Особливості державного регулювання інноваційної активності промислових підприємств

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ

Кавтиш О.П.

канд. економ. наук

Круш Н.П.

Національний технічний університет України «КПІ»

У статті розглянуто особливості державного регулювання інноваційної активності промислових підприємств на сучасному етапі. Визначено основні проблеми, які стримують інноваційну активність підприємств, а також шляхи їх подолання.

В статье рассмотрены особенности государственного регулирования инновационной активности промышленных предприятий на современном этапе. Определены основные проблемы, которые сдерживают инновационную активность предприятий, а также пути их преодоления.

In the article the features of government control of innovative activity of industrial enterprises are considered on the modern stage. Basic problems that restrain innovative activity of enterprises are certain: the theoretical inconsistency of rules for the innovation active businesses, lack of understanding of the formation of relationships between structural elements of innovation, underdevelopment and conflict innovative infrastructure, lack of legal terminology and software, inadequate strategy of innovative development countries, taking into account the existing innovation and investment potential of the national economy, a significant tax burden, careless fiscal policy, the lack of mechanisms for public-private partnership; weak ties between the principles and measures to implement innovative strategies at the micro level and macro level, and others. Characteristic ways of overcoming the mentioned issues (tax policy, functional and organizational design of government regulation of innovation, to improve statistical reporting on indicators of innovation development and improvement of strategic management).

Ключові слова: державне регулювання, інновації, інноваційна активність, промислові підприємства, політика

Вступ. Як показує досвід розвинених країн без активної участі промислових підприємств у здійсненні господарської діяльності на основі інновацій, знань, підтримки довгострокових контрактних відносин завдання побудови високоефективної національної інноваційної системи є неможливим. Так, у промислово розвинених країнах світу частина нових або вдосконалених технологій, продукції, обладнання, які містять у собі нові знання або рішення, становить близько 90% приросту валового внутрішнього продукту. Частка України на ринку інноваційної продукції світу становить приблизно 0,05-0,1 % [1]. Крім того, у 2011 році Україна з індексом глобальної конкурентоспроможності посіла серед 139 країн світу 89-е місце перед Гамбією та Гондурасом, залишилася позаду таких країн, як Естонія, Чехія, Польща, Литва, Азербайджан, Словацька Республіка, Російська Федерація та Казахстан, демонструючи значне відставання від середньосвітового індексу (4,18). Ще більшим є відставання України від інноваційних економік - 82 місце з індексом 4,0 серед 133 країн світу [2].

Це є свідченням того, що інноваційні процеси в Україні не стали істотним фактором зростання ВВП. Без активізації інноваційних процесів неможливе підвищення ефективності виробництва і поліпшення добробуту населення України, особливо в умовах подолання системної кризи.

Значно увагу даному питанню приділено у працях О.Б. Саліхової, О.І.Амоша, Ю.М.Бажала, В.М.Гейеця, О.О.Лапко, Л.І.Федулової, С.В. Захаріна, Ж.А. Говорухи, Л.С. Валінурова, Н.А. Кузьміних, М.П. Денисенка, А.А. Мазура, Є.І. Величко, Н.В. Осадчої, М.Т. Пашути. Аналізуючи дослідження цих вчених, можна зробити висновок, що інноваційні процеси є основним шляхом подолання кризових явищ на промислових підприємствах і джерелом підвищення конкурентоспроможності підприємств та держави в цілому. В той же час цілий ряд проблемних питань залишається невирішеним: визначення та нормативне уточнення категорії «інноваційно-активне підприємство», аналіз форм, методів, інструментів та принципів державного регулювання інноваційної діяльності, формування єдиної комплексної стратегії інноваційного розвитку тощо.

Постановка завдання. Метою дослідження є визначення та характеристика комплексу методів, форм і заходів державного регулювання інноваційної діяльності, а також визначення шляхів їх удосконалення і систематизації.

Методологія. У роботі використано методи наукової абстракції, логічний та історичний методи, аналогії і порівнянь, структурного аналізу, системний метод, аналізу статистичних даних, групувань для розкриття суті предмету дослідження.

Результати дослідження. Аналіз інноваційної активності промислових підприємств вказує на її кризовий стан. Одним з найбільш важливих показників, що характеризують інноваційну сферу країни, є частка інноваційно-активних підприємств, тобто питома вага підприємств, що активно проводять інноваційну діяльність. Так якщо аналізувати період від 2000 - 2010 років, то можна зробити висновок, про тенденцію до поступового хоча і незначного скорочення їх кількості, (рис. 1.) [3], а от у порівнянні показників 1995-2010 рр. це зменшення є суттєвим: з 26% у 1995 році до 9,5% у 2010 році [3].

В Україні щорічно майже на 20 % зменшується кількість створених уперше зразків нових видів машин та устаткування, скорочується і кількість організації, що цим займаються. Технічний рівень створених зразків нової техніки не відповідає сучасним вимогам, і тільки близько 4 % цих зразків перевищили кращі світові аналоги. При цьому вага інноваційно активної продукції у загальному обсязі реалізованої останніми роками не перевищує 6 - 7 % (у 2010 році вона спинилась на рекордно низькій позначці - 3,8 %). В цілому по Україні майже 90% реалізованої продукції не має відповідного науково-технологічного забезпечення. Майже на 16% у порівнянні з 2000 роком скоротилась кількість освоєної інноваційної продукції означеними підприємствами [6].

У переважній більшості вони на сьогоднішній день підвищують лише показники впровадження ресурсозберігаючих технологій та нових видів техніки. державний регулювання інноваційний промисловий

В той же час слід зауважити, що всього у 2010 році було створено 376 передових високих технологій (ПВТ), з них всього 46 принципово нових. Найбільша їх кількість зосереджена у сфері проектування та інжинірингу - 105, у переробній промисловості - 80. У розрізі видів економічної діяльності ПВТ використовували 66,0% - підприємства промисловості, 19,4% - організації, що займалися операціями з нерухомим майном, орендою, інжинірингом та наданням послуг підприємцям, 8,2% - підприємства транспорту і зв'язку, 4,0% - установи освіти.

Рис. 1. Кількість підприємств, що впроваджували інновації в Україні у 2000-2010 рр., % (побудовано на основі [3])

Термін використання ПВТ становив для них в середньому 5-6 років. Найстаріші технології використовувалися на підприємствах хімічного виробництва (7,7), де понад третину склали технології віком більше 10 років; з надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльності у сфері культури та спорту (7,6), де майже 90% технологій віком 6 років і більше; в організаціях, що виконують дослідження і розробки (6,2 і 42%), у металургійному виробництві та виробництві готових металевих виробів (6,1 і 42,6%), виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води (6,0 і 43,9%) [3].

Основу розвитку більшості так званих інноваційних економік становить їх кластеризація. В той же час слід зауважити, що незважаючи на вибух «кластерної активності» в Україні, кластеризація національної економіки знаходиться на початковій стадії і має несистемний, епізодичний характер, доказом чого є невиконання запланованої програми Державним агентством України з інвестицій та інновацій створення 10-ти національних кластерів [4].

Все це впливає і на показники ділової активності, інноваційності та конкурентоздатності національного господарства на світовому ринку.

Аналогічно, За ЄІТ Україна знаходиться в останній за рівнем інновативності четвертій групі - «країни, що рухаються навздогін» зі значенням індексу 0,23. Цю групу країн складають: Угорщина - 0,24, Росія - 0,23, Україна - 0,23, Латвія - 0,22, Польща - 0,21, Хорватія, Греція - 0,20, Болгарія - 0,19, Румунія - 0,16, Турція - 0,08. У порівнянні з іншими країнами ЄС відставання України становить: від «країн-лідерів» - приблизно у 3 рази (Швеція - 0,68), від «країн-послідовників» - 2 рази (Великобританія - 0,48), від країн «помірні інноватори» - 1,6 рази (Норвегія - 0,35) [2]. У розрізі складових глобальної конкурентоспроможності спостерігається загальне падіння основних її показників(табл. 1)

Таблиця 1

Позиції України у розрізі складових Індексу глобальної конкурентоспроможності

Такі хвилеподібні, частіше негативні тенденції у процесі здійснення господарської діяльності доцільно розглядати з позицій основних факторів впливу, що за своєю суттю можна розподілити на фактори зовнішнього та внутрішнього середовища. До факторів внутрішнього середовища можна віднести ті, що безпосередньо сформовані у процесі діяльності підприємства (організаційні, управлінські, правові, організаційну культуру, масштаби виробництва, стратегію розвитку, мотивацію до інновацій тощо), а до зовнішніх - особливості економічної політики держави, стан ринкової інфраструктури, політичну ситуацію, рівень культи суспільства, демографічні та соціальні показники, особливості взаємовідносин з міжнародним ринком тощо. За своєю суттю переважну більшість чинників зовнішнього впливу доцільно об'єднати та розглядати як елемент державного регулювання інноваційної діяльності. При чому зовнішні фактори впливають на динаміку і особливості впливу внутрішніх. Останні ж здійснюють зворотній зв'язок, що у динаміці визначає зміни напрямків саме державної координації (державного регулювання інноваційної діяльності/активності).

Аналіз інноваційних процесів, що протікають в національному господарстві, як свідчить ряд провідних науковців у даній галузі [4 - 7], слід розглядати та аналізувати з позицій зовнішніх факторів, оскільки їх дія є індикатором та інструментом удосконалення внутрішніх аспектів реалізації інновацій.

Аналіз нормативно-правового забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності свідчить, що останнє представляє собою сукупність методів, інструментів та засобів, за допомогою яких держава має забезпечувати копмлексно-пропорційний розвиток, нарощення інноваційного потенціалу, утвердження в Україні інноваційної моделі її економічного і соціального розвитку, підвищення ефективності використання інтелектуального потенціалу країни, всіх її людських і природних ресурсів, забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки, досягнення стабільного сталого розвитку і підвищення добробуту громадян [5].

У нормативно-правових актах також міститься детальний перелік принципів, форм, об'єктів, суб'єктів та інструментів державного регулювання інноваційної діяльності. Зокрема, до основних принципів віднесено: формування нормативно-правової бази у інноваційній сфері; забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери; використання ринкових механізмів, підтримка підприємництва у науковій сфері; захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку і її просування на зовнішній ринок; здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики в інноваційній сфері;інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності; сприяння розвитку інноваційної інфраструктури; підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

До суб'єктів державного регулювання інноваційною діяльністю належать фізичні і юридичні особи України та іноземних держав, особи без громадянства і об'єднання зазначених осіб. А до об'єктів: інноваційні програми; проекти; нові знання та інтелектуальні продукти; виробничі процеси і обладнання; організаційно-технічні рішення; засоби видобування і переробки сировини; формування споживчого ринку.

До форм управління належать правові, організаційні, економічні, інституційні тощо. Їх безпосередня реалізація відбувається в межах застосування конкретних методів, засобі та інструментів. Так, прямий вплив держави на інноваційну діяльність виявляється в організації відповідної діяльності з визначенням стратегічних завдань і пріоритетів, розробкою концептуальних засад інноваційної політики, впровадженням державних програм з необхідним фінансовим забезпеченням. Непрямий вплив держави на інноваційні процеси зумовлено створенням сприятливого для активізації інноваційної діяльності економічного середовища та рівнем розвитку відповідної інфраструктури. Його забезпечено виконанням завдань і застосуванням стимулюючих методів інноваційної діяльності (наданням податкових пільг, пільговим кредитуванням і субсидуванням; страхуванням інвестицій; гарантуванням їх повернення; наданням права на прискорену амортизацію устаткування). Застосовуючи прямі і непрямі методи державного управління, влада може сповільнити чи прискорити темпи інноваційного процесу [5; 8].

Проте їх декларативне проголошення, по суті, не визначило й до цього часу власне дієвості як за кількісними, так і за якісними показниками:

- не відпрацьованою залишається теоретична основа функціонування інноваційно активних структур - у розвинених країнах вони працюють за принципом «полюсів зростання», навколо яких концентруються периферійні зони. Проте ці полюси зростання формуються не примусово за рахунок концепцій та програм уряду, а навпаки - самі програми виступають реальним продовженням еволюції підсистем господарського комплексу, тобто інноваційність забезпечується еволюційно і поступально;

- у нормативному полі та практиці господарювання відсутнє розуміння формування взаємозв'язків між структурними елементами інноваційної діяльності;

- щодо нормативно-правового забезпечення інноваційних процесів та стимулювання інноваційної активності загалом, то слід зауважити, що на сьогоднішній день воно є досить напрацьованим і потребує не стільки свого кількісного нарощення, скільки якісного удосконалення: уточнення, приведення до єдиної теоретичної основи та узгодження, тлумачення вузьких місць, уточнення понятійно-категоріального апарату;

- свого подальшого удосконалення потребує і стратегія інноваційного розвитку країни, оскільки хоча вона й розробляється з урахуванням статистичних даних, аналітичних доповідей науковців та підприємців, міжнародного досвіду, проте не містить конкретних рекомендацій та пропозицій щодо можливості їх застосування з урахуванням наявного інноваційно-інвестиційного потенціалу національного господарства, його регіонів та наукових осередків. Більше того, у ній немає реального зв'язку з нормативно визначеними пріоритетами інноваційного розвитку, а також взаємозв'язків між системними елементами інноваційної діяльності. Сама Стратегія аналізує та прогнозує покращення результатів лише за окремими елементами стимулювання інноваційної активності, не містить аналізу у галузевому та регіональному розрізі тощо. Так, Стратегія розвитку економіки України у період до 2020 року обґрунтовує два варіанти сценарію (оптимістичний та песимістичний) і два етапи їх реалізації. На першому етапі - 2009-2012 роки - передбачається подолати наслідки фінансової кризи та досягти макроекономічної стабілізації і відновлення економічного зростання. Другий етап - 2013-2020 роки - період формування фундаментальних основ сталого розвитку, активізації реформ з подальшим закріпленням стабільно стійких темпів розвитку. Відповідно до цих етапів у Стратегії розраховано сценарні варіанти змін основних макроіндикаторів економіки України. І хоча варіант сценарію «Україна - лідер в групі країн «помірні інноватори» (оптимістичний) є найбільш вірогідним, за стратегією, на період до 2020 року і його реалізація може забезпечити Україні досягнення інтегральних показників інноваційного розвитку, які в теперішній час характерні для Норвегії, Чехії, Італії, Іспанії та інших країн, показники розвитку економіки за 2009- початок 2011 року свідчать про відставання та неможливість швидкими темпами забезпечити реалізацію означено сценарію [5];

- досить складно з наявного методичного, інформаційного та методологічного забезпечення розвитку інноваційної діяльності визначити, яка модель взаємодії між органами влади та суб'єктами інноваційної діяльності, а застосування певної моделі вимагає продуманої логіки, оскільки вибір чи формування конкретної моделі, тобто певного шляху розвитку, вимагає від влади аналізу наявних ресурсних можливостей, технологічних та виробничих зв'язків, геополітичного та екологічного стану, культурної, демографічної та іншої ситуації тощо;

- свого логічного завершення також потребує питання фінансово-інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності, зокрема реальна бюджетна підтримка на всіх рівнях, формування спеціальних обов'язкових фондів для підтримки інноваційно активних суб'єктів господарювання, податкове стимулювання інноваційної діяльності, а також більш детальне пояснення процедури залучення недержавних фінансових ресурсів ринкових суб'єктів та міжнародної спільноти, оскільки найчастіше програми інноваційного розвитку не пояснюють ані процедури бюджетного фінансування, ані залучення недержавних інвестицій. Це підтверджують факти опитування вітчизняних підприємств[7, с. 20];

- наріжним каменем стимулювання інноваційної активності є податкова політика держави. Так не зважаючи на прийняття Податкового Кодексу, у ньому реальні стимули для активізації діяльності прописані лише для підприємств, що створюють або впроваджують енергозберігаючі технології, а інновативність бізнесу описується не лише через енергозберігаючі технології. Крім того, стимулювання через 0% оподаткування прибутку підприємств має більше обмежень, аніж реальних стимулів для більшості вітчизняних підприємств.

На наш погляд, проблемне поле активізації інноваційної активності суб'єктів національного господарства (і в першу чергу, матеріальної основи - промислових підприємств) набагато ширше (розірваність та неврегульованість інноваційного ланцюга, суспільне відношення до державної політики та національного бізнесу, питання лобізму тощо), проте означене коло питань вимагає свого еволюційного поетапного розв'язання.

Деякі перспективні кроки у даному напрямку намічені і розуміються як органами влади, так і науковими установами та бізнес-структурами, про що свідчить запуск низки пілотних інноваційних проектів у регіонах України щодо створення технопарків, розвитку бізнес-інкубаторів, кластерів, інноваційних центрів розвитку, удосконалення нормативно-правової бази, пильна увага до неї зі сторони усіх зацікавлених сторін [9; 10]. Проте, їх запровадження все ж їх діяльність за основу має ту ж не повністю відпрацьовану методологічну та методичну базу, а також в основі містить базові фактори розвитку та посилювачі ефективності, основна мета яких - покращення кон'юнктури, застосування селективної структурної політики, короткострокове бюджетування та «вибіркова» державна підтримка.

З метою виправлення наявних деформацій доцільно розробити та впроваджувати комплексний механізм державного регулювання інноваційної діяльності, базою якого має бути уточнена та системно сформована стратегія. Зокрема, у ній має бути чітко визначено систему органів влади, які беруть участь у регулюванні інноваційної діяльності, формують та реалізують інноваційну політику, їх взаємозв'язки з основними «гравцями» ринку інновацій, чіткі напрямки реалізації означеної політики, конкретні методи, інструменти та прогнозні результати її реалізації. Вона має бути чітко пов'язана з іншими нормативними планами та програмами держави не лише у сфері інновацій, а й структурного поновлення економіки, пріоритетами бюджетної, фіскальної, монетарної,стабілізаційної політики тощо.

Крім того, доцільно на перших етапах удосконалення державного регулювання інноваційною діяльністю: з урахуванням світового досвіду та особливостей господарських, наукових тощо зв'язків у національному господарстві удосконалити та теоретично розширити розуміння логічної моделі та структури інноваційної діяльності, сутності та параметрів вимру інноваційної активності; привести до єдиної теоретичної та методологічної бази вітчизняне законодавство щодо інноваційної діяльності, стратегії, плани та програми; чітко охарактеризувати та нормативно визначити модель взаємодії держави та інноваційної сфери, що дозволить конкретизувати не лише способи державної підтримки інноваційного середовища, а забезпечить формування само регулятивних засад розвитку, зробить означену суб'єкту взаємодію більш відкритою та дієвою, активізує само регулятивні механізми; забезпечити пряме виконання статей бюджету щодо фінансування основних елементів інноваційної діяльності, а також удосконалити систему інших видів державної підтримки інноваційної діяльності на основі визначення критеріїв для селективної адресної підтримки та систематизації і уточнення загальних стимулів підвищення інноваційної активності.

Висновки. Науковою новизною статті є комплексне визначення та систематизація основних причин низької інноваційної активності промислових підприємств України з позицій середовища їх виникнення (внутрішні та зовнішні). В результаті чого визначено, що на сьогоднішній день низька інноваційна активність підприємств пов'язана, в першу чергу, з інституціональним та організаційно-економічним забезпеченням зі сторони органів державного регулювання: невизначеність концептуальних засад державної політики; недостатній рівень координація дій центральних органів виконавчої влади щодо інституційного забезпечення інноваційного розвитку; слабкість та непослідовність проведення науково-технічної та інноваційної політики; нерозвиненість інноваційної інфраструктури; незадовільна ситуація з реалізацією пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, відсутність реальних економічних стимулів здійснення інноваційної діяльності.

Теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає у визначенні шляхів подолання означених проблем та активізації інноваційної активності промислових підприємств України. Зокрема, визначено, доцільно, насамперед, переглянути стратегію інноваційного розвитку, а також відповідну нормативно-правову базу, яка стосується інноваційної діяльності, поєднати її з основними напрямки здійснюваних в національному господарстві реформ, визначити критерії ефективності її реалізації у розрізі підсистем національного господарства. Особлива увага при цьому має бути приділена галузевій структурі і активізації міжгалузевих зв'язків, активному використанню інноваційного потенціалу вищих навчальних закладів, які здатні істотно стимулювати інноваційний процес.

Результати роботи можуть бути використані органами виконавчої і законодавчої влади у процесі удосконалення правового поля, інституційної структури регуляторних органів, а також програмного забезпечення інноваційного розвитку промислових підприємств національного господарства при формуванні національної інноваційної системи на основі стратегії випереджаючого розвитку.

Подальші дослідження мають бути спрямовані на визначення функціональної ролі держави як організатора і координатора структурних зрушень у сфері активізації інноваційного процесу в сучасних умовах, формування нормативного середовища і інфраструктури щодо активізації розвитку нових технологічних укладів, розширенню зв'язків між основними суб'єктами інноваційної діяльності.

Література

1. Саліхова О.Б. Адресна державна підтримка як чинник стимулювання розвитку високотехнологічних виробництв в Україні / О.Б. Саліхова // Економіка і прогнозування. - 2011. - № 2. - С. 9 - 23.

2. Аналітична записка «Конкурентоспроможність України: оцінка Всесвітнього економічного форуму (за Звітом про глобальну конкурентоспроможність 2010 - 2011)» [Електронний ресурс]. Режим доступу до даних: taxpayers.org.ua›attachments/55/Finance.pdf

3. Дані щодо інноваційної активності у системі національного господарства [Електронний ресурс]. Режим доступу до даних: Державний комітет статистики

4. Економіка України на шляху від депресії до зростання: джерела, важелі, інструменти / А.Я. Жаліло, Д.С. Покришка, Я.В. Белінська [та ін.]. - К., 2010. - 96 с.

5. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізацій них викликів / [авт.-упоряд. Г.О. Андрощук, І.Б. Жиляєв, Б.Г. Чижевський, М.М. Шевченко]. - К. : Парльментське вид-во, 2009. - 623 с.

6. Маслак О.О. Основні проблеми інноваційної діяльності промислових підприємств регіону / Маслак О.О.., Жежуха В.Й., Григоренко О.В. // Регіональна економіка. - 2008. - № 2 (48). - С. 261-269.

7. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: В 3 т, т. 2: Інноваційно-технологічний розвиток економіки/ За ред. акад. НАН України В.М. Гейця,В.П. Семиноженка, Б.Є. Кваснюка. - К.: Фенікс, 2007. - 564 с.

8. Постанова Верховної Ради України Про Рекомендації парламентських слухань на тему: "Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації" : Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2007. - № 46. [Електронний ресурс]. Режим доступу до джерела: www.rada.gov.ua

9. Рєзніков С. Дослідницькі університети як центри інноваційного розвитку країни С. Рєзніков // Дзеркало тижня . - 2011. - №2. [Електронний ресурс]. Режим доступу до джерела: http://dt.ua/articles/73711

10. Андрощук Г.О. Програма інноваційного розвитку економіки Німеччини: стратегія високих технологій / О.Г. Андрощук // Наука та інновації. - 2009. - Т. 5. - № 3. - С. 72 - 88.

Размещено на Allbest.ru