СНД за період пострадянської доби, соціалістичній моделі не приділялося достатньої уваги. Певні розділи, присвячені соціалістичній економічній моделі розвитку, містять підручники з економічної теорії під редакцією У. Базелера [30] та С. Мочерного [31].

Обґрунтовуючи стратегію розвитку постсоціалістичних країн, Є.Н. Ведута [32], В.Л. Іноземцев [33] звертаються до аналізу економічних причин розпаду Радянського Союзу та визначають вплив сформованих за радянської доби передумов функціонування сучасної перехідної економіки. Проте дуже рідко у наукових працях вітчизняні вчені звертаються до аналізу, хоча б й критичного, компонент соціалістичної моделі, які створили її переваги на певних етапах, сферах суспільного життя та потенціалу їх використання у інших національних економічних моделей, зокрема й тих, що формуються у пострадянських країнах.

Мета роботи

полягає у проведенні ретроспективного аналізу ключових компонент соціалістичної моделі з метою визначення передумов реалізації позитивного та негативного сценарію розвитку соціалізму. Визначення особливостей компонент соціалістичної моделі дозволить зробити у подальшому висновки щодо можливостей використання певних компонент у процесі формування новітніх національних економічних моделей, що відбувається у постсоціалістичних країнах та країнах, що розвиваються, на сучасному етапі глобалізації. Так, країни, що розвиваються, досі потребують розв'язання проблеми індустріалізації, ліквідації дефіциту продовольства, зменшення енергомісткості виробництва, підвищення рівня інтелектуалізації суспільства та виробничих відносин. Для перехідних економік настав час осмислити накопичений у минулому соціалістичний досвід та використати його задля розбудови національних економік. Провідні країни світу перебувають у пошуку новітніх моделей сумісного інтеграційного розвитку, адже новою економічною реальністю є не лише потужна глобалізація, але й формування економіки знань, постіндустріального суспільства.

Виклад основного матеріалу дослідження

Основу економіки царської Росії становив приватногосподарський сектор (селянські господарства, приватна промисловість і торгівля). На зміну традиційній монархії прийшов революційний, модернізаторський авторитарний режим. Від російських традицій було успадковано фінансову стабільність (що базувалася на золотому червонці), протекціонізм і активну роль держави в економічному розвитку. Найсуттєвішою новацією стала монополія зовнішньої торгівлі, що відверто свідчило про рішучий поворот на шлях імпортозаміщувальної індустріалізації.

Очевидним переможцем у громадянській війні на той момент виявилося селянство: селяни звільнилися від важкого тягаря продподатку і зберегли за собою поміщицьку землю. Послаблення фінансового пресу на селянство сприяло зростанню власного селянського споживання, різкому скороченню, порівняно з передвоєнним рівнем, частки експорту в сільськогосподарському виробництві [18, 121-128]. Постійними і надзвичайно важливими проблемами радянської економіки були нестача валюти та обмежені можливості імпорту. Монополія зовнішньої торгівлі обумовила різке обмеження споживчого імпорту. Але зростання селянського споживання ніяк не дозволяло вивести продовольчий експорт на передвоєнний рівень. Спроби форсувати обсяг експорту тільки дестабілізували фінансову систему та внутрішні ринкові механізми.

Відтак виникли неминучі проблеми розвитку: на порядку денному стало питання, як можна подолати відставання від країн Заходу. Ті самі проблеми перешкоджали активному виробничому нагромадженню в приватногосподарському секторі поза сільським господарством. Керівництво країни надто регулярно і пристрасно просили вибачення за те, що дозволило саме існування приватного сектору, отож марно було сподіватися на його сталу зацікавленість у довготривалих приватних інвестиціях. Знак тимчасовості, постійні ідеологічні та політичні погрози щодо буржуазії стимулювали короткочасні спекулятивні торговельно-фінансові операції, а не масштабне приватне фінансування індустріалізації країни.

Штучно занижені закупівельні ціни та податок з обороту на сільськогосподарську продукцію перетворилися на одне з найважливіших джерел доходів бюджету. Внаслідок скорочення споживання продуктів харчування на селі знову почав різко зростати аграрний експорт, що мав забезпечити валютні ресурси для промислового розвитку. Вперше склалася цілісна, внутрішньо логічна структура соціалістичної індустріалізації.

Тимчасовий демонтаж ринкових механізмів, зрозуміло, не є власним винаходом соціалізму. Цей метод широко практикують капіталістичні держави, переживаючи потужний зовнішній шок, зазвичай під час війни. Щоб покрити різко збільшені внаслідок війни державні витрати, потрібно примусово використати заощадження приватних осіб. Належить здійснити структурні зрушення у виробництві, перерозподілити ресурси з випуску цивільної продукції на випуск озброєння. Забезпечення таких структурних зрушень тільки за рахунок ринкових механізмів (різке підвищення цін на все, що пов'язане з озброєнням) спричиняє гострі соціальні конфлікти («капіталісти гріють руки на війні»).

Типовою реакцією на ці проблеми було впровадження різноманітного за формами контролю цін, раціонування найважливіших ресурсів та споживчих товарів, насамперед, продуктів харчування. Знову були сформовано розподільчі органи, посилено державне регламентування торгівлі і товаропотоків. Відновилися товарний дефіцит, черги, чорний ринок.

Коли внаслідок інфляційної кризи в 1928 році почали нагромаджуватися проблеми хлібозаготівель, відповіддю стало не зниження державних капіталовкладень до рівня, сумісного з нормальною роботою ринкових механізмів, а відключення самих цих механізмів, повернення до примусового вилучення зерна в поєднанні з формуванням потужного адміністративного апарату.

Масштаби національного нагромадження перестали залежати від важкокерованих параметрів - приватних нагромаджень та інвестицій. Канали витоку капіталу надійно перекривав всеохоплюючий фінансовий контроль. Тоталітарний політичний контроль зняв обмеження на обсяг фінансових ресурсів, які держава мобілізувала для нагромадження. Надзвичайно високою стала норма національних заощаджень, що дало змогу забезпечити індустріальний стрибок, різко підвищити темпи економічного зростання. Егалітаризм та індустріальний динамізм надали офіційній ідеології наочної переконливості. Збіги в часі швидкої індустріалізації в Радянському Союзі та глибокої кризи в провідних капіталістичних країнах (1929-1933 роки) на десятиліття забезпечили свого роду інтелектуальну респектабельність соціалістичних рецептів розв'язання проблем розвитку, перетворили їх на об'єкт прискіпливої уваги та наслідування в країнах, що стикалися з викликом швидкої індустріалізації [34, 112-117].

Специфіка соціалістичної моделі полягала в тому, що колективізація, та насильне вилучення великої частини сільськогосподарської продукції дали змогу опустити рівень оплати праці в традиційному секторі нижче від рівня середньої продуктивності праці. Внаслідок такого зниження тут виникли додаткові фінансові ресурси, які можна було вкласти у формування сучасної промисловості. Окрім того, зниження рівня життя селян дозволяло одержати потужний потік трудових ресурсів до міста за меншої заробітної платні. І в традиційному, і в сучасному секторах формувалися додаткові ресурси для фінансування індустріалізації.

Вибір соціалістичної моделі дозволив швидко і радикально розв'язати фундаментальну проблему індустріалізації в умовах ринку -- подолати інерційність норми національних заощаджень. Але ця перевага виявилася тимчасовою. Відключення ринкових механізмів, серед них і пов'язаних з ними механізмів точного настроювання, стимулів до ефективного використання ресурсів, механізму відбору ефективних інновацій, стало причиною хронічно високої ресурсомісткості та енергомісткості ВВП. Окрім того, закритий характер економіки, так само як і в країнах капіталістичної імпортозаміщувальної індустріалізації, зумовив меншу частку експорту, особливо експорту обробних галузей, у ВВП. Специфіку соціалістичної моделі стосовно траєкторії ринкової індустріалізації зображено на рис. 1. Розглянуто динаміку частки нагромаджень, частки державних витрат та енергомісткості ВВП в залежності від рівня економічного розвитку, що традиційно вимірюється ВВП на душу населення (в подальшому ВВПЛ) у доларах США.

Здійснюваний за директивами держави великомасштабний перерозподіл фінансових ресурсів з традиційного аграрного сектору для фінансування індустріалізації, відповідне зниження і раніше невисокого рівня життя селянства, хронічна стагнація сільського господарства на тлі бурхливого індустріального зростання - ось істотні відмінності соціалістичної моделі індустріалізації від тенденцій, властивих ринковим економікам.



Рис. 1 Частка нагромадження у ВВП в залежності від ВВПЛ для соціалістичної (Sc) та ринкової (Sp) економіки [17]

У країнах - піонерах капіталістичної індустріалізації швидкому промисловому зростанню зазвичай передували аграрна революція, суттєве підвищення продуктивності сільського господарства. Початок аграрної революції у Великобританії датують 1690-1700 рр., у Франції та США - 1750 - 1770 рр., у Німеччині - 1750 - 1800 рр. До середини XIX ст. ця революція відбувалася здебільшого на традиційній базі, без застосування машин та добрив, але на підставі покращання сівозміни, використання селекційного насіння, вдосконалених знарядь праці [35]. Зростання виробництва сільськогосподарської продукції після початку індустріального стрибка відставало від зростання промислової продукції, але було з ним тісно пов'язане [36, 197].

Розглянемо теоретично, які довготривалі наслідки зумовлює вибір соціалістичної моделі зростання чи є в її межах внутрішні фактори, що зменшують можливості сталого розвитку. Відповідно до закону Енґеля, частка продуктів харчування в обсязі споживання скорочується одночасно із зростанням подушного ВВП. Проте в абсолютному обрахунку витрати на продукти харчування збільшуються, коли підвищується рівень життя. За умов ринкової індустріалізації зростання сільськогосподарського виробництва хоча й відстає від загальноекономічного зростання, все ж упродовж тривалого часу є стійким і забезпечує щоразу більше споживання харчових продуктів. За умов відкритої економіки та обмеженої частки сільського господарства, більші темпи зростання сільськогосподарського виробництва, порівняно із споживанням харчових продуктів, не є необхідною передумовою сталого економічного зростання, але загальна тенденція є саме така.

Натомість за соціалістичної індустріалізації масштабний перерозподіл ресурсів із села спричинює таку закономірність: високі темпи індустріалізації, збільшення подушного ВВП, відповідне зростання попиту на продукти харчування відбуваються на тлі стагнації сільського господарства, на тривалий час деформованого внаслідок дії самого механізму первісного соціалістичного нагромадження. Отже, саме чинники, що зумовили аномально високі темпи соціалістичної індустріалізації (зниження рівня життя сільських мешканців, максимально можливий на етапі ранньої індустріалізації перерозподіл ресурсів з аграрної сфери), породжують і найвагомішу аномалію соціалістичного зростання - рівнобіжні траєкторії розвитку промисловості і сільського господарства. Дефіцит продуктів харчування стає довготривалою структурною проблемою, а їх імпорт -- суворою необхідністю. Тому причини того, що аграрний сектор економіки України опинився в найбільш складному становищі в адаптаційний період вступу до СОТ, знаходяться у віддаленому минулому. Тим часом, автаркічний характер економіки, мала частка зовнішньої торгівлі у ВВП ускладнили розв'язання проблеми за рахунок динамічного зростання експорту обробних галузей, яке є неодмінною умовою для сталого фінансування продовольчого імпорту.

Перевіримо сформульовані гіпотези за допомогою аналізу реальних траєкторій цих параметрів у СРСР та Китаї. Потреби в продуктах харчування, які зростають разом із збільшенням подушного ВВП, перевищили обсяг національного сільськогосподарського виробництва, що перебуває в стані стагнації. Поступово, стикаючись із загрозою невдоволення людей, які недоїдають, соціалістична країна перетворюється на нетто - імпортера продуктів харчування. За хронічно низької конкурентоспроможності обробних галузей різко зростає навантаження на мінеральний експорт. Тепер цей експорт потрібен не тільки для забезпечення технологічного обміну, а й для фінансування імпорту харчових продуктів. Щоб домогтися зростання цього імпорту, доводиться збільшувати частку експорту у ВВП та обсяг мінімального експорту на душу населення (рис.2).

Економічне зростання в межах соціалізму (від у до у) є можливим лише в тому разі, якщо ресурсна база дозволить забезпечувати відповідне стале зростання мінерального експорту. На цьому етапі збільшення подушного ВВП відбувається на тлі дедалі більшого продовольчого імпорту та відповідного зростання мінерального експорту. Подальше нарощування мінерального експорту не веде до зростання показнику економічного розвитку (ВВПЛ), який визначається порогом потенціалу розвитку країни в межах соціалістичної моделі для відповідної національної економіки.

Характерною рисою соціалістичного зростання є його енергомісткість. Тут не тільки постійно збільшується зростання подушного енергоспоживання, а й неперервно знижується енерговидатність. Після зіставлення темпів зростання валового національного продукту СРСР [17] і темпів зростання енергоспоживання [37] в 1940-1985 роках виявляється, що в кожному з виділених періодів темпи нарощування енергоспоживання перевищували темпи економічного зростання.



Рис. 2 Залежність ВВП на душу населення від обсягу мінерального експорту [17]

Дані табл. 1 підтверджують гіпотезу, що потенціал соціалістичної моделі зростання було практично вичерпано до 1980 року, тобто зростання енергоспоживання вже не спонукало до відповідного зростання національного продукту.

Таблиця 1

Зростання ВНП та енергоспоживання в СРСР, %

Показник	1940-1960	1961-1970	1971-1980	1981-1985
Зростання валового національного продукту	116	66	20	4
Зростання енергоспоживання за період	197	69	54	12,3

Цікаво розглянути, як умови економічного зростання впливають на пануючі ідеологічні установи. Якщо в період стрімкого зростання панувала експансіоністська ідеологія світового розповсюдження соціалістичної системи, то з досягненням максимально можливого рівня економічного розвитку головною перевагою становиться стабільність системи та гарантованість соціальних прав громадян.

Виходячи з викладеного, можна пояснити, чому криза соціалістичного зростання починається в бідних на ресурси країнах на ранніх стадіях індустріалізації, порівняно з країнами, що забезпечені ресурсами. За умови жорстких ресурсних обмежень перерозподіл цих ресурсів у працеінтенсивні галузі обробної промисловості стає єдиною розумною економічною стратегією. Передумовою успіху цього курсу є підвищення конкурентоспроможності національної обробної промисловості. Досягнення цієї мети вимагає відкриття економіки, запуску відключених раніше ринкових регуляторів. За збереження індустріального потенціалу в традиційному секторі такий процес може відбуватися на тлі зростання виробництва.

Бідні на ресурси країни після першого індустріального стрибка, що дозволяє їм збільшити норму збереження, сформувати промислову структуру, підвищити рівень освіти мають шанси, за умови своєчасної зміни орієнтирів економічної політики, вийти на головну траєкторію розвитку за рахунок збережених ресурсів традиційного сектору. Так само як у випадку з моделлю імпортозаміщувальної індустріалізації, багаті на ресурси країни можуть у межах соціалізму пройти набагато довший шлях індустріального розвитку. Тільки дуже багаті країни дозволяють собі, окрім того, спрямовувати левову частку ресурсів на виробництво озброєння (як це було в СРСР). Приймає, як незаперечний факт економічного відставання в цілому, уряд СРСР робив всі можливі кроки для збереження паритету у сфері озброєння, що прискорювало час колапсу системи. Коли можливості зростання в межах соціалістичної моделі вичерпуються, запуск ринкових механізмів стає для них набагато складнішою справою: він відбувається на тлі гострої кризи структури економіки, сформованої в соціалістичній системі і не пристосованої до ринкових умов.

Розглянемо ще одну особливість соціалістичної моделі економічного розвитку, яка пов'язана з необхідністю виконання державою розподільчих функцій. Формальним відображенням цього є надзвичайно велика частка державних витрат у ВВП (табл.2).

Таблиця 2

Частка державних витрат ВВП СРСР

Роки	ВВП на душу населення (тис.руб)	Частка державних витрат у ВВП (%)
1923/1924	285	12,6
1929/1930	368	28,7
1935	481	39,1
1940	603	47,9
1950	681	58,9
1955	794	45,5
1960	946	39,8
1965	1103	40,8
1970	1331	41,0
1975	1468	43,9
1980	1539	47,6
1985	1606	49,7

Процес зростання частки державних витрат у ВВП (державного навантаження) спостерігається і в ринкових економіках, але самі величини суттєво менші ніж у випадку соціалістичної траєкторії розвитку. Так, слід відзначити, що зростання державних видатків у Японії з 27% у 1960 р. до 47% у 1996 р. супроводжувалося значним погіршенням макроекономічних показників розвитку країни. За умов збереження 1990 рр. державних видатків США на рівні 1960 р. дозволило б уникнути зменшення обсягів національного виробництва на 37%, разом з тим Швеція, утримуючи високий рівень державних видатків, втратила можливість підвищити рівень життя у країні на 334% [38, 456].

Отже, соціалістичне зростання, особливо на стадії першого індустріального стрибка не тільки відтворює аномалії імпортозаміщувальної індустріалізації, а й радикалізує їх.

Соціалістичні держави в Східній Європі, які після другої світової війни опинилися у васальній залежності від СРСР, повною мірою використали радянський досвід індустріалізації, але врахували національну специфіку. Близькість економічних зв'язків країн - членів РЕВ із СРСР, неринковий характер цих зв'язків, відсутність у східноєвропейських соціалістичних країн (крім колишньої Югославії) можливості проводити самостійну економічну політику не дозволяють розглядати їх у 50 - 80-х роках як країни, що самостійно реалізовують свої стратегії розвитку. Доречно говорити радше про васальні економіки, доля яких була тісно пов'язанна з долею Радянського Союзу. Натомість Китай навіть у часи максимальної політики та економічної близькості до СРСР зберігав риси незалежної держави, проводив самостійну економічної політику.

До моменту завершення громадянської війни та утвердження комуністичного режиму в Китаї в 1949 році, його соціально - політичне становище суттєво відрізнялося від тієї ситуації, у якій на початку 20-х років опинився СРСР [39]. У промисловості та на транспорті початковими пріоритетами стали відновлення зруйнованих під час війни промислових підприємств і транспортних шляхів. Масштабне нове індустріальне будівництво у Китаї розгорнулося тільки з 1953 року у тісній співпраці із СРСР. Так само як в СРСР, глибока недовіра до приватної власності, багатих селянських господарств, а також прагнення одержати надійні інструменти контролю за вилученням ресурсів із села стимулювали заходи з розвитку кооперації під контролем держави. Проблема ресурсного забезпечення індустріалізації тісно перепліталася з кризою заготівель зерна. У 1951 - 1952 рр. темпи зростання виробництва зерна, що відображали повоєнну стабілізацію, були аномально високими (у середньому - 11,5% на рік). Динамічне зростання виробництва та закупівлю зерна уряд передбачив і в першому п'ятирічному плані ( протягом 1953 - 1957 рр. - 5% на рік). Але в 1953 - 1954 рр. приріст виробництва зерна та сільськогосподарської продукції загалом різко скоротився (стосовно зерна -- до 2,5% у 1953 р. та до 1,6% у 1954 р.). Упродовж цих років знижувалося і виробництво бавовни (на 9% за рік). Повільне зростання сільськогосподарського виробництва породжувало сумніви щодо доцільності самої стратегії першого п'ятирічного плану.

Пройшовши свій особливий шлях, Китай на початку 1957 р. постав перед вибором стратегії розвитку, дуже подібній тій, з якою у 1927-1928 рр. зіткнувся Радянський Союз: або скорочувати темпи зростання капіталовкладень у важку промисловість, посилювати увагу до сільського господарства та легкої промисловості, відновлювати стимули до підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва або продовжувати шлях соціалістичної індустріалізації. А це означає відмовитися від політики загравання із селянством і повною мірою скористатися механізмом державного примусу для мобілізації ресурсів із села. Обрана стратегія великого стрибка означала однозначну перевагу варіанту соціалістичної індустріалізації. Події в Китаї 1958 -1963 рр. дуже нагадують явища, що відбувалися в СРСР у 1929 -1934 роках (табл.3).

Таблиця 3

Врожаї зерна та хлібозаготівлі в перші роки індустріалізації в СРСР

Показник	1928	1929	1930	1931	1932	1933
Врожай зернових (млн. тонн)	73,3	71,7	83,5	69,5	68,4	67,6
Держ. Закупівлі (млн. тонн)	10,8	16,1	22,1	22,8	18,5	22,6
Держ. Закупівлі (у % до врожаю)	19,7	22,5	26,4	32,8	27,0	33,4

Найважливішою характерною рисою соціалістичної індустріалізації є різке обмеження споживання селян, лінія на максимізацію вилучення ресурсів з традиційного сектору. Селянська революція, що проклала шлях соціалістичному експериментові, завершилася закріпаченням селянства, відновленням найжорстокіших форм експлуатації, властивих традиційному аграрному суспільству.

Використання в Китаї вкрай жорстоких форм експлуатації на попередньому етапі розвитку одночасно стимулювало високі темпи міграції до міста найбільш соціально активних та мобільних груп і деформувало традиційну селянську етику. Якщо за умов ринкової індустріалізації переважно старший син залишається спадкоємцем селянського господарства, а ті, кому не вистачає землі, становлять базу міської робочої сили, то за умов соціалізму із села втікають всі, хто має таку можливість, а отже, найосвіченіші та найактивніші.

Вже на початку 50-х років стало зрозуміло, що модель ранньої соціалістичної індустріалізації за рахунок ресурсів аграрного сектору в СРСР підходить до порогу можливостей. Врожаї зерна в 1948-1952 роках приблизно дорівнювали середнім врожаям за 1928-1930 роки (відповідно 77,9 і 76,1 млн. тон). Але в міру зростання чисельності населення середньо подушна забезпеченість продуктами харчування далі зменшувалася. Низька продуктивність аграрного сектору, дефіцит харчів стали проблемами настільки очевидними, що після смерті Сталіна в радянській керівній верхівці не виникло навіть дискусії з питання про необхідність радикальної зміни аграрної політики. Всі погоджувалися, що потрібно підвищити закупівельні ціни, знизити рівень оподаткування села, збільшити капіталовкладення в сільське господарство.

Неможливість ефективно контролювати міграцію із села до міста лише адміністративними заходами змусила владу поступово збільшувати рівень доходів сільського населення, поширювати на колгоспників соціальні гарантії, які раніше існували тільки в місті. Однак ці міри виявилися неефективними. Зростаючу залежність СРСР від імпорту зерна наочно представлено у табл.4.

Зв'язок між коливанням динаміки соціалістичної індустріалізації та перерозподілом ресурсів із сільського господарства можна спостерегати і в економічній історії східноєвропейських країн. Внаслідок вичерпання можливостей мобілізації ресурсів з традиційного сектору економічна ситуація радикально змінилася. Початок 60-х років у СРСР - це час, коли на місце економічних переваг, одержаних за рахунок масштабного вилучення ресурсів з аграрного сектору, заступає сувора потреба розплачуватися за форми та масштаби цього вилучення. Даються взнаки тривалі наслідки реалізації обраної соціалістичної моделі індустріалізації.

Таблиця 4

Імпорт та експорт зерна в СРСР

Роки	Імпорт	Експорт	Роки	Імпорт	Експорт
1909-1913 (у середньому за рік)	-	10,5	1968	6,1	5,4
1930	-	4,8	1969	0,6	7,4
1940	0,1	1,2	1970	2,2	5,6
1950	0,2	2,9	1971	3,5	8,7
1960	0,2	5,8	1972	15,5	4,6
1961	0,7	7,5	1973	24,0	4,8
1962	0,0	7,7	1974	7,2	7,0
1963	3,0	6,2	1975	15,8	3,6
1964	7,2	3,5	1976	20,6	1,5
1965	6,3	4,8	1980	29,4	1,7
1966	7,7	4,0	1985	45,6	1,7

Ту обставину, що хронічна криза колективізованого сільського господарства, дефіцит продуктів харчування є серйозною структурною проблемою соціалістичної економіки, так само добре розуміли спадкоємці Мао наприкінці 70-х років, як у 1953 році в Росії - наступники Сталіна. Риси цієї кризи для соціалістичного Китаю подано у табл. 5.

Таблиця 5

Споживання на душу населення в Китаї, на рік

Показник	1957 р.	1978 р.
Зерно (кг)	203,0	196,5
Олія (кг)	2,4	1,6
Бавовняні тканини (футів)	19,5	19,1

Реакція китайської керівної верхівки на цю проблему була дуже подібною до минулої, за часом радянської. У 1970 - 1976 роках закупівлі зерна за імпортом у Китаї становили в середньому 2,25 млн. тонн.

Для мобілізації валюти, потрібної для придбання продуктів харчування, імпортного обладнання, країна також намагалася нарощувати виробництво та експорт сировини, передусім нафти (цей показник зріс із 0,2 млн. тонн у 1970 р. до 13,3 млн. тонн у 1980 р.). Але ресурсні обмеження в цій сфері для Китаю були надто суворі та очевидні. Наприкінці 70-х років ще однією гострою проблемою китайської економіки стала криза енергетики. Одним з найважливіших компонентів енергетичної кризи, що властива соціалізмові була низька ефективність використання енергоресурсів. Енергоспоживання Китаю в 1976 році практично дорівнювало цьому показникові в Японії, яка, проте, мала втричі більший ВВП.

Здійснені протягом 1977-1980 років спроби форсувати економічне зростання, зокрема на базі масштабних закупівель імпортного комплексного обладнання, відразу зіткнулися із суворими ресурсними обмеженнями. Виявилося: якщо всі передбачені в укладених контрактах потужності впровадити в дію, то забезпечити національну економіку енергоресурсами буде практично неможливо. Хоча частку енергетики в структурі капіталовкладень збільшували (у 1971 - 1975 роках її питома вага становила 18,0%, у 1977-му - 21,4%, у 1978-му - 23,7%), небагата ресурсна база була нездатна задовольнити потреби енергомісткої національної економіки. Вже наприкінці 70-х років далися взнаки наслідки перефорсування розробки нафтових родовищ, диспропорції між обсягом видобутку і розвіданими ресурсами. Стало зрозуміло, що не тільки нарощувати, а й підтримувати обсяг виробництва енергосектору на досягнутому рівні є досить складно. Видобуток нафти та вугілля в 1980 р. знизився.

Отже, відмінністю Китаю 70-х років від СРСР 50-х була та обставина, що він зіткнувся з дією відразу трьох чинників, які зменшували можливість зростання в межах соціалізму: а) з кризою сільського господарства та хронічним дефіцитом продуктів харчування; б) з неможливістю досягти високих темпів зростання виробництва енергії для забезпечення потреб енергомісткої економіки; в) з обмеженістю можливостей нарощування сировинного експорту для забезпечення закупівель харчових продуктів та машинобудівного імпорту. Треба враховувати, що всі ці фактори діяли за умов набагато нижчого рівня індустріалізації та збереження величезних вільних трудових ресурсів населення.

Саме в цей час сформувався образ пізньої соціалістичної економіки, характерною рисою якої є зниження темпів економічного зростання на тлі консервативності виробничих структур, що склалися на попередньому етапі. Але утримання застарілих неефективних галузей та виробництв обходилося щораз дорожче. Почало збільшуватися структурне відставання від розвинутих ринкових економік у ключових галузях, що визначають динаміку науково-технічного прогресу.

Логіка економічної ситуації просто штовхала китайську керівну верхівку, незалежно від ідеологічних переконань, на шлях ґрунтовних реформ та виходу із соціалістичної моделі розвитку [41].

У СРСР, де багата ресурсна база не окреслювала настільки чітких меж соціалістичного розвитку, наслідком кризи ранньосоціалістичної моделі зростання, що спирається на масштабний перерозподіл ресурсів з аграрної сфери, стали суттєва модифікація соціально-економічних структур, формування так званого розвинутого соціалізму. За збереження тієї самої політично-ідеологічної оболонки базові характеристики соціально-економічного розвитку зазнали якісних змін, порівняно з тими, які були властиві початковому періодові соціалістичного нагромадження.

Змінилося підґрунтя громадського консенсусу, який забезпечує стійкість сформованої системи політичних інститутів. Якщо в часи індустріалізації політична структура спиралася насамперед на наймобільніші групи, здатні адаптуватися до швидкозмінних економічних умов, що відкривали широкі можливості соціального поступу, то в наступні роки дедалі більшу роль відігравала опора на групи, орієнтовані на збереження статус-кво. Відповідно, в ідеології акцент поступово переносили із стереотипів ворожого оточення та "світлого майбуття" на стабільність і соціальні гарантії. Тільки на цьому етапі поширилися відомі уявлення про характерну рису соціалізму, що віддає перевагу соціальному забезпеченню, у якому слабкі стимули до праці є наслідком надлишку соціальних гарантій, а не іманентними особливостями соціалістичного економічного механізму.

На початкових етапах соціалістичного нагромадження постійність цін аж ніяк не була догмою. У 30-і роки роздрібні ціни на споживчі товари підвищувалися неодноразово і різко. Коли дефляційний потенціал повоєнної грошової реформи було вичерпано і постала потреба в додаткових резервах для капіталовкладень у сільське господарство, радянська керівна верхівка прийняла рішення про тимчасове підвищення цін. Найвиразнішим прикладом суспільної реакції на цей крок є серйозні заворушення в Новочеркаську, які було придушено за рахунок військ. Ці криваві події змусили радянську владну еліту зробити для себе висновок: ціни на базові товари народного споживання є запорукою політичної стабільності, тому їх чіпати не можна [42]. Зростанню витрат у сільському господарстві за фіксованих цін на продукти харчування неминуче вимагало збільшення видатків на дотації в державному бюджеті та підвищення їх частки у ВНП.

Внаслідок вичерпання можливостей традиційної моделі соціалістичного зростання комуністичній еліті довелося вибирати одну з двох ліній поведінки - або розпочати перебудову механізмів економічного регулювання, спробувати знову підключити ринкові регулятори, що дозволяють усунути внутрішні обмеження на економічне зростання в системі соціалізму, створити передумови узгодження енергомісткості валового внутрішнього продукту підвищення якості і конкурентоспроможності продукції обробної промисловості та її частки в експорті, або втрату економічного динамізму прийняти як належне, зосередити увагу на стабільності сформованих структур.

Як відомо, питання про доцільність проведення економічних реформ було стрижнем внутрішньої полеміки щодо стратегічних питань соціально-економічного розвитку СРСР у середині -- наприкінці 60-х років [4]. Така особливість стосується і східноєвропейських країн. Саме на цей період припали спроби доповнити традиційні ієрархічні регулятори системою стимулів, розширити права підприємств, в обмежених масштабах відновити елементи ринкового регулювання. Серед таких кроків можна виділити реформи 1966-1968 років у СРСР 1957-1958 та 1965-1969 років у ЧССР, 1965-1969, 1973 -1979 років у ПНР, 1965-1969 років у НДР, реформи УНР, розпочаті після 1957 року. Аналіз перебігу цих реформ дає підстави зробити загальні висновки [2]:

Соціалістична економіка є цілісною системою і легко відкидає або формалізує перетворення, що не зачіпають її фундаментальних характеристик. Розрізнені спроби впровадження нових показників, зміни структур стимулювання, розширення прав господарських ланок після короткого періоду зацікавленості керівної верхівки в цих новаціях невдовзі перестають впливати на роботу вкорінених механізмів ієрархічної економіки.

Всі стійкі перетворення мають мінімальний набір елементів, що суттєво змінюють образ економіки, а саме різке розширення ролі ринків у регулюванні господарської діяльності, лібералізація вагомої частини цін або поява подвійних (адміністративних і ринкових) цін; запровадження різного роду стимулів, пов'язаних з фінансовими результатами господарської діяльності; легалізація приватного сектору, принаймні в окремих сферах економіки.

Стійкі реформи (Югославія, Угорщина, В'єтнам) суттєво зближують трансформовані соціалістичні економіки з ринковими економіками імпортозаміщувальної індустріалізації: їх об'єднують вагома роль держави в регулюванні економіки, бюрократизація господарського життя, високий рівень тарифного і нетарифного захисту внутрішнього ринку за існування розвинутої системи товарних ринків і легального приватного сектору. Під час відродження національного підприємництва, його динамічної реакції на економічну лібералізацію, збільшення приватних заощаджень відкривається шлях виходу до експортно-орієнтованого ринкового зростання.

Комплексна економічна реформа завжди випробовує на стійкість механізми соціально-політичного контролю соціалістичної держави. Наслідками цієї реформи неминуче стають зростання соціальної диференціації та прискорення темпів відкритої інфляції, які зрушують найголовніші підвалини ідеології соціалістичного режиму -- егалітаризм і стабільність. Умовою успіху реформ є подальший ефективний політичний контроль авторитарного режиму, спроможного забезпечити в період реформ збереження дієздатності механізмів ієрархічного управління (система директивних завдань, раціонування, державний контроль), протиставити спалахові інфляції досить тверду бюджетну і грошову політику, не допустити вкорінення високих темпів інфляції і масштабних диспропорцій фіксованих та вільних цін.

Усі успішні реформи було розпочато в країнах, які ще не завершили процес соціалістичної індустріалізації, зберегли надлишкові трудові ресурси традиційного сільського господарства (Китай у 1978 році, В'єтнам у середині 80-х років, СФРЮ в 1953році, Угорщина в 1957 році) [43].

Труднощами, що стояли на шляху реформ, розпочатих на етапі "зрілого соціалізму", стали вичерпання ресурсів соціалістичного зростання і неможливість використати анестезію підвищення загального рівня доходів для пом'якшення проблем дедалі більшої соціальної диференціації; неможливість формування нових секторів економіки за рахунок аграрного перенаселення; дедалі більший, у період старості системи, консерватизм політичної та господарської еліти, яка звикла до життя та роботи за стабільних умов і з великими труднощами сприймає серйозні соціально-економічні нововведення.

У тих випадках, коли послідовні реформи починаються в порівняно розвинутій соціалістичній економіці (Угорщина, 1957-1968 роки), доконечну потребу збереження високого рівня бюджетного перерозподілу ресурсів визначають дві обставини, які уповільнюють економічне зростання, а саме криза сформованої за умов соціалізму моделі промислової структури та розгорнуті на етапі зрілого соціалізму соціальні програми, що значно ускладнює проведення реформ.

Висновки та перспективи подальших наукових розробок

Характерними рисами економічних реалій "зрілого соціалізму" стало постійне зростання бюджетного навантаження, яке спричинило дотування сільськогосподарської продукції (замість масштабного вилучення ресурсів з аграрної сфери); стале зростання імпорту продуктів харчування, що його замінив масштабний експорт цих продуктів на етапі індустріалізації; дедалі більший дефіцит харчових продуктів. Індустріалізаційний процес був переходом від порівняно стабільного передіндустріалізаційного стану до стабільного (хоча й принципово нового) стану, коли індустріалізацію вже здійснено. Розвиток подій у соціалістичних країнах на початку 70-х років добре вписувався в цю гіпотезу. Після вичерпання можливостей перерозподілу ресурсів з традиційного сектору капіталомісткість валового внутрішнього продукту підвищувалася, темпи економічного зростання знижувалися. Подальші можливості зростання валового внутрішнього продукту на душу населення, як свідчить досвід розвинутих ринкових економік, тісно пов'язаний із зниженням енергомісткості ВВП, зростанням експорту обробних галузей та ефективними структурними зрушеннями в тогочасному промисловому секторі. Усі ці завдання важко вирішити в межах усталених соціалістичних інститутів. Збільшення капіталомісткості зводить нанівець будь-які зусилля, спрямовані на прискорення економічного зростання за рахунок подальшого підвищення норми нагромадження. Таким чином, виключення з соціалістичної моделі кластеру ринкових компонент, що виявилося в абсолютизації державної власності, виключенні ринкових механізмів, знищенні конкуренції, пригніченні людського творчого потенціалу та виснаження ресурсної (сировинної, людської, фінансової) бази в СРСР стали особливостями негативного сценарію соціалістичної моделі, що спостерігався в СРСР та на певних етапах розвитку інших країн соціалістичної моделі. У першій половині 20 ст. реалізація соціалістичної моделі дозволила створити передумови включення СРСР до низки промислово розвинених країн із високим рівнем життя населення шляхом застосування по суті мобілізаційної моделі, проте у 50-ті роки був пропущений час для повернення ринкових компонент до соціалістичної моделі СРСР, що могло б забезпечити світове лідерство країни.

Розвиток започаткованого у цій статті аналізу автор планує продовжити дослідженням потенціалу використання певних компонент соціалістичної моделі в умовах формування ринкової економіки в пострадянських країнах

Список використаних джерел

1. Boettke P. J. Why Perestroika Failed: The Politics and Economics of Socialist Transformation. London: Routledge, 1993. 216 p.

2. Kornai J. The Socialist System. The political Economy of Communist. Oxford, 1992. 224 р.

3. Корнаи Я. Что означает «изменение системы»? // Вопросы экономики. №2. 2008. С. 99-112.

4. Sutela P. Economic Thought and Economic Reform in the Soviet Union. Cambridge, 1991. 258 p.

5. Lavigne M. International Political Economy and Socialism. Cambridge University Press, 1991. 424 p.

6. Planned Economies (International Council for Central and East European Studies) / by John P. Hardt, Carl H. McMillan. Cambridge University Press, 1989. 208 p.

7. Montias John M. National values and economic reforms in socialist economies // World Development, Volume 17, Issue 9, September 1989, P. 1433-1442.

8. Bleaney M. Do socialist economies work? The Soviet and East European experience.- Oxford: Basil Blackwell, 1988. 168 p.

9. Rutland P. The Politics of Economic Stagnation in the Soviet Union: The Role of Local Party Organs in Economic Management (Cambridge Russian, Soviet and Post-Soviet Studies).- Cambridge University Press, 1993. 330 p.

10. Socialist models of development: Charles K. Wilber and Kenneth P. Jameson, eds. Pergamon, Oxford, 1984. p. 803-1043.

11. Feiwell George R. A socialist model of economic development: The Polish and Bulgarian experiences // World Development, Vol. 9, Issues 9-10, 1981, P. 929-950.

12. Яньмень Л. О теории социалистического гармоничного общества // Вопросы философии. №5. 2008. С. 38-181.

13. Makoto Itoh. Political Economy for Socialism. Macmillan/St. Martin's Press, Basingstoke & London, 1995. 216 р.

14. Jeffries J. A guide to the socialist economies.- New York: Routledge, Chapman & Hall, 1990. 316 p.

15. Adaman F., Devine P. On the Economic Theory of Socialism // New Left Review, Vol. a, 1997. P. 5-8.

16. Schlack Robert F. Economies in Transition: Hypotheses toward a Reasonable Economics // Journal of Economic Issues, Vol. 30, 1996. P. 67-73.

17. Ofer. G. Soviet Economic Growth 1928-1985, Journal of Economic Literature, vol. XXV, December 1987. p. 1767-1833.

18. Davis R. From Tsarism to the New Economic Policy. London 1990.-p.121-125.

19. Kenez P. A History of the Soviet Union from the Beginning to the End. Cambridge University Press, 2006. 338 p.

20. McCauley M. The Rise and Fall of the Soviet Union (Longman History Of Russia). Pearson Education Limited, 2008. 556 p.

21. Wanless P. T. Taxation in Centrally Planned Economies. Palgrave Macmillan, 1985. 141 p.

22. Fitzgerald E. V., Wuyts M. Markets Within Planning: Socialist Economic Management in the Third World. London: Frank Cass and Co Ltd, 1988. 234 p.

23. Brada Josef C. Indicative planning in socialist economies: Does it have a role? // Journal of Comparative Economics, Volume 14, Issue 4, 1990, P. 583-601.

24. Nuti D. M. Competitive valuation and efficiency of capital investment in the socialist economy // European Economic Review, Vol. 32, Is. 2-3, 1988, P. 459-464.

25. Васильева Р.Х. Критика буржуазных концепций социалистической экономики - К.: вид-во Київського університету, 1968. 208 с.

26. Будкін В, Лукашенко В. На основі переваг соціалістичної інтеграції. К.: вид-во політ. літератури України, 1977. 120 с.

27. Булаш М.О. Економічне співробітництво соціалістичних країн і закономірності його розвитку. К.: вид-во Київського університету, 1970.-154 с.

28. Велика жовтнева революція і розвиток світової системи соціалізму. Під ред. Климка Н.Г. К.: вид-во Київського університету, 1967. 408 с.

29. Вишневецький Й.А, Федорищева Л.І., Ганжа Л.М. Економічні проблеми наукового управління соціальним виробництвом. К.: Наук.думка, 1973. 188 с.

30. Базелер У., Сабов З., Хайнрик Й., Кох В. Основы экономической теории: принципы, проблемы, политика. Германский опыт и российский путь. Спб.: Издательство «Питер», 2000. 800 с.

31. Основы экономической теории: Учебник / С.В. Мочерный, В.К. Симоненко, В.В. Секретарюк, А.А. Устенко; Под общ. ред. С.В. Мочерного. К.: О-во «Знания», КОО, 2000. 607 с.

32. Ведута Е.Н. Государственные экономические стратегии / Рос. экон. акад. М., 1998. 440 с.

33. Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы: Уч. пос. для студентов вузов-М.:Логос, 2000.-304 с.

34. Schumpter J. Socialism, Capitalism and Democracy. London Random House, 1942. pp. 112-117.

35. The Fontana Economic History of Europe. The Industrial Revolution. London, 1978. 466 p.

36. Мильянцев В. Экономический рост стран востока и запада в долгосрочной перспективе. М.: «Прогресс», 1995. С. 197.

37. Народное хозяйство СССР за 70 лет. Москва, 1987. 105 с.

38. Тэтчер М. Искусство управления государством. Стратегии для меняющегося мира / Пер. с англ. М.: Альпина Паблишер, 2003. 504 с.

39. Lin Ta-Chung, Yan Kung Chia. The Economy of Chinese Mainland National Income and Economic Development, 1933-1955. Princeton, 1965. pp. 243-248.

40. Lardy N. The Cambridge History of China.-Cambridge 1987, Vol.14. p. 613-615.

41. Павлов В. Упущен ли шанс? Москва «Прогрес», 1995. С. 62.

42. Васильев Л. Конфуцианская цивилизация. Азия и Африка сегодня // Москва, 1996. № 2. С. 26-37.

43. Sachs J. Woo W. Structural Factors in the Economic Reforms of China, Eastern Europe, and the Former Soviet Union // Economic Policy. 1994. № 4. р. 102-145.

Размещено на Allbest.ru

...