Зарубіжний досвід організації та планування інфраструктури ринку медичних послуг

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зарубіжний досвід організації та планування інфраструктури ринку медичних послуг

У статті проаналізовано ефективні практики функціонування систем охорони здоров'я різних країн світу. Обґрунтовано можливості і напрями використання зарубіжного досвіду в організації та плануванні інфраструктури ринку медичних послуг в Україні.

Недостатні ефективність і якість медичних послуг в Україні, низький рівень забезпеченості ними вразливих верств населення зумовлюють потребу в державному регулюванні вітчизняного ринку таких послуг. Як показує світова практика, розвинений ринок медичних послуг забезпечує населенню належний доступ до якісного медичного обслуговування, опосередковано сприяючи збільшенню тривалості життя, поліпшенню здоров'я, збереженню генофонду

Аналіз зарубіжного досвіду із запровадження та функціонування систем медичного обслуговування, у тому числі державного регулювання ринку медичних послуг, допомагає обрати дієві для України моделі та способи регулювання інфраструктури такого ринку. Визначаючи можливості становлення й запровадження в нашій державі певної моделі формування та функціонування ринку медичних послуг, треба враховувати економічну, соціальну ситуацію та рівень розвитку цього ринку в Україні.

Зарубіжний досвід інших країн вивчають А. Ахламов, В. Вахній, В. Гринаш, А. Данилів, М. Кірова, Н. Кусик, О. Кучерова, Л. Мельник, З. Надюк, І. Паробецька, Я. Радиш та О. Ходор.

Метою статті є аналіз ефективних практик функціонування систем охорони здоров'я різних країн світу та обґрунтування можливостей і напрямів використання зарубіжного досвіду в організації та плануванні інфраструктури ринку медичних послуг в Україні.

У світі застосовуються такі основні моделі формування й функціонування ринку медичних послуг (залежно від взаємозв'язків державних і приватних важелів впливу на медичну сферу): державна, бюджетно-страхова та комерційна.

За державної моделі охорони здоров'я галузь фінансується переважно (до 80 %) за рахунок бюджетних коштів. Така модель застосовується у Великобританії, Іспанії, Швеції.

За бюджетно-страхової моделі охорона здоров'я забезпечується цільовими внесками підприємців, громадян і субсидіями держави із загальних чи спеціальних бюджетних надходжень. Причому фінансування з позабюджетних фондів медичного страхування переважає в більшості розвинутих країн. Так, у Німеччині його частка становить 78 %, в Італії - 87 %, у Франції - 71 % [1, с. 185].

Комерційна модель передбачає формування розвинутої інфраструктури ринку медичних послуг. Медичне забезпечення є платним, при цьому частину вартості медичних послуг пацієнти оплачують самостійно, а частина відшкодовується за рахунок спеціально створених фондів медичного страхування. Така модель застосовується у США, Японії.

Названі країни обрані для огляду зарубіжних систем охорони здоров'я не випадково. Вони характеризуються високим рівнем розвитку медицини в умовах ринкових відносин, а також задоволенням потреб населення в медичній допомозі, позитивними тенденціями основних показників здоров'я населення.

У країнах із державною системою організації охорони здоров'я медичне обслуговування не є цілком безкоштовним для населення та припускає надходження коштів від нього як додаткове джерело фінансування.

Система охорони здоров'я Великобританії побудована за моделлю Беверіджа. Ця країна є одним із лідерів за якістю медичних послуг, включаючи їх дієвість, безпечність, координацію, організацію допомоги, доступність, продуктивність системи загалом та забезпечення рівного доступу до послуг. Саме у Великобританії вдалося налагодити роботу медичної галузі без посередників (страхових компаній), завдяки чому остання вважається найпродуктивнішою у світі [2]. Централізоване фінансування дає змогу стримувати зростання вартості лікування; бюджетні обмежувачі змушують медиків економити, знижують імовірність нав'язування пацієнтам непотрібних процедур, маніпуляцій, ліків. Британська система охорони здоров'я базується на таких принципах: пріоритетна участь держави у витратах на цю сферу, професійна незалежність лікарів, опора на сімейного лікаря, сплата населенням спеціального податку безвідносно до стану здоров'я.

Система охорони здоров'я у Великобританії жорстко централізована та має три сектори: місцеві органи й заклади охорони здоров'я, позалікарняна медична допомога, стаціонарна медична допомога. Розподіл грошей здійснюється на основі диференційованого нормативу бюджетної забезпеченості на одного жителя району, який враховує відмінності територій, приміром, за статевим складом, та низку інших соціально-економічних характеристик. Первинна медична допомога надається переважно приватними лікарями загальної практики національної системи охорони здоров'я (НСОЗ). Хоча лікарні є власністю держави, вони мають статус лікарняних органів НСОЗ - самокерованих організацій, наділених значно більшими правами, ніж заклади, безпосередньо керовані районними відділами охорони здоров'я. Отже, лікарні мають додаткові можливості формувати свій дохід за рахунок надходжень за договорами з різними суб'єктами медичного ринку.

Незалежні лікарі загальної практики виступають у ролі фондоотримувачів. Це означає, що вони фінансуються згідно з чисельністю прикріпленого населення із включенням у нормативи фінансування частини витрат на інші види медичної допомоги, а потім вступають у договірні відносини зі стаціонарами й фахівцями амбулаторної ланки, розраховуючись із ними за надані послуги. Надпланові обсяги оплачуються за кожен випадок окремо, але тільки на основі поточних витрат на їх надання, тобто за нижчими тарифами. Таким чином, зменшується кількість випадків госпіталізації, яка може виходити за межі погоджених обсягів.

Найперспективнішими напрямами з точки зору запозичення британського досвіду для використання у вітчизняній практиці є розвиток і реорганізація стаціонарної медичної допомоги, перенесення акценту на амбулаторно-поліклінічну допомогу, розбудова інституту лікаря загальної практики.

Для стимулювання конкуренції між лікувально-профілактичними установами також необхідно вжити наступних заходів.

По-перше, встановити принцип конкурентного розміщення замовлень на конкурсних засадах на надання медичної допомоги, обов'язкове проведення конкурсу на укладення договорів із лікарнями; зобов'язання сторони, що фінансує, в частині розгляду альтернативних варіантів та оцінки їх порівняльної ефективності на основі критерію задоволення потреб населення й витрат; використання конкретного алгоритму конкурсного розміщення замовлень, який базується на специфікації вимог до обсягу та якості медичної допомоги й розгляді заявок медичних організацій на їх виконання, списку вимог визначення безпосередньо покупцем медичної допомоги на основі оцінки потреб населення, обраних пріоритетів і чинної стратегії розвитку охорони здоров'я.

По-друге, забезпечити проведення конкурсного відбору з обов'язковим наданням інформації щодо витрат на кожен вид медичної допомоги. При виконанні вимог щодо обсягу та якості послуг вирішального значення набуває ціна послуг, тобто за інших рівних умов перевага віддається лікарням, що запропонували нижчу ціну. Отже, інформація про цінові витрати має відкритий характер: кожна лікарня ознайомлена з пропозиціями потенційних конкурентів.

По-третє, чітко визначити право фінансових аудиторів на здійснення перевірки обґрунтованості цін, що особливо важливо для лікарень-монополістів.

По-четверте, забезпечити реалізацію комплексу організаційних заходів щодо обмеження сформованої монополії медичних організацій, таких як:

- перетворення дільничних лікарів на часткових фондоотримувачів із правом розпоряджатися коштами на надання спеціалізованої амбулаторної допомоги та частиною коштів на надання стаціонарної допомоги;

- проведення періодичної перереєстрації пацієнтів із правом вибору поліклініки й дільничного терапевта, а також сімейних лікарів;

- здійснення експертизи при спорудженні нових великих спеціалізованих центрів та придбанні дорогого устаткування;

- підтримка створення мережі дрібних і середніх приватних організацій охорони здоров'я, залучення їх на конкурсних засадах до виконання програми державних гарантій у сфері надання медичної допомоги.

У Німеччині склалася змішана система фінансування охорони здоров'я. Головним джерелом фінансування є державне медичне страхування (ДМС). Станом на 2016 р. ДМС охоплювало 88 % населення, ще 10 % застраховані в приватному секторі, 2 % - задіяні в інших спеціальних державних програмах (для військовослужбовців, осіб, що проходять альтернативну службу, поліцейських, одержувачів різних видів соціальної допомоги та іммігрантів, які добиваються політичного притулку), 0,2 % жителів не мали жодної медичної страховки [3].

Фактичний внесок системи ДМС у загальні витрати охорони здоров'я становить понад 60 %. 10,5 % надходить від трьох інших складових державної страхової системи (1,7 % - із коштів пенсійного страхування (здебільшого на відновлювальне лікування), 1,7 % - страхування від виробничого травматизму, 7,0 % - страхування на випадок необхідності довготривалого медичного догляду) та 7,8 % - із державної скарбниці [3].

Одним із головних принципів державного устрою й системи охорони здоров'я в Німеччині є розподіл повноважень між землями, федеральним урядом та створеними в законному порядку організаціями громадянського суспільства. У сфері охорони здоров'я органи влади передають повноваження самоврядним організаціям платників і виробників послуг, тобто зацікавленим структурам із відповідним рівнем професійних знань у цій сфері. Насамперед це лікарняні каси, об'єднання таких кас та їхніх лікарів, які є квазідержавними організаціями та мають органи управління, котрі приймають рішення щодо фінансування, надають послуги в обсязі, гарантованому Законом про обов'язкове медичне страхування.

Усі страхувальники, що отримали державний медичний страховий поліс, мають право на практично однаковий спектр медичних послуг, який не залежить від розміру страхового внеску. Вартість медичної страховки для кожного громадянина визначається згідно з його доходом. Працівники з річним доходом, нижчим від встановленого рівня, повинні бути учасниками системи обов'язкового медичного страхування. Ті, чий дохід перевищує певний поріг, можуть добровільно бути членами системи або застрахуватися в одній із 45 приватних страхових компаній. Безробітні повністю застраховані державою, а державні службовці - через свого роботодавця. Непрацюючі особи застраховані через працюючого члена сім'ї.

Певна група населення Німеччини, наприклад, керівники приватних компаній, особи, котрі обіймають громадські посади, працюють у соціальних державних структурах, має право на приватне медичне страхування (ПМС). Їхній дохід (понад 48,6 тис. євро на рік) дає їм можливість відмовитися від державного обов'язкового страхування та перейти на приватне, а отже - отримувати ширший спектр медичних послуг. Окрім того, їх спектр може обиратися страхувальником за бажанням та визначає суму страхового поліса. Розмір щомісячних страхових внесків залежить від загального стану здоров'я, статі й віку страхувальника та в середньому становить 200-300 євро.

До переваг німецької системи охорони здоров'я варто віднести високі показники якості надання медичної допомоги, оснащеності медичним обладнанням лікувально-профілактичних установ, кваліфікації медичних працівників і, найголовніше, доступності медичного обслуговування для всіх верств населення. Система медичного страхування забезпечує населення широким спектром безоплатних послуг, включаючи профілактику захворювань, амбулаторне й стаціонарне лікування, рецептурні лікарські засоби, медичне устаткування, оплату проїзду до медичного закладу тощо.

Стосовно використання досвіду Німеччини для побудови страхової моделі фінансування охорони здоров'я в нашій державі варто зауважити, що, враховуючи ментальність і ставлення більшості населення до свого здоров'я, не всі складові німецького страхування цілком прийнятні для України. Ідеться, зокрема, про повний страховий захист застрахованого з боку лікарняних кас. Із погляду застрахованої особи, ціна послуги в такому випадку дорівнює нулю, оскільки вона не знає її вартості. У такої особи складається враження, що послуги охорони здоров'я надаються безоплатно й без обмежень. Подібний вакуум відповідальності спричиняє неправильну поведінку індивідуума. Таким чином, у застрахованого не виникає стимулів берегти своє здоров'я, запобігати його погіршенню та раціонально використовувати послуги медичних закладів.

Проте багато в чому досвід Німеччини може бути корисним для України. Так, становить інтерес система оплати праці лікарів, яка дає змогу переважно виключати можливість зловживань із боку медичних працівників у контексті призначень зайвих медичних процедур, обстежень тощо. Страхові організації оплачують медичну допомогу, котра надається лікарями, на базі бальної системи оцінки рівня наданих послуг. Розмір відшкодування лікарям на підставі зароблених ними балів розраховується як співвідношення загальної кількості балів, зароблених усіма лікарями, та регіонального бюджету охорони здоров'я. Відповідно до цього, зростання обсягу наданих медичних послуг у регіоні означатиме, що кожний бал матиме меншу цінність. З метою обмеження можливостей лікарів щодо отримання більшого прибутку за рахунок необґрунтованого включення у звіти довшого переліку наданих послуг, комітети лікарів і фондів охорони здоров'я здійснюють постійний нагляд за діяльністю медичних установ, тож будь-яке відхилення звітних даних від реального обсягу наданих послуг негайно відображається в статистичних спостереженнях за медичною установою, а винні зазнають відповідного покарання.

Отже, на етапі вибору шляху (моделі) законодавчого забезпечення обов'язкового медичного страхування в Україні, формування інфраструктури ринку медичних послуг та розвитку медичного права науковцям і законодавцям слід уважніше розглянути позитивний досвід Німеччини, а саме:

- можливість працівника забезпечувати медичне страхування членів його сім'ї, котрі не працюють;

- обмеження суми заробітної плати, з якої стягується страховий внесок;

- можливість вільного вибору страхової компанії, лікаря, медичної установи.

Ефективність моделі державно-приватного партнерства засвідчує досвід Нідерландів у

формуванні та функціонуванні ринку медичних послуг. Ця модель включає три етапи:

1. Моніторинг ринку для визначення економічної й соціальної потреби та доцільності реалізації проектів ДПП.

2. Використання компаратора (від англ. compare - порівнювати) державно-приватного партнерства (public-private comparator - PPC) для порівняння показників ефективності й ризиковості традиційних інвестиційних контрактів реалізації проекту з потенціалом його впровадження на засадах такого партнерства (компаратор є обов'язковим для здійснення проектів за контрактами вартістю понад 60 млн євро). Основна мета впровадження моделі компаратора полягає в тому, щоб забезпечити об'єктивне кількісне порівняння проекту ДПП із аналогічним у державному секторі, який гарантував би надання того самого комплексу послуг. Компаратор дає змогу визначити показники для оцінювання відповідності результатів витраченим коштам, а також оптимізувати та правильно розподілити бюджетні кошти на суспільно важливі проекти.

3. Застосування компаратора державного сектору (public sector comparator - PSC), який дає можливість після ухвалення рішення про реалізацію проекту на засадах ДПП вибрати найкращого приватного партнера для його виконання на основі порівняльного аналізу відповідних показників.

Основна причина використання компаратора в Нідерландах полягає в тому, що в державному секторі капітальні й поточні витрати на практиці виявляються істотно вищими, ніж їхні передбачувані показники, визначені на етапі оцінювання проекту Методологія компаратора в цій країні створена задля вирівнювання такого дисбалансу шляхом встановлення загального обсягу видатків на реалізацію проекту лише в режимі публічної організації. Головним аспектом його кількісного аналізу є використання спільної дисконтної ставки для відображення загальних і специфічних ризиків, пов'язаних із певним проектом, майбутніх витрат упродовж усього його життєвого циклу та, зрештою, визначення його теперішньої вартості.

Сполучені Штати Америки витрачають на охорону здоров'я набагато більше від інших країн - у перерахунку як на частку ВВП, так і на одну особу населення (майже 17 % ВВП) [4]. Великі витрати на охорону здоров'я не завжди є негативним чинником - вони позитивно корелюють із рівнем доходів населення. Однак через характер їх розподілу ці витрати дедалі важчим тягарем лягають на плечі споживачів і корпорацій. Внески на медичне страхування зростають швидше, ніж середня зарплата. Більше того, державні програми охорони здоров'я породжують величезну заборгованість, яка перекладається на майбутні покоління.

Водночас ВООЗ вважає США лідером за такими показниками, як задоволення потреб пацієнтів щодо вибору лікаря або медичного закладу, ставлення до пацієнтів, збереження самостійності, своєчасності надання допомоги та конфіденційності. За результативністю заходів із охорони здоров'я щодо конкретних захворювань ця країна випереджає всі інші. За багатьма напрямами саме США є світовим лідером інновацій і досліджень у галузі охорони здоров'я. Так, 18 із 25 лауреатів Нобелівської премії з медицини останніх років - американські громадяни або працюють у Сполучених Штатах [5]. На фармацевтичні компанії цієї країни припадає половина всіх нових препаратів [6]. Окрім того, передові медичні технології у США використовуються набагато ширше, ніж будь-де.

Таким чином, американська система охорони здоров'я відрізняється високою вартістю як для працедавців, так і для громадян, що ускладнює забезпечення медичними послугами всіх верств населення. Разом із тим ця система є світовим лідером за багатьма позиціями, а саме: за якістю надання медичних послуг, кваліфікацією медичного персоналу, ефективністю лікування низки захворювань, кількістю фундаментальних досліджень у медичній галузі, використанням новітніх технологій тощо. Як бачимо, організація системи охорони здоров'я на засадах високої конкуренції та орієнтації на потреби споживача стимулює відповідний рівень медичного обслуговування й професіоналізму медиків. Саме ці принципи можуть бути використані при організації та плануванні дієвої інфраструктури ринку медичних послуг в Україні.

Фінансова ситуація у Сполучених Штатах є такою, що в разі зростання загальних витрат на охорону здоров'я реальний обсяг медичного обслуговування в цілому скорочується. Досвід США показує, що запроваджувати комерційне страхування в соціальній сфері як основне джерело фінансування не доцільно, оскільки ймовірні істотні фінансові диспропорції в охороні здоров'я.

Оскільки в перехідній економіці Грузії існує ряд спільних рис із Україною, оцінка її помилок і досягнень допоможе передбачити наслідки запропонованих змін у функціонуванні вітчизняного ринку медичних послуг. Вивчення еволюції, аналіз спільних рис і розбіжностей систем охорони здоров'я Грузії й України, а також порівняння соціальних результатів дадуть змогу сформувати пропозиції щодо розвитку інфраструктури вітчизняного ринку медичних послуг.

Грузія обрала шлях співпраці державного й приватного секторів, за якого ані власник лікарні, ані медичний працівник не зацікавлені отримувати неофіційні платежі. На сьогодні у країні налічується понад 80 % медичних установ недержавної форми власності, що фінансуються приватними компаніями. Завдяки цьому вартість медикаментів для лікування пацієнтів, які закуповуються безпосередньо лікарнями, знизилася втричі, зникли так звані «відкати» під час закупівлі обладнання, проведення ремонту медичних закладів, працевлаштування.

Страхові компанії були запрошені взяти участь у тендері на надання програм страхування населенню у відповідних округах. Хоча державний бюджет Грузії не поповнився додатковими доходами, було досягнуто таких важливих результатів, як зростання інтересу інвесторів до національної економіки та поліпшення функціонування медичних установ. За кошти держбюджету було застраховано 50 % громадян, серед яких пенсіонери, студенти вищих навчальних закладів, діти віком до 6 років, громадяни до 18 років із обмеженими фізичними можливостями та ін. У квітні 2010 р. до обов'язкового медичного страхування незахищених верств населення було додано ряд препаратів для лікування амбулаторних хворих.

Грузинська система медичного страхування передбачає придбання та наявність страхових ваучерів, які покривають вартість базового набору медичних послуг у приватній страховій компанії. Решта населення може придбати страховий поліс або залишитися без медичної страховки - на особистий вибір кожного громадянина. Слід зазначити, що саме завдяки здійсненню цих ринкових реформ приватні страхові компанії та мережі лікарень протягом останніх трьох років спромоглися побудували понад 100 стаціонарних медичних закладів.

До найбільших перешкод на шляху запровадження страхової медицини в Україні належить складність розрахунку вартості медичних послуг, які надають лікарні, а отже й страхового тарифу. Унаслідок відсутності економічно обґрунтованої ціни на медичну послугу та її стандартизації ведення протоколів має суто формальний характер. З огляду на це вважається доцільним за прикладом Грузії запровадити електронну систему протоколів, що передбачатиме ведення клінічного протоколу для кожного виду захворювання, де зазначатимуться схема надання необхідної медичної допомоги, її види, алгоритм дій медичних працівників, методи лікування, препарати, ефективність яких підтверджена [7]. На основі аналізу таких протоколів розрахунок витрат на надання медичних послуг буде економічно обґрунтованим.

Введення медичного страхування також сприятиме зменшенню частки тіньового сектору на вітчизняному ринку медичних послуг, котра перевищує кілька мільярдів гривень на рік, та легалізації цих коштів. Зазначене передбачає жорсткий контроль ефективності їх використання. Тому необхідно створити систему аудиту медичних установ і замовників із боку держави, що закуповують подібні послуги за кошти бюджету.

Очікуваними позитивними результатами реформування охорони здоров'я та запровадження системи медичного страхування є:

- зменшення навантаження на бюджет за рахунок додаткових позабюджетних коштів;

- передача місцевим органам влади права використання фондів обов'язкового медичного страхування (перерозподіляти кошти, отримані від страхувальників в інтересах регіону), тобто децентралізація управління лікувально-профілактичною діяльністю;

- поліпшення якості надання медичних послуг та функціонування інфраструктури ринку медичних послуг загалом.

Варто наголосити: хоча залучення приватного капіталу в медичну галузь сприяє підвищенню ефективності та якості регулювання й управління закладами системи охорони здоров'я, воно вимагає фінансової віддачі, а прагнення її отримати може призвести до переважання комерційного інтересу суб'єктів ринку медичних послуг над соціальною функцією постачальника медичних послуг Досвід окремих країн, передусім Східної Європи та СНД, свідчить, що внаслідок приватизації, держава практично втрачає контроль над якістю надання медичних послуг у приватних закладах, лікарських засобів тощо. Тому чим більше інфраструктура ринку медичних послуг спирається на ринкові механізми у фінансуванні й наданні медичних послуг, тим пильнішим повинен бути контроль із боку органів державної влади. Цьому сприятиме створення жорстких механізмів акредитації, фіксації вимірюваних і реєстрованих результатів лікування, а також позбавлення медичного закладу, що не досягає запланованих результатів, певної частини фінансування. Зазначене можливе за умови створення повністю інформатизованої системи, яка реєструватиме кожну дію персоналу та всі показники якості.

У лютому 2016 р. розроблено Концепцію реформування охорони здоров'я [7], що передбачає чітке визначення меж державних гарантій у галузі, тобто обсягу медичних послуг, який можна покрити з бюджету кожному громадянину із зібраних податків. Цей гарантований пакет медичних послуг буде універсальним, тобто надаватися незалежно від статків, стану здоров'я чи місця проживання. Медичні послуги в рамках гарантованого пакета надають постачальники всіх форм власності, отримуючи оплату за надані послуги від єдиного національного замовника.

До такого пакета ввійдуть послуги, неотримання котрих призведе до негайної загрози здоров'ю або життю. Екстрена допомога буде забезпечена за будь-яких умов, у тому числі та, що надається не лише по дорозі до лікарні, а й після прибуття до неї.

Також у гарантованому пакеті будуть прописані пріоритетні напрями охорони здоров'я. Передусім це первинна медична допомога. Сімейні лікарі, терапевти, педіатри - саме на них у європейських країнах припадає до 80 % звернень за медичною допомогою, тоді як в Україні - лише близько 20 % (під час опитування компанією з маркетингових досліджень «TNS» на замовлення Національної ради реформ протягом останніх шести місяців до лікаря первинної ланки звернувся 21 % респондентів). Консультації спеціалістів (тільки за направленням сімейного лікаря) також будуть гарантовані, однак із частковою оплатою з боку пацієнта. Аналогічні умови встановлюються щодо обстеження й лікування у вузьких спеціалістів. Звернення без направлень будуть повністю платними, як у всіх цивілізованих країнах. До гарантованого пакета поступово включатимуться ліки за рецептом сімейного лікаря чи педіатра, із котрим можна буде звернутися до аптеки та отримати медикаменти - безкоштовно або з частковою оплатою.

Завдяки визначенню державного гарантованого пакета медичних послуг стане можливим:

- спрямування обмежених ресурсів на гарантовані медичні послуги;

- скорочення частки неформальних платежів;

- підвищення якості медичної допомоги та взаємної відповідальності пацієнтів і лікарів;

- поліпшення фінансової захищеності громадян у разі хвороби.

До нових особливостей вітчизняної системи охорони здоров'я можна віднести збір внесків на медицину із загальних податків. Як показує міжнародний досвід, власне модель збору коштів (соціальне страхування чи загальні податки) не визначає ефективність роботи системи. Практика підтвердила, з одного боку, неефективність систем охорони здоров'я, орієнтованих на соціальне страхування (наприклад, у Росії), з другого - високу ефективність таких систем, у котрих збір коштів здійснюється за рахунок загальних податків (наприклад, у Великобританії, Данії, Італії, Іспанії, Норвегії, Швеції). Багато пострадянських країн намагалися запровадити страхові внески, проте успішним був досвід лише тих із них, які швидко подолали неформальний сектор в економіці - Естонії, Латвії та Литви.

У Росії, Киргизії і Молдові виникла проблема з наповненням страхового фонду, адже для цього потрібно, щоб усі отримували легальну зарплату В Україні ж буде страхова медицина, але з податками замість страхових внесків, що гарантує наповнення бюджету.

На наше переконання, держава повинна відмовитися від утримання інфраструктури медичних закладів за рахунок постатейного кошторисного фінансування та поступово перейти до оплати медичним закладам реальних послуг, наданих пацієнтам - принцип «гроші йдуть за пацієнтом», тобто кошти з бюджету одразу потрапляють у лікарню, до якої звернувся пацієнт, минаючи Міністерство охорони здоров'я й обласні, міські чи районні адміністрації. Чиновники не повинні видавати лікарям гроші - вони мають автоматично надходити туди, де була надана послуга. Для цього в цивілізованих країнах створені національні організації-замовники. До них належать страхові фонди або бюджетні агенції, котрі виплачують лікарням кошти за надані послуги (звичайно, в межах гарантованого обсягу). Крім того, вони контролюють, щоб ці послуги відповідали стандартам якості. Наприклад, у Польщі це робить Narodowy Fundusz Zdrowia (Державний фонд здоров'я), у США - система «Medicare», у Великобританії - агенція «National Health Service».

Подібну національну агенцію з фінансування охорони здоров'я, згідно з Концепцією, планується створити й в Україні. За взірець пропонується взяти «.National Health Service» (Великобританія) чи «Cat Salub> (Каталонія), які також розпоряджаються частиною бюджету, зібраною із загальних податків. Місцеві відділення агенції укладатимуть контракти з медичними закладами та здійснюватимуть їм виплати. З одного боку, в контракті будуть зазначатися обсяг послуг і стандарт їхньої якості, з другого - фінансові зобов'язання бюджету

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров'я» від 06.04.2017 р. № 2002-19 передбачає надання автономії закладам охорони здоров'я через їх реорганізацію в комерційні підприємства шляхом зміни їхнього правового статусу. Також зазначено, що державні та комунальні заклади охорони здоров'я не підлягають приватизації. Автономізація лікарень дасть можливість державі оплачувати лікування певних хвороб тим лікарням і лікарям, до котрих звернувся конкретний пацієнт [8]. Кожна лікарня в країні повинна почати надавати (продавати) свої послуги. Найбільшим замовником буде державний бюджет у особі зазначеної агенції. Проте приватні страхові компанії чи громадяни теж зможуть скористатися послугами лікарень. Таким чином, лікарні матимуть можливість конкурувати за кошти та заробляти більше до свого бюджету Завдяки цьому лікарі нарешті отримуватимуть дохід відповідно до своїх заслуг, а не за тарифною сіткою. Разом із наданням публічним медичним закладам автономії це дасть змогу створити єдиний ринок медичних послуг (єдиний медичний простір), на якому держава, страхові компанії, місцеві бюджети й громадяни зможуть придбати послуги у незалежних постачальників усіх форм власності. При цьому держава оплачуватиме чітко визначений, гарантований, безоплатний для громадян пакет медичних послуг, а постачальники конкуруватимуть за ці кошти. Послуги, що не входять до гарантованого пакета, зможуть бути оплачені громадянами безпосередньо або за допомогою добровільного медичного страхування.

Посилиться значення громад, котрі виступатимуть у ролі засновників і власників ефективних конкурентних медичних закладів, які продають медичні послуги державі, страховим компаніям, громадянам на єдиному ринку таких послуг. При цьому держава відіграватиме роль закупника (на конкурентних засадах) гарантованого для кожного громадянина обсягу послуг. Члени громад матимуть важелі для контролю якості надання медичних послуг. Функції держави й громад щодо охорони здоров'я чітко розподілятимуться, припиниться їх дублювання. З огляду на зазначене та з урахуванням ступеня розвитку медицини, рівня надання медичних послуг, політичної й економічної ситуацій в Україні, а також економіко- соціального становища населення, удосконалення вітчизняного ринку медичних послуг має здійснюватися шляхом поступової реалізації передбачених заходів на базі наявної інфраструктури ринку надання медичних послуг, а не різких, масштабних і затратних дій.

Висновки

медичний конкуренція інфраструктура

Визначено дієві для України моделі та способи регулювання інфраструктури ринку медичних послуг на основі аналізу зарубіжного досвіду із запровадження та функціонування систем медичного обслуговування, у тому числі державного регулювання ринку.

На підставі аналізу ефективних практик функціонування систем охорони здоров'я провідних країн світу, а також тих, які наразі перебувають на різних етапах реформування медичної сфери, можна визначити засади, принципи, застосування котрих має велике значення для формування інфраструктури ринку медичних послуг в Україні. Так, підґрунтя ефективної системи охорони здоров'я утворюється завдяки взаємодії держави, приватного сектору та громадян; розподілу повноважень між державою й органами місцевого самоврядування; організації цієї системи на засадах високої конкуренції та орієнтації на потреби споживача; доступності медичних послуг, зручності їх отримання й ефективному використанню наявних ресурсів; створенню та розвитку медичного страхування.

Зрозуміло, що кожна модель формування та функціонування інфраструктури ринку медичних послуг має особливості та недоліки. Проте успіх застосування такої моделі в конкретній країні визначає не її специфіка, а політична воля, сміливість, команда однодумців і націленість на результат.

Список використаних джерел

1.Кірова М. Фінансові механізми державного управління охороною здоров'я: зарубіжний досвід / М. Кірова, Л. Мельник, Я. Радиш // Державне управління та місцеве самоврядування. - 2014. - Вип. 1. - С. 184-195.

2.Mirror, Mirror on the Wall, 2014 Update: How the U.S. Health Care System Compares Internationally.

3.О международном опыте реформирования системы здравоохранения: Эстония, Германия, Словения, Польша [Електронний ресурс].

3Погляд на системи охорони здоров'я у світі [Електронний ресурс].

6.Biopharmaceutical Industry Research & Development Tops $55 Billion in 2006 [Електронний ресурс].

Размещено на Allbest.ru