Стратегічний розвиток регіону під впливом викликів глобалізації: концептуальна постановка

Размещено на http://www.allbest.ru/

СТРАТЕГІЧНИЙ РОЗВИТОК РЕГІОНУ ПІД ВПЛИВОМ ВИКЛИКІВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ: КОНЦЕПТУАЛЬНА ПОСТАНОВКА

Лукашов О.О., аспірант кафедри економічної політики та менеджменту ХарРІ НАДУ, м. Харків

АНОТАЦІЯ

стратегічний розвиток регіон економічний

Узагальнено концептуальні контури і висновки для постановки системи стратегічного розвитку регіону під впливом викликів глобалізації. Виділено і обґрунтовано вплив шістьох основних, на думку автора, потужних викликів, що суттєво впливають на сучасний порядок денний управлінських і економічних рішень у регіоні.

Ключові слова: стратегічний розвиток, глобалізація, виклики глобалізації, розвиток регіону, інститути, міжнародна економічна інтеграція, вплив глобалізації, публічне управління.

ANNOTATION

STRATEGIC DEVELOPMENT OF THE REGION INFLUENCED BY THE CHALLENGES OF GLOBALIZATION: CONCEPTUAL FORMULATION

Lukashov O. O., Postgraduate student of Economic Policy and Management Department, KRI NAPA, Kharkiv

The paper summarizes main conceptual contours and conclusions for formulation of strategic regional development influenced by globalization challenges. Six major challenges that, according to the author, affect significantly the current agenda of administrative and economic decisions in the region have been highlighted and grounded.

Key words: strategic development, globalization, globalization challenges, regional development, institutions, international impact of globalization, public governance.

В умовах глобальної трансформації країни і регіони все частіше стикаються з новими, усе масштабнішими викликами і проблемами. Тому шукати відповіді на нові зовнішні виклики у світі мають не лише національні уряди, а й регіональні влади. Як відомо, у сучасній ситуації успішна регіональна економічна політика і, відповідно, стратегічний розвиток регіону ґрунтуються не стільки на традиційному управлінні доступними ресурсами, скільки на управлінні можливостями і середовищем, а також на використанні складових “нової економіки” і механізмів, що стимулюють формування нових ринків і локалізацію бізнесу. Сьогодні на регіони покладається все більша відповідальність за “утримання” й реформування своєї території.

Особливості перетворень у регулюванні стратегічного розвитку регіону тісно пов'язано з глобальними трендами й економічними закономірностями, які завжди мають свої прояви на регіональному рівні. Сьогодні в Україні вже є чимало наукових робіт за тематикою модернізації публічно-управлінських та економічних відносин на всіх рівнях управління (творчі колективи з Національного інституту стратегічних досліджень, О. Бобровська, В. Вакуленко, І. Дєгтярьова, І. Дунаєв, М. Латинін, В. Родченко, Н. Крупіна, О. Молодцов, А. Ткачук та ін.), так і взагалі відносин в українському суспільстві (А. Амелін, Е. Афонін, С. Біла, В. Горбулін, Г. Мерніков, О. Радченко, О. Сушій та ін.). Однак наразі можна відчути певний брак концентрованого бачення прояву викликів глобалізації як об'єктивних чинників впливу на якісні оновлення способу стратегічного розвитку українського регіону.

Метою статті є пошук і обґрунтування концептуальних орієнтирів стратегічного розвитку сучасного українського регіону з урахуванням викликів глобалізації.

Альтернативою розвитку економічного простору є зниження якості трудових ресурсів і відплив населення, падіння економічної активності. Це є однією з причин посиленої уваги державної регіональної політики України до проблем соціально-економічного і просторового розвитку українських областей.

Як показує 20-річний досвід спроб і помилок у формуванні регіональної системи стратегічного планування на регіональному рівні в Україні, сучасна регіональна влада вже достатньо спроможна формулювати життєздатні стратегії свого розвитку, що “синхронізовані” з глобальними економічними трендами і навіть проектами, містять просторову проекцію на національні стратегічні пріоритети України й істотно впливають на економічні процеси та порядок денний на субнаціональному рівні з використанням різних інструментів державного управління (наприклад, фінансова децентралізація влади і використання коштів Державного фонду регіонального розвитку).

Найбільш загальну концептуальну “рамку” оновлення способу стратегічного розвитку регіону зумовлено тим, що, з огляду на обставини і наслідки системної кризи, необхідно зміцнити практику новою аргументацією й теоретичними обґрунтуваннями, відповівши на такі дуже важливі запитання:

1. Яким є зв'язок між інвестиційним процесом, що викликає структурні зміни, і швидким економічним зростанням?

2. Який зв'язок існує між структурними змінами і диверсифікацією економіки?

3. Як саме відбувається формування нового продукту та які цінності з'являються в умовах диференціації економічного простору, а також як реалізуються в регіоні зиски від структурних змін?

Якщо перші два запитання знаходять відповідь у межах традиційної макроеконо- мічної та державної регіональної політики, то третє залишається відкритим і дискусійним. Відповідь, радше за все, лежить у сфері управління концентрацією економічних ресурсів в економічному просторі. Пояснення цього явища вимагає застосування системного підходу, сформованого на основі інтеграції методів стратегічного, територіального і форсайт-планування. Його методологічну особливість зумовлено тим, що, на відміну від попередньої ситуації, коли погляд державного управлінця охоплював єдині безперервні системи і процеси, сьогодні об'єктом управління є тільки фрагменти комплексів, процесів і ланцюжків (що є в регіоні). Тому в методологічному плані необхідно здійснити міждисциплінарний синтез гіпотез і концепцій просторової та інституційної економіки, неокласичної та нової економіки, формування інформаційного суспільства та економіки знань.

На прикладі сучасної Харківської області розгляньмо особливості системного підходу в умовах глобальних викликів. Перший і найбільш очевидний виклик полягає в глобалізації, що виявляється у формуванні єдиного геоекономічного простору й уніфікації стандартів. Зрозуміло, що поряд із загрозами процес глобалізації надає й нові можливості для вирішення внутрішніх проблем регіонів та інструменти для формування нового шляху стратегічного розвитку регіону зі створення нових властивостей і конкурентних переваг. Проте не всім це вдається зробити...

Глобалізація робить кордони, що існують, більш проникними, не стираючи їх. Як наслідок, доводиться шукати відповіді на значно більшу кількість викликів, ніж це було за економіки, орієнтованої на внутрішнє споживання. З огляду на прикордонне розміщення та традиційну експортоорієнтованість, істотно на розвиток Харківської області впливають зовнішні чинники - порівняно розвинена, хоча і застаріла виробнича і транспортна інфраструктура, сервісний сектор та ін. Зокрема, протягом останнього 20-річчя область значною мірою повторює шлях старопромислових регіонів Європи. Через глибокі зміни світової економічної кон'юнктури в 1980-х рр. потужні промислові центри Великобританії, Німеччини, Італії, Франції пережили етап вимушеної деіндустріаліза- ції. Переживши системну кризу 1990-х рр., Харківщина стала єдиним з індустріальних регіонів України, якому вдалося змінити свій тип економіки згідно з європейськими тенденціями. Це підтверджується глибокими змінами в структурі валового регіонального продукту. Промисловість зберігає позиції одного з основних роботодавців. Разом із тим сформувався динамічний ринок послуг, істотно посилено сервісні функції обласного центру. Стрімкого розвитку зазнали не лише торгівля, а й складні послуги, передусім IT, інжиніринг, архітектурне проектування тощо, які набули ознак нових сфер спеціалізації області. Завдяки національним реформам реальні перспективи перетворення на повноцінний сектор економіки та чинник міжнародної конкурентоспроможності регіону має вища школа [6, с. 3]. Отже, розглядаючи стан регіонів України як “напівповний стакан, а не як напівпорожній”, у результаті сукупної дії зовнішніх і внутрішніх тенденцій і чинників ситуацію в них, зокрема в Харківській області, може бути охарактеризовано як таку, що спонукає до активного пошуку нових можливостей в умовах зростання ролі регіону як учасника світогосподарських процесів і проектів.

Зазначмо, що стратегічний розвиток регіону має бути спрямовано не так на екстенсивне, як на інтенсивне використання доступних ресурсів, передусім людських і природних. Це безальтернативно вказує на такий стратегічний орієнтир, як поліпшення якості життя, що відповідає стандартам життя середнього класу, які можна виразити тріадою Корбюз'є: “житло - робота - дозвілля”, причому стандартам досить конкурентоспроможним порівняно зі стандартами Харківської агломерації та інших великих агломерацій і метрополітенських ареалів у Східній Європі як доречної бази для управлінського бенчмаркінгу.

У цьому і полягає другий виклик. Усе більша конкуренція країн і великих міст за якісні людські ресурси в умовах зростання ролі людського капіталу як основного чинника економічного розвитку викликає сьогодні серйозне занепокоєння. Неспроможність утримати кваліфіковану людину завдяки привабливим умовам життя й оточення призводить до дефіциту якісних людських ресурсів у регіоні, депопуляції територій і поступового занепаду цілих галузей місцевої економіки. Ця проблема є дуже актуальною для майже всіх сільських територій сучасної України, і вона поки що не вирішується методами міграції робочої сили з інших територій (сіл, областей, країн) та її інтеграції в нове соціальне і господарське оточення [1]. Щоб зберегти якісні людські ресурси та, отже, підготувати основу майбутнього розвитку регіону, потрібно звернути увагу на такі нагальні проблеми, як зростання якості життя, створення нових робочих місць у сільській місцевості, структурний дисбаланс системи зайнятості (структура зайнятості та якість освіти не відповідають запитам економіки).

Невирішені соціально-економічні проблеми і недоліки життєзабезпечення на території республіки зумовили певне ставлення населення до умов життя і його готовність до міграції. Вектор такого руху спрямовано з районів до обласного центру і далі до міста Києва і частково - до Росії, на заробітки. З огляду на те, що стається витік молодої та достатньо кваліфікованої частини робочої сили, а багато з тих людей, які прибувають з інших регіонів України (особливо з Донецької і Луганської областей), потребують додаткової інтеграції в локальні спільноти, часто відбувається навіть негативний соціальний відбір, що призводить, зрештою, до дефіциту якісних трудових ресурсів. А саме якість трудових ресурсів формує і “якість” економічного простору, що й без того є сильно деформованим.

Харківщина - єдина в Україні область, де чисельність населення обласного центру в 20 разів перевищує людність другого за величиною населеного пункту - м. Лозової. Крім того, місто Харків знаходиться на північ відносно геометричного центру регіону. Це створює додаткові виклики розвитку периферійних районів і веде до системного виснаження їхніх ресурсів.

Третій виклик, що сприяє появі попереднього та його готує, - це урбанізація й поляризація економічного простору. Причому поляризація економічного простору разом із централізацією влади посилюють контрасти між розвиненим обласним центром і ослабленою периферією та зумовлюють набір типових проблем [2], як-от: депопуляція населення і слабка економічна активність, хронічні дефіцити місцевих бюджетів, низький інвестиційний потенціал, зубожіння й бідність, недостатня розвиненість населених пунктів, критичний стан комунальної інфраструктури і ризики техногенних катастроф тощо.

Крім того, помітними є суттєва неоднорідність та зростання диференціації внутрішньорегіонального економічного простору [7], що викликане недостатнім розвитком системотворчих елементів регіонального економічного простору (мережі опорних “точок зростання” з порівняно розвиненою інфраструктурою і виробничою базою, контрактною мережею для становлення ринкової економіки інститутів та ін.). Ці обставини значно ускладнюють вирішення завдання відтворення на території регіонів України такої структури економіки і розселення, які могли б забезпечити досягнення базових європейських стандартів якості життя та привабливість місцевих активів для інвесторів.

Подолання зазначених диспропорцій можливе тільки за рахунок створення мережі соціально-економічних хабів у рамках надрайонних систем розселення, формування яких передбачене Генеральною схемою планування території України.

Сьогодні в умовах системної кризи головні інвестиційні ризики - це криза довіри і втрата ліквідності. Оминаючи кризу довіри, щоб створити ліквідність, крім самого підприємства слід відтворити певні вузли економічного простору, включаючи доступні джерела середньо- і довгострокового фінансування, маркетинг, брендинг і управління якістю, інжиніринг, транспортні та інженерні мережі, соціальну інфраструктуру, кадрове забезпечення, освіту, охорону здоров'я. Це легше зробити не за допомогою окремого інвестиційного проекту, а комплексним проектом розвитку території в межах системного планування розвитку просторової локальності. Останнє може реалізуватися за допомогою механізмів створення спроможних об'єднаних громад, виробничих кластерів навколо успішних підприємств, мереж, у яких взаємопов'язані інвестиційні проекти і державні програми у вигляді приватно-державного (та згодом і приватно-муніципального) партнерства і стартових гарантій, а також “дорожні карти” для необхідного організаційного, інституційного та технологічного забезпечення економічних проривів.

Четвертим викликом є входження в нову хвилю технологічних змін і формування інформаційного суспільства, що має забезпечити прорив в економічному розвитку території та що посилює роль знань у соціально-економічному розвитку, зниження впливу багатьох традиційних чинників, зростання глобальних мереж передавання й оброблення інформації. При цьому категорія географічної “периферійності” в умовах розвитку економіки знань виходить за межі виключно географічного поняття і здебільшого визначається можливістю управляти інноваційними процесами. Інноваційність, у свою чергу, визначається рівнем освіти населення, наявністю сильних дослідних центрів і політикою, націленою на підтримку освіти, інновацій, трансакційного сектора економіки, розв'язання інституційних проблем, пов'язаних з обігом інформації та інтелектуальною власністю.

В умовах, з одного боку, різнорівневої інтеграції простору і кооперації, а з іншого - посилення світової конкуренції з боку інших країн, що розвиваються, чи не єдиною можливістю для українських підприємств увійти в світовий ритм нової “технологічної хвилі” й успішно скористатися “дифузією інновацій” і потужним суспільним модерніза- ційним запитом на оновлення є створення й розвиток локальних точок конкурентоспроможності за логікою “стратегії блакитного океану” [3], зокрема через інформатизацію та поширення знань як чинників виробництва. Шанс для цього є, тому що на сьогодні всі великі міста України досі мають великий потенціал до генерування інновацій і підготовки відповідних кадрів.

П'ятий виклик - це загроза порушення балансу природогосподарських відносин і виклик до модернізації способу господарювання. Необхідно враховувати запас екологічної міцності регіональної економічної системи, заснованої на певному способі господарювання, який, безумовно, впливає на природне середовище і здоров'я людини. Однією з найбільш болючих екологічних проблем регіонів України є наростаюча проблема виснаженості земель сільгосппризначення. При цьому часто регіональні програмні документи не дуже акцентують увагу на цій проблемі.

У межах системного планування необхідно створювати екологічний каркас регіону, що складається з мережі особливо охоронюваних природних територій і зон з різним ступенем обмежень господарського використання, здійснювати раціональне природокористування і стійке відтворення природного багатства, забезпечити ефективне залучення в господарський обіг природних ресурсів за обов'язкового дотримання природоохоронних вимог. Недооцінка цих вимог може негативно позначитися на загальній екологічній ситуації в регіоні, негативно вплинути на регіональні конкурентні переваги в розвитку туризму і на імідж регіону.

І, нарешті, необхідність управлінської компетентності зумовлює шостий виклик, що полягає в зміні парадигми управління, зумовленої “рівнем змін поза організацією” [5]. Для планування модернізації й розвитку регіональної економіки і регіональної економічної політики потрібна гнучка і компетентна система регіонального управління, що своєчасно реагує на виклики на основі необхідного інформаційного забезпечення прогнозування соціально-економічного та технологічного розвитку і виявлення перспективних управлінських (у сфері інформації) та технологічних (у сфері нових продуктів і технологій) проривів, здатних вплинути на економіку і суспільство в середньо- і довгостроковій перспективі. Відсутність своєчасного інформаційного й аналітичного забезпечення необхідним і достовірним знанням тягне за собою недостатню обґрунтованість бізнес-планів, підвищені інвестиційні ризики і, відповідно, низькі темпи процесів і низьку ліквідність.

При системному плануванні мінімізація витрат досягається за допомогою вдосконалення інститутів і підвищення саме якості процесів публічного управління, застосування комбінації з програмно-цільового і проектного підходів, ефективного виконання аллокаційної функції, налаштування механізму багатостороннього клірингу та забезпечення довгострокових майбутніх контрактів в умовах нестабільної економіки і зниження частки поганих інвестиційних проектів. При цьому поверх виробничо-технологічного ланцюжка будується схема розподілу необхідних ресурсів і виробництв щодо реальних власників та їхніх активів, а вже поверх цієї організаційної схеми будується ланцюжок доданої вартості. Необхідно планувати потік доданої вартості в схемі відносин між власниками, а не просто ланцюжка виробничих одиниць. Кінцева мета системного планування розвитку регіону - це підвищення якості життя місцевого населення через збільшення доданої вартості в кожному процесі.

У межах вирішення завдання максимізації корисності для регіону використовуються методологічні положення економічної теорії, теорії економічного простору, розміщення виробництва й оптимізації розміщення факторів виробництва, конкурентоспроможності. Основна ідея будується на виявленні та поясненні спеціалізації регіону в міжнародній торгівлі в умовах недосконалої конкуренції, ефекту від обсягу ринку і доступу до нього, ефекту економії від масштабу та ін.

Контури управління в межах системного планування охоплюють не підприємства (виробничі потужності), галузі, локальні ринки і споживачів, а фірми (капітали), кластери, громади і мережі та інші нові форми організації ресурсів, а також нові моделі споживчого вибору. Нові моделі розміщення продуктивних сил реалізуються у вигляді нового каркаса розвитку території, інфраструктурного та інституційного забезпечення довгострокових контрактів з метою посилення внутрішньої економіки і вибудовування ланцюжків цінних видів діяльності. Відповідно до нової економіки, не тільки агломераційний ефект (або інший географічний чинник) впливає на успішність розвитку, не тільки природна, але й штучна концентрація, яка за рахунок стиснення економічного простору і більшої відкритості економіки регіону більше орієнтується на нові, суворіші стандарти, не просто створює сприятливі умови, а й виправляє фрагментарність права та інститутів.

Пошук відповідей на сучасний виклик масштабних реформ в Україні в умовах багатьох потужних обмежень і зовнішніх трендів, вимагає багатоаспектного і комплексного розгляду питань розвитку регіону, передбачає зміну мислення та підвищення компетенції у формуванні системи стратегічного розвитку регіону. Звідси випливає головний висновок: щоб сформувати в регіоні успішну відкриту економічну систему в умовах глобалізації, потрібно підвищити компетентність, тобто спершу треба навчитися працювати й керувати на рівні світових стандартів, оскільки глобалізація веде до уніфікації стандартів, у т. ч. і в галузі державного і муніципального управління. Причому все це треба зробити якісно і своєчасно.

Узагальнені у статті концептуальні рамки стратегічного розвитку регіону і різнобічної модернізації його економіки під впливом різноспрямованих глобальних процесів задають обмеження об'єктивним параметрам системи управління, що має також і конкретні практичні наслідки для сьогодення.

Напрями подальших наукових досліджень вбачаються в узагальненні та концептуалізації підходів до державного регулювання стратегічного розвитку регіонів за кордоном.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Дунаєв І. В. Закономірності та визначальні тренди регіонального розвитку і управління в умовах глобалізації та інтеграції//Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. пр. - Харків: Вид-во ХарРІ НаДу “Магістр”, 2015. № 2 (48). С. 112-123. Також доступний у PDF: http://kbuapa. kharkov.ua/e-book/apdu/2015-2/doc/3/05.pdf.

2. Дунаєв І. В. Просторовий вимір модернізації регіональної економічної політики у сучасних наукових підходах//Вісник НАДУ Київ: Вид-во НАДУ 2015. № 4. С. 70-77. Також доступний у PDF: http://visnyk.academy.gov.ua/wp-content/uploads/2016/01/2015_4_11_ukr.pdf.

3. Ким Ч., Моборн Р Стратегия голубого океана. Как найти или создать рынок, свободный от других игроков. М.: Манн, Иванов, Фербер, 2015. 240 с.

4. Родченко В. Б. Міські комплекси України: чинники та умови організації регулювання соціально-економічного розвитку: монографія/В. Б. Родченко; НАН України, Ін-т економіки пром-сті. Донецьк, 2012. 404 с.

5. Рыжова Н. П. Пространственные эффекты международной экономической интеграции (случай российских регионов)//Пространственная экономика. 2012. № 4. С. 28-48.

6. Стратегія розвитку Харківської області на період до 2020 року/Харк. обл. держ. адміністрація; Харк. обл. рада. Харків, 2015. 177 с.

7. Территориальное стратегическое планирование при переходе к рыночной экономике: опыт городов России / Б. С. Жихаревич, Л. Э. Лимонов и др.; под общ. ред. д.э.н. С. А. Васильева. СПб: гП МЦСЭИ “Леонтьевский центр”, 2003. 384 с.

Размещено на Allbest.ru