В умовах становлення економіки знань важливим є дослідження існуючих методів та моделей оцінки інноваційного розвитку регіонів з метою подальшої розробки методичних підходів до оцінки інтелектуально-інноваційної системи регіонів, що надасть можливість більш комплексно та системно підійти до проблем її розвитку. Із затвердженням в Україні концепції розвитку національної інноваційної системи та розвитком регіональних інноваційних систем постає питання методичних підходів до їх оцінки та ефективності як на національному, так і на регіональному рівнях.

Питанням ранжування регіонів за рівнем розвитком регіональних інноваційних систем та інноваційним потенціалом присвячено публікації науковців Ю. Бажала [9], П. Бубенка [3], Є. Баранова [2], З. Герасимчук [4], П. Гусєва [5], О. Жихор [6], М. Козоріз [16], М. Макарова [11], Є. Маскайкін [12], Ю. Полякової [13], Т. Смовженко [16], Л. Федулової [9] та ін.

Але, разом з тим, необхідно зауважити, що на цей час не існує єдиних методичних підходів до оцінки інноваційних систем як на національну так і на регіональному рівнях, яка дозволяла б оцінити рівень розвитку інтелектуально-інноваційної системи регіонів, внесок кожного регіону у становлення економіки знань.

Під інтелектуально-інноваційною системою регіонів (ІІСР), автор [15] вважає, сукупність взаємопов'язаних підсистем (формування, генерації, освоєння знань і дифузії інновацій) та їх елементів, локалізованих на певній території, яким притаманні певні властивості, що взаємодіючи, зумовлюють нову інтегровану цілісність, а також сукупність органів регіонального управління та інститутів, що забезпечують реалізацію інноваційного процесу. Головною метою розвитку інтелектуально-інноваційної системи регіонів є створення умов і механізмів забезпечення формування, генерації, освоєння знань і дифузії інновацій задля сталого розвитку регіонів та становлення економіки знань. Особливістю економіки знань є здатність бути спроможною не тільки щодо розповсюдження знань, але й створювати сприятливі умови для продукування інноваційної конкурентоспроможної продукції й управління її виробництвом.

Постановка завдання. Метою статті є дослідження існуючих методичних підходів до оцінки рівня розвиненості інтелектуально-інноваційної системи регіонів їх групування, а також визначення позитивних сторін та недоліків.

Методологія. У процесі дослідження було використано системний підхід, методи аналогій, наукової абстракції, аналізу та синтезу, порівняння, логічний метод та ін.

Результати дослідження. Розглянемо світовий досвід розробок методів оцінки інноваційних систем. У європейських країнах для вимірювання розвитку окремих регіонів або групи країн на основі єдиних стандартів Євростату використовуються два документи, що регламентують розвиток інноваційних систем, а саме: Керівництво Фраскаті - містить докладні методичні рекомендації з організації статистичного обліку у галузі досліджень і розробок, охоплює всі види дослідницької діяльності; Керівництво Осло - містить рекомендації щодо вимірювання технологічних, процесних і продуктових інновацій в промисловому виробництві, а також нетехнологічних інновацій.

Також до індексів, які в тій чи іншій мірі мають відношення до оцінки інноваційних систем, слід віднести [8, с.53]: індекс технологічного розвитку, розроблений Програмою ООН в рамках проекту "Доповідь про розвиток людини"; індекс нової економіки (розроблений у США); індикатор вкладень в економіку знань (Європейська комісія).

Починаючи з 2001 р. в Європі системно використовуються три методики: Європейська шкала інновацій, Дослідницький підхід до шкали інновацій, База даних про заходи європейської інноваційної політики, що отримали назву інноваційного бенчмаркінгу та складають основу Trend Chart - проекту по інноваціям в країнах Євросоюзу.

Д. Котов [10, с.29] пропонує одночасно метод оцінки інноваційного розвитку національної та регіональної соціально-економічної системи за сім'ю (для регіональної системи шістьма) показниками (частка внутрішніх витрат на дослідження і розробки у ВВП (ВРП для регіональної системи); кількість виданих патентів; питома вага організацій, що здійснюють технологічні інновації; співвідношення доходів і витрат на міжнародному ринку ліцензій (не використовується для регіональної системи); направлення тренда зміни попередніх показників; наявність інфраструктури функціонуючих на ринку інновацій і пов'язаних з ними послугами). Порівнюючи ці показники з еталонними значеннями, недоліком даного методу, на наш погляд, є те, що по-перше, еталонні значення беруться однакові як для національної так і регіональної системи, по-друге, вони не розраховуються, а беруться з таких джерел як: рекомендації "Лісабонської стратегії" для країн ЄС, середнє значення по країнам "Великої вісімки", з прогнозів про розвиток науково-інноваційної політики "Стратегія розвитку науки та інновацій в РФ на період до 2015 р" тощо.

Е. Маскайкин [12, с.49] в методичних підходах до оцінки рівня розвитку регіональної інноваційної системи вважає, що основою формування і розвитку РІС є інноваційний потенціал регіону, тому доцільним, на його погляд, оцінювати рівень розвитку регіональних інноваційних систем з позиції рівня інноваційного потенціалу регіону. Для оцінки інноваційного потенціалу пропонується використовувати інтегральний показник, що складається з двох узагальнюючих показників інноваційного потенціалу регіону: інноваційний потенціал суб'єктів, що формують ядро РІС (три складові: регіональні інноваційно-активні підприємства; вищі навчальні заклади регіону; науково-дослідні інститути регіону), і інституційне оточення, тобто суб'єктів, підтримуючих, стимулюючих і регулюючих процеси інновацій (чотири складові: регулювання інноваційної діяльності; фінансування інноваційної діяльності; організаційна підтримка; інформаційна підтримка). У результаті аналізу регіони поділені на чотири групи регіональних інноваційних систем: з високим, середнім, нижче середнього, низьким рівнем. Але необхідно зауважити, що акцент зроблено на суб'єктів РІС як юридичних осіб, де не враховується кадрова складова та інтелектуальний капітал.

Ресурсно-результативну методику розрахунку моделі інноваційної системи регіону пропонують російських вчені Ульяновського філіалу Інституту радіотехніки та електроніки В. Сєєргєв, В. Скобєєва, К. Баширов [14, с.98]. Відповідно до цієї методики інтегральний інноваційний потенціал регіону складається з восьми часткових потенціалів (виробничого, трудового, споживчого, інфраструктурного, ресурсно-сировинного, інституційного, інноваційного, фінансового), кожен з яких характеризується цілою групою показників, до яких також додають інтелектуальний потенціал, що характеризує освітній рівень населення, масштаби ведення в регіоні НДДКР. Інтегральний показник потенціалу розраховується як зважена сума часткових видів потенціалу. У підсумку кожен регіон характеризується двома показниками: величиною потенціалу та ризику. Однак необхідно зауважити, що стандартизація показників проводиться відносно середньодержавного рівня, що може завадити реальній оцінці інноваційного потенціалу (у тому випадку, коли він низький це, буде підвищувати рівень слабких регіонів).

Оцінку рівня регіональної інноваційної системи запропонували вчені Нижньоновгородського технічного університету Д. Бандин, Ю. Максимов, С. Мітяков, О. Мітякова [1] на основі збалансованої системи показників з шести проекцій (фінансова, клієнтська, внутрішніх процесів, освіти і розвитку, трансферу технологій, державної підтримки), кожна з яких може включати від трьох до п'яти основних показників, що відображають інноваційний розвиток регіонів. Модель збалансованої системи показників дозволяє: визначити рівень інноваційного розвитку регіону відносно окремої проекції; оцінити потенціал кожної проекції; обчислити зведений індекс інноваційного потенціалу регіону як суми інноваційних потенціалів по всіх проекціях. Але недоліком запропонованої методики, на наш погляд, є те, що в ній недостатньо враховується стадія генерації знань, акцент зроблено не на інноваційний, а на соціально-економічний розвиток регіонів.

Для визначення основних напрямів формування регіональних інноваційних систем в Україні Ю. Полякова та І. Бабець [13, с.98] запропонували кластерний аналіз регіонів за восьма показниками інноваційної діяльності (загальний обсяг інноваційних витрат на 1 тис. зайнятих; внутрішні поточні витрати на наукові та науково-технічні роботи; кількість отриманих охоронних документів на об'єкти промислової власності; кількість впроваджених прогресивних технологічних процесів у промисловості; обсяг реалізованої інноваційної продукції; кількість наукових організацій; кількість інноваційно активних підприємств; чисельність фахівців, які виконували наукові та науково-технічні роботи на 1 тис. мешканців). Усі регіони поділяються на чотири кластера: з найвищою інноваційною активністю; високою інноваційною активністю; середньою інноваційною активністю; низькою інноваційною активністю. Незважаючи на досить значний перелік показників недостатньо уваги приділено показникам освіти.

П. Бубенко, П. Гесев, Г. Михайлова [3, с.142] для визначення рейтингу регіональної науково-технічної системи пропонують методичні підходи щодо комплексної оцінки ефективності регіональної науково-технічної та інноваційної діяльності, застосовуючи сім показників (частка зайнятих науково-технічною діяльністю в окремому регіоні до загальної кількості в країні у цілому; частка науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, проведених у регіоні, до загальної кількості таких робіт в країні у цілому; відношення обсягів НДДКР, виконаних у регіоні, до валової доданої вартості продукції; відношення обсягів НДДКР до чисельності населення регіону; відношення обсягів НДДКР до регіональної чисельності зайнятих у науково-технічній сфері працівників; відношення чисельності працівників, зайнятих у науково-технічній сфері, до усього населення регіону; відношення валової доданої вартості продукції до чисельності населення регіону). Після переведення показників до безрозмірних координат автори визначають рейтинг кожного регіону і виділяють регіони надвисокої, дуже високої, високої, середньої, низької науково-технічної та інноваційної активності.

На наш погляд, слушною є думка В. Гусєва, що здатність регіональної економіки в системі "наука - виробництво - ринок", пов'язаній з сферою освіти та фінансово-кредитною сферою до продукування та розповсюдження інноваційних процесів як базових елементів інноваційної моделі розвитку економіки та вимірів її затвердження, може бути охарактеризована інноваційним потенціалом [5, с.103]. На наш погляд, до сфер перебігу необхідно включити також трансфер знань.

А. Золотухіна [7, с.42] пропонує метод побудови науково-інноваційного профілю регіонів, що відповідає цілям оцінки науково-технічного потенціалу регіону. Показники поділяються на показники "входу - виходу". Показники "входу" - ресурси та можливості спроможні здійснювати науково-технічну та інноваційну діяльність, вибрано одинадцять показників які поділяються на: освітній (2 показника); кадровий (3 показника); організаційний (2 показника); фінансовий блок (2 показника). Показники "виходу" - результативний блок - чотири показника. Потім формується матриця показників науково-інноваційного розвитку в системі координат "вхід-вихід" та модулюється регіон - еталон з максимальних значень кожного з показника, також визначаються середні значення показників. На основі отриманих даних будується профіль регіону в координатах "середній - кращій". До переваг такої методики можна віднести те, що при будуванні науково-інноваційного профілю регіонів відбувається порівняння із середнім та еталонним значенням. Але не враховується специфіка регіонів, не завжди максимальне значення показника певного регіону може слугувати еталоном для іншого регіону, не має поділу регіонів на кластери.

інтелектуальний інноваційний регіон

Висновки